«У розумінні росіян «екстремізм» – це доволі абстрактне поняття. Якщо ти комусь не сподобався, поняття можна з легкістю до тебе застосувати», — о. Богдан Костецький

27 серпня 1991. Саме в цей день у Севастополі зареєстрували парафію УГКЦ. Швидкому старту церкви чиновницький неукраїнський Крим протиставляв саботаж у виділенні землі для будівництва храмів.

Проросійські чиновники і преса відверто не любили кримську УГКЦ. Як наслідок, нечисленні греко-католики страждали від відсутності місць для Богослужінь. В Алушті віруючі збирались у квартирах і муніципальних приміщеннях. В Ялті – у храмі римо-католицької громади. Часом – в орендованих приміщеннях (наприклад, в Євпаторії – у частині будівлі бібліотеки курортної поліклініки). У Сімферополі вірні УГКЦ мали спільність у приватному будинку, у Керчі – взагалі у непрофільному приміщенні (колишній котельні).

Місто Севастополь – окрема історія: «щойно… було закладено підвалини храму поруч із побутовим вагончиком, який під час богослужінь заледве вміщував пару десятків вірян, – впритул до ділянки майже одразу постав храм УПЦ МП з дзвіницею, дзвони якої перешкоджали молитві греко-католиків». Єдиний храм, споруджений «з нуля» у 2011 за всіма правилами, – це збудований на приватній території храм Святої Трійці у селищі Відрадне поблизу Ялти.

Священнослужителям і вірянам погрожували, а майно псували вандали. «Уніатських» священників не запрошували на публічні заходи під загрозою звільнення організаторів або адміністрації.

До анексії УГКЦ складалась з 11 парафій, у яких служили 5 священиків. За іншими даними – Церква мала до 15 «філій», зокрема, громади у найбільших містах Криму з перспективою відкриттях нових парафій та громад, наприклад, у Саках, Новоозерному та Чорноморську.

Після «референдуму» 2014 р. її вірні почали відчувати потужний психологічний та адміністративний тиск. З півострова через загрозу своєму життю та життю членів сімей виїхали майже усі клірики, окрім одного – Богдана Костецького. У подальшому греко-католицькі громади штрафувались через невідповідність репресивним «законам Ярової».

Ватикан офіційно не визнав російської окупації півострова. Те, що Крим стане складним регіоном для служіння, провід УГКЦ зрозумів ще 13 лютого 2014 (!), коли з Одесько-Кримського екзархату Синод Єпископів УГКЦ із благословення Ватикану виокремив Кримський екзархат з формальним центром у Сімферополі (саме він опікується Кримом та Севастополем). Адміністратором Кримського екзархату призначили екзарха Одеського єпископа Михайла Бубнія. Таким чином, з’явився окремий пастирський округ, прямим чином підпорядкований Державному секретаріату Ватикану.

Попри те, що – у теорії – греко-католики (як і усі інші) могли жити за «українськими документами» до 16 березня 2016, у середині 2015 російська влада змусила Кримський екзархат УГКЦ подати документи на перереєстрацію за законодавством РФ. Греко-католики вважали, що опинились між молотом російських законів та ковадлом ризиків втратити і майно, і зареєстровані громади. Віряни прагнули зберегти можливість молитись українською мовою в українсько-візантійському обряді.

Втім, окупаційна адміністрація геть не палала бажанням легалізовувати церковну структуру – приміром, приводом для відмови чиновників служили нібито граматичні помилки у документах.

Зрештою, у своїй назві віруючі опустили згадку про свою структурну належність, адже наявність у назві слів «українська» та «греко-католицька» слугували червоною ганчіркою для влади. Як зазначає видання «Голос Криму», «після консультацій з Апостольською Столицею було напрацьовано висновок: краще змінити назву, ніж втратити парафії та залишити вірян».

Як наслідок, 5 громад у Севастополі, Сімферополі, Керчі, Ялті та Євпаторії зареєструвались як місцеві релігійні організації «Католицька церква візантійського обряду», ніби формально не маючи зв’язку з УГКЦ. «[У назві] взагалі не сказано, що вони українці!», — незадоволено коментував цей факт у інтерв’ю «Лівому берегу» Митрополит ПЦУ Климент.

