Томос 1924 року та його польська й українська "складові": розмова з істориком

Про історію і наслідки цієї події ми говоримо з кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України Андрієм Стародубом.

— Пане Андрію, як так сталося, що 100 років тому Вселенська Патріархія вирішила надати Томос про автокефалію Православній Церкві у Польщі?

— Нічого не стається “само по собі”, а є наслідком тих чи інших дій та реакцій на політичні/геополітичні зміни тощо. Я б сформулював це так: Томос 13 листопада 1924 року став можливим, оскільки для його появи склалися сприятливі обставини, яких не існувало ще за кілька років до того — до закінчення І Світової війни.

По-перше, відбувся розпад Російської імперії, а на її колишніх західних околицях з’явились нові незалежні держави. Котрі, природно, прагнули врегулювати статус видимого російського імперського рудименту — єпархій Російської Православної Церкви, що знаходились на їхній території.

По-друге, критично ослабла сама РПЦ, яка не просто втратила державну протекцію, але перебувала в своєрідному (і беспрецедентному для власної історії) конфлікті з більшовицьким урядом. Фактично Москва не могла (хоча навіть за таких обставин силувалась то робити) вирішальним чином впливати на ті свої “уламки”, які опинилися за межами радянської держави.

По-третє, відбулися кардинальні та багатопланові зміни у Константинопольському Патріархаті, який, з одного боку втратив левову частку своїх єпархій в Туреччині (адже більшість малоазійських греків було на початку 1920-х депортовано з Малої Азії), але, натомість, отримав більшу свободу, порівняно з періодом Османської імперії, щодо своїх міжнародних контактів та дій, спрямованих на реалізацію функцій “почесної першості” у Православному світі.

Відповідно, коли уряд ІІ Речі Посполитої звернувся до Вселенського патріаршого престолу з проханням затвердити автокефальний статус для Православної митрополії в Польщі, там не могли ані відмовитись від розгляду цього питання, ані, в підсумку, прийняти якесь інше, ніж те, що було прийняте, рішення. Адже йшлося про реалізацію загального для православного світу правила про слідування церковно-адміністративних змін за змінами державних кордонів. І ексклюзивність прав Константинополя щодо надання остаточної санкції на такі зміни, що її так затято заперечувала й заперечує Москва.

Варто зауважити, що про необхідність звернення саме до Вселенського Патріархату для врегулювання питання канонічного статусу Православної Церкви в межах відновленої польської держави йшлося ще з 1919 року. Однак цьому не сприяли обставини, зокрема й неясність щодо державних кордонів. Перші контакти з Фанаром відбулися лише в травні 1921, після підписання Ризького мирного договору з Радянською Росією, який усталив східний кордон Речі Посполитої. Потім вони були “відкладені” на певний час з тієї причини, що польські урядовці, дещо наївно сподівалися, що їм вдасться “домовитись” з Патріархом Московським Тихоном (Бєллавіним). Переговори з ним тривали з вересня 1921 по березень 1922 і не дали бажаних результатів, адже Москва погоджувалася лише на напів фіктивну автономію.

Невдовзі після того, як Тихона відсторонили (в травні 1922) від влади в РПЦ, Св. Синод Православної митрополії в Польщі прийняв рішення про готовність до автокефалії. Спираючись на яке уряд відновив переговори в Стамбулі — спочатку, і найбільш ґрунтовні, з Патріархом Мелетієм IV (Метаксакісом), а потім — з його наступником Григорієм VII (Зервудакісом). За урядування останнього, восени 1924, й було досягнуто остаточних домовленостей та підписано Томос про автокефалію.

— А як до такого акту поставилися самі православні в тодішній Речі Посполитій?

— Це непросте питання, оскільки на нього може бути декілька відповідей, в залежності від “ракурсу”, з якого ми на те хочемо подивитися. Якщо казати про загальну масу духовенства та мирян, то я б процитував одного з урядовців Волинського воєводства, який зафіксував, що ставлення православного населення до питання автокефалії “назагал байдуже”. На рівні політичному ми бачимо приблизно те саме, чи навіть гірше — для представників національних меншин в Сеймі та Сенаті це було приводом для таких собі “демаршів”, демонстрації невдоволення. Та навіть на рівні єпископату все було непросто – митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) намагався навіть уникнути, у вересні 1925 року, участі в урочистостях з врученням делегацією Вселенського Патріархату офіційної публічної копії Томосу.

