У пошуках «родового яйця»
Людина і світ. — 1998. — №5 - 6. — С. 9—14.
Анастасія КАРАФЛОГКА
Православ’я і суспільство в минулому та в новітній історії Еллади
«Елладська церква врятувала грецьку націю», — так просто й категорично визначив її роль у грецькій історії професор Салонікійського університету Е. Теодору. А проте при більш докладному розглядові ситуація виглядає не настільки однозначною. Історія Еллади та історія церкви не були простими, і глибока шана до православних традицій та реліквій поєднується у свідомості багатьох греків зі стихійним, «народним» антиклерикалізмом. Сьогодні Елладська православна церква панує у Греції безроздільно, її інституційні рамки вражають: 7,5 тисячі храмів, 80 єпархій, З тисячі ченців і черниць у 300 монастирях (не рахуючи афонських, які перебувають в юрисдикції Вселенського патріарха), 36 духовних навчальних закладів, Інститут візантійського музикознавства. Книжковий центр з вивчення Біблії, велика кількість журналів і газет. Але не тільки це визначає позиції Православ’я в суспільстві. Церкву дуже міцно вмонтовано в державний механізм, що видається справедливим одним грекам і викликає різку критику з боку інших. Статут Елладської церкви має характер закону, Конституція Греції визначає її як державну й докладно перелічує її привілеї, а також закріпляє канонічний статус церкви. Разом з тим дискусії між тими, хто наполягає на змінах у самій церкві, у її зв’язках з державою й суспільством, і тими, хто вважає нинішній стан цілком прийнятним, не вщухають. Стаття англійської дослідниці грецького походження Анастасії Карафлогки, яку ми пропонуємо нашим читачам, — це фрагмент великої і суперечливої панорами релігійно-суспільного розвитку Еллади.
ВІД «ТУРКОКРАТІЇ» ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Історію Греції можна поділити на три головних періоди: давньогрецький (2900 р. до н. є. — 529 р. н. є.); візантійський (325 — 1453 рр.) та сучасний (неоелліністичний) — від 1453 р. до наших днів. Цей поділ віддзеркалює літописне уявлення про безперервність еллінізму, що грунтується на етнорасовій однорідності — включно з біологічною безперервністю — від античних часів до сьогодення. Однак німецький історик Фолмерайєр у XIX ст. піддав сумніву положення, що сучасні греки безпосередньо походять від давніх еллінів. Це збентежило грецьке суспільство й навіть спричинило глибоку розгубленість «нових еллінів», тобто сучасних греків, котрі відтоді не знали, в який саме спосіб можна визначити свою «грець кість». Аби розв’язати цю проблему, професор X. Яннарас запропонував «розглядати Грецію насамперед не як місце, а як спосіб життя». Попри всі історичні зміни, розвиток, окупації та революції, які переживала Греція, її «родове яйце» завжди зберігалося незмінним. Згідно з Яннарасом, це «родове яйце» не в історичній спадкоємності родин чи прізвищ, а в народній поезії, фольклорі, у тому, в який спосіб зводилися та прикрашалися храми, у музиці. За часів туркократії (оттоманської окупації) ми знаходимо це ядро в живому вияві церковної віри, який відрізняв православних греків від послідовників інших релігій турків або різноконфесійних західноєвропейців. Так, 1822 р. на перших установчих національних зборах в Епідауросі єдиним способом, в який учасники були здатні визначити грецьку ідентичність, стало звернення до їхньої релігійної віри. Другий параграф частини В Конституції проголосив, що «греками є корінні мешканці Греції, які вірять у Христа».