У березні 2016 у Севастополі автор поспілкувався з євпаторійським парохом УГКЦ Богданом Костецьким (служив у Криму у 2005-2021) про пульс УГКЦ на півострові, роз’єднаність кримських конфесій та сумне майбутнє релігійних організацій, що не орієнтуються на Москву.

На початку вересня 2024 відбулось ще одне онлайн-інтерв’ю з священнослужителем про його тривалий виїзд з Криму, УГКЦ після повномасштабного вторгнення та майбутнє його Церкви на півострові.

***

Ще будучи дипломованим богословом і пізніше уже дияконом, своє душпастирське служіння в Одесько-Кримському екзархаті Богдан Костецький розпочав в Одесі у 2004. Наступного року, здобувши сан священника, почав служити в Євпаторії. Він охоче відгукнувся на поклик єпископа Василя Івасюка (на той час — екзарха Одеського-Кримського, нині – єпископа Коломийського УГКЦ – О.Г.) поїхати на ризиковану місію. «До того часу я не мав особливої уяви, що таке місія на сході чи на півдні України, оскільки я ніколи тут не бував. Але, порадившись з дружиною, ми вирішили послужити Церкві», — розповідає священнослужитель.

Того ж року о. Костецький вперше приїхав до Севастополя на передсвященничу практику. Настоятелем севастопольської парафії був отець Микола Квич. Після висвячення владика Василь Івасюк запропонував поїхати на місію у Крим (до цього Костецький працював в Одесі та займався медичним капеланством).

— До мого приходу в Євпаторії не було парафії та постійного греко-католицького священика. Мені довелось збирати громаду з нуля. Окрім природи, сонця і моря та пані Віри Ковальчук, ніхто мене привітно на тому місці не зустрічав. Я ходив-поневірявся попід храми інших конфесій і, на превеликий жаль, не отримав жодної підтримки. Але Господь Бог благословляв мої стежки, а іншими приводив людей на молитву. І до 2013 року наша громада налічувала до 100 осіб по святах. На щоденній Літургії, разом з туристами – від 30 до 40. Вважаю, що за неповні 10 років це велика Божа благодать і ласка.

Окрім священницького служіння, отець Богдан займався військовим капеланством — опікувався зенітно-ракетним полком в Євпаторії і щонеділі зустрічався з військовослужбовцями, які належали до УГКЦ та/або інших конфесій.

— Що означало військове капеланство на півострові?

— Кожного свята Воскресіння Христового наші вірні випікали паски, щоби пригостити військовослужбовців. Щонеділі відбувались зустрічі з солдатами та офіцерами у світлиці, де ми розмовляли на різні теми. Воїни мали повноцінне розуміння річного кола Богослужінь та свят завдяки таким зустрічам. Дехто на початку ходив, бо було нудно на самоті, але пізніше уже з нетерпінням чекав цих зустрічей. Вони приходили і слухали священика, а це був час для катехези. Потім багато з них ставали справжніми християнами. У мене є листи подяки з різних куточків України від хлопців, які писали, що їхнє духовне життя змінилось після повернення з війська. «Я ніколи не думав, що в армії зустріну Бога», — ділився не один військовослужбовець. Капеланська місія нашої Церкви полягала у проповіді живого Бога. До того ж, військовослужбовці з Євпаторії неодноразово брали участь у паломництвах до святих місць України, зокрема, до Зарваниці.

Більше цього, на території військової частини в Євпаторії ми уже залили фундамент для побудови маленької церкви. Це мала бути гарна невелика дерев’яна церква-каплиця для військових. На жаль, плани не здійснилися. Будівельні матеріали, які уже були придбані, ми використали на будову парафіяльного храму Покрови Пресвятої Богородиці у самій Євпаторії.

— Як православні УПЦ МП ставились до вашої діяльності?

— Ніяк, вони мені нічим не допомагали і особливо не перешкоджали. Ми довгий час звертались до міської влади Євпаторії з проханням виділити земельну ділянку для побудови святині, і щоразу знаходились причини, щоби нам відмовити. Десь через років 7 існування ми зрозуміли, що, вочевидь, не отримаємо ділянки.

— Як ваші прихожани ставились до Майдану?

— Можливо, хтось їздив, але у мене цього благословення ніхто не брав. Чи були там мої парафіяни, насправді сказати не можу. Єдине скажу, що люди сильно переживали про події у Києві: плакали, намагались шукали розради та підтримки в церкві у спілкуванні. Люди жили надією на кращі зміни.

