„Українська Держава мала б запропонувати Православним Церквам: якщо буде єдина Православна Церква, то у Вас будуть виключні привілеї державної Церкви як в Греції”

Інтерв’ю з Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ, канд. філос. наук, відповідальним секретарем сайту "Релігія в Україні", багатолітнім експертом РІСУ

— На Вашу думку, які події 2009 року справили найбільший вплив на релігійне середовище України?

— Думаю, що найбільший вплив на майбутнє України матимуть домовленості між Москвою і Константинополем, досягнуті цього року в перемовинах Патріархів та під час передсоборних нарад в Шамбезі. В цих домовленостях народжується та єдність Вселенського Православ’я, яка може змінити сутність міжправославних відносин, зняти протистояння між Москвою і Константинополем, яке вважалося таким, що існуватиме завжди. Сьогодні реально виникає та всеправославна єдність, яка може бути центром влади і авторитету, і вирішувати всі проблемні питання, в тому числі і проблему українського православ’я.

Поясню спочатку про важливість двох нарад в Шамбезі для всього православ’я. Якщо почитати спільні послання Предстоятелів Православних Церков, написані в XIX столітті у відповідь на пропозиції Римських Пап об’єднатися, то головний смисл там такий: католицтво є духовною монархією, а у нас все вирішує вселенський собор. Але ці собори на збиралися вже багато століть. І неможливо було вирішити ніякі питання навіть на чомусь схожому на собор – наприклад, на нараді всіх предстоятелів Православних Церков. З 2000 року такі наради збираються регулярно, вирішують різні проблеми. І це початок повернення Православної Церкви для природного для неї способу буття: коли єдність проявляється не лише в спільному причасті, але і в спільній позиції, спільній думці. Завдяки принциповій позиції Московського і Константинопольського Патріархів вдалося також зрушити з місця процес підготовки до Всеправославного собору.

У Шамбезі в червні 2009 року було досягнуто принципової згоди щодо канонічного статусу громад діаспори, а в грудні – щодо процедури надання автокефалії та автономії. Домовленості мають попередній характер, але вони накреслюють шляхи вирішення проблем. Довгі роки від усіх експертів можна було чути, що розходження з цих питань настільки принципові, що ніколи не буде досягнуто жодних домовленостей – ні кінцевих, ні попередніх. Між тим, такі домовленості з’явилися. І в обох випадках за Константинополем зберігається право бути координатором рішень, але Москва зберігає всі можливості захищати власні інтереси. Але захищати вже не за принципом: це наше, і нікого сюди не пустимо. А захищати, посилаючись на певні канонічні правила. Але можливо і необхідно намагатися вирішити проблему і прямо зараз, до затвердження нових процедур, обґрунтувавши, що для України повинен бути особливий підхід.

Коли виникали автокефалії в різних національних державах – Росії, Болгарії, Румунії, Греції – не було можливості сформувати єдину позицію на Всеправославному соборі чи нараді Предстоятелів з цього приводу. Тепер, коли на порядку денному самим фактом існування Української держави та перебуванням 5 тисяч громад в розколі, поставлене українське питання, є можливість ставити цю проблему на найвищому соборному рівні. І в минулому не було єдиної канонічної процедури прийняття рішення про автокефалію. Тепер така процедура буде. А це означає, що з’являються формальні норми, на які можна спиратися. Раніше все зводилося до посилання на 34-те апостольське правило. Тепер же українські православні зможуть вести переговори, свідомі власних можливостей спиратися на канонічний порядок.