Щоб зрозуміти тісний зв’язок між Грецькою православною церквою та грецькою нацією, важливо звернути увагу на роль церкви в період туркократії. На думку багатьох дослідників, еллінізм зберігся в часи оттоманської окупації завдяки церкві та общині. Тобто церква стала тією фундаментальною підвалиною, яка дала грекам змогу розпочати 1821 р. війну за свободу, керуючись високими моральними принципами та глибоким усвідомленням себе саме як греко-православної нації, У період окупації церква стала опорою грецької лінгвістичної традиції, на якій трималась уся система освіти. Ця роль, подекуди перебільшувана ієрархами церкви, все ж не є далекою від істини: адже Оттоманська імперія не дозволяла існування суто політичних інституцій, але надавала Грецькій православній церкві вирішальні прерогативи та привілеї. Наслідком цього стала політизація як релігії, так і церкви, яка простежується ще з більш давніх часів. Фактично від заснування Візантії до її кінця принциповою рисою Східної церкви була універсальність — її всеохоплююча юрисдикція щодо духовних і світських справ. Пізніше, протягом чотирьохсотлітньої оттоманської окупації, церква була єдиною інституцією, яка опікувалась соціальними, культурними й політичними потребами пригноблених православних християн. Обставини змусили церковну ієрархію взяти на себе нову відповідальність і виконувати нові ролі. Злиття церкви й держави було виразом тієї універсальності, про яку йшлося вище. Соціальна структура Греції складалась з двох систем: церковної та общинної. Адже, як зазначає Георгіаді, «слабкість громадянського суспільства не дозволяла запроваджувати секулярні ідеї у сучасні політичні інституції; навпаки, це створювало умови для значного впливу на них релігійних ідей».
За часів оттоманської окупації Грецька православна церква була дуже впливовою — частково завдяки правам, наданим їй турками, а частково завдяки її економічному зростанню. Як уже зазначалося раніше, Оттоманська імперія надавала церкві, точніше — Константинопольському патріархові певні прерогативи та привілеї. Політичні привілеї були зумовлені тим, що султан Мохаммед виставляв себе захисником Православ’я, намагаючись підсилити конфлікт із Західною церквою та убезпечити себе в такий спосіб від загальнохристиянського хрестового походу. Співпраця з церквою була зумовлена також колосальними розмірами імперії, яку він очолював. Економічним підґрунтям привілеїв були величезні кошти, що їх отримували турки в обмін на збереження життя, майна та релігії пригноблених.
Існування цих привілеїв протягом тривалого часу створило умови для православної єдності регіону й верховенства Константинопольського патріархату над усіма православними на Балканах, де патріарх визнавався як глава всієї християнської общини. Церква користувалася низкою усталених привілеїв: богослужіння було вільним і відправлялося рідною мовою; патріарх був національним лідером; вище духовенство звільнялось від податків, і церква сама розпоряджалась своїм майном, виконувала адміністративні та благодійні функції і відповідала за оподаткування; вище духовенство також мало право чинити суд над нижчими структурами й відало, наприклад, такими справами, як спадкоємність. 1854 р. Маркс писав, що за часів Оттоманської імперії грецький православний священик був водночас суддею, мером, вчителем та політичним лідером. Найвагомішим звинуваченням, яке можна висунути проти турків, — це те, що за часів їхнього панування церкві було дозволено поглинути всі сфери соціального життя.
Влада церкви протягом оттоманської окупації досягла найвищого з можливих рівнів. Як цивільна влада вона виконувала роль посередника між султаном і православним людом. Оскільки за часів туркократії церковна власність не конфісковувалась, а церква мала багато відданих вірних, багато хто передавав їй свої земельні ділянки. Поєднання церквою етнорелігійних і світських функцій породжувало благоговіння перед нею, яке глибоко вкорінилося в масі пригноблених християн.
Але, з іншого боку, Порта підкуповувала цими самими функціями найменш порядних ієрархів і священиків. Зрештою це спричинилося до поширення у Греції антиклерикалізму, який більшою чи меншою мірою зберігається від часів, що передували незалежності, й дотепер.
