Консерватизм та лібералізм ― ідеології, які частково заперечують, але й взаємодоповнюють одна одну. Значення цих термінів трансформувалося в різні часи, однак засадничі ідеї залишаються незмінними. Про те, якою має бути нова консервативна ідея в Україні, яка з ідеологій може бути ближчою суспільству після російсько-української війни та її значення в побудові молодого покоління роздумували спільно з Мирославом Мариновичем під час презентації книги Роджера Скрутона «Консерватизм» від видавництва «Наш формат» 25 січня у Львові.
Книжка Скрутона мала вийти в Україні ще два роки тому, однак, на жаль, її автор відійшов у засвіти. Його праця, за словами засновника видавництва «Наш формат» Владислава Кириченка, це короткий дайджест, у якому згадані всі персонажі, які сповідували консерватизм або близькі течії, а також багато опонентів цієї ідеології. Роджер Скрутон у своєму дослідженні опирається на досвід розвитку консервативної ідеї в англосаксонському світі. Проте для українців воно актуальне для осмислення консервативних ідей, які зароджувалися й формувалися на наших теренах, а також їхнього значення у творенні сучасної реальності в умовах російської агресії.
Проаналізував книжку Роберта Скрутона український правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, колишній політв’язень радянського режиму, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович. Він каже про те, що наразі складно вступити в повноцінний діалог з автором, адже він посилається на науковців, малодосліджених в Україні. Тим часом праць, які простежують розвиток консервативної ідеї в нашій державі, також катма, попри те, що вона відіграла одну з ключових ролей у часі утвердження нашої державності в минулому столітті ― особливо за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. У цьому контексті Маринович згадує лише книжку Павла Ямчука «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина».
Правозахисник виступає на підтримку консервативної ідеї, послуговуючись категоріями консерватизму як оберега традиції й лібералізму як опонента, або навіть руйнівника традиції. За його словами, праця Скрутона показує, що консерватизм дарма звинувачують у перешкоджанні прогресу, а також вказує на те, чому сучасний лібералізм виродився в агресивну ідеологію політкоректності. Ось цитата, на яку Мирослав Маринович радить звернути увагу:
«Політичні байки Орвелла містять точне й проникливе передбачення політкоректності… Позбавлений почуття гумору та нещадний нагляд за мовою, націлений на те, щоб не допустити появи єретичних думок; насильство над традиційними категоріями та природним способом опису речей; знищення пам’яті та ретельний контроль минулого… (с. 138). …Від свободи вже нічого не залишилося і все соціальне життя поглинуло невблаганне полювання на відьом проти захисників соціального розрізнення (с. 139)».
Попри те, правозахисник ділиться, що і його свого часу схвилювала тенденції лібералізму й за свої переконання він заплатив десятьма роками позбавлення волі в тоталітарному радянському режимі. Однак що більше політкоректність перетворюється з пошани до опонента на агресивну ідеологію заборон, то більше лібералізм підважує свою первинну місію захисту людської свободи, а нова етика ― основу людської цивілізації, у тому числі й Божі заповіді.
«Як на мене, і консерватизм, і лібералізм є рівноцінними й абсолютно легітимними формами людської еволюції. Що насправді травмує людський дух і перешкоджає прогресові, так це вироджені, здеградовані модифікації обох форм. Отож не менше недуг є і за консерватизмом ― і мені б хотілося, щоб ми про це не забували. Схильність вироджуватися в реакційність та обскурантизм, цілковито випадати з історичного часу, закостеніти в догматизмі ― все це ознаки деградації консервативної ідеї, які приносять людству не менші біди, ніж недуги лібералізму. Тому консерватизм не є єдиноправильною ідеологією. Обидві сутності, нейтралізуючи негативні прояви одна одної, насправді взаємодоповнюють одна одну», ― зазначає Мирослав Маринович.
Як підтвердження своїх роздумів він наводить життя Ісуса Христа. З одного боку, він є лібералом, новатором, адже підважує юдаїзм фарисеїв, який вже був не прикладом консервативної ідеї, а лише догматичним і зашкарублим традиціоналізмом. З іншого боку, Ісус є консерватором, адже Він повертав людей до визначальних моральних засад і Божого закону.
Дисидент каже, що українців до засадничих принципів цивілізації скерувала жорстока війна, яку проти нас провадить Росія. Це повернення, як він вважає, здатне призвести до апофеозу консервативної ідеї, адже неможливо, наприклад, пропонувати толерантність Кремлю, який продовжує наступ на іншу незалежну державу. Ось що на підтвердження таких думок можна знайти в Скрутона:
«На думку Семюеля Гантінгтона, річ у тім, що цивілізації не можна захищати, просто пропонуючи свободу і толерантність. Запропонувати толерантність людям, охопленим ненавистю до вашого способу життя, ― значить відчинити двері до руйнації (с. 161)».
