Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ. — «Критика-Коментарі», 25 квітня 2003 року
Цього року в Українській автокефальній церкві відбувся остаточний розкол, який втім, ні для кого не став сенсацією. Власне, церква вже досить довгий час існувала як свого роду конфедерація єпархій, чиї очолювателі перебувають між собою у найрізніших за складністю стосунках й мають дуже відмінні погляди на минуле, сучасне і майбутнє церкви, на організацію єпархіального та парафіяльного життя, на суспільно-політичні проблеми тощо. Остаточний розкол УАПЦ - це ще й кінець “Царгородського проекту” в українському православ’ї, який передбачав об’єднання діаспорної УПЦ в юрисдикції Константинопольського (Вселенського) патріархату з “материковою” УАПЦ та унормування в такий спосіб канонічного статусу останньої, яка б перетворилася на частину Константинопольської православної церкви, що посідає перше місце у диптихах – своєрідних табелях про ранги Православної Повноти. Шансів на реалізацію цього проекту було дуже й дуже мало. Але навіть дуже гіпотетична можливість канонічно “вискочити з-під Москви” надавала міжправославній драмі в Україні особливої драматургії і дуже серйозно непокоїла Московську патріархію. У ХХ ст. "українське питання" неодноразово викликало загострення у відносинах між Московським і Константинопольським патріархатами. Третій Рим висловлював різкий протест Риму Другому у зв’язку із наданням Константинополем автокефалії Православній церкві в Польщі 1924 р., приблизно три чверті вірних якої становили тоді етнічні українці, протестував у зв’язку з привітанням Вселенським патріархатом Сьомого Собору Української православної церкви у США на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником) у 1971 р., у зв’язку з прийняттям в юрисдикцію Константинополя УПЦ в Канаді (1990 р.) й УПЦ у США та діаспорі (1995 р.). Включення до складу Вселенського патріархату УПЦ в Канаді (280 парафій) Української православної церкви в США (понад 100 парафій), а також УПЦ в Західній Європі (26 парафій у Великобританії, Німеччині, Франції та Бельгії), викликав тоді дуже гостру реакцію Московського патріархату. Після відновлення московсько-константинопольських відносин, припинених 23 лютого 1996 р. через суперечку навколо естонського питання, від Вселенського патріарха вимагалося підтвердити його позицію в питанні православ'я власне в Україні. Цю позицію Вселенський патріарх вже оприлюднював 1993 р. Вона складається з таких елементів: визнання в Україні лише однієї православної юрисдикції – в єдності з Московським патріархатом; визнання УПЦ КП і УАПЦ частинами церкви, що є у розколі; визнання передумовами отримання автокефалії об'єднання усіх гілок українського православ'я, покаяння з боку "розкольників" і отримання доброї волі Московського патріархату. Після цього Константинополь підключається до справи визнання автокефалії УПЦ східними патріархатами. Про те, що Вселенський престол визнає на території України лише одну Українську православну церкву, яка є в юрисдикції Московського патріархату, патріарх Варфоломій І ще раз заявив під час перебування в Одесі у вересні 1997 р. Його позиція була дуже хворобливо зустрінута національно-демократичними силами в Україні, Українськими православними церквами, які не визнані Православною Повнотою, а також Українськими православними церквами за межами України. Між тим, Вселенський патріарх зберігає у погляді на "українське питання" суттєві відмінності від Московського патріархату. Насамперед, у Константинополі пам'ятають обставини перепорядкування Київської митрополії Московському патріархатові у 1686 р. і визнають його канонічною територією без застережень лише ту, яка була в його підпорядкуванні станом на 1593 р. По-друге, Вселенський патріархат визнає наявність проблеми Українського православ'я, якої (проблеми) не бажає визнавати Московський патріархат. Про те, що така проблема існує, патріарх Варфоломій І ще раз підтвердив делегації УПЦ в США, яка відвідала його резиденцію у стамбульському кварталі Фанар для з'ясування позиції патріарха в "українському питанні" (жовтень 1997 р.). Відтоді єпископат УПЦ в США наголошує на пріоритетності для долі православ’я в Україні процесів, які розвиваються безпосередньо в Україні, перед тими, що відбуваються поза її межами. У зверненні до духовенства і вірних з нагоди свята Покрови 1997 р. єпископи української православної діаспори навіть заявили, що не бажають більше "бути "козлами відпущення" і покутувати за те, що наші брати в Україні не здібні прийти до якого-небудь порозуміння й співпраці один з одним, щоб оминути жахливу трагедію розподілу Церкви Христової". Те, що Україна лишається в полі його пильної уваги, патріарх Варфоломій І виразно підтвердив також під час свого візиту в Північну Америку 1998 р. На бенкеті у Вінніпезі він говорив: "Український народ одержав світло християнства від Вселенської Патріархії понад тисячу років тому. Ці узи нерозривні всупереч різним політичним змінам у регіоні. Український народ посідає особливе місце в серці Церкви-Матері, можна навіть сказати, центральне місце в материнському серці. Ми по-батьківськи молимося, щоб сьогоднішні проблеми на вашій славній батьківщині були подолані якнайшвидше і щоб з ласки Божої в Україні постала Єдина Православна Церква. Вселенська Патріархія молить Господа Бога за своїх духовних дітей і зробить усе можливе, щоб об’єднана Православна Церква стала якнайшвидше реальністю в Україні”. Нарешті, у 2000 р. відбувається відразу кілька подій, які дають деяким оглядачам підстави твердити про вже кардинальні