Класичне розрізнення українського та російського православ’я базується на схемі двох народних ментальностей Миколи Костомарова. Українці – індивідуалісти, росіяни – колективісти, а тому українець любить в релігії персональну містику, а росіянин – колективний обряд. Для українця в християнстві головне – моральна суть, для росіянина – зовнішня форма.
Для українця православ’я повинне легітимізувати його народний спосіб життя, для росіянина – державну машину та безвольну покірність государю, поміщику, «общині». Українське православ’я характеризується відкритістю до культурних здобутків власного та інших народів, оскільки здатність до інкультурації взагалі є суттєвою властивістю християнства як світової релігії. Російське православ’я відступає від християнської культурної відкритості і, прагнучи зберегти зовнішні форми власної релігійності, переходить до утвердження закритого типу релігійної культури. Звідси – життєтворчість українського християнства та мертвеччина казарменого російського православ’я (про це багато писав ще Тарас Шевченко у власному «Щоденнику»). Вся ця схема М. Костомарова потрапила на сторінки богословських[1], релігієзнавчих[2] і навіть політологічних[3] праць.
З такої схеми виходило, що найкращі здобутки російського православ’я були плодом не його внутрішнього розвитку, а результатом українського впливу. Наприклад, невипадковими видавалися ті факти, що «старчество» Оптінської пустині почалося із киянина Паїсія Величковського, російська релігійна філософія – із Григорія Сковороди (і розквітла в часи Срібного віку зусиллями киян). Третій важливий вплив – київської теології початку XX століття з її соціально значимою теологією о. П. Светлова, о. С. Кіслякова та о. А. Жураковського (цих невідомих широкому загалові українських «кіркегорів») – не стався лише через історичні катастрофи підрадянського буття.
За роки незалежності було кілька спроб утвердити в суспільній свідомості дихотомію українського та російського православ’я. Релігієзнавці намагалися розвивати схему Миколи Костомарова. Філософи в українському християнстві намагалися віднайти особливу любов до світу, вчення про всепрощення та екуменізм. Богослови запропонували дещо нове. В їхніх утопічних мріях Київ постав як другий Єрусалим – особлива духовна столиця православного світу. Мир, внутрішнє самозаглиблення, духовний синтез – все це проповідувалося як покликання Києва. Київ прямим текстом описувався як антитеза Москві. Третій Рим виявився в цих рефлексіях імперським містом, яке проміняло внутрішнє багатство на зовнішню велич, духовність на великодержавність, мир євангельський на завойовницьке насильство.
Але розмови про українське та російське православ’я вже не мають значного резонансу. І для цього є важлива причина в загальній історичній тенденції модерного витіснення релігії з центру суспільного життя. В домодерних суспільствах релігія була одним із соціальних інститутів. Економіка забезпечувала продукти споживання, політика мала своєю функцією управління, сім’я та освіта – фізичне і культурне самовідтворення суспільства, а релігія дарувала відчуття єдності. Про покликання релігії давати єдність соціальному життю ще пишеться в підручниках. Але реально релігія вже давно не виконує цієї функції в суспільстві. Соціальним інститутом, який дарує відчуття єдності, сьогодні є масова культура, ЗМІ, в останні роки – телебачення та Інтернет. Єдність різноманіття в суспільстві, співпереживання, відчуття солідарності – все це вже не сфера релігії, а скоріше ТБ. І тому важливішим для виживання нації є питання про «ящик» із його продуктом «масового ураження», ніж питання про храм із його прищепленням чужої ментальності. Російське за духом ТБ впливає на формування неукраїнської форми єдності у 90% населення, призводить до світоглядної кризи, до культурного українського «кінця світу». Російське православ’я формує відчуття причетності до сусіднього народу лише в кількох процентів населення. Можна сперечатися чи є «російськоформуючий» вплив московського православ’я на порядок чи на два порядки меншим за вплив ТБ. Але в будь-якому випадку, в центрі культурної роботи української еліти має стояти не Церква. Державна влада, освіта, ТБ – ось що є головним для виживання українського суспільства сьогодні. Церква, мова, мистецтво – все це є в структурі сьогоднішнього соціуму другорядним і саме по собі не може спасти нації. Якщо не мати національної державної влади, освіти і ТБ, то в сьогоднішніх умовах найкращі українські Церква, мова та мистецтво нічого не вирішать в культурній війні з народом, яка, на жаль, є реальністю.
