Що відбувається в УПЦ МП? Або Про два керма у одній машині

Кілька думок про передумови та наслідки
«засідання Синоду» 21 лютого 2012 р.

Багатьох людей, навіть далеких від церковного життя, зараз непокоїть питання: що відбувається в УПЦ Московського Патріархату і до яких наслідків це може призвести? «Синод» (пишу в лапках, бо легітимність його засідання є більш ніж сумнівною) УПЦ МП 21 лютого 2012 р. провів своє засідання під головуванням митрополита Одеського Агафангела – незважаючи на письмову заборону робити це, надіслану митрополитом Володимиром синодалам 17 лютого.

Головне питання, заради якого було зібрано засідання, попри письмово виражену волю Предстоятеля, – виключення зі складу Синоду і зняття з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків особистого секретаря митрополита Володимира і його «правої руки» архієпископа Олександра (Драбинка). Але це питання – лише верхівка айсбергу.

Насправді ж йдеться про більш глибокі речі. А саме – про втілення у життя давньої мрії Московського Патріарха Кирила – позбавити УПЦ МП незалежності й самостійності в управлінні.

Кремлівські мрійники

Не так давно, зустрічаючись з Главою РПЦ з нагоди ювілею його інтронізації на Патріарший престол, колишній та майбутній Президент Росії В. Путін у бесіді зазначив, що діяльність Кирила (Гундяєва) на пострадянському просторі є важливою частиною зовнішньої політики Російської Федерації.

Якою ця політика є щодо України – дуже добре бачимо з цілої низки питань, від газу до сиру. Кремлю недостатньо лояльності й дружнього ставлення керівництва України. Йому потрібна повна підпорядкованість та покірність. Йому потрібний повний контроль за життям нашої країни, незалежність якої не повинна перевищувати «незалежність», наприклад, Абхазії.

У цьому контексті й розглядається церковне питання. УПЦ МП з Москви розглядається як один з основних важелів впливу на українське життя та вагомий чинник «інтеграційного процесу», мета якого – відновлення колишньої імперії. Тому для Кремля було би бажаним мати максимальний рівень впливу на УПЦ МП, включно з можливістю використовувати її, в разі потреби, проти державного керівництва України.

У посиленні свого безпосереднього контролю за життям УПЦ МП зацікавлений і особисто Патріарх Кирил. За своїм стилем керівництва він є автократ, тобто прагне зосередити у своїх руках якнайбільше впливу в Церкві. Ідеалом для наслідування для нього є Ватикан, як єдиний могутній центр керівництва, очолюваний монархом – Римським папою.

Але на перешкоді втілення задумів Патріарха Кирила стоїть статус незалежності й самостійності в управлінні, який має УПЦ МП. Бо завдяки цьому статусу фактично близько 40-45% всієї структури Московського Патріархату, які складає УПЦ МП, прямо Патріархові не підконтрольні.

Авто на два керма

Нинішня УПЦ МП, як структура, була утворена у два етапи – у 1990 та у 1992 роках. У 1990 р., на хвилі «параду суверенітетів», тодішньому Митрополиту Київському і всієї України Філарету вдалося добитися надання статусу незалежності й самостійності в управлінні. Цей статус був компромісом  між прагненням Української Церкви до повної церковної незалежності та бажанням Московської патріархії зберегти свою владу над УПЦ.

Головною ознакою статусу незалежності й самостійності в управлінні для УПЦ стало право самостійно, без узгодження і затвердження Москви, обирати кандидатів на єпископів, призначати єпископів на кафедри та переміщати їх на посадах. Таким чином кожен архієрей повинен був розуміти, що його доля вирішується у Києві, а не в Москві. Й, відповідно, орієнтуватися на київське, а не московське церковне керівництво.

Але і для московської, і для київської сторони статус незалежності в управлінні був половинчатим компромісом. Для Москви такої незалежності було забагато, для Києва – замало.

Тому в структуру УПЦ було закладено конструктивний недолік, який рано чи пізно мав привести до її зламу. А саме – у ній було передбачено два керма, московське і київське. Якщо ми уявимо собі машину, в якій два керма і два водія, то ми зрозуміємо, що така конструкція швидко потрапить в аварію. Рухатись таке авто може лише за умови, якщо однин з водіїв не користатиметься своїм кермом, або якщо одне кермо буде бутафорським.  

Саме тому в 1992 році структура УПЦ пережила травматичний шок, який закінчився розділенням. Причиною стало рішення Собору УПЦ про автокефалію. Тобто було вирішено прибрати московське кермо. У відповідь Москва влаштувала переворот у керівництві УПЦ, а за київське кермо посадила на той час цілком лояльного їй митрополита Володимира.

