Український аташе в Європі
В пантеоні української історіографії постать М. Драгоманова посідає поза сумнівом почесне місце, що зумовлено цілою низкою обставин. Якщо взяти до уваги ще й розмаїті громадські, культурні й дослідницькі практики вченого, то стає вповні зрозумілим його становище як українського інтелектуала з досить хитким балансом інтересів між наукою та політикою.
Багатоликі відповіді Михайла Драгоманова
Ми — діти ХХ століття — якось неохоче, утилітарно, скептично, ба навіть негативно сприймаємо ідею Поступу. Асоціативне мислення початку ХХІ ст. інтуїтивно нав’язує нам страшні образи минувшини: світові війни, руйнівні революції, нечувані злодіяння тоталітарних режимів, суперечливі наслідки промислового буму й індустріальних проривів, техногенні катастрофи, швидкоплинні демографічні перетворення, які, здається, остаточно поховали рожеву мрію вселюдського Поступу, виплекану європейськими інтелектуалами XVIII—ХIХ ст. Відтак ідея Поступу постає у нашій свідомості у вигляді специфічних символів-метафор: отрута поступу, ціна поступу, швидкість поступу, химера чи ілюзія поступу тощо. Схоже на те, що наша цинічна та прагматична і водночас — гламурна та нібито політкоректна доба витравила або взагалі витіснила ідеали Поступовості, які пронесли кілька генерацій європейських діячів, зокрема українців. Прості й приступні істини бестселерів, розкуті зауваги блогів, позірно сенсаційні й екзотичні, зрештою примітивні мотиви масової культури мимоволі фрагментують та маргіналізують наше сприйняття, а часто-густо заступають цілісну палітру світу. Втім, гортаючи пожовклі сторінки старих видань, часом замислюєшся: чи не зарано ми списали до архіву ідею Поступу цивілізації, а точніше Поступу людини?! Класична спадщина українських інтелектуалів, зокрема Михайла Драгоманова, подає різні, багатоликі відповіді на це фундаментальне і напрочуд болюче питання з перспективи нашої минувшини, сучасності і майбуття.
В пантеоні української історіографії постать М. Драгоманова посідає поза сумнівом почесне місце, що зумовлено цілою низкою обставин. Якщо взяти до уваги ще й розмаїті громадські, культурні й дослідницькі практики вченого, то стає вповні зрозумілим його становище як українського інтелектуала з досить хитким балансом інтересів між наукою та політикою.
Царина Кліо у цій рухливій рівновазі зацікавлень та орієнтирів М. Драгоманова, вочевидь, відігравала неабияку роль, оскільки була саме тим культурним стрижнем, навколо якого формувалися його погляди та світосприйняття. Власне, вона була тим уявним простором, своєрідним майданчиком, на якому випробовувалися його суспільно-політичні візії, зокрема проводилися історичні аналогії із тодішньою сучасністю.
Сполучення позитивізму й античної спадщини спричинилося до формації самобутнього візерунку творчості М. Драгоманова. Не випадково класичну давнину історик сприймав із загостреним відчуттям сучасника. Відтак поступ як фронтальне поняття позитивізму посідає чільне місце в дослідницьких практиках М. Драгоманова як античника.
Ба більше, ідея поступу є наріжним каменем в конструкції його магістерської студії. «В ній я, зовсім не знаючи новішої заграничної літератури по справі, — згадував М. Драгоманов у своїй автобіографії, — на основі одних класиків набрів на думку, що імперія Римська не була зовсім упадком римського світу після республіки, а була свого роду прогресом коли не політично, то соціально та культурно».
Зауважмо, що поняття «поступ» у візії М. Драгоманова не є чимось певним чи незмінним. Адже автор спростовує популярну на той час тезу про безперечність, точніше безумовність суспільного поступу, яку він уважає метафізичною й шкідливою.
Більше того, М. Драгоманов обстоює думку, що ця ідея є однією з прикметних рис філософії історії та спричиняє довільне групування народів за «ступенями суспільного розвитку», внаслідок чого «історія власного розвитку будь-якого народу лишається на задньому плані і народне життя зображується лише з якогось одного боку».