На момент Майдану я виконував обов’язки пароха парафії у м. Євпаторія. В Севастополі на той момент громаду очолював о. Микола Квич. Він був військовим капеланом.

— Анексія. Що ви бачили і як це позначилось на самій церкві?

— Коли почались події на Майдані і коли Крим приєднали до РФ, число вірних зросло. Це дуже дивно. Дехто з певних переконань виїхав на материкову частину держави, але кількість вірян у нашій церкві точно не зменшилась. Люди перестали говорити про політику: не будемо виключати фактор страху. Але почали частіше і регулярніше відвідувати Богослужіння. Число людей зросло за рахунок тих, які ніколи раніше не були нашими прихожанами.

— Що ви бачили у ті березневі дні?

— Я бачив хаос та неспокій, який відслідковувався скрізь – у громадському транспорті, на вулиці. Прості люди до кінця не усвідомлювали, що відбувається. На той час ніхто не знав, звідки та якого штибу небезпеки можна очікувати. Одні боялись людей з Майдану, які начебто поїдуть до Криму встановлювати тут свої порядки. Інші боялися, що майданівці не приїдуть та не захистять їх від тих, хто не підтримував революцію. Панував острах перед невідомими подіями.

— Що відбувалось в Євпаторії?

— В Євпаторії я не бачив особливих дій що з однієї, що з іншої сторони. Люди жили в очікуванні. Втім, були фанатично налаштовані люди. Але в Євпаторії я не зазнавав особливих переслідувань. Був один інцидент, коли ми їздили на свято Успіння до Севастополя, а потім вирішили їхати з прихожанами ще й до Ялти. Коли ми приїхали подивитись на земельну ділянку, яка раніше була виділена нашій громаді під будівництво церкви, ми там стали і молилися. Пізніше ми наштовхнулись на невідомих людей без розпізнавальних знаків і у балаклавах. Вони «переконували» нас у тому, що нам там не місце, що це не наша ділянка і що, крім УПЦ МП, в Ялті нікого не має бути. Хто ці люди – я не знаю. Розмова тривала на підвищених тонах, але, дякуючи Богові, ми розійшлися без особливих наслідків.

В Євпаторії, у дні невизначеності, військові, не маючи жодної команди з Києва, телефонували мені і просили молитись, «бо не знаємо, що буде». Я підходив до хлопців і духовно їх підтримував. Ми ставали і молилися. Люди боялися за близьких, знайомих та сім’ї. Також хлопці не розуміли, чому не має жодної команди з центру. Цим вони ділились зі мною у приватних розмовах. Це і була допомога. Я намагався зробити все можливе, щоби люди, які опинились в такій ситуації, не робили нелюдських вчинків, бо провокації можна було очікувати звідусюди.

— Ви були єдиним священником, який приходив до цієї військової частини?

— Не знаю. Можливо, приходили священики з інших конфесій.

— Ви казали, що ви десь ховались від проросійських «активістів». Що це за випадок?

— Коли до нашої євпаторійської каплиці та моєї квартири приходили невідомі люди і розшукували мене, я не ховався, а просто поїхав до римо-католицького костелу і там молився. Що хотіли ці люди – мені невідомо. Можливо, хотіли застерегти, щоби я не піднімав народ, або хотіли пригрозити.

— Як ви опинились у Севастополі?

— Єпископ Михайло Бубній, екзарх Одеський і адміністратор Кримського екзархату, призначив мене благочинним (деканом по-нашому) на Крим. З огляду на те, що тоді ми ще не отримали свого єпископа, який би мешкав у Криму, я представляв владику на місці. Їздив по кожній парафії зі служіннями, щоби відчути настрої та болі людей. У Криму я був єдиним греко-католицьким одруженим священником, який служив на півострові після анексії. У Севастополі ж я підміняв священиків-василіян, які опікувались парафією Успіння Пресвятої Богородиці. Як декан, я мусів відвідувати святкові Богослужіння. Сьогодні я тут, завтра в Ялті, а післязавтра – в Сімферополі. Але моїм місцем служіння була Євпаторія.

Вимушені мандрівники

— До 2014 священники УГКЦ в Криму служили у своїй парафіях постійно. Це були всі одружені священнослужителі?

