Українське релігієзнавство та його проблеми
Учасники дискусії на РвУ стосовно наявності/відсутності в Україні релігієзнавства (див. Сергій Савченко "Чи має Україна релігієзнавство?..", Олег Кисельов "Так есть ли в Украине религиоведение?", Юрій Чорноморець "Чи існують підстави ставити під сумнів науковий рівень українського релігієзнавства?") схиляються, схоже, до того, «що воно є, його не може не бути». А якщо це так, то має сенс говорити про його, релігієзнавства, якість і проблеми. Проблеми ці дуже серйозні, причому більшість з них – це проблеми всієї української гуманітаристики і соціальних наук. Звісно, розвиток будь-якої наукової дисципліни великою мірою залежить від загальної організації науки в тій чи іншій країні, її фінансування, суспільного престижу тощо. Але є речі, за які, на мою думку, відповідальна передовсім власне наукова корпорація – тобто всі ті, які працюють в певній науковій ділянці. І ці речі (знов таки, як на мене), по-перше, здатні бути радикально поліпшеними. І, по-друге, від цього поліпшення далеко не в останню чергу залежатиме загальний стан вітчизняного релігієзнавства. Отже, дуже коротко.
Радянські дослідники релігії займалися своєю справою за умов, коли: завдання вивчення релігії підпорядковувалися завданням її подолання; велика кількість тем і проблем в принципі не могла порушуватися; дослідження, у тому числі – соціологічні, які спростовували офіційне твердження про «країну масового атеїзму», могли з’явитися у кращому випадку тільки у збірках під грифом «для службового користування»; не тільки новітні, але й класичні немарксистські теорії релігії, а також хрестоматійні праці були майже недоступними абсолютній більшості дослідників. До речі, методологія, яка нав’язувалася у вивченні релігії, мала не дуже багато спільного з марксизмом і мабуть, найкраще, що тоді створювалося, з’являлося під гаслом «очищення марксизму від догматизму».
Під час перебудови вчені почали писати і друкувати те, що раніше не мало жодного шансу бути оприлюдненим; почалося інтенсивне знайомство з класикою, але величезний шар, створений соціологами, філософами, психологами, антропологами релігії досі лишається неосвоєним. Дискусії, які стосуються фундаментальних проблем еволюції релігії в сучасному світі, проходять в основному повз українську релігієзнавчу спільноту, переважна більшість її членів не має гадки про найвідоміші праці останніх десятиліть, які є обов’язковими для студентів-релігієзнавців західних університетів, про теорії, навколо яких точаться запеклі дискусії, про серйозні спроби випрацювання теорії релігії, яка б претендувала на парадигміальний статус.
Це доволі тривожна ситуація (наразі я говорю передовсім про соціологію і психологію релігії) – адже йдеться про «випадіння» не з поля, створеного в елітних наукових установах, а з нормативного простору вивчення релігії й релігієзнавчої освіти, спільного у рівній мірі для німців і японців, індусів і американців, хорватів і південноафриканських вчених. Крім того, чимало проблем, які там інтенсивно і дуже інтенсивно вивчаються (релігія і економічна поведінка сучасної людини; релігія і сексуальність, релігія і здоров’я, релігія і міграція, релігія і насильство, релігія і час, релігія і нерівність і т.д. і т.п.), у нас навіть не піднімаються; до цілих сфер релігієзнавства (когнітивного, наприклад) ніхто не приступав. Те, що вже давно слід було б зробити – це взяти навчальні програми з вивчення релігії провідних університетів світу, всесвітньо визнані енциклопедії, підручники, настільні книги, праці, які не знати релігієзнавцеві непристойно, головні теорії, які містить цей корпус літератури, теорії «другого ешелону», без яких теж не можна рухатися вперед, дискусії навколо них – і негайно запровадити усе це в науковий обіг й навчальний процес. І, звичайно, українські дослідники просто зобов’язані друкуватися у найбільш поважних міжнародно визнаних журналах, де традиційно оприлюднюються найбільш значущі дослідження, висуваються, перевіряються і критикуються гіпотези і поява на сторінках яких вже є певним знаком якості для науковця. Ясно, що для цього нашим вченим необхідно оволодіти англійською – для молоді це вже є самозрозумілим, але це конче необхідне і для науковців середнього і старшого віку. Інакше, ми будемо плентатися в хвості у росіян, які самі далеко не в авангарді наукового прогресу. (Взагалі, якщо говорити про європейську інтеграцію у самому широкому сенсі, то треба було б звернути зрештою увагу на те, що в Україні англійською володіє десь 5% населення, (за іншими даними – до 12%), тоді як серед угорців таких 23%, румун, поляків, та італійців - 29, французів 36, хорватів 49, німців 56, бельгійців 59, данців 86, нідерландців 87, шведів 89, серед норвежців – 91%).