Схожі розумування, зокрема критичні зауваги щодо абсолютизації ідеї поступу в історії, споглядаємо і в інших текстах історика. «Абстрактна ідея про безумовність поступу всього людства та пов’язаний із нею фаталізм підтримують неповажний погляд на римську історію та на її продовження — імперію Візантійську», — наголошує М. Драгоманов у своїх перших викладах в університеті Св. Володимира.
Зрештою, у студіях з класичної давнини вчений досить розлого розмірковує про умови та форми історичного поступу з перспективи минувшини різних народів і держав. Заразом М. Драгоманов прагне віднайти інтелектуальні й культурні витоки ідеї поступу, зокрема окреслити її побутування в суспільно-політичній та історичній думці.
На його думку, «ідея поступу лише у деякій частковості постала наприкінці давнього світу, а стала міцною у передових людей у XVIII ст.». Він навіть уважає, що «ідея поліпшення людини в історії» належала до прикметних ознак XVIII ст.
Пізніше історик відзначить, що саме «між великим англійським бунтом (the great rebellion) і великою французькою революцією (la grande revolution) y передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії».
Втім, М. Драгоманов слушно зауважує, що на той час ця думка була «настільки науковою ідеєю, наскільки і віруванням, і навіть революційним віруванням». Цей синкретизм уявлень про поступ та поступовість в історії спричинявся до різноманітних, іноді контроверсійних тлумачень, які рясно представлені у тогочасних інтелектуалів.
Наприклад, учений тримався думки, що у французів і англійців ідея поступу мала революційний характер. Натомість німці не тільки примирили цю ідею з релігією, а й надали їй «форму провіденціального виховання роду людського».
Отож, розуміння ступеня поступовості тих чи інших явищ часто-густо залежало не тільки від конкретних обставин та передумов, а й від осягнення істориком самої ідеї прогресу. Тим паче з огляду на багатозначність витлумачення поступу, котре циркулювало в суспільній думці XVIII—ХІХ ст.
Властиво те, що таке розуміння вводило до авторської конструкції поступу помітний ідеалістичний рефрен, пов’язаний із раціоналістичною вірою у можливості поліпшення людини.
«Але тільки зберігаючи найбільш непохитний ідеалізм, надміцну віру в майбутнє вдосконалення людини, історик зможе залишитися чистим правдивим і вільним дослідником, — зазначає М. Драгоманов. — Тільки тоді він, звертаючись до певного джерела, буде то анналіст, мораліст чи художник, зможе зрозуміти його ідеал, розрізнити колір, в який забарвлюються у ньому факти, і в самих антипатичних явищах знайти знамення поступу, а у найсимпатичніших — початок рутинності і вислід протиприродного порядку».
Ця настанова демонструє не тільки світоглядні орієнтири вченого, а й досить складне, почасти суперечливе витлумачення поступу, який підпорядковується раціональному осмисленню і водночас вимагає ідеалістичного, майже гуманістичного ставлення до людської природи.
Відзначимо, що М. Драгоманов зазвичай виразно розрізняє історію подій і процесів та історію думки. Причому саме останній учений віддає перевагу у витлумаченні феномену поступу.
«Спроможність до поступу є властивість переважно людської думки, — відповідно вона буде діяти здебільшого і в сфері, яку породжує ця думка, у так званій внутрішній історії народу, і тут буде діяти безперервно в тому сенсі, в якому ми говоримо: закономірно пробуджуючи нові потреби та вишукуючи засоби їхнього задоволення», — наголошує М. Драгоманов.
В іншому місці вчений обстоює тезу, що «поступ цивілізації виявляється і в свою чергу зумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної та моральної».