В ОБІЙМАХ ДЕРЖАВИ
Формування грецької системи церковно-державних відносин сягає періоду Візантії, коли церква за згодою держави була важливим чинником створення єдиної політичної культури. Одразу ж після звільнення від оттоманської окупації бурхливий розвиток цивільної освіти та запровадження сучасної судової системи швидко обмежили діяльність церкви у двох важливих сферах, де вона доти домінувала, — в освіті та правосудді. Однак це не обмежило впливу церкви на державу. Вірування та народні релігійні практики, культ Діви Марії, церковні свята об’єднували громадян, церкву й державу, діючи як символічний посередник між релігією й політичною культурою. Грецька церква поряд з іншими церквами на Балканах увібрала досить різні національні риси й відігравала активну роль у процесах формування нації та побудови держави. Національна ідентичність і націоналізм у Греції та на Балканах завжди мали релігійну орієнтацію; релігія була ключовим фактором у так званому національному пробудженні народів.
Церква і держава у Греції неспроможні розподілити сфери впливу та контролю щодо проблем, які стосуються релігії. Наприклад, право на цивільний шлюб було введено лише 1982 р., після подолання потужного спротиву церкви. Слід відзначити також, що Греція — єдина європейська країна, де всі священики є державними службовцями. Все це яскраво підкреслює не тільки прерогативу, що її Конституція Греції надала Православній церкві, а й особливі відносини між нею і державою. Однак сприйняття церкви греками не є незмінним — воно залежить від політичного контексту епохи. У часи диктатури 1967-1974 рр. міцні зв’язки між церквою й державою були викривлені шкідливою ідеологією «чорних полковників». Саме в ті часи досягла зеніту активність братства «Зоя». Сильна пієтична орієнтація «Зоя» забезпечила йому широку присутність у церковних структурах і виявилась привабливою для багатьох, науковців, спеціалістів різних галузей і армійських офіцерів. Метою диктаторів було перетворення традиційних релігійних почуттів греків на сильнодіючу національну пуританську побожність.
Роль церкви впродовж останніх ста років була досить двозначною. Це правда, що як інституція церква використовувалась консервативним реформістським, фашистським і соціалістичним режимами дуже подібно — усі вони намагались вкорінити грецький національний ідеал у такій формі, як його розумів кожний з них. Але правдою є і те, що церква, прагнучи зберегти власну гегемонію, благословляла кожний з режимів, який перебував при владі. Участь церкви у виконанні всіх державних функцій робила її послідовним захисником як хунти, так і демократичних урядів. Тож цілком зрозуміло, що одні греки вважають поведінку церкви зрадницькою, а інші — патріотичною.
ПРАВОСЛАВ’Я І ПОЛІТИКА
У сучасному суспільстві релігія виявляє свою присутність у секуляризованій формі, передусім і головно — як церковна інституція. Внаслідок цього доктринальний і містичний зміст релігії поступово звужується до інституційних функцій церкви. Цей момент особливо підкреслюється трансцендентальною релігійністю. Нині церква в очах багатьох греків є провідником націоналістичної ідеології. Однак залежно від обставин того чи іншого періоду, як, скажімо, під час падіння комунізму й балканської кризи, церкву запрошували рухатись у позитивному напрямку, очікуючи від неї акцій (наприклад, у зовнішній політиці), які були б співмірними за вагою з акціями державними. Ці взаємовідносини очевидно працюють на обидві сторони: часом вони є сприятливими для церкви, іншим часом — для держави. Тривала взаємодія та взаємозалежність церкви й держави призвели до перетворення релігії на об’єкт інструментального використання політичними рухами та ідеологіями. Термін «інструменталізація» ясно вказує на те, що всі виміри релігії час від часу функціонально використовуються державою та політичними партіями, а це вихолощує і знецінює духовне значення цих вимірів. Ось лише кілька прикладів такої «інструменталізації».