— Так. Однак після березневих подій 2014 все змінилось: одружені священники, з благословення церковної влади, покинули півострів, залишився був лише я, а потім під’їхали на допомогу отці-редемптористи. Якийсь час я залишався єдиним греко-католицьким священиком у Криму.

Згодом, на Богослужіння до півострова терміном на 2-3 місяці, на ротаційній основі, приїздили священники різних монаших згромаджень та чинів (студити, василіяни та редемптористи). Потім вони виїжджали, заїжджали інші. Причина таких кроків — російське міграційне законодавство, яке вимагало 30-денної перерви між візитами іноземців.

— У чому відмінність українського та російського релігійного законодавств?

— Якщо говорити про міграцію, то кожен український громадянин може перебувати в РФ 90 днів. Після того він мусить виїхати на 30 днів. Щоби очолювати релігійну організацію та вести служіння, ця структура повинна мати статус юридичної особи і обов’язок зробити патент на працевлаштування того священика. Тоді у міграційній службі він отримує дозволи на тимчасове перебування і на працю.

У 2016 священика о. Олексія Горобця (ЧСВВ) у Севастополі оштрафували саме за те, що він відправляв Службу Божу. Згідно із законодавством РФ, ця людина повинна мати дозвіл на працевлаштування. Тобто, він міг поруч служити, але не проповідувати і не навчати. Пізніше це питання вдалось залагодити, адже це перехідний період, тому «ми до вас є поблажливі», як нам пояснили пізніше.

Згодом на постійній основі в Ялті та Криму, отримавши дозвіл на проживання, почав нести своє служіння ще один священник-редемпторист. Він і до сьогодні здійснює своє служіння. Решта священників перебували на ротаційній основі.

На сьогоднішній день, відповідальним за діяльність УГКЦ в Криму є призначений Святим Престолом Апостольський Адміністратор для католиків візантійського обряду, преподобний о. Макарій Ленів (ЧСВВ). Отця Макарія Ватикан призначив, здається, у 2019. Раніше обов’язки адміністратора виконував владика Михайло Бубній, який є екзархом Одеським.

Через епідемію коронавірусу отримання нових дозвільних документів зупинилося.

— Для багатьох спостерігачів УГКЦ під час «референдуму» асоціюється з севастопольським отцем Миколою Квичем, якого «самооборона Криму» 15 березня 2014 вивезла з храму та допитувала із застосуванням фізичної сили. Квича відпустили, він швидко виїхав з АРК та став головним військовим капеланом Кримського екзархату на материковій Україні. Де саме він служить?

— Що відбулось з отцем Миколою? Повірте, я і сам добре не знаю. З його слів, на пошту йому прийшов товар. Він його, не подивившись, забрав і приніс до хати. Наступного дня до нього прийшла міліція з українськими шевронами. У мішках виявились бронежилети. Отець казав, що не знав про зміст відправлення. Чи це насправді хтось хотів допомогти, не думаючи про наслідки, чи це була провокація – не можу сказати. Після того отець Микола виїхав з Криму.

Нині, наскільки мені відомо, він опікується тими українськими військовослужбовцями, які вийшли з Криму та служать у різних частинах, що дислокуються у різноманітних областях України.

— Квич – після першого затримання він виїхав чи ні? Чи повернувся?

— Знаєте, це якась велика таємниця, звідки бралась оця вся інформація, як і про мене. Про мене також писали в медіа, що мене били у підвалі. На мене там тиснули, і це факт. Але це вже усе в минулому і повертатись до цього не хочу.

Стосовно о. Квича та о. Ігоря: особливого контакту у той час з ними не було, оскільки кожен діяв згідно з ситуацією. Про першого можу сказати, що з оперативного відео в інтернеті видно, як його затримали у хаті. Після того отець виїхав до кордону, перетнув його із чашею та всім церковним приладдям. Навіть на материковій Україні тісних контактів з ними обома я не маю.

З того, що мені відомо: до каплиці прийшли невідомі люди. Коли закінчилась Літургія, він сів з ними у машину та поїхав. Судячи з того відео з помешкання, потім вони приїхали до його квартири. Відтак, сталась сумна історія з бронежилетами. Думаю, що на тому все і скінчилось: вони склали протокол та поїхали. Ця інформація набула розголосу, і біля його помешкання знаходились активісти. Саме вони і ломились у двері. Потім у якийсь спосіб хтось допоміг йому покинути помешкання та виїхати.