Наміри Москви полягають в тому, щоб звузити Україні можливості здобуття автокефалії та зменшити права УПЦ (МП) як автономної Церкви. Ця тактична задача вирішується по ходу досягнення стратегічної згоди. В грудні в Шамбезі окреслена наступна процедура, яку мало, з точки зору Москви, пройти українське православ’я, щоб мати власну автокефалію. По-перше, це згода Матері-Церкви, якою є Москва. По-друге, згода всіх помісних православних Церков. По-третє, рішення Константинополя. З точки зору тлумачення канонічного права Константинополем, то тут інша логіка. По-перше, рішення про українську автокефалію повинно прийматися в Церкві-Матері, якою є Константинопольська Патріархія. По-друге, повинна бути згода всіх Церков, в тому числі і Москви. По-третє – видання Константинопольським Патріархатом томосу. Крім того, Москва намагається досягнути додаткових домовленостей про кордони «канонічних територій». Але так чи інакше, за напрацьованою процедурою оголошення автокефалії Українського православ’я самим лише Константинопольським Патріархом стає неможливим. Згода Константинополя на всі ці умови означає, що у відносинах Константинополь-Київ хитрі греки залишають українцям лише можливість бути автономною Церквою в складі їх Константинопольського Патріархату.

Щодо зменшення прав автономії. Фактично, мова йде про те, що автономні церкви матимуть досить обмеженні права. Сьогодні УПЦ (МП) є фактично автокефальною Церквою. В УПЦ навіть єпископів ставлять за патріаршим чином. Вся залежність від Москви залишається лише в поминанні Патріарха. Ясно, що при централізації влади в РПЦ загалом, Патріарх Кирил робить все для відновлення колись дієвої корпоративної солідарності єпископату МП в цілому, активно обіцяє власну підтримку багатьом українським єпископам. А другим кроком має бути формальний перехід від «широкої автономії» до просто «автономії», а тому – від автокефалії де-факто до автономії де-факто. Це найважливіший проект Патріарха Кирила, і заради нього він хоче, щоб були єдині для всього православ’я норми щодо того, що таке «автономна церква».

В усіх цих проектів є великі недоліки. Перший: 5 тисяч громад УПЦ КП і УАПЦ навряд чи вернуться в МП. Якщо УПЦ (МП) при всіх правах широкої автономії і реальної автокефалії не українізувалася, і не стала привабливою для УПЦ КП і УАПЦ, то майбутня «просто автономна» УПЦ (МП) буде взагалі предметом для їх насмішок. УПЦ КП і УАПЦ не можна буде ліквідувати навіть у випадку військової окупації України Москвою, а тим більше вони витримають будь-який власне український політичний режим. Чого не можна сказати про УПЦ (МП). Другий недолік: Українське православ’я дійсно може піти під Константинопольський Патріархат, але греки не зможуть реально впливати на українців. Навпаки, українці будуть в майбутньому найбільшою силою православного світу. Тут є можливість для розвитку православного богослов’я без всякого націоналізму, тут є 16 тисяч православних громад, тут є земля, полита кров’ю мучеників. Тут є Київ, який є священним містом. І все це в умовах свободи приведе до ренесансу духовності. Так було в Україні кожен раз, коли була свобода. І так буде і тепер.

— Чи можна сподіватися на вирішення українського питання мирним шляхом?

— Звісно, так. Необхідно ставити питання про місце Києва в диптихах. У нас православна митрополія була тоді, коли Москви ще не було навіть як села! І вони п’яті в диптиху, а нас немає. Це несправедливість. Грузини борються за адекватне місце в диптиху. Нам теж треба боротися. І нехай це буде останнє місце, але воно повинно бути. Для цього треба зробити все, крім порушення права віруючих на свободу совісті. В Україні найліберальніші закони в сфері регулювання державно-церковних відносин. Але це не єдиний варіант, що можливий за умови дотримання прав людини. В межах європейської практики не лише повна свобода за американським взірцем, але й існування державних церков.

