Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той і ті слова Ідуть меж люди!
Т. ШЕВЧЕНКО.
Історія нашої культури, невід’ємною частиною якої є писемно-літературна мова, не може бути повною без висвітлення питань функціонування української мови у сфері релігії. У дотеперішніх працях з історії української літературної мови та в новітніх розвідках з історії української писемно-літературної мови про використання її в церковних відправах немає и згадки. Звичайно, за умов, коли релігії розглядалася як реакційний пережиток, з яким нещадно боролися, коли діяльність дозволених конфесій усіляко обмежувалася, коли Українська автокефальна православна та Українська греко-католицька церкви були заборонені, а на участь у релігійних відправах власть імущі дивилися з осудом і підозрою,— українська мова в конфесійному вжитку не ставала об’єктом наукових досліджень. Через це про історію української мови як священної, літургійної сучасні філологи (навіть лінгвісти) на батьківщині — в Україні — знають дуже мало, а широкі кола громадськості — майже нічого.
Однак українська конфесійна мова — це не лише актуальний об’єкт дослідження, а й злободенна проблема нашого нинішнього культурно-духовного життя: вирують суперечки навколо доцільності функціонування рідної літературної мови в церковній практиці, тривають нелегкі пошуки шляхів миру і єднання українців-християн, що належать до різних конфесій. Отож назріла потреба виробити єдині норми українського конфесійного стилю. З огляду на це проблема мови в храмах, де моляться українці, не є суто внутріцерковною. Однаковою мірою це загальнокультурна проблема.
Наша розвідка є спробою охопити проблематику двох богослужбових мов християнських конфесій в Україні — церковнослов’янської та, головно, української. Зважаючи на відомі причини, багато матеріалів, що стосуються історії української мови як священної, авторові були недоступні, через це в роботі можливі й дискусійні твердження. Слідом за нашими стародавніми книжниками він просить авторитетних читачів-фахівців: «йде же криво братиє исправивъше чьтъте бл/а/г/о-/словите а не кльнъте» (дяк Іван, що 1076 р. уклав для київського князя Святослава так званий «ізборник»).
Історія конфесійних мов в Україні щільно пов’язана з історією народу, його держави, культури.
Священними (святими) в давнину іменували мови, якими складалися молитви, мови культових обрядів, відправ. Нині вживаються терміни сакральна, культова мова, мова культу. Проте їм не відводять жодного місця навіть великі словники лінгвістичної термінології.
По суті, кожна мова, що нею людина зверталася до Бога чи божества, мала функцію священної. Очевидно, специфічними особливостями, зокрема, архаїчними елементами в лексиці та фразеології характеризувалися вже племінні чи міжплемінні мови (діалекти) при використанні їх у місцевих культах.
Про особливості культового мовлення праслов’ян та східнослов’янських племен або їх груп відомо небагато. Знаними є, наприклад, не лише загальні імена Богъ, а й окремі теоніми — назви божеств: Дажь-Богъ, Перунъ, Стрибогъ, Мокошь, Ладо, Лель та ін., клятва: «да будемь колоти, яко золото» або частини формул присяг: «дондеже слнце сяєть и весь миръ состоить».
Навряд чи існувало спільне культове мовлення всіх східних слов’ян-язичників. Заведений великим князем Володимиром І єдиний поганський культ у Київській державі був нетривалим, тому київсько-полянському діалектові (говорові) не судилося стати надплемінною культовою мовою, основою загальносхіднослов’янської язичницької конфесійної мови. Одне безсумнівно: в язичницьких храмах-капищах наших пращурів звучало рідне слово.
З поширенням певних релігій як над-етнічних (а згодом — світових) окремі етнічні мови набувають статусу регіональних чи світових сакральних (конфесійних) мов (наприклад, грецька, латинська, арабська, старослов’янська — церковнослов’янська та ін.). Нерідко сакральні мови консервуються як культові мови, перестають уживатися в щоденному живому спілкуванні й набувають статусу так званих мертвих мов (латинська, церковнослов’янська).
Культовою мовою на терені східної Славії понад тисячу років є церковнослов’янська мова, яку в межах IX-XIII ст. прийнято називати старослов’янською.