зміни у ставленні Вселенського патріарха до проблеми українського православ’я. На початку року патріархія УАПЦ оприлюднює заповіт спочилого патріарха Димитрія (Яреми), в якому той закликає не обирати предстоятеля, а визнати першоієрархом УАПЦ митрополита УПЦ у США і діаспорі Константина (Багана). Митрополит погоджується на таку модель, хоча її канонічні наслідки лишаються не вповні зрозумілими. У квітні 2000 р. митрополит Константин і архиєпископ Всеволод (Майданський) обговорюють ситуацію в українському православ’ї з Вселенським патріархом на Фанарі; у травні ієрархи УПЦ у США відвідують Україну, де зустрічаються з предстоятелями УПЦ, УПЦ КП та місцеблюстителем патріаршого престолу УАПЦ. На Помісному Соборі УАПЦ (вересень 2000) митрополит Константин окреслив бачення місії української православної діаспори, яка знаходиться в єдності з Вселенським престолом, у такий спосіб: бути нейтральним посередником у досягненні мети - утвердженні Помісної Української православної церкви в Україні. 31 травня 2000 р. прем’єр-міністр України В. Ющенко підписує листа до патріарха Варфоломія І, де повідомляє його, що "українське суспільство готове до того, щоб негайно розпочати відпрацювання прийнятної для повноти православ’я в Україні моделі визнання помісності Української Православної Церкви й подолання розколу в Українському православ’ї" і просить допомоги в цьому процесі. У деяких українських і російських виданнях з’являються повідомлення, нібито Священний Синод Вселенської патріархії оголосив про свою юрисдикцію над Україною. Посилання робляться на Інтернет-новини Константинопольського патріархату, але на офіційному сайті з’являється спростування. 2000 р. Константинопольського патріарха відвідує рекордне число українських офіційних осіб і політиків: віце-прем’єр-міністр М. Жулинський, голова Держкомрелігій В. Бондаренко, делегація Верховної Ради України і, нарешті, сам президент країни. Наприкінці лютого вже цього року Варфоломій І приймає журналістів на Фанарі і відповідаючи на запитання про стан міжправославних відносин взагалі і константинопольсько-московських - зокрема, зазначає (відповідь його Всесвятості оприлюднила, зокрема, французька “Круа”): відносини поліпшилися після врегулювання естонського питання, але лишається ще українська проблема. Патріарх Константинополя знов підкреслює: українська проблема існує, і він обговорюватиме її з Московським патріархом у Цюріху. Царгород не вважає, що розкол українського православ’я - внутрішня справа Російської церкви, яку можна розв’язати тільки й виключно через повернення “заблукалих українців” у російське лоно. Між тим, українці на Фанарі й надалі не переводяться – у цьому році там знов приймали депутатів Верховної Ради. Високі відвідувачі вже понад десятиліття переконують Другий Рим у необхідності Помісної православної церкви для України, сам Константинопольський патріарх не втомлюється демонструвати відмінність своєї позиції в українському питанні від московської, але все лишається незмінним. У перебігу цих візитацій вимальовується достатньо об’єктивна, хоча й не вповні чітка позиція Вселенського патріарха в "українському питанні". "Об’єктивна, але нечітка" в даному разі - не стилістична кострубатість, а реальний стан недовизначеності Царгорода, його вагання щодо доцільності/недоцільності зробити радикальний крок. Ці вагання не є, однак, наслідком особистісної нерішучості Константинопольського ієрарха: вони віддзеркалюють ситуацію, яка склалася навколо українського православ’я і яка зовсім не спонукає до якихось рішучих кроків. Передусім константинопольський дискурс відкидається значною, якщо не більшою, частиною православних України. УПЦ МП (яку, втім, Константинополь вважає не Помісною церквою, а митрополією РПЦ, а її Архиєрейські Собори - зібранням єпископів) прямо й доволі різко закликала патріарха Варфоломія І не втручатися в її справи. 19 січня 2001 р. до Вселенського патріарха звернулося близько 100 депутатів Верховної Ради України, які висловлювали сподівання, що патріарх не приїде в Україну на запрошення "розкольників"..” . Розірваність православ’я в Україні - це, вибачте за загальник, розірваність українського способу думання, віддзеркалення системної кризи ідентичності, з якої зрештою й виростає сумнозвісна “багатовекторність”. Зрозуміло, що доля українського православ’я не вирішується у Стамбулі. Можливо, ще більш істотним є те, що ця доля не вирішується й у Москві. Однак українське питання не перетворилося наразі для Московської патріархії на проблему, яку не можна надалі відкладати. Ситуація не складається для неї драматично, навіть більше - останнім часом доволі сприятливо. Словом, наразі Українське православ’я застигло у тривожній рівновазі, яка теж є відображенням українського контексту. Можливо, “царгородський проект” для нього і є наразі нездійсненим. Але так само нездійсненою лишається і порада, що її дає “відділеним православним” у недавньому інтерв’ю “Киевскому телеграфу” патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ: покаятися й повертатися в лоно Руської церкви. Порада ця, як відомо, не вирізняється новизною, але навіть ті нечисленні архиєреї у незалежних від Москви українських православних церквах, які зрештою й готові були б повернутися під омофор Московського патріарха, цілком свідомі того, що їхні вірні за ними не підуть. На це немає ради - те саме викляте витонченими інтелектуалами й малописьменними дячками “самостійництво”, маніфестуватиме себе в церковній сфері, допоки існуватиме таке явище як Україна.
http://krytyka.kiev.ua/comments/Elenskyj03.html