Просто зрозумійте, що у той час ми всі розбіглись, як мишенята. Коли ситуація стала серйозною, кожен повимикав телефони. Нині ж на цю тему ніхто не хоче говорити. Не хочуть спілкуватись, бо присутній страх. Це наслідок постійних переживань про те, що щось може статись і чи не буду я наступним об’єктом претензій та допитів. Цей страх блокує тебе зсередини. Крім того, є нюанс з російськими законами. Приміром, я не можу називати події 2014 інакше, ніж як «кримські події» або «події 2014 року». Чому? Як би я не сказав, я скажу недобре: і для України, і для Криму. Також український закон каже, що, хто не визнає територіальної цілісності країни, несе серйозну відповідальність. А я є громадянином України і люблю свою державу.

Операція «Перереєстрація»

— Чи дискримінували конфесію у ті часи, коли у неї ще не було реєстрації?

— Очевидно. Не вирішувались навіть такі речі, як оплата електроенергії та інших комунальних послуг. Українські банки з Криму пішли, а у російських ми не могли відкрити свій рахунок через відсутність статусу юридичної особи. Загалом — підвішений стан. Втім, незважаючи на відсутність легального статусу, якийсь час ніхто не перешкоджав у проведенні Богослужінь.

Місцева влада, яка нині там є, вимагала у греко-католиків російської реєстрації згідно з актуальним законодавством. Аби її пройти, вони повинні були подати документи до Міністерства юстиції, що вони і зробили. Отже, це була не перереєстрація, а нова реєстрація, адже слова «греко-католицька церква» не присутні у новій назві Церкви – «Католицька церква візантійського обряду». Російська влада геть не хотіла, щоби конфесія мали бодай якесь відношення до Києва. Тому-то вона – як і римо-католики – здійснила цей крок. Благословення на таку нову реєстрацію дала сама Апостольська Столиця.

Які документи вимагали? Ні, про ставлення до родини, одностатевих шлюбів, розлучень і навіть держави, як подейкують ЗМІ, не йшлося. Вимагався документ про кількість вірних, які постійно проживають у місті, де реєструється організація. Також подавались основи віровчення, адже Мінюст хотів знати, що буде проповідуватись і чому навчатись.

Коли ж греко-католики почали робити новий статут, постало питання про «вышестоящий орган» (офіційно УГКЦ в Росії немає). Ним став сам Ватикан. Обидва пункти – «вышестоящий орган» та віровчення – мав бути прописаний у статуті. Під час погоджувальних розмов Мінюст розпитував про джерело пожертв, місця для богослужінь і так далі. Питань про політику та можливий «екстремізм» не ставили. Але правдою є те, греко-католикам довго не давали зеленого світла – на відміну від римо-католиків та інших релігійних організацій.

— Наскільки ви оцінюєте роль Ватикану? Якби не було тиску цього міста-держави, наскільки гірше вам би було у 2014 та подальших роках?

— Роль Ватикану дуже велика, адже можна було чекати будь-чого. УГКЦ в Криму отримала від Святого Престолу документ, що Ватикан є нашим «вышестоящим органом», і саме цей папірець дозволив нам не зникнути взагалі. Думаю, були поважні розмови Ватикану, переживання за нас Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава разом з Синодом єпископів (і найбільше – владики Михайла Бубнія) та бажання Росії демонструвати Святому Престолу відсутність переслідувань його вірних в Криму. Розумієте, йшлося лише про 5 спільнот! Я не думаю, що влада Криму виграла б, якщо б закрила ці громади.

А що зараз? Кожен звикає жити в тих умовах, в яких ми опинилися не з нашої на це волі. Не ми ці кордони встановлювали і не ми їх руйнували, а от духовні потреби вірних ми задовольняти зобов’язані. Можливо, в Україні та світі до нас будуть скептично ставитись та кепкувати, мовляв, ми зрадники, бо співпрацюємо з місцевою владою. Ми співпрацюємо з Богом і хочемо молитись, а для цього ми просто-напросто змушені виконати певні юридичні дії, які від нас вимагають на місці.