Разом з тим в РПЦ розуміли, що подальше постійне пряме втручання в життя УПЦ МП призведе до остаточної катастрофи цієї конструкції. Тому протягом наступного часу Патріарх Алексій фактично не користувався своїм кермом. Завдяки цьому під керівництвом митрополита Володимира УПЦ МП більш-менш злагоджено існувала: Київ керував, а Москва задовольнялася декларуванням лояльності до неї.

Битва за владу

Прихід до влади автократа Патріарха Кирила, який прагне самостійно рулювати Українською Церквою – як з власного бажання, так і з необхідності впроваджувати політику РФ в Україні, – викликав розлад в конструкції УПЦ МП. Бо лише на російському гербі дві голови можуть уживатися на одному тілі – в реальності ж діє євангельське правило, яке гласить, що служити двом господарям неможливо.

Тому від самого початку, від першого візиту в Україну в 2009 р., Патріарх Кирил та його «команда молода» почали робити «щось важливе» – видирати руль з рук митрополита Володимира, бажаючи замінити його на бутафорію (чи кермо, чи Володимира – для них немає принципового значення). Але митрополит Володимир, очевидно, не схотів на схилі життя перетворитися на «весільного генерала» і бутафорського Предстоятеля. Тому почав активно противитися московським задумам. Проте у перебіг подій втрутилася його хвороба.

Митрополит і його секретар

Всім видно, що вже понад десять років Предстоятель УПЦ МП поступово фізично слабне. І це в той час, коли керування церковним життям вимагає від нього не лише добрих розумових здібностей, але й фізичної витривалості. Митрополит знайшов вихід зі складного становища завдяки своєму секретарю – Олександру Драбинку. Молодість та фізична енергія останнього замінили немічні тілесні сили першого. Фактично утворилася симбіотична структура, завдяки якій навіть при прогресуючій хворобі, митрополит Володимир продовжував міцно тримати владу в своїх руках.

Слід зазначити, що для УПЦ МП владика Володимир є чимось на кшталт Патріарха Алексія для РПЦ в кінці 1990-х – на початку 2000-х років. Він – ієрарх іншої епохи, в яку більшість нинішніх священиків та єпископів УПЦ МП були або молодими хлопцями, або ще й дітьми. В силу свого віку, досвіду та становища він недосяжно вивищується над всією структурою Церкви – як король, який зовнішньо подібний до звичайних людей, але оповитий для них особливим ореолом. Це, а також деякі особисті якості владики Володимира, наділили його великим авторитетом в Україні. А тому прямо виступити проти нього як Москві, так і опонентам в середовищі УПЦ МП, важко і небезпечно.

Саме тому Москва і обирає інший шлях – б’є по митрополиту Володимиру через найбільш уразливу ділянку, архієпископа Олександра. Бо там добре розуміють – без допомоги молодого секретаря важко хворий Предстоятель УПЦ МП тримати, тим більше захищати кермо вже не здатен.

Безперечно, не слід ідеалізувати ані митрополита Володимира, ані його помічника. До них можна висунути багато претензій. Але при бажанні можна навіть і на сонці відшукати плями.

Суттєвіше те, що вони обидва певною мірою винні в тому становищі, в якому опинилася нині як самі, так і вся УПЦ МП. Бо тоді, коли треба було виявити твердість та наполягати на закріпленні незалежності Церкви – приймалися половинчасті, компромісні рішення. Так, розпочавши на Соборі УПЦ МП влітку 2011 р. затвердження нової редакції Статуту, керівники Церкви не змогли довести цю справу до логічного кінця, поступившись «заради миру» натиску промосковської меншості.

Подальший розвиток подій показав – компроміс між правдою і неправдою до добра ніколи не доводить.

То що ж, насправді, відбувається зараз?

Патріарх Кирил та російська політична сила за його спиною прагнуть не просто відкласти в часі чергову неминучу боротьбу за кермо – з новим Предстоятелем УПЦ МП, який прийде на зміну Володимиру (Сабодану). Вони хочуть вирішити проблему принципово, прибравши з конструкції саме київське кермо.

Нагадаю, що статус самостійності й незалежності в управлінні УПЦ МП, по суті, тримається на тому, що її керівництво саме обирає, призначає і переміщає архієреїв. Втрата цих трьох функцій веде до фактичної втрати УПЦ МП статусу незалежності та перетворення її знову в Екзархат РПЦ.

Зараз у Синоді УПЦ МП фактично зібралися всі основні претенденти на посаду Київського Митрополита, яка звільниться після смерті владики Володимира. Тому їм з Москви, очевидно, запропонований наступний обмін: підтримка на виборах – за згоду змінити Статут. Хто не погодиться на такий обмін – той викриє себе, як нелояльний, і автоматично зійде з дистанції.