Українська Держава мала б запропонувати Православним Церквам: якщо буде єдина Православна Церква, то у Вас будуть виключні привілеї державної Церкви як в Греції. Ми не лише сприятимемо всім Вашим проектам. Ми працю священиків такої Церкви будемо оплачувати як працю державних службовців. Думаю, що 15 тисяч службовців нашій демократичній державі на ідеологічному фронті не завадили б. А якщо православні відмовляться – то не пускати їх ні в школи, ні в тюрми, ні в армію, ні на телебачення. Нікуди не пускати. Зробити вигляд наче їх немає. На УПЦ (МП) свого часу така тактика добре подіяла. Почалася українізація. Спочатку Предстоятель виявився українським патріотом, потім з’явилися заяви про те, що «потерпіть трохи і автокефалія буде», потім почалися всякі українофільські ініціативи. Я думаю, що якщо б держава проводила чітку політику за принципом: або все, або нічого, то єдина Православна Церква вже була б. Ця політика цілком можлива, оскільки ніяка норма закону поки що не зобов’язує Українську Державу пускати Церкви в різні сфери суспільного життя. А тому можна спокійно не пускати.

Крім того, українцям необхідно зрозуміти свідомість прихожан УПЦ (МП). Їм задурюють голови всякими міфами про «галиційський» націоналізм, якого вони потім під час паломництв до Західної України так і не можуть побачити. Їм переказують фальсифіковані сьогодні висловлювання святих минулого про необхідність єдності з росіянами для збереження віри. До їх свідомості доносять лише московську інтерпретацію канонів Церкви. Тому необхідна систематична боротьба проти неправди, систематична деконструкція всяких міфів про Руський світ, єдність трьох народів. І потрібне донесення до свідомості цих людей правди. Спочатку добре було б, щоб правду знали б хоча самі священики МП. Коли вони будуть знати, що московські міфи в принципі деконструйовані теологами і філософами, що є інша, більш правдива точка зору, то тоді підуть незворотні зміни. І зараз саме час нестабільності, і такого роду діяльність необхідна.

— Що таке час нестабільності, нестабільності в Московській Патріархії?

— Саме так. Патріарх Кирил – це людина великого історичного масштабу, яка ініціювала докорінні зміни в РПЦ, УПЦ, і в Світовому Православ’ї. Його цілі різнопланові. По-перше, модернізація російського православ’я. По-друге, він бажає зробити із РПЦ свого роду єдину міцну організацію з власними людськими, інтелектуальними та фінансовими ресурсами. Це мала б бути свого роду партія, яка б стала найвпливовішою силою в РФ та в «країнах Руського світу». Це такий собі консервативний політичний реформізм. По-третє, зміцнення всеправославної єдності та розповсюдження впливу російського консерватизму на всі помісні Церкви світу. По-четверте, це єдність православ’я із католицизмом на православних умовах.

Цей план – єдність того, що є можливим і необхідним, із утопіями і мріями. Але багато планів історичних діячів на початку були такими. Патріарха порівнюють із Никоном. Це неправильне порівняння. Патріарх Кирил ще не відбувся. Він може стати, причому в найближчі роки, або Петром Першим для РПЦ, або її Горбачовим. Поки що його кроки більше схожі на кроки Горбачова. А саме, він береться за всі завдання відразу, тоді як шляхи вирішення різних завдань часто є взаємовиключними. Його централізація суперечить його ж вимозі модернізації. Його вимога розвивати місіонерство суперечить згортанню самостійного видання книжок в РПЦ: тепер видавництва або обкладуть церковними податками, які платитимуться в «Издательский отдел», або закриють взагалі. Як колись Горбачов мав потребу в грошах, і при цьому вирубав виноградники. Зараз книги – єдиний ефективний шлях православної проповіді, а побори «Издательского совета» його знищать.