Конфесійна посуха

Отець Богдан Костецький розповідає, що, якщо взяти за приклад Євпаторію чи інші парафії, динаміка кількості вірних після Великої війни постійно зменшується. Це свідчить, що люди або виїзджають, або бояться зі страху признаватись українцями. У 2017, порівняно з весною 2014, кількість вірних севастопольської громади зменшилась вдвічі – з 80 до 40 осіб.

Інструментарій переслідувань російською владою УГКЦ не відрізняється від аналогічних ситуацій, коли йдеться про ПЦУ або протестантів, — судові ухвали за «порушення» законодавства. Або звичайний адміністративний тиск.

Наприклад, у 2016 громаду УГКЦ у Євпаторії позбавили тимчасової каплиці – це приміщення центральної курортної бібліотеки греко-католики використовували роками. Причина тривіальна: «чомусь» орендодавці відмовились продовжувати угоду з віруючими.

Позаяк російські закони вимагають від релігійних структур на фасаді зазначати свою повну назву (та вказувати її на релігійній літературі), за порушення цих вимог (ч. 3 ст. 5.26 КпАП РФ) у 2020 на свято Покрови «мировий суддя» Пьотр Кірєєв оштрафував парафію УГКЦ у Ялті на 30 000 російських рублів.

Ще раніше, навесні 2019, на ідентичну суму оштрафували громаду Севастополя – на культовій споруді табличка з повною назвою була відсутня. У вересні того ж року «суддя Ленінського районного суду» Севастополя Надєжда Істягіна винесла постанову в адміністративній справі проти греко-католицької громади через те, що у ній служив парафіяльний священник-громадянин України без дозволу на працю або патенту від держави-окупанта. Він протермінував перебування на території Криму і вчасно не перетнув кордон. Крім штрафу, громаді призначили «адміністративне покарання» у вигляді призупинення діяльності на 2 тижні. Священника ж депортували із забороною в’їзду на територію РФ та окупованого нею Криму.

«Закони Ярової», які прийняли у Росії у 2017, негативно вплинули на життя кримських греко-католиків. До усіх інших попередніх негараздів відтепер парафіяни мали бути внесені до списків з паспортними даними. Саме їм дозволялось бути присутніми під час Літургії. Участь інших людей загрожувала істотними проблемами. Крім того, «нетрадиційним конфесіям» (а УГКЦ входила до цього пулу) заборонялось служити Божу службу і «пропагувати» свою віру поза церковним парканом (за винятком цвинтарів). «Пропагандою» російська окупаційна влада могла вважати навіть розклад богослужінь громади, вивішений на дошці оголошень або оприлюднений у соціальній мережі. Через це чимало греко-католиків банально припинили відвідувати храмові Богослужіння.

— Чи дає влада можливість будувати нові храми чи молитовні приміщення?

— Такої потреби немає. Та й можливості теж немає. Ще за часів України УГКЦ мала два храми і дві споруди в Євпаторії та Севастополі, майже готові до вжитку. Втім, для запуску у них було потрібно вкласти багато коштів. Навіщо 20 вірним переходити до холодного, неготового храму? Тим більше, що зростання спільнот відсутнє.

Ще за часів України ми були у меншості, але була надія, що це курортні міста та хтось з туристів відвідуватиме служіння. В Євпаторії та Ялті УГКЦ використовувала для проведення Богослужінь римо-католицькі костели. У керченської громади був свій храм. Завершити будівництво церкви у Євпаторії та Севастополі наразі немає можливості.

— Наскільки УГКЦ в Криму була спроможна дотримуватись законів Ярової?

— Уся надія на Божу милість, але все це дуже важко витримати, щоби щось не порушити.

До якогось часу тривав так званий «перехідний період». Російська влада не так прискіпливо приділяла увагу дотриманню законодавства не тільки бізнесом і громадянами, але й церквою. Але думаю, що прийде час, і їм буде цікава фінансовий аспект діяльності церков і т.д.

— Чи продовжує російська влада штрафувати греко-католицькі громади? Чи є інші утиски?

— Загалом, у Криму відчувається страх. Офіційно не заборонено молитись і ніби немає ніяких переслідувань. Але присутня боязнь самих прихожан, які приходять і намагаються тихіше розмовляти… Але УГКЦ важко звинуватити у місіонерській діяльності: віряни лише збираються у суботу та неділю на годину-дві. У Євпаторії та Ялті вірні взагалі служать у костелі римо-католиків (за що ми їм вдячні). Помолилися та пішли.