Ззовні все виглядатиме більш-менш пристойно: Патріарх Кирил і Москва ні у що офіційно не втручаються. Синод УПЦ МП «сам» приймає всього лише зміни до Статуту, сутність яких може бути вкладена в кілька слів. Наприклад: «Священний Синод обирає і призначає архієреїв УПЦ (увага!) з благословення Патріарха Московського і всієї Руси». Слова можуть бути іншими – але суть має бути такою: останнє слово у виборі та призначенні єпископів віддається Главі РПЦ.

Саме це і має стати, при повному збереженні позірного статусу, кінцем реальної незалежності УПЦ МП в управлінні. І тоді для Патріархії не буде принципово важливою лояльність Предстоятеля – адже кермо в його руках буде бутафорським. Бо єпископи, ставши залежними від волі Москви, будуть слухати її, а не його волю.

Єдиним, чи правильніше – двоєдиним членом Синоду, хто ні за яких умов не погодиться на такий переворот статусу, є митрополит Володимир в особі архієпископа Олександра. Тому для підготовки подальших рішень змовникам принципово важливим було видалити секретаря Митрополита, а по суті – самого Митрополита, з Синоду.

Додатковим мотивом розправи з архієпископом Олександром стала і особиста неприязнь до нього нинішнього «керівного тріумвірату». Не змогли вони йому простити років керування від імені владики Володимира. Останньою ж краплею стала загально-церковна ганьба, зодягнена у необережні вірші про «Колгосп», «Маліну» і «Привоз».

Отже, в Синоді поле для здіснення перевороту «зачищене». Патріарх Кирил позірно «ні у що не втручається». Все, як у часи СРСР, відбувається «за численними побажаннями трудящих». Українська держава, зайнята політичними та економічними проблемами, не помічає серйозної загрози національній безпеці, яка нависла над нею – загрози більшої, аніж всі інші, від газу до сиру. Все, нібито, йде за кремлівським планом…

Над усім - Бог

Але не враховують тамтешні ляльководи одного факту – Церква є Божою. І Бог Сам керує нею, в тому числі повертаючи до добрих наслідків їхні злі задуми. Тому вірю, що поки що невідомим чином, Господь через ці випробування приведе дві частини Української Церкви до єдності. Бо Він вже двічі явно показав, що засідання агафангелового «Синоду» не угодні Йому і стаються лише з попущення.

Вперше – 26 січня, коли розпочали «скинення Драбинка». Саме цього дня у єпархії Агафангела цілий день горів – і згорів – собор у Болграді.

Вдруге – 21 лютого, коли не послухали Предстоятеля, провели «Синод» і скинення завершили. Цього дня у кафедральному храмі РПЦ, місці служіння Патріарха Кирила, Господь попустив осквернення – богохульну витівку ряджених дівиць, які з амвону, на якому понад три роки тому в день інтронізації митрополит Володимир вручав Кирилу посох святителя Петра, співали похабні пісні.

Тому вірю, як і багато священиків та вірян УПЦ МП, засмучених ганебними подіями в керівництві цієї Церкви, що Бог явить Свою правду. А путь грішників – погубить. І роблячи запеклим серце московського фараона, звільнить Українську Церкву від рабства йому.

За що і закликаю молитися, особливо у час посту: «Нехай буде, Боже, воля Твоя!».

P.S. В УПЦ МП часто люблять називати себе «канонічною Церквою». Тож тим, хто не те, що без волі, але й всупереч волі свого першого єпископа - митрополита Володимира - «керує» зараз її життям через «синод змовників», хочеться нагадати про 34 Апостольське правило і його авторитетне тлумачення єпископом Никодимом (Мілашем):

«Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які до неї належать. Але і перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух».

За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша) це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати і вирішувати з відома і у залежності від головного і першого обласного єпископа».

За 20 останніх років синодали-змовники особисто пустили чимало блискавиць в бік Київського Патріархату за «порушення канонів». Але насправді вони всі ті прокляття і кари прикликали на себе, явно порушивши одне з головних правил, яке століттями визначає порядок церковного керівництва.

І останнє - суто по людськи боляче дивитися на те, як архієпископ Митрофан погодився стати «публічним обличчям» змови і адвокатом неправедних рішень. Хочеться вірити, що і йому самому насправді боляче виконувати таку функцію. Бо для неї значно краще підходить мудрий і виважений митрополит Павло...

Архиєпископ ЄВСТРАТІЙ (Зоря)

"Церква.info", 22 лютого 2012