Такі промовисті сентенції демонструють досить специфічне розуміння поступу в історії як породження людської духовності. Водночас вони пояснюють ту неабияку роль, яку відігравали дослідницькі практики з етнографії, міфології та фольклористики у творчості М. Драгоманова. Тим паче, що студії в цій царині відкривали внутрішнє буття історичної людини, в якому дослідник вишукував приховані пружини поступу та його конкретні вияви на сцені минувшини.
Втім, на відміну від мовної програми романтизму, скерованої на осягнення екзистенції чи самобутньої душі народу/нації, М. Драгоманов дошукується у «внутрішній історії» не трансцендентної основи, а певних соціальних, господарських, культурних й інтелектуальних передумов поступу.
Приміром, М. Драгоманов наголошує, що «зібрана» царями Московщина в XVI—XVII cт. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її — од вільнодумства до громадівства».
Ця думка про своєрідні риси російської історії, котрі відокремлюють її від європейської культури, рефреном проходить крізь тексти вченого. Відтак М. Драгоманов уважав, що «найбільша частина національних відзнак України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII ст. була більше зв’язана з Зах. Європою і хоть із задержками (дякуючи татарам) та все ж таки йшла у купі з Зах. Європою в суспільному і культурному прогресі».
Врешті, проблема скерованості поступу в конструкції М. Драгоманова простежується доволі виразно, тим більше, що він прагнув шукати її розв’язання в магістральних засадах руху вселюдської цивілізації, зокрема в соціальних і культурних контекстах побутування народу/нації.
Проте питання про підоснову поступу не є найважливішим у візії М. Драгоманова, позаяк він поділяє суспільство на поступову меншість і звичайну більшість. «Але суспільство ніколи не ототожнюється з передовою меншістю — і завжди воно розпадається на декілька верств, кожна з яких має свій окремий шлях поступу, — зазначає М. Драгоманов. — Чим швидше рухається меншість, тим на більшу кількість таких верств розпадається суспільство, тим складніше, ми сказали б, хімічні з’єднання між ними, — тому з більш різноманітних даних складається те, що ми називаємо поступом суспільства».
Така диференціація суттєво ускладнює й помітно нюансує авторське розуміння поступу, яке постає як своєрідний соціальний баланс, ба навіть як динамічна взаємодія між різними верствами й станами суспільства. Звідси й походить теза М. Драгоманова про «аристократичні» та «демократичні» періоди в історії, котрі різняться як за темпами суспільних перетворень, так і за їхніми наслідками.
«Переважно швидкі переміни політичні та культурні бувають в аристократичні періоди історії, тоді як повільніші, але більш глибокі й ширші за обсягом, відповідають періодам демократичним. Подібні зміни періодів блискучого й тихого розвитку, біжучого вперед, який виховує, привчає, підготовлює, трапляються дуже часто в історії і донині», — підкреслює вчений.
Зрештою, опозиція аристократичне — демократичне чи монархічне — республіканське посідає помітне місце в текстах М. Драгоманова. З цієї перспективи історик часто-густо розглядає чи оцінює не тільки окремі епохи, а й визначальні і знакові події минувшини, приміром, Переяславський договір 1654 р.
«Ся унія республіканської і демократичної «Малоросії» з «Великоросією2 монархічною і боярською, була така анормальна, — відзначає М. Драгоманов, — що швидко (1667) самі царі воліли уступити Польщі правий берег Дніпра, щоб міцніше запевнити свою владу на лівому».
В іншій студії він наголошує: «Розуміється само собою, що серед таких обставин унія України з Москвою не могла бути тривка, особливо коли зважати на деспотизм урядників московських і ріжноту звичаїв обох народів (уже Хмельницький казав, що «Москва задика»)».
За версією М. Драгоманова, поступ постає не тільки у вигляді певного соціального балансу, а й як змагання та взаємне доповнення відмінних суспільних ідеалів.
Варто підкреслити, що М. Драгоманов загалом поділяв позитивістську візію щодо поступу. Зокрема, він повсякчасно наголошував на взаємозумовленості ідеї поступу та тези про закономірність в історії. На його думку, «тільки з визнанням ідеї поступу визнання певної правильності й закономірності в історичних явищах віднайшло собі тверду основу».