Щоб зрозуміти причини всього цього, потрібно врахувати декілька контекстів. По-перше – і це варто чесно визнавати – Томос був отриманий внаслідок переговорів між польським урядом та Фанаром, до якого не були залучені представники властиво православних (навіть єпископат). Понад то, хід перемовин тримався в секреті. В цьому було своє раціо, оскільки відкритість у їх веденні могла бути використана для їх зриву. Проте, одночасно, все це створювало ефект “відчуження” для тих, для кого ця автокефалія формально й виборювалась.

По-друге, ІІ Річ Посполита – своєрідне державне утворення, яке тим же українцям важко було б сприймати як “свою” державу та, відповідно, тішитись її успіхам. Особливо на тлі поразки власних змагань за незалежність, в рамках яких також піднімалось питання про автокефалію (вона навіть оголошувалась) та велись відповідні переговори в Стамбулі — місія УНР очолювана Олександром Лотоцьким. А, власне, українці та білоруси сукупно складали десь 90+% відсотків вірних міжвоєнної ПАПЦ. Були причини непокоїтися і у вищого духовенства — на момент отримання Томосу не були формально врегульовані державно-церковні взаємини. Митрополит Діонісій фактично спробував шантажем (згаданою відмовою від участі в урочистостях) пришвидшити вирішення цього питання.

По-третє, не варто забувати про те, з чого “сконструйовано” ПАПЦ. Це ж колишній “західний фронтир” Російської імперії, який активно “прокачувався” відповідною антикатолицькою/антипольською пропагандою та специфічними кадрами духовенства, котре впливало й на мирян. Для того, щоб вплинути на настрої в цьому середовищі, недостатньо було усунути з кафедр чи вислати з країни кількох ключових противників автокефалії. До того ж, вже з 1923 року до роздмухування відповідних невдоволень підключився і СРСР. Кумедно, до речі, читати “віддзеркалення” цього в радянській “внутрішній” пропаганді, яка взагалі уникала слова “автокефалія”, а стверджувала, що в Польщі йдеться про підпорядкування православних напряму Папі Римському.

— Це дуже співзвучно з тим, що і зараз недолуга російська пропаганда продукує. Чи можна деталізувати, що маєте на увазі про настрої? Чорносотенство, яке було з центром у Почаївській лаврі?

— Це було б спрощенням певним все зводити лише до “чорносотенства” — зрештою, особи, які до 1917 були, назвемо їх так, активістами російських націоналістичних організацій, були і серед прихильників, і серед противників автокефалії. Дуже ілюстративний приклад: і митрополит Діонісій (Валединський), і єпископ Алексій (Громадський), і архимандрит Смарагд (Латишенко) мали в своїх біографіях таку сторінку, як “місіонерство” — навернення греко-католиків на православ'я в окупованій російськими військами Галичині в період 1914-1915 років. Проте перші двоє стали “будівничими” ПАПЦ, натомість третій — увійшов до історії як “піп-терорист”, вбивши 8 лютого 1923 року митрополита Варшавського Георгія (Ярошевського) саме за те, що той реалізовував проект автокефалії.

Аж ніяк не був “чорносотенцем” (а навпаки — демократом та лібералом) і один з найвідоміших публічних противників автокефалії — сенатор Вячеслав Богданович. Він навіть зумів організувати у Вільно єдину в Польщі парафію, яка зберегла підпорядкування Московському Патріархату. При цьому Богданович навіть не був етнічним росіянином, а особою з білоруською самосвідомістю.

Насправді, це — настрої, мотивації, їхні прояви чи навпаки, приховування — є складним “пазлом” та могло би бути темою окремої розмови. Я б визначив як “вододіл” між тими, хто виступав за автокефалію та проти неї, не походження чи щось, що було в минулому тих чи тих осіб (хоча це, звісно, мало вплив), а те, як вони бачили майбутнє. Автокефалісти приймали як данність, що політичні умови змінилися на тривалий час і потрібно діяти відповідно до них. Натомість їхні противники, в тій чи тій формі вважали, що польська державність не втримається довго, імперія — в тій чи тій іпостасі, повернеться “по своє”. А отже треба позиціонуватись та діяти виходячи з цього. За словами одного з свідків на судовому процесі над Павлом Латишенком (екс-архимандритом Смарагдом) він чув діалог між ним та митрополитом Георгієм, в якому Латишенко дорікав Ярошевському, що той “має Польщу “расстраивать”, а не “обустраивать”.