Варто зауважити, що до перенесення на Русь старослов’янська мова пройшла у своєму розвитку два або й три етапи. Перші тексти, що їх 862-863 pp. переклали з грецької просвітителі Кирило та Мефодій, базувалися на мовленні слов’ян їхнього рідного міста Солуня (Фессалоніки, Салоніки) або його околиці в Греції. Коли Кирило і Мефодій на запрошення князя приїхали до Великої Моравії, вони мали пристосувати свої переклади до мови населення цього князівства. Найдавніша пам’ятка старослов’янської мови — так звані Київські глаголичні листки X ст.— несе яскраві риси чесько-словацького мовлення того часу. Мефодій та його учні провадили свою місіонерську працю також у Паннонії — нинішній Задунайщині в Угорщині. Звичайно, вони не могли нехтувати живою мовою тамтешніх слов’ян. Як відомо, після смерті Мефодія 885 р. його учнів було вигнано. Одні з них знайшли притулок у Хорватії, інші — в Болгарській державі.
Особливо розквітла й збагатилася старослов’янська мова в Болгарській державі, у складі якої тоді перебувала й Македонія зі своїми важливими центрами книжності. Тут вона збагатилася яскравими рисами болгаро-македонського мовлення. Болгаро-македонську редакцію старослов’янської мови (що її багато вчених називають давньоболгарською) прийняли як церковну мову перші східнослов’янські християнські громади в X ст. Після офіційного введення християнства на Русі 988 р. старослов’янська мова давньоболгарської редакції набуває загального поширення. На Русі ця мова відразу зазнала впливу живого мовлення східних слов’ян, і вже наприкінці XI ст. сформувалися основні риси східнослов’янської редакції цієї міжслов’янської літературної мови, що функціонувала поряд із давньоруською літературною мовою, яка вживалася в позацерковних сферах.
Східнослов’янська редакція старослов’янської мови характеризувалася виразними рисами фонетики й морфології; а оскільки у столиці Русі провадилося й редагування книг, то в старослов’янських текстах, у тому числі й богослужбових, з’явилося й чимало живомовних, зокрема, старокиївських слів,— скажімо, таких, як південне слово гълъкъ — «глек» замість старослов’янського чьванъ.
Старослов’янські тексти в різних землях Київської Русі при читанні вимовлялися згідно з рідномовними навиками. Зразковою була орфоепія (вимова) головного міста держави — стольного Києва, який був і церковним центром, митрополичим містом. Немає сумніву, скажімо, в тому, що на всьому півдні й південному заході Русі букву г читали як гортанний звук, подібний до нинішнього українського.
Традиція рідномовної артикуляції конфесійних церковнослов’янських текстів плекалася й у наступні епохи — XIV-XVIII століттях. Для української редакції церковнослов’янської мови, між іншим, характерними стали такі риси: вимова букви ъ як і, вимова ы та и, як передньо-середнього українського звука, тверді приголосні перед е, и, тверді губні приголосні (голуб), вимова в як нескладотворчого у (любоу), вимова й або н після губних приголосних перед а (пам’ять, памнять) та ін. Так, у написах при настінних картинах Троїцької надбрамної церкви (XVIII ст.) Києво-Печерської лаври читаємо: «Собереть избраннія своя от четирехъ вътровъ**; на вію его и облобиза єго» замість: избранныя... от четырехъ... на выю его и облобыза... і т. д.
До середини XIII ст. старослов’янська мова зазнала в Київській державі численних змін, характерних для української мови, тому можна говорити, що з середини XII — кінця XIII ст. тут функціонує український різновид східнослов’янської редакції старослов’янської мови (її редакції з XIII ст. і пізніше філологи називають церковнослов’янською мовою), що найяскравіше виявляється у фонетиці.
Уявлення про те, як у нас звучали конфесійні тексти XIII ст., може дати Євсевієве євангеліє 1282 p.: «яко же бо розка не можеть плода творити о собъ. аще не боудеть на лозъ... азъ єсмь лоза а вы рождьє. иже боудеть въ мнъ. и азь во нъмъ» (Іо., XV, 4-5). У цитованому уривку привертають увагу форми розка замість розга, собъ замість себъ, в нъмъ (пор. сучасне в нім) замість в немъ.
На нинішніх російських та білоруських землях сформувалися свої різновиди церковнослов’янської мови. Але авторитет орфоепії стольного й митрополичого Києва був величезний, тому вона давалася взнаки й у цих краях. Про це свідчить, зокрема, літургійна орфоепія російських старообрядців, які досі на півночі Росії букву г читають як фрикативний задньопіднебінний звук, що частково відповідає українському, вимовляють тверді приголосні перед е, як і в українській мові.