Ці зауваги та природознавчі метафори («хімічне з’єднання», порівняння історії з фізіологією і т.ін.), якими зазвичай послуговується М. Драгоманов, виказують уповні очевидну позитивістську спрямованість його способу мислення. Проте, обстоюючи положення про поступ як закономірний вислід людського буття та «розумового розвитку», він усе ж таки не ігнорує духовні й ідеальні чинники.
На його думку, «справа історика, коли він підходить до вивчення якої-небудь частини державної історії народу, дослідити перш за все його державну систему, ідеал суспільного порядку, потім умови, які спричинилися до життя цього ідеалу, засоби, якими втілюється цей ідеал у дійсності, нарешті можливість досягнення правди у суспільстві та можливість поступу у майбутті, за відомого порядку». Виглядає, М. Драгоманов уводить до своєї візії елемент вірогідності, позаяк міркує про можливість, а не неминучість історичного поступу!
Таким чином, побутування народу/нації на сцені історії сприймається М. Драгомановим як своєрідне існування в просторі та часі, передусім у контексті певної доби, проте у вигляді розмаїтих форм на теренах державного, культурного, господарського, політичного, соціального та іншого життя. Причому авторське потрактування поступу пов’язується не з якоюсь окремою нивою історичного буття, а з їхньою множинністю, ба навіть зі своєрідним переміщенням, перетіканням із однієї сфери до іншої.
Ці думки М. Драгоманов резюмує у вигляді кількох загальних положень: «а) історія народу повинна бути розглядувана з державно-національного боку і соціально-культурного людського; b) занепад однієї зі сторін не тільки не завжди тягне за собою занепад іншої, але часто зумовлює собою поступ іншої; с) поступ цивілізованого народу не припиняється, доки народ не поставлений в умови, що рівні фізичній смерті, фізичним лихоліттям або завоюванням, — хоч цей поступ може уповільнюватися, бути не всебічним, при чому поступ з одного боку, може супроводжуватися затримкою чи занепадом з іншого».
Зрештою, поступ репрезентовано у його візії не тільки у відмінній подобі, він різниться своїми виявами, швидкістю, інтенсивністю, себто виступає як досить мінливе й суперечливе явище, що оживає на несподіваних відтинках історичного часу. «Не раз бувало в історії Європи, що найгірші часи апатії громадської, реакції були власне перед часами акції, поступу», — відзначає М. Драгоманов.
Вочевидь, такий підхід потребував конкретизації, зокрема висунення низки мірил вартості, з перспективи яких висвітлюється й оцінюється складний і суперечливий світ історії. Відтак авторське сприймання поступу пов’язане з цілою низкою культурних та інтелектуальних орієнтирів. Саме вони творять ту самобутню систему координат, у межах яких М. Драгоманов розглядає поступ в історії.
Однією з таких світоглядних віх є ставлення історика до революції, себто до думки про неодмінну революційну природу самої ідеї поступу.
Скептицизм, а радше негативізм М. Драгоманова щодо революційних перетворень споглядаємо ще на сторінках магістерської дисертації. «Революції не робляться на рожевій воді», — і перевороти не чиняться так, як хотілося б історикам, — зазначає дисертант. — Не говорячи про пролиття часто безневинної крові, вельми часто і багато хорошого зі старого порядку гине під час становлення нового».
А ще більш одверто М. Драгоманов висловлюється щодо революційних потрясінь у громадівських виданнях. «В ХІХ ст. багато було повстань, — а ні одно з них не здоліло змінити до коріння порядків не то громадських і господарських, а навіть і державних. Недавніми часами й науки про природу, геологія й біологія, показали, як помалу йдуть всі зміни на світі і замінили слово revolution на слово evolution (розпускання, зріст). Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах та повстаннях, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні чи противудержавні заходи й повстання — тілько частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському життю, а далеко не все», — підкреслює історик.