Не хочу проводити історичні паралелі з нинішньою ситуацією в Україні і в т.зв. “УПЦ МП”. Але не втримаюсь, щоб не нагадати про те, яким був, зрештою, фінал життя “найвірнішого з найвірніших” адептів РПЦ в Польщі, згаданого сенатора Богдановича. Він дочекався “повернення імперії”, одразу був заарештований і ще 1939 чи то помер від катувань, чи то розстріляний НКВС; невідоме навіть місце його поховання.

— Тобто для цих персонажів Росія не була ворогом, а ось Польща так? А як щодо українських діячів? Вони були невдоволені, що польський уряд добився автокефалії, за яку боролися у 1917-1921 рр.? Чи все таки ті, що боролися за УАПЦ по-іншому поставилися до створення ПАПЦ?

— “Український кейс” варто розглядати окремо, але маючи на думці, що не варто робити якихось занадто широких узагальнень. Якоїсь “спільної позиції” в українських діячів щодо цього питання просто не могло бути. Проте саме на еміграції в міжвоєнній Польщі, в кінцевому підсумку, опинились ті люди, які найбільш доклалися до спроби визнання в Константинополі автокефалії УАПЦ, оголошеної 1 січня 1919 року. Насамперед маю на увазі дипломатичного представника УНР в 1919-1920 роках в Османській імперії Олександра Лотоцького (1870-1939). Останні 12 років життя він провів у Варшаві, саме там написані та опубліковані його спогади про ту місію (”У Царгороді”) та найфундаментальніший твір “Автокефалія” (в двох томах). Він цілком спокійно поставився до того, що польському урядові вдалося досягнути того, що не вдалося добитись українському. Адже на це були об'єктивні причини. Так само мені невідомо, щоб якусь критичну позицію щодо Томосу 1924 займав останній міністр ісповідань УНР Іван Огієнко (1882-1972) — попри те, що він зовсім інакше (аніж воно сталося насправді) бачив роль і місце “українського елементу” в цій новій автокефалії. І Лотоцький, і Огієнко були в стислому контакті з митрополитом Діонісієм, викладали на Студіум православного богослов'я Варшавського університету, активно докладалися до розбудови ПАПЦ, зокрема, підготовці її Помісного Собору, який, щоправда, так і не вдалось скликати.

На мою думку, проблема тут в іншому. Польський уряд, отримавшим Томос, фактично “закрив” для себе не лише питання щодо статусу та юрисдикції православної митрополії, але й визначився з тим, в якому “річищі” вона може “еволюціонувати”. Тоді як українські діячі оцінювали новий статус-кво, з одного боку, в тому плані, чи можна, наприклад, отримувати пріоритетне висвячення єпископів-етнічних українців. Ну і чи польська автокефалія, в історичній перспективі, позитивно вплине на наступні спроби оформити автокефалію українську. Зрештою ж, церковно-історичним підґрунтям для Томосу 1924 був факт перебування теренів тогочасної Польщі в складі давньої Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Але от в цих площинах якраз все було проблемним, польському урядові геть не подобалися ні “українізація” Церкви, ані навіть якісь “історичні екскурси”, в яких зайвий раз згадувався Київ.

— Православна митрополія існувала і краще було мати її під контролем. Але ніяк не для зміцнення найбільшої нацменшини, з якою ще пару років перед тим воювали. А чи все таки українці скористалися з можливості впливати на цю митрополію?

— Попри те, що йдеться всього про два міжвоєнних десятиліття (а від моменту оформлення автокефалії — й того менше), можна виокремити декілька періодів “державно-церковної” взаємодії. На першому етапі для польського уряду важливим було недопущення того, щоб Церква стала якоюсь “консолідуючою платформою” для нацменшин (українців та білорусів) та могла б впливати на політичне життя в країні. Показовими, в цьому плані, були і острах, який панував щодо можливих впливів митрополії на вибори до Сейму та Сенату восени 1922, і той факт, що митрополиту Георгію (Ярошевському) так і не надали польського громадянства (хоча й ховали, в лютому 1923, за протоколом, передбаченим для високопосадовців республіки). Потім йшлося про небезпеки, яку уряд бачив у зв'язку з українським (читай в підтексті — “сепаратистським”) рухом на Волині. А “під фінал” (1938-1939) було прийнято рішення про прискорену “полонізацію” православ'я у Польщі, висвячення нової генерації вже не просто лояльного єпископату та нижчого духовенства, а людей, які б себе публічно самоідетифікувалися як “православні поляки”.