Мирослав Маринович також говорить про те, що великим повоєнним здобутком європейської цивілізації був принцип позитивної суми (як називав це митрополит Андрей Шептицький), або «win-win», в основі якого лежали очевидні християнські принципи:
«Проте цивілізація «win-win» так і не знайшла формули, як захищати себе, коли їй агресивно протистоїть антицивілізація нульової суми, або «win-lose». Бо тут маємо нерозв’язний конфлікт: в європейській цивілізації компроміс є ознакою сили й мудрості; в російській антицивілізації компроміс ― це ознака слабкості, яка лише спонукає агресора до нападу. І тут знову помічним може бути консерватизм. Треба не переводити релігію за лаштунки цивілізації, не ховати її виключно у приватну сферу, а навпаки: усвідомити, що релігія дає ціннісну основу, без якої вся конструкція європейської цивілізації загрозливо хитається».
Також правозахисник наголошує на актуальності для України ще однієї цитати Семюеля Гантінгтона, наведеній у книжці «Консерватизм» (достатньо лише замінити «ісламську загрозу» на «російську загрозу»):
«Без відродження впевненості в нашій власній ідентичності буде неможливо дати чітку відповідь ісламській загрозі. Ідеться про впевненість не лише в наших політичних інститутах, а й у духовному спадку, на якому вони зрештою ґрунтуються (с. 160-161)».
Мирослав Маринович каже, що очікує піднесення консерватизму як порятунку від ліберальних зловживань. Але нинішнє захоплення консерватизмом є часом лише консервативною реакцією на догматизм та агресивність сучасного лібералізму. При цьому йдеться про лібералізм як «плотський» і консерватизм як «духовний».
«Істинний консерватизм, як і істинний лібералізм ― діалогічні. Вони чутливі до людської свободи й залишаються діалогічними доти, доки мотивуються цінностями та не перетворюються на ідеологію приневолення. Отож лібералізм може виродитися у мертвотне заперечення Божих заповідей, а консерватизм, своєю чергою, може виродитися у мертвотний традиціоналізм, який замінює живу віру на практику ідеологічних заборон», ― додає дисидент.
Як зазначає Мирослав Маринович, Україна потребує великого впливу консервативної ідеї (але не догматичної й не традиціоналістської), бо інакше вона може згубити свою ідентичність. Прихильники цієї ідеї, серед іншого, мають відкривати перед суспільством абсолютну цінність пошани приватної власності, відновлювати правильне ставлення до господарства, створювати бізнес, який працює на цінностях, змінювати всі конструкції й поняття, які нав’язані більшовизмом.
Що ж до духовної парадигми розвитку суспільства, то варто бути обачним, аби не вдаватися в крайнощі:
«Коли ми дивимося на Захід і бачимо, як до нас йдуть міазми бездуховного лібералізму, то сахаємося від цього й дуже часто опиняємося на боці «русского міра». Потім дивимося на спекуляції «русского міра», знову сахаємося і, якщо ми безкритичні, то опиняємося в обіймах західного лібералізму. Не треба шукати простих рішень. Бо якщо скажемо, що правильною є одна ідеологія, то рано чи пізно потрапимо в проблеми. Сьогодні прийшов час консервативної ідеї і я чекаю від її прихильників діяльності, але це мають бути акції не заскорузло-заборонного плану. Якщо почати із заборон, то можна потрапити в хибну ситуацію: захищаючи духовність, можна її травмувати», ― додає релігієзнавець.
Щодо прогнозів того, якою буде Україна після війни: консервативною чи ліберальною, Мирослав Маринович має таку думку:
«Враховуючи нашу мозаїчну ідентичність, я схильний припустити, що Україна буде водночас і консервативною, і ліберальною. В одних ситуаціях ми як суспільство схилятимемось більше до консервативних реакцій, в інших ― до ліберальних. Спрогнозувати, коли і як ми чинитимемо, ― неможливо. Дуже багато буде залежати від постави молоді, бо саме вона визначатиме риси обличчя майбутньої України. І головна моя надія на те, що вона пам’ятатиме про неймовірну консолідацію в часи війни, а тому навчить Україну грамотно управляти розбіжностями».
У формуванні молоді, за словами правозахисника, важлива робота кожної інституції. Наприклад, Церкві варто думати про творення ціннісної основи, але не догматичної, а з любов’ю до молодої людини, з підтримкою її добрих починань. Так само підсилювати правильну позицію молоді, шукати єдності мають університети, громадські організації, політичні партії, які цікавляться консервативною ідеєю і вважають себе представниками цієї ідеї.
«Реалізувати формулу «єдність у багатоманітті» нам не вдасться без запозичення класичних ліберальних підходів. Інакше нас здолає прагнення все уніфікувати під одну єдиноправильну модель. І навпаки, повернути у фокус уваги суспільства засадничі цінності людської цивілізації, які походять зі Святого Письма, нам не вдасться без допомоги консервативної ідеї. Інакше, якщо ми згубимо світло цього маяка, то врешті-решт натрапимо на нові підводні рифи. Отож в Україні цими роками розгортатиметься цікавий світоглядний експеримент, і я хочу вірити, що Небеса допоможуть нам вийти з нього з честю», ― підсумовує Мирослав Маринович.