Особливості української вимови церковнослов’янських текстів здавна були відомі далеко за межами нашої землі. Болгарсько-сербський філолог XV ст. Костянтин Костенецький навіть твердив (помилково, звичайно), що «тънчаишїи и краснъишїи роуш(ъ)кыи єзыкь» був основою старослов’янської мови.
Українська редакція церковнослов’янської мови була опрацьована в «Граматиці» Л. Зизанія (1596 р.) і кодифікована «Граматикою» М. Смотрицького (1619 р.) — одного з найталановитіших слов’янських філологів старої доби. Між іншим, М. Смотрицький виразно писав про тверду вимову приголосних звуків перед голосними е, и, чітко розрізняв г та ґ тощо.
Слід підкреслити, що українська орфоепія при читанні церковнослов’янських текстів культивувалася в Київському колегіумі XVII ст. і його наступниці — Києво-Могилянській академії та інших навчальних закладах старожитньої України до кінця XVIII ст. Вихованці академії понесли цю вимову далеко за межі України — насамперед на інші східнослов’янські землі, де, очевидно, в певних регіонах також зберігалися давньокиївські традиції. Популяризували її викладачі-українці в школах Росії та духовенство, особливо ієрархи-українці в російських єпархіях. А в XVII—XVIII ст. в Росії працювало дуже багато українців-педагогів і духівників.
Існують переконливі свідчення того, що у «високих стилях» російської літературної мови гортанна вимова г панувала у XVIII — першій половині XIX ст. і вважалася нормативною в багатьох словах у другій половині XIX — на початку XX ст. У другій половині XIX — на початку XX ст. гортанний г характеризував російську літургійну орфоепію та мовлення духовенства. Очевидно, фрикативний г був характерним для російської літургійної орфоепії ще до розколу. Обстежуючи буквар (Москва, 1696 р.) російського філолога К. Істоміна, сучасний молодий дослідник В. Панченко звернув увагу на те, що в книжці як відповідник кириличної букви г дається тільки літера h (g немає зовсім). У поодиноких словах — Бог, Господь, благо та ін. і похідних від них фрикативний г зберігся до наших часів. Щоправда, дослідники ще в 20-х роках нашого століття відзначали, що фрикативна вимова занепадає. У сучасному посібнику з церковнослов’янської мови російської редакції в азбуці є вказівка, що г вимовляється як російський г і як h, однак не зазначено, в яких словах.
Дуже ймовірно, що вимова г як фрикативного звука поширилася по всій Східній Слов’янщині з давньої митрополії — стольного города Києва. Немає сумніву, що ця старовинна традиція пізніше підтримувалася в російській літургійній орфоепії контактами з українською культурою й українцями — діячами освіти й церкви в Росії. Висловлено думку про те, що фрикативний г у словах Бог, благо та ін. у російській мові зумовлений впливом українських учених, котрих запрошували до Москви починаючи з середини XVII ст., але таке припущення викликає сумніви, бо ознаки фрикативної вимови г відомі в північноросійських пам’ятках із XIV ст.
На першу половину XVIII ст. українська вимова церковнослов’янських текстів настільки розповсюдилась у Росії, що це викликало нарікання тамтешньої інтелігенції. Наприклад, російський письменник і філолог О. Сумароков у своїй праці «О правописании» обурювався українським впливом на орфоепію духовенства, спричиненим тим, що «знатнейшие наши духовные были ко стыду нашему только одни малороссиянцы... отчего и все духовные, слепо следуя их неправильному и провинциальному наречию, вместо во въки и протч. говорили во вики и так далее...»
Українська вимова церковнослов’янських текстів практикувалася й у білоруських храмах, про що є кілька свідчень. Через Києво-Могилянську академію та російські учбові заклади елементи нашої конфесійної орфоепії, що її кодифікував М. Смотрицький, засвоїли південні слов’яни — серби, болгари, македонці, пристосувавши їх до своєї традиції. Ось як звучить, скажімо, сербською мовою фраза з молитви «Отче наш»: Отче наш, иже jecи на нeбecjex да cвjатиcja (!) имja Tвoje...