Після падіння диктатури місце прем’єр-міністра посів політик правоконсервативного спрямування Карамапліс, який схилявся до відокремлення церкви від держави. Але 1982 р. в одному зі своїх послань він заявив: «Православ’я, збагачене світлом культурної традиції класичної античності, складає разом з нею могутню духовну й етичну підвалину еллінізму, даючи йому світло і стаючи джерелом міцності. У цьому сенсі поняття Православ’я й еллінізму нероздільні, вони переплетені у свідомості нації». Лівоцентристська партія ПАСОК напередодні виборів 1981 р. оголосила про необхідність збереження державно-церковної сув’язі. Наступного року прем’єр-міністр А. Папандреу (ПАСОК) проголосив Божу Матір покровителькою Збройних сил, а 15 серпня — день «Успіння Пресвятої Богородиці (за григоріанським календарем. — Ред.) — днем війська Греції. Відомий композитор М. Теодоракіс, член парламенту від Компартії Греції, у своєму інтерв’ю в березні 1983 р. підкреслив: «Церква є колискою нашої нації, колискою нашої раси та еллінізму. Церква — як велика літургія, виповнена фантастичними звуками, глибоко вкоріненими в наше життя уривками Євангелія і Апостолів, бажаємо ми того чи ні, становить ядро нашого буття».
Варто зазначити, що політичні партії, які ризикують конфронтувати з церквою, постають перед серйозними проблемами. Та ж ПАСОК 1982 р. здійснила спробу запровадити зміни, які б зробили Грецію більш секулярною країною. Так, було введено громадянський шлюб, розлучення за взаємною згодою; водночас невдачею закінчилася спроба легалізувати аборти та перерозподілити церковну власність. Зрештою партії вдалося досягти компромісу з церквою. Цивільний шлюб став не обов’язковим, а справою вибору, альтернативою церковному шлюбові; компромісу було досягнуто і стосовно майна. Очевидно, що ПАСОК вимушена була відкликати свої радикальні проекти з огляду на той вплив, який зберігає церква на суспільство взагалі й на ціннісні переваги груп електорату — зокрема. Понад це, та ситуація продемонструвала, що зіткнення з церквою викликає реакцію незрівняно масштабнішу, ніж спротив невеликої частини послідовних вірних. Йдеться про переважну більшість суспільства, яка сприймає Православ’я, а відтак — і церковний інститут як компонент своєї тотожності.
ЧИ МОЖЛИВИЙ В ЕЛЛАДІ РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ?
Роль Православ’я у грецькому суспільстві висуває питання про саму можливість існування в ньому релігійного плюралізму. Це питання є дуже складним з огляду на цілу низку причин і насамперед — на відповідь нації на запитання «хто є грек?».
Хоча гасло «Греція греків-християн» використовувалось військовим режимом під час диктатури 1967-1974 рр., воно є дуже показовим для визначення ролі релігії у грецькому менталітеті. Очевидно, що релігійний плюралізм представлений певними ідеальними типами. Конституція Греції гарантує свободу релігійної совісті. Але свободу богослужіння вона гарантує лише «відомим» релігіям. Отже, релігійні свободи є обмеженими. Релігійна нетолерантність підживлюється проголошенням церквою свого особливого обов’язку перед греками (і, відповідно, наданням собі фінансових та інших привілеїв) і переконанням у тому, що права для релігійних меншин становитимуть загрозу єдності й чистоті грецької нації. Прозелітизм у Греції заборонений Конституцією; ця «зброя» використовується церквою проти всіх інших релігій. 1983 р. архиєпископ Афінський Серафим оголосив «антиєретичну кампанію», яка мала звести бар’єр на шляху прозелітичних рухів «агентів багатонаціональних і протестантських організацій», східних релігій і, звісно, Свідків Єгови. У своїй енцикліці архиєпископ, окрім попередження пастви про небезпеку цих релігій, наказав священикам та військовим звертатися до Священного Синоду з детальною інформацією про «єретичну діяльність» у кожній парафії і запропонував спеціальні семінари з протидії єретичним поглядам.
