Created with Sketch.

Українські церкви 2014-го. Про два типи православ’я: християнський і язичницько-геополітичний

28.12.2014, 21:34

Ми живемо у постсекулярну епоху. Церкви повертаються у суспільний простір, і не тому, що ми переживаємо нову хвилю релігійного відродження чи що суспільство закликало церкви бути невід’ємною частиною загального дискурсу. Постсекулярність визнається іншим фактом: кордони між «світським» та «священним» впали, і ми опинилися раз і назавжди у єдиному культурному просторі.

Символами цього процесу стали — присутність церков на майдані, госпіталь у Михайлівському монастирі, намагання Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій посадити сторони конфлікту за стіл перемовин. Церкви не діяли як священна влада, яка стоїть поруч із владою світською. Церкви були плоть від плоті, кров від крові — народними і мали із народом єдиний дух.

• І сьогодні не існує кордонів між церквою та суспільством. Наприклад, парафія св. Димитрія Солунського з-під Києва змогла зібрати кошти і відправити на фронт шість «швидких допомог» фірми «Рено». І це не враховуючи сотень бронежилетів, десятка тепловізорів, теплих речей та продовольства. Громада храму в центральному військовому госпіталі зібрала на потреби поранених понад півмільйона гривень. У цілому допомога українських церков фронту вже нараховує сотні мільйонів гривень, і церкви не збираються знижувати власної активності. Тим самим підтверджується наша думка, що в Україні церкви стали перш за все частиною громадянського суспільства, і вже на другому місці — те, що вони залишаються сакральною владою.

• Серед українських церков є ті, які мало допомагають армії через релігійні вмотивування чи через настрої віруючих. У деяких протестантських церков — принципова пацифістська позиція. Намагання деяких архієреїв УПЦ допомагати армії зустріло спротив церкви і породило напружені закулісні дискусії. В результаті таких процесів відповідні церкви спрямували свої зусилля на допомогу мирному населенню, яке постраждало під час конфлікту на сході. Так, місія УПЦ «Милосердя без кордонів» доставила у зону АТО сотні тонн продовольства.

• Але все ж таки не можна не помітити тривожної тенденції. УПЦ при новому предстоятелі митрополиті Онуфрії відгороджується від суспільства, заганяючи себе в добровільне гетто. Згідно із богослов’ям митрополита Онуфрія, що висловлене ним у кількох інтерв’ю для церковних ЗМІ, священики мають провідувати лише тим, хто прийшов до храму. Уся діяльність церкви у суспільстві має обмежитися лише соціальним служінням під час криз. На думку митрополита Онуфрія, всі віруючі мають уподібнитися ченцям, а сама УПЦ стати великим монастирем, що відгороджується від суспільства, держави, вірних інших церков великим муром. Парадоксальним чином концепція митрополита Онуфрія резонує з проповіддю патріарха Кирила, який закликає до суспільної активності кожного, хто усвідомлює себе росіянином за мовою, культурою чи релігією. Таким чином, якщо щось потрібно Україні, віряни УПЦ мають бути пасивними, як ченці у монастирському скиту. А якщо щось потрібно «русміру», то проти їх активності ніхто не заперечуватиме — це ж їхня особиста громадянська позиція, яка ще й санкціонована патріархом усієї РПЦ. Суспільство і так вкрай критичне до УПЦ через використання терористами на сході православної символіки та ідей «руського міра», які проповідувала РПЦ. Зрада Батьківщини або діями (на сході), або бездіяльністю (УПЦ в цілому) не може бути компенсована діяльністю окремих українофілів або просто людей здорового глузду. Тим більше, що останні системно відсторонюються від усіх посад та позбавляються важелів впливу. Якщо при покійному митрополитові Володимирі УПЦ стала де-факто автокефальною і чинила спротив спробам керувати нею із Москви, то тепер усі позиції вона здала. Москва не лише вільна «радити» все що завгодно Києву, але й сам Київ став світоглядно на не менш консервативну і антиєвропейську позицію, ніж церковна Москва.