Незважаючи на наявність у церковнослов’янських текстах значної кількості малозрозумілих чи зовсім «темних» для широкого загалу слів, багатовікова практика читання таких творів на український лад робила церковнослов’янську мову «своєю», адже літургійна й живомовна орфоепія українців не відрізнялися (за винятком твердої вимови ц в усіх позиціях, що її закріпив у своїй «Граматиці» 1619 p. M. Смотрицький) і, звичайно, не протиставлялися. Багато наших старожитніх книжників трактували українську церковнослов’янську мову як стильовий різновид рідної. Та й прості вірники сприймають її не як чужу, а свою «церковну» (зокрема, на Закарпатті, де й жива мова зберігає чимало давніх, архаїчних елементів). Ідентичність конфесійної та живомовної орфоепії спричиняла те, що за всієї пошани до церковнослов’янської мови в українських вірників не було відчуття рідної мови, діалекту, говірки як чогось ницого, низького порівняно з конфесійною.
Українська редакція церковнослов’янської мови, що найяскравіше виражалася в її українській орфоепії, за відсутності української державності виступала серед тих могутніх духовно-культурних чинників, що охороняли цілісність українців-русинів як етносу. І це всупереч тому, що вони перебували у складі різних держав і різних конфесій (православній і греко-католицькій). Словом, ця редакція створювала єдиний культурно-мовний простір, була і є неодмінною ознакою української церкви, української самобутності, держави духу. Саме через це її не могли терпіти вороги нашої оригінальності — різні денаціоналізатори, нівелізатори, вона різала їм слух.
Протягом усього XVIII ст. українськомовні книги (з більшим чи меншим наближенням до живого мовлення) та церковнослов’янські української редакції друкувалися тільки на правобережних землях, насамперед у друкарнях греко-католиків у Львові та Почаєві. Серед них вирізняється почаївський «Богогласник» — велике зібрання духовної української поезії літературного й народного походження. Православна Київська митрополія, що її 1686 р. з юрисдикції Константинопольської патріархії віддано в юрисдикцію Московської патріархії, в мовно-книжному відношенні зберігала певну незалежність до 1720 p., коли вийшло «височайшее» розпорядження Петра І, за яким на Лівобережжі та в Києві дозволялося друкувати книги лише церковнослов’янською мовою, причому так, щоб вони нічим не відрізнялися від книг російського друку, «дабы никакой розни и особого наречия не было». Це був перший етап наступу на українську редакцію церковнослов’янської мови. Та українська вимова церковнослов’янських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.
Після відомих поділів Польщі в кінці XVIII ст. всі українські землі, крім Галичини, західного Поділля, Буковини й Закарпаття (в географічному розумінні), було включено до складу Російської імперії. І саме в цей час почалася брутальна деетнізація українського православ’я — другий етап русифікації.
Українець за походженням, київський митрополит Самуїл Миславський (1783— 1796 pp.), що тривалий час працював за межами рідної землі, одним із перших почав ревно виконувати веління найвищого начальства (очевидно, Синоду та імператриці Катерини II) — провадити русифікацію духовного життя України. 24 жовтня 1794 р. він видав наказ, в якому констатував, «что в Академии киевской не только студенты и ученики не наблюдают правил правописания, российскому языку свойственного, но самые учители исполнению сей должности... не соответствуют» і «приказалъ духовной Киевской консистории предписать указом архимандриту Киевско-Братского монастыря и ректору Академии с префектом, дабы они неусыпное возымели попечение о непременном и неупустительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания... с тем, чтобы они, если кто из учителей в упущении сей должности ими примечен будет, об отрешении такового от учительской должности немедленно доносили его преосвященству, но учителей-иностранцев от сего взыскания уволить. А дабы все студенты и ученики, особливо желающие достигнуть священных чинов... упражнялись наиприлежнейшим образом в чтении церковных книг, а паче Библии, с приобретением хорошего и чистого произношения... Внушить всем учащимся, что если они за сим подтверджением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовного ведомства и отошлются в светскую команду...» Якщо такі драконівські заходи вживалися щодо Києво-Могилянської академії, то що вже говорити про колегіуми та духовні семінарії...
Ще в 1787 р. митрополит Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні «изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском». «По указу Ея Императорского величества» Катерини II Найсвятіший Синод 1786 р. нагадав митрополитові про необхідність неухильного виконання указу Петра І 1720 р.
Славетний осередок, який так багато зробив для розвитку української культури та духовності, — Києво-Могилянську академію в кінці XVIII ст. зроблено центром денаціоналізації. Згодом цей навчальний заклад закрито і 1819 р. перетворено на Київську духовну академію, яка продовжувала політику русифікації. Нашій мові тут тепер не було місця.
Виконуючи наказ із Санкт-Петербурга, церковна адміністрація видала розпорядження, щоб священики та дяки правили службу Божу «голосом, властивим російському наріччю», а діти духовенства вчилися читати «з наголосом по книгах друкованих».