Щодо “українського впливу” на керівництво митрополії. Його, природно, не могло не бути — враховуючи те, яка частка вірних була українцями. Але не варто його переоцінювати. Уродженець Мурома митрополит Діонісій (Валединський), звісно, був кимось на кшталт сучасних “хороших русских”. В панегіриках йому писали, що він був “максимально відкритим” для розуміння національних потреб українців та білорусів. Проте в своїй “кадровій” політиці він волів спиратися на етнічних росіян. Перша і єдина хіротонія єпископа-етнічного українця Полікарпа (Сікорського) відбулася аж в 1932 році.

Наведу ще один приклад. Частка українськомовної продукції Варшавської Синодальної друкарні — найбільшого православного видавництва Східної Європи міжвоєнного періоду — складала 10-15%, тоді як російською там публікувалось десь до 75%. Для розуміння диспропорції — етнічних росіян в міжвоєнній Польщі було заледве 0,5% від усього населення. Не надто поспішав митрополит благословляти друк українських перекладів Святого Письма та богослужбових текстів. Втім, заради справедливости варто сказати, що з цим виникали і об’єктивні утруднення.

Ну і, звісно, у порівнянні з тим, що відбувалось з Православною Церквою в Радянській Україні в цей же період, в ПАПЦ був справжній розквіт і в релігійному, і в національному плані.

— Тобто або польська влада не контролювала цього, або для неї “українізація” ПАПЦ була більшим злом, ніж її зросійщення.

— Справа “національного обличчя” ПАПЦ на початку 1920-х не була наперед визначеною. Попри всі, популярні тепер розмірковування про вкорінені в давній історії й глибокі особливості “польського православ'я”, тоді йшлося все ж про уламок структур РПЦ синодального періоду. А отже, це (плюс національність більшості єпископів, хоча щодо останнього є цікаві нюанси) давало пріоритет для збереження “російського” характеру цієї Церкви. Проте для цього виразно бракувало власне росіян, навіть якщо до таких зараховувати осіб українського та білоруського походження з відповідною самоідентифікацією. Та сама проблема виникла наприкінці 1930-х і з проектом “православних поляків” — для його успішної реалізації бракувало поляків, навіть з урахуванням українців та білорусів, чи там поодиноких волинських німців та чехів, котрі обрали таку самоідентифікацію.

Обидві ці моделі були варіантами “диктатури меншості”, тоді як реалістичних проектів зробити щось, під що була реальна масова “суспільна база”, просто не існувало. Звісно, жодна “українізація” чи “білорусизація” не тільки не вітались, але й викликали серйозні підозри, що за цими вимогами/проектами ховається “привид сепаратизму”.

— Ви згадали про події 1938-1939 рр. Це були роки жорстокого придушення польською владою українського православ’я на Волині Холмщині, знищення десятків храмів, репресії про вірян. Для чого проводилася ця акція і які вона мала наслідки?

— Це трагічна сторінка в історії православ'я у міжвоєнній Польщі, наслідки якої не обмежуються періодом останніх років існування ІІ Речі Посполитої. Власне, в ширшому контексті це був дуже злий “передвісник” всього того, що відбулося на цих територіях пізніше, під час і безпосередньо після ІІ Світової. Формально уряд обґрунтовував свої дії необхідністю приведення у відповідність кількості православних культових споруд до наявного етнічного складу населення (як він його інтерпретував). Буцімто ці храми були спадщиною Російської імперії, символами “чужинської” присутності на польській землі. Реально, звісно, йшлося, з одного боку, про спробу пришвидшення полонізації (з наверненням до католицизму) та превентивні репресії проти українського руху. Вже не на рівні реальних його активістів, а просто проти всіх тих, хто потенційно міг би до нього ставитись співчутливо. Можливості священоначалля ПАПЦ протестувати проти всього цього були обмеженими та й митрополит Діонісій вирізнявся максимальною обережністю у взаєминах з урядом. Так чи так, здається, з усіх найвищих єрархів Православної, Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков лише один митрополит Андрей Шептицький відкрито засудив ці ревіндикаційні (rewindykacja — “повернення майна”) акції.