Які прогнози? Вважаю, що якогось великого успіху та збільшення громад не буде з огляду на те, що греко-католиків у Криму лишилась дещиця. По кожній парафії стабільно відвідують Богослужіння від 20 до 50 осіб. Стільки же тих, хто приходить на свята або посвятити паску. Крім того, багато людей не хочуть визнавати, що належать до нашої Церкви через роботу, думку сусідів та інші причини. Люди все більше бояться відверто визнавати свою віру та релігійну приналежність.

Кожну спільноту, яка має релігійну споруду, зобов’язали робити так званий «антитерористичний паспорт». Крім того, обов’язкові відеокамери, які під час Літургії мають бути включеними, щоби контролювати зміст висловлювань проповідників.

Знаєте, екстремізм – це доволі абстрактне поняття. Якщо ти комусь не сподобався, поняття можна з легкістю до тебе застосувати.

Але чесно скажу: надто сильного тиску греко-католики публічно не відчувають, адже їх мало і, вочевидь, вони не представляють для російської влади якоїсь великої загрози. Це було б, якщо УГКЦ у Криму виголошувала публічні заяви або виступала у пресі.

Наші служіння навіть служіннями не назвеш. Це духовне окормлення тих, що залишилися. Зараз кримські греко-католики і далі моляться, але уже тихенько, не привертаючи на себе особливої уваги.

Акули пера. Ні, просто акули

Окремий епізод переслідувань УГКЦ в Криму – це медіацькування. Преса півострова, яка вчасно «перевзулась», представляла греко-католиків як тих, хто підтримували «злочинний Майдан». У портфоліо звинувачень були й традиційні тези: «УГКЦ співпрацювала з гітлерівцями» (для Криму це було схоже на червону ганчірку), «УГКЦ благословляє вбивати російських військових» (що, в принципі, вірно) та «УГКЦ хоче навернути у свою віру православний схід та південь України» (раніше цей дискурс активізувався у березні 2011, з відкриттям Патріаршого греко-католицького собору на лівому березі Києва).

Результатом цієї smear campaign стало те, що жити, працювати та навчатись у de facto російському Криму для греко-католиків стало неможливим. «Діти з греко-католицьких родин у Криму стали фактично вигнанцями через своє етнічне походження та релігійні погляди».

— Чи зменшився медійний тиск?

— Важко сказати. Взагалі, у кожної кримської релігійної спільноти (окрім УПЦ МП – О.Г.) такі самі проблеми, як і в УГКЦ. Просто до них підходять по-різному.

РКЦ та УГКЦ в Криму підпорядковуються Ватикану, то в них одна та спільна дорога. Що стосується інших релігійних організацій, то, якщо на материковій частині РФ у них є структура (так званий «вышестоящий орган»), це позбавляє їх багатьох проблем. Але найважче у даній ситуації ПЦУ. Що не кажіть: за УГКЦ заступився Рим, за інші спільноти – їх російські одновірці, а за ПЦУ… їм точно важче.

Коли йдеться про місцеве населення, то я б не сказав, що люди ставляться дуже агресивно до українців та всього українського. Бувають, звісно, випадки, що хтось там напідпитку може агресивно висловитися чи закричати. Втім, нас обзивають «агентами Ватикану», намовляють до відречення від Католицької Церкви та до відмови від пастирського служіння.

Свій до себе по своє

— Після анексії постраждали усі конфесії, окрім УПЦ МП. Чи спілкуються ті, хто страждають? Чи всі переживають наодинці?

— Страждають усі наодинці. Якщо і спілкуються, то у приватному режимі. Люди бояться, що хтось може використати тебе в своїх цілях й здати. Немає довіри. Відсутні комітети чи спільноти тих, хто постраждали. Немає майданчику для обговорення проблем релігійних організацій. Нагадаю, що ще за часів України в Євпаторії та Сімферополі були створені Міжконфесійні ради при міськвиконкомах.

— Який характер несуть контакти УГКЦ з РКЦ? З достовірних джерел відомо, що між ними у Криму існує тісний зв’язок.