Як і Горбачов, Патріарх має важливий недолік: він не цікавиться тим, що про нього реально думають. Ось Путін цікавиться і робить висновки, змінює власну риторику в залежності від реакції аудиторії, реакції фокус-груп. А Патріарх вважає, що завжди правий, і ніякі фокус-групи і моніторинг реакції на його виступи не потрібні. Мені, наприклад, здається що він не читав відгуків української преси про свій візит. Між тим, коли я зібрав всі публікації в журналах і газетах, 80% матеріалів були критичні. Критикували за нехтування українською мовою (Папа хоче українською, Патріарх не хоче), за ідеологію протистояння Заходу, за проповідь єдиної східнослов’янської цивілізації. Відзначили, що добре говорить, але якщо прочитати стенограму, то стає ясним демагогічність та слабкість основних тез. Коли читаєш його виступи, немає вже впливу харизми. Так було і з Горбачовим. Всі сиділи біля телевізорів, коли він виступав перші роки і багато хто хвалив. Але «по ділах пізнаєте їх». Ну тут навіть до діл не треба чекати: достатньо бути уважним, вдумуватися в його заяви. Найважливіше випробування для церковних діячів: це уважне читання їх текстів грамотними людьми, із вищою освітою. І тут Патріарх явно програє. У нього погані спічрайтери. І книги його слабенькі. А це перша ознака того, що в результаті вийде церковний Горбачов, а не Петро Перший.

І він наївний як Горбачов. Приїхав в Донецьк, там його запевнили що всі віруючі УПЦ (МП) – готові громадяни Руського світу, і він відразу в це повірив. Але це ж маячня. Підіть в приходи Київщини і розкажіть їм про Руський світ. Вони відразу задумаються – що цінніше: «канонічність» чи «подалі від Москви». Якщо порох не горить в Донецьку, це ще не значить що УПЦ (МП) взагалі не вибухне від всієї цієї риторики про Руський світ.

— Заява про Руський світ протверезила українську еліту, вона починає розуміти небезпеку політики Патріарха. Але чи є альтернативи цій концепції?

— Є. Альтернатива Руському світу проста – це християнство як таке. Концепція Руського світу – це нове слов’янофільство. Слов’янофільство – це романтичне і язичницьке за своїми коренями вчення про якусь особливу цивілізацію, народ-богоносець, що має особливе покликання в історії. Все це розбивається простим звертанням до Біблії: де там написано про особливе покликання руського народу, чи слов’янських народів? Там написано про те, що Церква об’єднує всі народи. І об’єднує не в якійсь одній регіональній організації. У нас часто росіяни заявляють: українці проти єдності. Ні, українці за єдність, але в Церкві, а не в «єдиній соборній апостольській Церкві Московського Патріархату». Щоб бути єдиним із кимось, потрібно спочатку просто бути. Українська православна Церква має бути єдиною з усім світовим православ’ям. Для цього вона повинна просто бути.

Вчення про особливий благодатний простір, обмежений канонічними кордонами – це взагалі обожнення землі. У Достоєвського Раскольников цілує землю на Соломенській площі і просить у неї вибачення за свої злочини. Але йому як християнину потім це язичництво вже не потрібне. Зараз же відбувається повернення від християнства до того, що земля – особлива цінність, релігійна цінність.

Зараз багато розмов про необхідність розробки, як альтернативи концепції Руського світу, Київської ідеї. Я проти таких розмов. Самоусвідомлення Києва та України як одного із центрів світового православ’я – це правильна задача. Стимулювання розквіту православного богослов’я в Києві – це назріле завдання. Але Київська ідея в прийнятній для православ’я формі – це дуже проста річ: по-перше, збереження чистоти православ’я; по-друге, відродження української християнської культури. Але це елементарні положення соціального вчення Церкви. Ясно, що є дві спокуси. Перша: продатися росіянам, їх великому імперіалістичному проекту. Це знову поміняти Церкву на імперію. Друга: це творити власне церковне буття в межах України як імперії, особливої цивілізації. Це мені здається також помилковим. Україна – прекрасна європейська країна, яка не є чимось особливим, «не-Європою». В часи Русі у нас була розвинута культура, аналогічна до візантійської. У Могилянці у нас в Києві викладали такі курси теології та філософії як у Саламанці, Парижі, Римі, Кракові. У двадцятому столітті українська філософія і культура більш відкриті до світових впливів, а не ростуть в автономному задушливому націоналістичному світі. І це добре. Треба, щоб українське православ’я було по суті таким же як Вселенське Православ’я: як православ’я Афону і Константинополя, православ’я Антонія Сурожського і Миколи Афанасьєва, православ’я Георгія Флоровського і Іоанна Зізіуласа. До речі, що може статися в РПЦ цікавого? Що її ідентичність буде визначена не потугами Патріарха Кирила, а книгами Митрополита Антонія Сурожського і Олександра Шмемана. Там православ’я такого високого взірця, такої справжності, що поряд із ним всякі ерзаци бліднішають. Я маю надію, що як в свідомості керівництва РПЦ, так і рядових віруючих буде відбуватися процес вростання в православну духовність найвищого взірця. Це важливо для існування РПЦ та Росії. Від націоналістичного угару можлива лише загибель.