Однак, уявімо собі, що українізація влади, освіти та ТБ колись відбудеться. Тоді на порядку денному опиняться питання українізації в церковній, мовній та культурній сферах. І тоді проблема розрізнення між українським та російським православ’ям стане дійсно актуальним завданням.
Не перебільшуючи значення нового осмислення різниці між сучасними українським та російським православними менталітетами, спробуємо провести кілька нових важливих відмінностей, які виникають уже в нашій постмодерній добі.
Для сучасного російського православ’я характерним є «ідеялатрія», тобто, поклоніння ідеям. Якщо російський православний задається питанням, якими мають бути Церква, держава, він сам – то його відповідь проста: все повинно відповідати ідеальному взірцю. Церковна реальність має бути відображенням небесної. Держава має наслідувати або небесну монархію Бога, або ідеали «Святої Русі». Сьогоднішній православний християнин має нагадувати віруючого часів «тішайшого» Олексія Михайловича: благочестя, вистоювання багатогодинних богослужінь, фанатизм у захисті «свого» та вічна боротьба з «чужим».
Для сучасного українського православ’я характерна «законолатрія», тобто, поклоніння законам, звичаям, обов’язку. Коли український християнин потрапляє в регістр релігійної поведінки, він задається питанням: що я повинен робити – згідно з законом чи звичаєм. Все повинно бути зроблене правильно – від обряду до власного життя. У звичці чинити за релігійним звичаєм чи законом – величезний потенціал, який, на жаль, не використовується українськими Церквами. Якщо українському християнину розтлумачити християнське соціальне вчення, то він житиме згідно із цим законом – житиме тоді, коли потраплятиме в регістр релігійної поведінки. Якби Церква пояснила власне бачення обов’язків християнина відносно всіх аспектів його соціальної діяльності, то, можливо, в Україні це мало б великий резонанс. Це для російського православного все одно, яким є соціальне вчення його Церкви про державу, націю, культуру, глобалізацію, освіту, політику, медицину та все інше. Російський православний живе ідеями, ідеальними парадигмами. Соціальне вчення, в якому викладені обов’язки сучасного християнина, його не цікавить. Український християнин готовий як почути сучасне вчення Церкви про свої соціальні обов’язки, так і подумати над можливістю жити згідно з ними. Але українські Церкви (навіть УГКЦ!) надзвичайно мало роблять для поширення відповідних знань серед власних вірних. Врешті решт, усе це призводить до занепаду: християнин не знає власних обов’язків щодо держави та нації, культури та мови, політики та медицини – і кидає все напризволяще. Але він не знає і соціального вчення Церкви про свої обов’язки щодо парафії, щодо своєї власної релігійної громади. Лише ознаки внутрішнього руйнування парафіяльного життя заставили Церкви задуматися над необхідністю розробити якісь Стратегії та втілити їх у життя. Тоді як загальна стратегія могла би бути дуже простою: щоб кожен вірний знав, які саме обов’язки на нього накладає соціальне вчення Церкви. І жив би згідно з обов’язками, серед яких перший – творити за допомогою християнської солідарності та любові всю суспільну вертикаль – від парафії до загальноукраїнського християнського громадянського суспільства. Другий обов’язок – «зовнішня» та «внутрішня» євангелізація. Під «зовнішньою» євангелізацією розуміється проповідь Христа тим, хто його не знає. Під «внутрішньою» – повернення християнського морально-ціннісного елементу у всі сфери суспільного життя. Таке повернення може стати одним із важливих процесів в українському соціумі в XXI столітті.
Європа та весь світ стоять на порозі нового середньовіччя. Все XX століття діячі культури жили передчуттям цієї реальності. І ось час Модерну добіг кінця. Варварство і цивілізаційні катастрофи, нові релігійні війни, нова доба впливу релігійного світогляду (не обов’язково християнського!) – все це таки починається. Людство, як завжди, до нової епохи не готове, тому що відповідальність – це важка річ, яку ніхто не хоче брати на свої плечі. «Якось воно буде», – думають політики, а між тим християн уже сьогодні вбивають більше, ніж будь-коли в попередній історії. Вся європейська модель, заснована на правовій державі з демократичною процедурою та захистом прав людини, зазнає внутрішньої ерозії.