Ці думки М. Драгоманова досить цікаво корелюються з його соціалістичним credo. Утім, схильний до виразної саморефлексії вчений наголошує, що він є соціалістом західноєвропейської школи, а не «російським нігілістом».
Отже, М. Драгоманов уводить самобутню шкалу революція/еволюція, яка виступає одним із засадних мірил вартості у його світогляді. Більше того, в рецепції історика ця зв’язка представлена як своєрідна полярність у способах досягнення поступу.
Видається, що М. Драгоманов украй негативно сприймав насильницькі дії як на історичній сцені, так і в тодішньому суспільному житті. Зокрема, він надзвичайно гостро засудив убивство 1 березня 1881 р. російського імператора Олександра ІІ, яке назвав «канібалізмом».
Така позиція завдала істотного удару по репутації М. Драгоманова в революційних колах, але вона спиралася на європейську культурну основу його світогляду. Недаремно Д. Овсянико-Куликовський уважав М. Драгоманова «завершеним типом «російського європейця», а С. Єфремов афористично прозвав його першим українським аташе при «дворі європейської культури».
Ба більше, європеїзм є наріжним елементом політичної та історичної візії вченого, позаяк відіграє роль як засадничого мірила вартості, так і універсального масштабу порівняння й аналогії. «Пробуток у Європі до решти переконав мене, що власне европеїзм — або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіацій загальних ідей і форм, — і є найкраща основа для українських автономних змагань, — і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті», — відзначає М. Драгоманов.
Звідси й походить його відоме гасло: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці!».
Таким чином, співвідношення між космополітизмом та національністю творить ще одну засадну зв’язку в світогляді М. Драгоманова, на якому вибудовується конструкція поступу.
Проте його космополітизм варто сприймати не стільки в розумінні відомої візії «світового громадянства», скільки в гуманістичному й духовному сенсі. У цьому контексті авторський европеїзм або космополітизм виглядає як духовна належність до людськості та його передових чи, як тоді висловлювалися, поступових ідей.
Власне, в координатах вселюдського, європейського поступу ХІХ ст. М. Драгоманов не тільки намагався представити українську історію, а й майбуття політичного українства. «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України, — наголошує вчений, — мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалася не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу».
В іншому місці він зазначав, що «прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, кола вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу».
Та й саме ХІХ століття М. Драгоманов сприймав через призму сполучення національних та космополітичних проектів.
«Наше століття є століттям національностей — вік злиття Італії, Німеччини, проте воно є, заразом, спадкоємцем віків гуманізму та декларації прав людини, — зауважує історик у своїй магістерській дисертації. — Якщо придивитися до самої вимоги перетворення в ім’я національності, то ми побачимо, що це домагання та рух мають силу й співчуття світу, в яких питання національності є, водночас, і питанням культури та прав людини. Наш вік є віком національних об’єднань — але наше століття є також століттям величезних міжнародних промислових підприємств, міжнародних виставок, учених конгресів і т.ін. космополітичних заходів».
Так чи інакше, космополітизм М. Драгоманова випливав із визнання засад і досягнень цивілізації як загальнолюдської творчості в історії, котра пов’язує діяння й пориви всіх народів/націй. Це творило своєрідний баланс між космополітичними й національними настановами у його світосприйнятті та поглядах.
Втім, такі пасажі ніколи не заважали М. Драгоманову послідовно й гостро висловлюватися супроти унітарних чи шовіністських виявів у соціалістичному русі наприкінці ХІХ ст., в яких простежувалися тенденції до ігнорування національно-культурних потреб і інтересів «недержавних» народів.
Отож, за візією М. Драгоманова, поступ в історії постає як стан динамічної рівноваги між еволюцією й революцією, національністю й космополітизмом, відмінними суспільними ідеалами й різними соціальними верствами, «аристократичними й демократичними» періодами минувшини, особистістю й суспільством і т.ін. Та найголовніший сенс поступу, його генеральну скерованість учений пов’язував із духовним переродженням самої Людини, її перетворенням з істоти соціальної й етнографічної на Людину культурну та Людину політичну!
Олексій ЯСЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