• За цих умов не дивно, що лідерство суспільного авторитету перехопила УПЦ КП. До 2014 року сформувалася трійка лідерів за впливом — УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ. Після Революції Гідності патріарх Філарет монополізує символічний капітал присутності церков на Майдані, очолюючи спільні молебні, підкреслюючи роль УПЦ КП, замовчуючи внесок інших церков у підтримку Майдану. Важливим фактором зростання авторитету патріарха Філарета стала кампанія з допомоги армії. На цій хвилі суспільство пробачило патріарху Філарету провал процесу об’єднання українського православ’я. Весною 2014-го Україна мала унікальний шанс на швидке вирішення проблеми розколу. Підвело небажання поступитися. Патріарх Філарет вирішив, що 12 тисяч громад УПЦ і так приєднаються до його 4,5-тисячної за парафіями церкви. Однак за 2014 рік до УПЦ КП не приєдналася навіть ідейно близька автокефальна церква з її тисячею громад. За умови грамотної політики неагресивного Майдану щодо УПЦ, можна було б легко приєднати до УПЦ КП від 100 до 300 парафій. Але неграмотна лінія інформаційної війни проти УПЦ та окремі «ексцеси» на місцях призвели до сумного результату. Сьогодні повністю перейшли три (!) парафії, навколо 14 триває конфліктна ситуація.

Але в цілому 2014-й все-таки став роком тріумфу патріарха Філарета. Він цілком і повністю утвердився в ролі загальнонаціонального релігійного лідера. Цю роль він використав в основному на благі справи, пов’язані з порятунком України від наявних загроз — не лише зовнішніх, а й внутрішніх. Листопадовий синод УПЦ КП прийняв безпрецедентне у всій історії православної церкви рішення засудити корупцію як суспільне зло та не допускати корупціонерів до святого причастя. Раніше такого роду рішення виносили лише католиками, а тут відповідний світоглядний зсув відбувся у православному середовищі.

• УГКЦ намагається сьогодні менше говорити, а більше діяти. Кожна заява УГКЦ, її дії, справжні чи уявні, стають приводом для Москви заявити про небувалий націоналізм та екстремізм цієї церкви. І це при тому, що УГКЦ доклала чи не найбільше зусиль для збереження мирного характеру протесту на Майдані, роками перебувала у світоглядному конфлікті з партією «Свобода», завжди була відкритою до співпраці з православними (крім окремих непорозумінь у 2011 — 2012 роках). Кампанія РПЦ проти УГКЦ, однак, зазнала повного краху. Митрополит Іларіон Алфєєв виступив із черговими звинуваченнями на адресу УГКЦ під час свого вітального слова на відкриті Генерального синоду Католицької церкви, присвяченого питанням родинної етики. Ще до шоку від безпідставності усіх звинувачень католицькі кардинали та єпископи з усього світу пережили культурний шок: такого роду звинувачень на адресу приймаючої сторони ніколи не закидали жодні церковні гості. Так, митрополит Іларіон увійшов в історію, а РПЦ зазнала найтяжчої іміджевої втрати з часів власної співпраці із Сталіним. Від крайнього консерватизму РПЦ спішать відмежуватися інші православні церкви, не бажаючи, щоб імідж фундаменталістів та екстремістів не перейшов від РПЦ та донецьких «православних армій» на них самих. Спікер Константинопольського патріарха у своїй програмній статті заявив про існування двох типів православ’я: християнського і язичницько-геополітичного.

Наступний рік буде роком системної кризи українського православ’я, і багато в чому від цієї кризи залежить доля України. Системна криза українського православ’я може потягнути за собою і всю Україну. І навпаки, за відродження українського православ’я як єдиної суспільно творчої сили Україна має всі шанси подолати нові випробування не менш достойно, ніж коли пройшла Майдан.

"День", 26 грудня 2014

Читайте також