Почався тотальний наступ на українську церковну орфоепію, що усталювалася протягом 800 років. Щоправда, процес насильного введення російської вимови церковнослов’янських текстів ішов досить повільно, особливо по селах та містечках (де навіть нині даються взнаки рідномовні звички, наприклад, вимова ы як українського и, гортанного г).
Видатний філолог М. Максимович (1804—1873) у 1842 р. писав: «Що малороси, йдучи за своєю власною вимовою, букву ъ вимовляють як гостре і в тому легко пересвідчитися; досить послухати сільського дяка, який читає церковну книгу: в книзі написано во въки въковъ, а він читає во віки віков, отже він літеру ъ вимовляє, за своєю вимовою, як і...». «Живо пам’ятаю, як мене, ще шестирічного хлопчика, привезли із Згарі до Золотоніського жіночого монастиря на вчення книжне; коли в той же день учителька моя, черниця Варсанофія... почала повторювати мені: аз, буки, віди..., живіте, зіло, а не веди, живете, зело». На доказ того, що і в XVIII ст. ъ вимовляли як г, М. Максимович наводить римовану (рими: Владычни — въчный) епітафію на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври. Він підкреслює, що Ф. Прокопович і після п’ятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти ъ як і (рими: зритель-добродътелъ; лики-въки; дружины-перемъны).
Живомовну українську вимову засвідчує в стилізованих на церковнослов’янський лад фразах класик нашої літератури Г. Квітка-Основ’яненко: «А Прокипъ Рыгоровычъ ... спива соби пид-нисъ псальму: «Склонитеся викы со человикы...»; «Возложите каменыя на нечестывую выю їи, и на руци и на нози іи...» Такъ командувавъ Рыгоровычъ...»
Українську вимову церковнослов’янських текстів у дитинстві засвоїв і Тарас Шевченко, про що, наприклад, свідчать рядки в поемі «Марія»: «Достойно — пітая! благаю! Царице неба і землі! воньми їхь стону...» (Т. Шевченко. Більша книжка. Автографи поезій 1847-1860 pp. — К., 1963. — С. 246). Щоправда, поема записана тут не рукою поета. У чорновому автографі читаємо: «Достойно пътая! благаю...» Однак упорядники новітнього одинадцятитомного видання творів Т. Шевченка чомусь транскрибують зазначені слова як «Достойно пєтая!» На читання ъ як і в Т. Шевченка свідчать рими: Умре мужъ велій въ власяніць Не плачте сироти, вдовици... (Т. Шевченко. Більша книжка.— С. 298).
Як відомо, не на всіх українських територіях, що перебували у складі Російської імперії, відразу було ліквідовано греко-католицьку церкву. Найдовше існували три уніатські єпископства — Луцьке, Берестейське та Холмське, які також зрештою було силоміць приєднано до Російської православної церкви. У зв’язку з цим російська вимова почала витісняти українську в усіх парафіях у межах імперії. Процес русифікації української православної церкви в Росії до кінця XIX ст., очевидно, повністю завершився.
Введення російської орфоепії замість української на величезних просторах різко розмежувало живе мовлення нашого народу й мову, якою він звертався до Всевишнього, принизило наше слово, звело українську орфоепію тільки до побутової, а російську звеличило до рангу «єдиної» з ореолом священної. Очевидно, після цього не в одній українській душі став пускати коріння огидний комплекс нижчої вартості материнської мови. Мовна політика Синоду та слухняної Київської митрополії збіглася з русифікаторською політикою царизму (згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 p.).
(Далі буде)
* НІМЧУК Василь Васильович — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент АН України. Народився 1933 р. в с. Довгому на Закарпатті. Закінчив Ужгородський університет і аспірантуру при ньому. Протягом 1958-1991 pp. працював в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні АН України. Нині — завідувач відділу історії в новоствореному Інституті української мови АН України. Автор понад 250 наукових праць з проблем історії української мови, історії української літературної мови, української діалектології, ономастики, термінознавства, контактів української мови з Іншими мовами, історіографії української лінгвістики, старослов’янської мови. 1985 р. відзначений премією ім. І. Я. Франка Президії АН України як один з авторів і відповідальних редакторів чотиритомного видання «Історія української мови».
** У зв’язку з відсутністю у фотонабірному шрифті літери „ять” тут і надалі замість неї надруковано літеру „ъ”
Людина і світ. — 1992. — № 11-12. — С. 28-32
член-кореспондент АН України *