Ось уже кілька місяців я отримую тривожні ранкові повідомлення від Блаженнішого Святослава Шевчука, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького та Глави Української Греко-Католицької Церкви. Зазвичай вони надходять після того, як цей героїчний церковний діяч провів усю ніч у бомбосховищі — як йому доводилося робити вже багато разів протягом останніх чотирьох із половиною років.
Джерело: First Things
До повідомлень додається цифрова карта, на якій видно, де російські ракети та безпілотники, влучаючи в столицю України, осяяли нічне небо. На цій карті немає військових цілей. Російські удари навмисно спрямовані проти цивільних об’єктів. І хоча українська протиповітряна оборона збиває частину ракет і дронів, інші все ж досягають цілей. Невинні люди гинуть, а родини втрачають свої домівки внаслідок цієї кампанії, метою якої є свідоме завдання втрат цивільному населенню. 15 червня російський безпілотник завдав серйозних пошкоджень Києво-Печерській лаврі — історичному православному «Монастирю печер». Ось вам і цар Путін як «захисник християнської цивілізації».
Це не війна. Це тероризм. Його мета — зламати національний дух. Але це не працює — так само, як не спрацював нацистський бліц проти Англії 1940 року. Якби сучасний Квентін Рейнольдс сьогодні висвітлював події в Україні, його характерною фразою могло б стати: «Київ витримає» — подібно до того, як вислів «Лондон витримає» став уособленням британської мужності та рішучості перед обличчям Люфтваффе.
Але Київ не повинен бути змушений це витримувати. І він зазнає цих терористичних атак лише тому, що цар Путін програє наземну війну, яку сам розпочав 24 лютого 2022 року. Ця війна триває, незважаючи на катастрофічні втрати Росії, спричинені цілковитим нехтуванням російського військового командування життями погано підготовлених солдатів, яких воно посилає в бій.
Японські мілітаристи виправдовували свою готовність битися до смерті під час Другої світової війни посиланням на секулярно-націоналістичний кодекс Бусідо, відповідно до якого капітуляція вважалася безчестям. Російське варварство в Україні є ще гіршим, оскільки його нібито виправдовують посиланнями на християнську віру та істину. Так, у своїй проповіді 6 березня 2022 року в московському храмі Христа Спасителя Патріарх Російської Православної Церкви Кирил намагався представити напад Росії на Україну — який тоді вже забуксував у спробі блискавично захопити Київ — як релігійно виправдану священну війну між християнською Росією та сатанинським Заходом, до якого нібито прагнула приєднатися Україна. Якщо ця брехня не була прямим богохульством, то вона щонайменше впритул межувала з ним. Відтоді ця святотатська кампанія, що намагається благословити те, чого виправдати неможливо, не припиняється. Її засудив Вселенський Патріарх Константинопольський Варфоломій — «перший серед рівних» у проводі Православних Церков.
Усе це порушує нагальні питання про межі діалогу за певних історичних обставин.
Вінстон Черчилль, який у 1940 році був готовий застосувати іприт, щоб зупинити німецьке вторгнення до Великої Британії, аж ніяк не був нерішучим у питаннях застосування збройної сили. Проте він наполягав на загальному принципі людських відносин: «Краще зустрічатися віч-на-віч, ніж воювати». Згодом Гарольд Макміллан перефразував цю максиму у відомий вислів: «Краще говорити, ніж воювати». І це справді так. Релігійні лідери, такі як Папа Лев, не виходять за межі своєї компетенції, коли наголошують, що війна завжди є поразкою людства. Чому? Тому що ми є розумними істотами, а дар розуму мав би дозволяти нам вирішувати конфлікти — які залишатимуться частиною людського існування до кінця часів — без масового насильства. Тому неспроможність раціональної дискусії розв’язувати конфлікти завжди заслуговує на осуд.
Однак це не єдине, що заслуговує на осуд.
Заслуговує на осуд і капітуляція перед тиранією. І фактична мовчазна згода з геноцидною спробою знищити цілу націю та її культуру — а саме такою є прямо проголошена мета царя Путіна у війні проти України. Заслуговує на осуд і неспроможність надати всю можливу допомогу тим, хто, щодня ризикуючи життям, чинить опір тиранам і вбивцям, які свідомо обирають своєю мішенню цивільне населення, намагаючись зламати волю країни до спротиву.
Крім того, пропорційне та вибіркове застосування збройної сили може створити умови для такого діалогу, який здатний привести до миру, заснованого на безпеці, свободі та справедливості. Адже можуть існувати обставини, за яких справжній діалог і реальні переговори стають можливими лише тоді, коли агресорові — або тим, хто утримує його при владі, — не тільки продемонстровано марність його загарбницьких зусиль, а й доведено, що продовження агресії стає для нього нестерпно дорогим. Тоді, хоча й ціною безперечної трагедії, створюються умови, за яких розум може відіграти належну йому роль у врегулюванні конфлікту.
Саме такою є ситуація в Україні сьогодні.
Переклад українською РІСУ