Взагалі, навіщо нам київська ідея? Для легітимізації власної Церкви? В Україні 16 тисяч громад, в Росії – 13 тисяч. Де ж повинен бути центр для Православної Церкви? Ми вже легітимні тому, що Українська Церква в потенціалі – найбільша в світі. І якщо автокефалію мають румуни чи болгари, то чому її не мають українці? Ми без власних утопій, ми без особливих вчень про особливу власну місію. Ми вчимо лише тому, що є загальним для православ’я Переданням. А тому українське православ’я має більшу чистоту вчення, ніж РПЦ в Росії. І треба мати сильну теологічну школу, щоб це виявляти, доводити. Якщо наші богослови будуть найкращими в світі, то вже ніхто не скаже, що нам потрібно чужих ідей чи концепцій.

А якщо ми не будемо розвивати соціальне вчення Церкви, не будемо відстоювати чистоту вчення, а плодити власні утопії, то нас же і заклюють. Тому що утопії мають право мати росіяни, а ми – ні. Ось у росіян про їх особливий Російський світ говорила купа консерваторів, що були не лише слов’янофілами, але були фашистами. Той же Дугін. І от їм можна про це говорити. А коли один єпископ у власній доповіді сказав, що ряд українських мислителів в XX столітті намагалися відродити київську ідею, але їх вчення ми не розділяємо, то йому почали приписувати солідарність із цими мислителями. Він же говорив лише про солідарність з Георгієм Федотовим, вчення інших ясно відкинув – ні, все одно росіяни і русофіли звинуватили в усіх гріхах. Тому мені здається, що київська ідея – це помилковий шлях.

Треба активно розвивати християнську культуру в Україні, розвивати українське православ’я. І якщо потрібна комусь київська ідея, то в цьому контексті її розвивати і пропагувати. А так, зробили дві доповіді – і все. Потрібні десятки доповідей, десятки книг, сотні статей – щороку. Треба, щоб всі бачили: українське православ’я настільки є живою реальністю, що його в гетто загнати не вдасться.

— Чи сталося щось несподіване в 2009 році?

— Переговори з УПЦ КП. Я думаю, це була імпровізація перед візитом представників Константинопольської Патріархії. Це такий московський прийом. Як тільки намічається можливість порозуміння між УПЦ КП чи УАПЦ із Константинополем — запропонувати щось своє. Раніше це було неофіційно і таємно. Тепер ось вже були змушені офіційно цим займатися. Навіщо? Константинополь говорить: ви самі нічого не робите стільки років, давайте ми зараз спробуємо. А Москва зразу: ми стараємось, у нас вчора були переговори. Це все погана гра. І всі ці переговори були саме такими. Вони були фікцією, але все одно були несподіваними.

І цікаво, що Москва сама злякалася того, що весь український політикум підтримав переговори, виходячи із логіки: у нас вся країна із українофілів та русофілів, це не заважає нам бути єдиною і самостійною державою. Злякало саме розуміння українськими політиками того, що в сьогоднішньому світі всяка єдність – це єдність різноманіття. Москва звикла до єдності одноманітності. Тобто вони самі кричать про потребу у багатополюсному світі. Але коли ця багатополюсність у тебе під боком, то відразу починається боязнь.