Друге, що треба було б зробити невідкладно, стосується підготовки наукових кадрів. Зрозуміло: така підготовка починається щонайпізніше з університету. Але зараз – про аспірантуру, куди йде особа, яка, за ідеєю, прагне присвятити себе науці. Однак молоді люди, котрі поступають в аспірантуру, в більшості своїй ще не готові до продуктивної наукової роботи. І в найкращі часи, а тим більше тепер, на тлі драматичного падіння якості вищої освіти - їх треба серйозно «дотягувати». Тобто, ретельно й професійно доводити до рівня, на якому вони були б здатні підготувати якісну дисертацію. Але навчання як таке в аспірантурі відсутнє, аспірант не вивчає курсів, які є обов’язковими для набуття ним необхідної кваліфікації, він взагалі практично не вчиться. Очевидно, що аспірант не може обмежуватися самоосвітою, настановами свого наукового керівника (дай Боже, високопрофесійного і сумлінного) та складанням кандидатського мінімуму. Він мав би засвоїти курси, яких він не вивчав дотепер і принципово поглибити знання в тих, які вивчав; вчитися методиці наукового пошуку, наукової роботи тощо. Без системи освіти, інтегрованої в процес здійснення дослідження, яке згодом буде винесене на захист, будь-яка наукова дисципліна «провалюється», позбавляється підмурку. Природно, що про досягнення певної науки у певній країні судять по її вершинах. Але справжніх вершин важко досягнути без добротного середнього рівня; чим вище рівень «середнячків», тим більш вагомими є найвищі досягнення.
Третє, що треба було б зробити обов’язково (а може, навіть, передовсім), це вимогливо подивитися на ту продукцію, за якою громадськість висновує, чим, власне, є українське релігієзнавство. Тоді ми побачимо, що значна частина цієї продукції (значна настільки, що про це слід говорити) не відповідає вимогам, які висуваються до наукового дослідження. Тому що: вони насправді не є дослідженнями; не дають прирощення наукового знання; не встановлюють закономірностей; не спираються на останні наукові досягнення в своїй субдисципліні (соціології, психології чи філософії релігії); не спираються на зроблене в цій проблемі світовою наукою; натомість спираються на припущення, висновки, положення, які не піддаються верифікації; містять недостовірні посилки і спираються на неперевірені джерела; підганяються під завчасно сформульовані висновки; є культурно, ціннісно, політично та/або конфесійно упередженими; написані науковоподібним жаргоном, який затемнює зміст, або просто камуфлює беззмістовність і авторську неспроможність. Причому не так вже й рідко праця може містити всі перелічені характеристики. Ці тексти без належного обговорення, наукового і літературного редагування, з формальною рецензією потрапляють до фахових журналів і отримують статус наукових праць (той, хто друкувався в солідних академічних західних журналах, знає яке прискіпливе рецензування, інколи – потрійне, передує публікації і яке серйозне редакторське «чистилище» вона проходить). Окреме питання – підручники з релігієзнавства, частина яких удекорована відповідними грифами, але є, м’яко кажучи, небезпечними для інтелектуального здоров’я студентів.
Часто теми досліджень, у тому числі – дисертаційних, є такими, що робота приречена бути нічим більшим, ніж рефератом. Часом – це просто незносна трісканина, «примноження сутностей без потреби». При цьому проблеми надзвичайної ваги, які б мали викликати величезну увагу вчених, у науковий спосіб українськими релігієзнавцями не досліджуються. Між тим, від них чекають відповідей на цілу низку питань. Про те, наприклад, що власне відбувається з релігією після експерименту з її подолання; чому релігійно-інституційний бум і зростання автодекларацій релігійності не супроводжуються піднесенням суспільної моралі; чи заторкнуло глобальне зміщення християнства на Південь Україну і чи випадково чи не найбільш динамічні церкви очолюють чорношкірі пастори; які кореляції існують (якщо існують) між економічною ситуацією в країні і релігійністю і т.д. і т.п. Невже американці чи німці мають вивчати феномен чернецтва в сучасній Україні і феномен, скажімо, «Посольства Божого»; православно-греко-католицький конфлікт і груповий та індивідуальний вибір на користь православної чи католицької ідентичності мешканцями одного і того ж самого села; соціокультурний і соціально-психологічний портрет сучасного духовенства і анатомію парафії; «народну релігійність», позацерковну духовність… Десятки, якщо не сотні по-справжньому гостроактуальних наукових проблем, на які немає задовільних відповідей і кожна з яких здатна вплинути на уявлення не тільки про релігію і українське суспільство, але й про сучасний світ і сучасну людину.
Звичайно, низка відповідних науково-організаційних і науково-методичних заходів, здатні були б тут істотно поліпшити ситуацію. Складніше – з професійною етикою, науковою відповідальністю, культурою, порядністю й дисципліною, повагою до справи, якою займаєшся і до своїх колег. Це так швидко не покращити. Але здається, що тих, хто хотів би покласти край дисертаціям, більше схожим на роздутий шкільний твір, махровому плагіату, халтурі, елементарному непрофесіоналізмові все ж значно більше, ніж тих, кого це влаштовує.