— Обидві структури у однаковій мірі страждають від «законів Ярової». У РКЦ велика проблема з в’їздом священників, особливо не з українськими паспортами (з ними легше заїхати, ніж з польськими). А більшість їх місіонерів – поляки. Щоби туди в’їхати, їм офіційно потрібно брати дозвіл від української влади. А це довгі процедури.

Стосунки з римо-католиками добрі, теплі і кращі, ніж на материковій Україні. Якщо є свята, то греко-католики йдуть до них, а вони – до УГКЦ. Тоді всіх стає більше, а молитва – урочистіша. Однак обидві конфесії жили по-дружньому ще з українських часів. Але нас і тоді було небагато, а тепер залишилось ще менше.

Контакти між конфесіями – переважно приватні: між священниками та на Богослужіннях. Втім, в кожного своя структура, свій єпископ (Яцек Пиль у випадку РКЦ, який так само призначений Ватиканом, як і о. Макарій для східних католиків). Ми як брати, але за різними обрядами. Кожен живе у своїй хаті та має свою спільноту.

— Можете детально розповісти про становище УПЦ МП? Як її представники ставляться до УГКЦ нині?

— Після кримських подій наші дороги розійшлися. Немає нічого спільного.

До зустрічі, Криме!

— Коли і чому ви вирішили залишити служіння в Криму?

— Я виїхав з Криму ще до великої війни, у кінці 2021 року. Мав проблеми зі здоров’ям батька та дитини (у Костецького 4 дітей – О.Г.). Виїхав з усією сім’єю.

Насправді я припинив нести послух представника єпископа УГКЦ в Криму, відповідального за духовне окормлення вірних півострова, ще у 2019 році, коли Ватикан призначив керувати Кримським екзархатом (це 5 парафій) отця Макарія (Леніва). Він став наступником попереднього Адміністратора Кримського екзархату, владики Михайла Бубнія, інтереси якого я представляв. З того часу я служив лише для греко-католиків Євпаторії.

— Після призначення отець Макарій залишився в Криму?

— Так. Він адмініструє Кримський екзархат і має осідок у Сімферополі.

— А що змусило вас після самої окупації залишитись у Криму?

— Знаєте, мене часто запитують, чому я залишився і не виїхав швидше. Я не був би добрим священником і завжди б собі докоряв, якби я залишив людей у такий час випробувань. Багато з них сумує за Україною, чимало на неї образились. Люди намагаються виживати самотужки та самі давати собі раду. Добре, якщо комусь є куди поїхати на материкову Україну. Але люди похилого віку не мають таких можливостей, тому ми, священники, мусимо залишитись з ними, щоби надавати духовну опіку.

Зараз з Кримом жодних офіційних контактів не маю.

— Куди ви переїхали? Яку нині посаду обіймаєте?

— Після виїзду з Криму я мав відпочинок та духовну реабілітацію при монастирі. Іншими словами, я пішов у велику довгу відпустку.

Чи хочу я повернутись в Крим після війни? Я людина під послухом. Звичайно, якщо церковна влада буде цього бажати… Але про це можна говорити тільки після закінчення війни. Інакше у який спосіб і якими шляхами мені дістатись до півострова?

Всі ті події розбили моє служіння та життя на дві історії — до війни і на час теперішній, притому на невизначений час.

— Останнє питання: як живуть римо- та греко-католики Криму зараз?

— Складно сказати, бо, як я уже сказав, боюсь контактувати з прихожанами, щоби їм десь не нашкодити і щоби не наразити на зайві ризики. Та й вони й самі цього не хотіли з різних причин – щоби, наприклад, не пережити прослуховування і т.д. Коли й спілкувався з близькими моєму серцю кримчанами, говорили про здоров’я, що будемо молитись один за одного і «щоби була добра погода» (звісно, словосполучення «припинення війни» не використовували). Люди були дуже обережні.

Навіть після того, як Крим опинився під Росією, католицькі медіа ще висвітлювали життя християн півострова. Після початку Великої війни – все припинилось. Настало мовчазне напівпідпілля. Все звелось, думаю, до Богослужіння раз на тиждень – тихенького, щоби не привертати зайвої уваги.

Усі знають вислів Блаженнішого Святослава, який наприкінці червня 2024 сказав, що окуповані території фактично позбавлені служіння греко- чи римо-католицьких священників. Гадаю, що так десь воно і є. А, якщо і є, то працюють дуже тихо та обережно.