— Вертаючись до самого Томосу 1924 р. Довкола нього було та існує й зараз багато дискусій, легенд, міфів. Зокрема, кажуть, що в ПАПЦ не мають оригіналу документу.

— У випадку Томосів оригіналом є той документ, який підшивається до відповідного журналу засідань Священного Синоду Константинопольського Патріархату. Він не покидає архіву Патріархії на Фанарі. І він зберігся.

Натомість невідомим залишається місцезнаходження офіційної публічної копії (її часто прирівнюють до оригіналу) грецькою мовою, що її привезла до Варшави делегація Вселенського Патріархату у вересні 1925 року. Ми не знаємо дуже багато про те, що відбувалося з цим документом. А він символічно важливий. Я б навіть провів таку аналогію: його наявність це щось схоже на збереження військовою частиною свого бойового прапора.

Цікаво, що польські урядовці хотіли, щоб Томос зберігався не в митрополії, а в сховищі державного архіву. Невідомо, втім, чи справді у митрополита Діонісія забирали його чи обмежились передачею до архіву лише французького перекладу з оригінальними підписами членів Священного Синоду Константинопольського Патріархату (він зберігся). Власне, з точки зору держави, яка розцінювала Томос як таку собі міжнародну угоду, копії французькою було достатньо. Так чи так, нібито, станом на 1945 рік найважливіша (грекою) копія все ж була в руках Варшавського митрополита. А от що сталось далі — версії різняться. Згідно з однією, її вивіз на еміграцію архиєпископ Паладій (Видибіда-Руденко). Згідно з іншими — вона, як “трофей” дісталась радянським спецслужбам та/чи була таємно передана РПЦ кимось з делегатів ПАПЦ, які приїздили до Москви у 1948 році.

Тут ми маємо справу з цікавим “парадоксом”. Ті, кого найбільше мав би цікавити пошук цього документу, — священноначалля ПАПЦ — в ньому не зацікавлені. Адже вони вже “вирішили питання”, отримавши з Фанару в 1991 році ще одну копію цього важливого акту. Натомість історикам, до чиєї сфери зацікавлень входить цей сюжет, фактично неможливо “пробитись” до відповідних архівів задля перевірки своїх гіпотез.

— Після ІІ Світової війни і потрапляння Польщі під вплив СРСР, Польська Церква прийняла другий Томос від МП. Як це сталося?

— В російській традиції не використовується термін “Томос”, вживається “Грамота” — польською, в цьому випадку, перекладають як “Dekret”. Йдеться про Постанову Святішого Патріарха Алексія (Симанського) та Священного Синоду РПЦ про дарування прав автокефалії Польській Православній Церкві від 22 червня 1948 року. До речі, також незрозуміло, де зараз знаходиться оригінал цієї постанови-грамоти — підписи єпископату, під якою збирали ще майже півроку після того, як все, нібито, було одноголосно підтримано.

Отримання “московської” версії автокефалії відбулося за кардинально інших умов, аніж Томосу 1924. Післявоєнна ПАПЦ вже була лише уламком попередніх своїх “еманацій” (ПАПЦ, Церква в Генерал-Губернаторстві) — і за кількістю вірних, яких в кордонах ПНР залишалося може з 10% від довоєнних, і за масштабами й можливостями. До того ж, від керівництва Церквою в 1946 було усунуто і відправлено під домашній арешт митрополита Діонісія — Константинополь не визнав цього, вважаючи Валединського законним предстоятелем ПАПЦ аж до його смерті в 1960-му, більшість довоєнного та рукопокладеного під час війни єпископату перебувала на еміграції і т.д. Фактично справа йшла до того, що цю структуру можуть “інкорпорувати” назад до РПЦ.

Проте було два фактори, які дозволили їй “вижити”.

З одного боку, на тому, щоб Православна Церква в ПНР зберегла номінальну незалежність, наполягали польські комуністи. Для них це було символічним підкресленням власної суверенності, того, що вони не є аж настільки маріонетками СРСР.