Важливо відзначити, що хоч законом проголошено свободу релігії, дискримінація все-таки існує, особливо щодо тих, хто працює в державному секторі в армії, у сфері судочинства або освіти. Слід зазначити, що католики, іудеї та мусульмани не потрапили до переліку єретичних груп, оскільки вони вважались історичними меншинами, які не займались прозелітизмом. Однак вони не мають права працювати у громадському секторі. Неправославні деномінації, інші релігії та нові релігійні рухи у Греції нині стикаються з релігійною нетерпимістю в усіх прошарках грецького суспільства. Наприклад, існує специфічна процедура для заснування молитовного будинку. Для цього належить отримати дозвіл Міністерства освіти та релігії, який у свою чергу розглядається місцевим православним єпископом. Така практика неминуче призводить до повторних відмов, навіть якщо інша установа чи суд у попередніх розглядах дійшли висновку, що певна релігія є «відомою». Релігійні меншини, які не можуть претендувати на статус «історичних», утискують найбільше. Протестанти, євангелісти та Свідки Єгови вважаються людьми, які «колись були» греками, але зазнали «ушкодження» через навернення до єретичної релігії. У них вбачають більш серйозну загрозу нації та соціально-політичному устрою, ніж в «історичних меншинах».
Інше спірне питання, пов’язане з релігійною свободою, — це проблема служби в армії. Згідно з Конституцією «жодна особа не може бути звільнена від обов’язків перед державою або не може відмовитись від виконання законів унаслідок її релігійних переконань» (ст. 13, п. 4). Це означає, що якщо в більшості західноєвропейських країн визнається право особи на відмову від військової служби з релігійних (а в деяких країнах — і з філософських, етичних) переконань за умови заміни цього обов’язку альтернативною громадською службою, то у Греції до таких осіб ставляться з презирством — як до таких, що уникають виконання свого найпершого обов’язку перед державою, їхня лояльність піддається сумніву, і цей сумнів посилюється внаслідок напруженості, яка не спадає у відносинах Греції з Туреччиною та балканськими сусідами. Такі особи переслідуються й засуджуються військовим судом на строк удвічі більший, ніж військова служба.
«ПАРАЦЕРКОВНІ» ОРГАНІЗАЦІЇ
Термін «парарелігія» поряд з «параосвітою» та «параекономікою» зустрічається, можливо, лише у грецькій термінології для визначення специфічного соціального феномена. Поняття з префіксом «пара» стосуються того, що знаходиться «за межами», — наприклад, за межами релігії, освіти, медицини тощо. Однак такі сполучення, вживані щодо релігії, освіти та економіки, означають для греків, що «пара» тотожне «паразитові». Дехто використовує цей термін стосовно християнських пієтичних рухів, відомих також як «парацерковні»; інші (серед них і Грецька православна церква) визначають так нові релігійні рухи та всі релігії поза Православ’ям.
Щоб зрозуміти, що таке «пара релігійні» рухи, ми маємо розглянути умови, які уможливили їх виникнення та розвиток, а також їхню історію, ідеологію та структуру. Хронологічно феномен «парарелігії» заявляється наприкінці XIX ст., точніше — 1876 р. Спершу це була маленька група теологів, яка займались аналізом релігійних догматів. Наступного десятиліття це явище перетворилося на міцний «парацерковний» рух, який суттєво впливав на формування та розвиток віри й побожності.