УПЦ (МП) сама по собі для РПЦ та РФ – це виклик. Адже це Церква, яка поєднує дуже різних людей вже зараз. Це не лише русофіли. В УПЦ (МП) величезна кількість людей української культури. І єдність УПЦ (МП) – не навколо віри в царя і Отєчєство, а навколо єдиної Чаші та Предстоятеля. А якщо в Україні буде єдина Церква з 16 тисяч громад, нероз’єднана по лінії українофіли-русофіли, то це пряма смерть всім кремлівським схемам про Україну. Вони взагалі не розуміють важливості взаємного терпіння, взаємного прийняття. Якби в Кузбасі кожен день розповсюджували пропаганду проти Москви чи Пітера, то вже давно була б громадянська війна. А тут пропаганда є, а все спокійно. Було колись серед православних України сприйняття крізь призму пропаганди: «безблагодатні», «п’ята колона», але поступово життя поєднує. Хтось виявився сусідом, хтось колегою. І виявляється, що «інші» — справжні християни. І тоді починаються думки: «вони інші, але мають право бути собою». А потім з’являються більш сміливі думки: «треба єднатися». І не тому що єдність – це хороша цінність з державної чи національної точки зору. А тому що єдність християн вимагається Христом. І тому васі анісімови розповідають небилиці кожен день про захоплення храмів і подібні жахи. Але люди бачать інше: захоплень майже немає, скільки ми б’ємося, стільки ж і вони. І обстановка нормалізується.

До речі, те, що саме Москва була ініціатором переговорів з УПЦ КП, видно із наступного: там в рішеннях було заплановано проведення круглих столів, конференцій – і цього елементарного кроку не зроблено. А це можна за два тижні зробити. Можна було б видати спільні богословські матеріали. Але ніхто цього не робить. У святого Максима Сповідника є така цікава думка: богослов повинен бути людиною, а значить він має бути мудрим, мужнім, стриманим і справедливим. І він має бути християнином, тобто мати віру, надію, любов. І тоді він може власне бути богословом, бо зможе істинно молитися, буде мати споглядання Бога, мати пряме бачення розумом-серцем істини від Святого Духу. Ось мені здається, що в УПЦ (МП), УПЦ КП і УАПЦ немає проблем із мудрістю. Але вже із мужністю гірше. Ну а всі інші складові богословського успіху зовсім слабо проглядаються. Тому я песиміст. Жнива, а робітників немає.

— Ви вважаєте, що переговори, які відбувалися в 2009 році між православними Церквами України, є безперспективними?

— Треба зовсім іншого порядку зусилля з боку Церков, Держави, української культурної еліти і українського політикуму. Якщо сказати прямо, всі щось роблять в одній площині, а стереометрично ніхто ситуації не бачить і не думає відповідно. А проблема може бути вирішена лише при зовсім нових сценаріях, в які ці переговори будуть включені як важливий елемент. І тоді можливий успіх. І тут повинна сказати своє слово держава. Вона зацікавлена в існуванні єдиної православної Церкви в Україні. До цього часу її немає. Значить, все що робили – було замало. Треба робити більше, різноманітніше, цікавіше. І тоді може бути успіх.

— Що було найбільшою інтелектуальною подією 2009 року?

— Найбільшою інтелектуальною подією стала енцикліка Папи Римського Бенедикта XVI «Caritas in veritate», видана літом цього року. Це приклад того, як правильно розвивати соціальне вчення християнства. Папа не відкидає процеси глобалізації, не шукає власної ніші. Він вчить, яким має бути все глобалізоване суспільство. Не католицький світ, не Європа, а весь світ. Папа багато в чому повертається до соціального вчення Отців, до Августина. Його соціальну думку більше визначає Євангеліє і Августин, ніж Тома і політичні інтереси Риму. Тому там багато прийнятного для православних, передання яких є переважно патристичним. Це цікава альтернатива тій логіці, яку пропонує в доктрині Руського світу Патріарх Кирил.