У християнській теології настання нового середньовіччя – це знову модна тема, яка останній раз голосно звучала лише під час Срібного віку в російські культурі. Сучасні теологи мають великі надії на нову, постсекулярну епоху. Три цікаві тенденції в сучасній культурі спричинили поворот у мисленні теологів, перехід від «стратегії самозбереження теології» до спроб «завоювати наново панівні позиції» серед наук, в університеті та в суспільній думці. По-перше, методолог науки П. Фейерабенд проголосив, що позанаукове має стільки ж прав на існування, як і наука. По-друге, Ж. Дерріда легітимізував заняття такими нераціональними темами, як дарунок, подяка (між іншим – і подяка за смерть), світ як книга. Самі теологи вже настільки антропологізували власну теологію, що сказане Ж. Дерріда було для них поверненням до середньовічних тем і відповідного способу мислення: культ, євхаристія, відчуття єдності світу, біблійна історія – все це почало оживати як для самих теологів, так і для читачів їхніх творів. По-третє, соціологія релігії відкрила феномен збереження релігійності в сучасному суспільстві. Релігія стала більш приватною, Церкви втратили інституціональний вплив. Але релігійний світогляд сам по собі чудово продовжує існувати і справляє неабиякий вплив на людей. Прогноз про секуляризацію, яка мала наростати з розвитком цивілізації, не справдився. Жити з релігією, відчувати її вплив – така доля людства взагалі та Європи зокрема.
Нова ситуація постсекуляризму висуває нові вимоги до християнства в Україні. Суспільство цікавитиметься християнською індивідуальною та суспільною етикою. Але якщо цей запит не буде задоволений, люди вже звично звертатимуться до неорелігійних теорій і практик. Університетська спільнота рада була б бачити теологію у стінах власної альма-матер. Але чи здатні християни України запропонувати теологічну думку університетського рівня? Соціологи фіксують зацікавленість у християнських ЗМІ та популярній релігійній літературі. Але чи здатні християни створити якісний продукт і дійти з ним до споживача?
Проблема також не лише в невмінні християн працювати на якісне задоволення запитів постсекулярного суспільства. Сучасна суспільна думка дуже серйозно ставиться до імперативу Ісуса Христа: пізнавайте людей за плодами їх діяльності! Кожне розходження між прекрасним словом і ганебним ділом єпископів чи простих християн стає приводом для розчарування. Шанси на християнську Україну в постсекулярну добу втрачаються, і нове варварство вже тут як тут.
Ще не встигло настати нове середньовіччя, як у суспільстві вже відчуваються хвилі антиклерикалізму. Цікаво, що журналісти не критикують християнство, але звертають увагу на поведінку християн, яка суперечить високим нормам євангельської моралі. На останніх виборах у Польщі лише на критиці єпископів одна партія отримала 10% голосів. У Росії РПЦ втрачає суспільний авторитет через занадто велике зближення з владою. Патріарх боїться нової революції та її наслідків для Церкви, а тому заграє з націоналістами та нацистами із протипутінського табору.
Церква опиниться в центрі суспільних дискусій і в Україні. Все більше журналістів та пересічних громадян цікавить не лише тема взаємовпливу Церкви і політичної влади. Церква і суспільство – ось головний фокус для найближчого майбутнього. В українських умовах Церква є найбільшим інститутом громадянського суспільства. І проблема взаємодії її як частини з усім цілим громадянського суспільства – це не просто порядок денний найближчого майбутнього. Від взаємодії Церкви і громадянського суспільства багато в чому залежить українська доля і першої, і другого.
Сьогодні перед українським християнством відкриваються нові можливості. По-перше, утвердження у власній ідентичності, відмінній від російської. Але не заради проведення цивілізаційного кордону між «Українським світом» та «Русским миром». А заради повернення до християнського аспекту європейської ідентичності. По-друге, повернення богослов'я в університет – заради відкриття нового виміру в інтелектуальних дискусіях сучасності. По-третє, актуалізація християнського соціального вчення – заради цивілізованого варіанту необхідної зараз модернізації українського суспільства, держави, культури.
[1] Переважно у працях митр. Іларіона Огієнка.
[2] Найбільш презентабельно – у працях Олександра Сагана.
[3] Найкраще в: Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психологічного повсякдення). Київ: Либідь, 2001.