Професор X. Яннарас виокремлює три головні причини широкого розповсюдження «парацерковних» груп. По-перше, ми маємо враховувати драматичний занепад духовенства, особливо на рівні єпископів, та невдоволеність цим суспільства. У Греції, яка нещодавно отримала незалежність, священики перебували під прямим контролем держави, — це було наслідком німецького управління. Політики безсоромно втручалися у вибори єпископів. Це призвело до того, що претенденти на посади єпископів сплачували великі суми міністрам або членам уряду. Врешті-решт повага до духовенства зменшилась, а число жадаючих щирої і більш духовно чистої порівняно з офіційною релігійності — збільшилось. По-друге, позацерковні організації систематично вживали заходів, що нагадували діяльність західних місіонерів. Ці ретельно сплановані дії справляли враження, що керівники нових релігійних організацій поводяться бездоганно — на відміну від скандальної поведінки духовенства. Можливо, третьою причиною швидкого поширення «парацерковних» організацій у Греції була урбанізація значної частини землеробського населення. Після Другої світової війни урбанізація набула вибухового характеру. Велика частина населення опинилась поза межами будь-якої спільноти: люди ставали «анонімними», втрачали соціальні ролі, суспільну ідентичність, що їх забезпечували раніше знайоме сільське оточення, сусіди та церковна парафія. Певною мірою така втрата заміщувалась «парацерковною» організацією. Загальний зразок поведінки, використання формальної мови, відвертість або, за Яннарасом, «бюргерські чесноти» «парацерковних» кіл забезпечували їхнім послідовникам певний соціальний статус, нові знайомства та більш поважний соціальний рівень.
Першою «парарелігійною» організацією була «Школа Логосу» (слова), яка походила від двох релігійних і двох політичних асоціацій з чіткими цілями: підсилення Константинополя та відновлення Візантійської імперії. Широкому загалу в Греції «парацерковні» організації відомі як рух «Зоя», оскільки саме він був найпоширенішим. «Зоя» відокремився від «Школи Логосу» 1907 р.; надалі він перетворився на міцний, масштабний релігійний рух. Але суспільні наслідки його розвитку виявилися неочікуваними. Те, що спершу було спрямоване на відновлення церковного життя, згодом стало пієтичним рухом, який копіював німецькі та англосаксонські прототипи. У своїх мріях лідери «Зоя» бачили релігійну реформацію, яка б за соціальною динамікою була схожа на європейську Реформацію. Невдовзі після Другої світової війни гасло «За нову Елладу» увібрало очікування та мрії про нову грецьку реальність, облаштовану за принципами християнської цивілізації. Рух пропонував «просвіту мас і нації», зв’язок між християнством і цивілізацією. Гасло «За нову Елладу» не випадково з’явилось водночас із поширенням ідеї «християнської європейської цивілізації» на Заході (як ідеологічної платформи спротиву атеїстично-комуністичному блокові) і виникненням християнсько-демократичних політичних партій. Сотні тисяч прихильників «Зоя» жадали християнської партії, яка б втілила їхні мрії у реальність. Завдяки їхнім зусиллям було створено партію «Християнська демократія», яка спершу мала статус релігійної організації, її засади, що збігались із концепціями інших «пара церковних» організацій, відповідали політичним цілям. Християн закликали боротися проти атеїстичного марксизму та атеїстичного капіталізму, голосуючи за «Християнську демократію».
Від «Зоя» відокремились численні організації, — всі вони мали схожу пієтичну ідеологію та практику. Серед них був рух отця Кандіотіса, заснований 1959 р. Кандіотіс став відомим усій нації, по-перше, тим, що ображав незгодних з його етичними принципами єпископів та політиків, а по-друге, тим, що організував демонстрацію проти «розпусного» конкурсу краси. Його послідовники-фундаменталісти бурхливо виражали свою опозицію: у відповідь на «неетичну поведінку» опонентів били вікна, захоплювали клуби або закидали їх камінням. 1967 р. хунта вимагала призначити Кандіотіса єпископом.
На думку деяких дослідників, рух «Зоя» можна охарактеризувати як реформацію православ’я, яка не, привела до церковного розколу. Однак внаслідок внутрішніх проблем, суперечок та поступової втрати прихильників «парацерковні» рухи недовго лишалися політичним чинником формування релігійної свідомості. Фундаменталістські погляди, настанови та минуле їхнього керівництва (зокрема, співпраця з хунтою) призвели до занепаду впливу цих течій. Але боротьба за «грецькість» триває. Так само не припиняються спроби самооновлення Православ’я.