Але і класична неотомістична доктрина є альтернативою до всяких утопій про Руський світ. Цього року вийшов перший том Пастирських творів митрополита Андрея Шептицького, випадково став читати і відкрив добру неотомістичну думку, виховану на енцикліках Льва XIII. Почав читати всі твори його – і відкрив великого гуманіста, який далекий від всього, що йому приписується московськими православними. УГКЦ сама не усвідомлює, що їх митрополит був хорошим релігійним філософом, тому що хто тепер знає неотомізм, яким він був до Ж. Марітена і К. Ранера? Був приємно здивований, коли виявилося, що не я один в Києві вийшов на цю тематику, бо з’явилися дослідники, які почали про це писати.

Так само приємно було читати «Приобщение к таинству» Патріарха Варфоломія. Дуже сподобалося його твердження, що західне вчення про права людини коріниться в християнському погляді на рівність всіх людей перед Богом. В РПЦ прийнята доктрина про права людини, згідно з якою всі рівні, але «богоподібні» — все-таки мають більше прав. Те, що Патріарх Варфоломій далекий від московської логіки, що його теологія – взірець християнського мислення і православного мислення – не може не радувати. Без такого роду подарунків вже і не хочеться бути православним. Чому наші архиєреї не пишуть таких книжок?

Але найкраще видання 2009 року – це книга сучасного архиєпископа Кентерберійського Рона Уільямса «Богословие В.Н. Лосского: изложение и критика». Це повний розгром міфу Володимира Лоського про власну теологію, про свій неопалімістський синтез, повна деконструкція уявлень Лоського про східну і західну традиції. Якщо врахувати закиди Е. Зайцева в книзі «Учение В. Лосского о теозисе», то один із стовпів православної теології повністю розгромлений. Такого роду деконструкцій можна здійснити ще більше. І все це ставить важливе питання: як можна будувати православну догматику сьогодні, щоб вона могла відповідати критеріям, які є у теологічної науки? Якби православні усвідомлювали, в якому стані знаходиться їх теологія, то вони би били на сполох і засновували б наукові богословські інститути. Достатньо прочитати виданий 2008 року «Кембріджський компендіум по православній теології», в якому аналізується сучасна теологія, щоб зрозуміти, наскільки сьогоднішня ситуація є ситуацію «ще нічого не зроблено». І Київ міг би стати флагманом в православному богослов’ї. Але щось я не відчуваю, щоб було соціальне замовлення чи з боку суспільства, чи Церкви, чи держави.

— В традиційних суспільствах релігія була суспільним інститутом, що забезпечував єднання. Чи здатна сьогодні релігія виконувати цю функцію в суспільстві?

— Важливо розуміти, що в цьому столітті релігія взагалі буде мати більший вплив, ніж в минулому. Буде зростати вплив ісламу і нетрадиційних релігій. А традиційна для Європи релігійність може програвати. Цьому є дві причини.

Перша причина — це погана теологія та релігійна філософія. Я з цікавістю читаю всі основні праці богословів Заходу і бачу недоліки їх дискурсу. Вони не вміють богословствувати проти течії, з глибин церковного бачення. Виключення – це Папа Бенедикт, який в книзі «Ісус із Назарета» богословствує вільно, споглядально. Це справжній християнський августинізм сьогодні. До речі, це наслідування Бальтазара. Сьогоднішня католицька думка варта уваги – це Бенедикт і Маріон – які завдячують своїм ідеям Бальтазару. Цікаво, що найкращий протестантський богослов Кевін Ванхузер теж дуже суголосний Бальтазару. Але теологів, рівних геніям минулого, сьогодні немає. Головна умова того, щоб католицизм, протестантизм і православ’я були впливовими в XXI столітті – це поява богословів рівня Бальтазара, Барта, Томи Аквіната, Августина, Максима Сповідника. Якщо такі мислителі не з’являться, то рівень впливу традиційного християнства буде далі зменшуватися.