З другого — і це найважливіший момент — в цей період Сталін розігрував “православну карту”, намагаючись створити щось на кшталт “православного Ватикану”. В липні 1948 в Москві було скликано т.зв. “Всеправославну нараду” представників помісних Церков — своєрідний сурогат Всеправославного собору. І на цій нараді Кремлю потрібно було “додаткове представництво”. Тому там й розпорядились зберегти ПАПЦ, змусивши, звісно, зректися “незаконної” автокефалії від Константинополя, давши взамін свою. Якщо шукати близькі аналогії, то тут відбулося щось на кшталт отримання СРСР додаткових голосів в ООН за рахунок включення до складу її засновників УРСР та БРСР.

В нинішній ПАПЦ в цікавий спосіб намагаються “узгодити” ці два документи — Томос 1924 та Грамоту 1948. Вони трактують останню не як як акт надання РПЦ автокефалії, а лише як визнання нею тієї незалежності, що Церква в Польщі вже мала за чверть століття до того. Це “винахідливо”, звісно, проте виразно суперечить як фактичним обставинам, за яких було отримано Грамоту, так і тому, як це бачить Москва. З точки зору якої з 1922 по 1948 йдеться про єпархії РПЦ, що “самочинно” і “неканонічно” відокремились від своєї кіріхіальної Церкви.

— У Польщі відзначають цей ювілей, але в Україні не дуже його згадують. Хоча цей Томос 1924 р. відіграв також певну роль у становленні української автокефалії. Як на вашу думку, чому про нього не дуже згадують сьогодні?

— Урочистості в Польщі дійсно проводяться достатньо масштабно. Хоча, як на мене, їх варто було не завершувати у річницю підписання Томосу, а розпочинати. А завершувати — у вересні 2025, в соту річницю фактичного отримання Томосу. Поза тим, можна тішитись виступам художніх колективів, виставкам іконопису, полемічним дебатам на теми православної культури в І та ІІ Речі Посполитій тощо. Але от що стосується власне “історичної/наукової” компоненти (підготовки публікацій, проведення наукових конференцій), то тут дуже помітні як “острах” перед “проблемними місцями” власного минулого, так і певна оглядка “на Москву”, впливи якої зараз в ПАПЦ набули якогось вже гротескного характеру. І яка, нагадаємо, в принципі не визнає правочинності автокефалії 1924 року. Все це виразилось у ретельній селекції учасників відповідних заходів (власне вони проводились, переважно, “перевіреними своїми для надійно своїх”) та тематики й змісту їхніх доповідей. Ну й “у повітрі”, що називається, “висіла” основна незручність: священноначалля ПАПЦ зараз поєднує непоєднувані речі. Визнаючи, що Константинополь мав канонічне право надати в 1924 році автокефалію митрополії в Польщі, вони відмовляються визнавати виданий на аналогічних підставах Томос 2019 для ПЦУ. Я не знаю, як можна не відчувати когнітивного дисонансу, декларуючи, що для Варшави Церквою-Матір'ю є Константинополь, а для Києва — Москва…

Що ж стосується України, то тут важко пояснити (йдеться не про широкий загал чи фахівців з історії Церкви, а от про людей з церковних/біляцерковних середовищ) чому цей ювілей є важливим і для нас. Навіть тим, хто поінформований про “УАПЦ формації 1942 року” (хоча, насправді ж ніякої автокефалії не оголошувалось, весь той єпископат, де-юре, був в складі єпископату Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, існування якої, в підсумку також впирається в Томос 1924), вивчає життя і діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона, висвячений в єпископи митрополитом Діонісієм) чи загалом цікавиться українською міжвоєнною еміграцією в Польщі. Все це також, зрештою, як і Польщі, впирається в небажання зайвий раз торкатись якихось “складних сторінок” власної історії чи ставити під сумнів її усталені схеми.

Згадані події сторічної давнини складно “вписати” як в якийсь ширший історичний наратив ПЦУ, так, тим паче, в уявлення про своє минуле в “УПЦ МП”. Багатьом простіше зробити вигляд, що йдеться про щось, що їх/їхніх Церков не стосується. У будь-якому випадку добре, що розмова з істориком на цю тему зацікавила напередодні ювілею РІСУ, за що вам й дякую :-)

— Дякуємо і вам за розмову і ваші публікації у блозі РІСУ.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".