Друга причина, яка знищує традиційну релігійність: це постійне запізнення традиційних Церков. Реформи Другого Ватиканського собору треба було робити в середині XIX століття. Зараз всі костели світу були б повні. А в 1960-ті вже було пізно. Тепер потрібна нова католицька культура, яка мала б розвиватися паралельно з новим теологічним синтезом. Як були паралельно готика і схоластичний синтез, так сьогодні повинна бути нова культура католицького служіння і нова теологія. Я думаю, що нова культура служіння могла б вирости із появи одруженого священства як звичайного явища. Це змінило б атмосферу в Католицькій Церкві на краще. Світ став таким самим шаленим, яким він був в епоху пізньої античності. Якби тоді Церква мала священство целібатне, то вона б зникла. І Католицькій Церкві необхідно зрозуміти: одружені священики сьогодні просто необхідні. Буде велика кількість саме таких покликань, буде ентузіазм.

Православна Церква має гарні рішення Собору РПЦ 1917-1918 років. Скрізь, де вони втілювалися в життя і розвивалися, був розквіт православ’я. Необхідно сьогодні повернутися до тих рішень. Там є баланс між владою єпископа і його виборністю, там є ідеї щодо реформ богослужіння, там є дух відкритості та християнського універсалізму. Там є ключ до відродження православ’я.

На мою думку, є можливості і для більшого впливу протестантизму. Ключ до нового успіху протестантизму в запровадженні звичаю частого причастя. Це б привело до ще більшого зростання протестантських церков, тому що сучасна людина бажає саме такого таємничого зв’язку із Богом, чи хоча б символічної причетності до Бога.

Якщо підвести риску під цими роздумами, то на мою думку, зміни залежать від Церков, і навряд чи вони відбудуться. Хоча надія є: наприклад, сто років тому ніхто не повірив би в те, що в Росії люди будуть причащатися частіше, ніж кілька разів на рік. Але часте причастя стало фактом звичайного благочестя і це вже змінює психологію віруючих. І тому надія на реформи є. А от на появу богословів можна мати ще більшу надію, бо їх посилає Бог. Тому шанси на те, що в «релігійному» XXI столітті буде розвиватися і традиційна релігійність, зберігаються. Але поки що Церкви часто шукають шляхів для розвитку в рецептах XIX століття: розвинемо власну цивілізацію, централізуємося, проведемо консервативні реформи, зробимо класні піар-акції… А час спливає. Церкви запізнюються із необхідними реформами, і не створюють умови для праці богословів. Останніх просто затаскують по конференціях і роботах. Гайдеггер написав сто томів праць і змінив філософію. Тому що їздив дуже рідко на конференції. І починав кожного разу мислити з самого початку. Богословам треба було б навчитися знову мислити про головне, не розмінюватися на другорядне. Теологи мали б зрозуміти, що вони можуть визначити долю традиційних Церков в XXI столітті, і почати працювати всерйоз. Якщо Церкви матимуть гарну теологію і будуть «єдністю різноманіття» в духовному і обрядовому житті, то тоді вони знову зможуть об’єднувати людей, народи і все людство.

Ніхто зараз не думає, що XXI століття може бути часом християнізації людства, але це дійсно можливе. В часи Августина здавалося, що попереду – крах християнської культури через нашестя варварів. Але виявилося, що Європа була на порозі найбільш християнської епохи в своїй історії. Так може, попереду нова християнська епоха. Але потрібні Августини, потрібні нові форми життя Церкви. І тоді сьогоднішнє захоплення технологічним підходом до життя може змінитися пошуками опори в християнській духовності та моральності.

— Дякую за цікаву розмову!

Львів-Київ, 8-9 січня 2010 року