Яким був для нас цей рік? Чого ми навчилися, які завдання стоять перед спільнотою УКУ в майбутньому? – Напередодні річниці повномасштабного вторгнення, ми поговорили з ректором Українського католицького університету о. Богданом Прахом про рік великої війни, наші уроки, виклики та служіння.
Джерело: УКУ
— Отче, що було найскладнішим за цей рік повномасштабної війни?
— На мою думку, найскладніше з того, що ми пройшли за цей час, – неймовірний біль людей, які втратили своїх найближчих. Це біль, якого ми не чекали. Українці були і є готовими йти на великі жертви, яких, на жаль, не оминути, адже протягом сотень літ маємо такого ворога як росію. Але дуже складно прийняти особисто, коли втрачаєш когось дуже близького – родича, друга, незнайомого, того, хто був прикладом, хто свідчив ті цінності, які важливі для тебе. Україна у цій війні втрачає молодих, творчих людей. Це найважче.
Цьогоріч мені довелося брати участь у багатьох похоронах, парастасах. Ми можемо проґавити різні важливі моменти в житті наших знайомих, друзів. Але людина відходить у засвіти лише раз. І коли не будемо присутні на її похороні, це означатиме, що нам бракує справжньої поваги до цієї людини. Тому я намагаюся бути і в день самого похорону, й на річницю, на сороковий день. Для мене це дуже важливо.
Люди, котрі втратили близьких, дуже травмовані. Для них і світ, і життя завмерли. Вони не відчувають ні повноти життя, ні радости. Не відчувають, що живуть. І тут вкрай важливим є те, як ми про них подбаємо, як обіймемо у найважчу хвилину смутку. Аби вони відчували нашу підтримку, яка може повернути їх до життя. Тому маємо бути з ними під час молитов, прощання – як люди, як друзі. Це наше місце. Це було і є найсильніше, що я відчував упродовж року, що минає.
Важливим також є почуття відповідальности – кожного з нас зокрема, а також солідарности в різних спільнотах. Це об’єднує і дає велику спільну силу. Розуміючи, що природа людська є крихка і може закрастися спокуса розділитися або й посваритися, мусимо підтримувати та плекати нашу солідарність.
— Отче-ректоре, поділіться моментами з історії УКУ за цей рік. Ви відчували, що очолюєте велику спільноту?
— Ми до війни любили бути разом у спільноті. Але з приходом карантину оті маленькі комп’ютерні віконечка почали все руйнувати. Було важко зібратися всім разом.
Для мене поняття спільних рішень, спільноти – це бути разом, дивитися в очі одне одному. Роздумувати, спільно вирішувати – це щось надзвичайно сильне, що справді формує нас у спільноті щодня. Але через віртуальну віддаленість усе поволі згасало. Ми бачимо обличчя, однак не бачимо очей, рухів, експресії, міміки. Я намагався практично щогодини бути в університеті, від ранку до пізньої ночі, щоб усі могли в будь-який момент прийти. Щоб розуміли: коли б ти не прийшов/не прийшла – ректор завжди тебе чекає. Що маємо разом працювати. Удвох, утрьох – ми вже спільнота. Буде нас семеро-восьмеро чи п’ятнадцятеро – ми спільнота.
Саме в перші дні великої війни ми якось автоматично всі зрозуміли, що мусимо бути фізично разом. Мусимо один одному подивитися в очі, потиснути руку, побачити і наш страх, і нашу завзятість. Побачити любов до України, молитовний стан духа кожної особи. Починали ми наші зустрічі з молитов і завершували молитвами. Зустрічалися що дві години, протягом цілого дня аж до пізнього вечора. Вночі ми теж не спали, чекали на різні сигнали, інформацію. Відтоді наш ректорат і вся спільнота УКУ почала зміцнюватись. Вона стала скелею, справді монолітом у різних сферах: починаючи від волонтерської справи і до підтримки одне одного: у навчальних процесах, у нашому внутрішньому житті, особливо молитовному.
Наші каплиці, церкви були наповнені. Приходило багато людей, і вони продовжують приходити. Це формує нашу спільноту. Творить розуміння того, що на нас інші дивляться, беруть приклад. Нам треба пізнавати себе, об’єднуватися, будувати взаєморозуміння. Тоді ми створимо справді громадянське суспільство.
— УКУ на початку повномасштабного вторгнення діяв як гуманітарний волонтерський центр. Як вдалося продовжувати бути саме університетом?
— У перші дні повномасштабної війни ні у студентів, ні в працівників не було сил займатися навчальним процесом, читати лекції. Просто фізично, духовно люди не мали змоги. Вони не виходили з ґаджетів, перевіряли новини. Тисячі людей, які втікали від війни, приїхали до Львова. Величезні черги на залізничних вокзалах, небачені черги на кордонах…
Але ми мали продовжувати жити, формувати порядок денний хоча би на найближчий час. Для ректорату в цих умовах важливим було, щоб кожна особа з нашої спільноти могла з нами поспілкуватися: зайти в університет, до ректорату, запитати, дати/почути поради. Мене дуже вразили сусіди, наші парафіяни, знайомі, незнайомі, які у перші дні повномасштабного вторгнення почали приносити до УКУ все, що мали, бо відчували, що воно буде потрібне іншим. Чи то нашим воїнам якісь дрібні речі, чи важливі на той час ліки, харчі. Все, що було потрібне на той момент, люди тоннами приносили до університету. А наші студенти активно долучилися у цей процес, створили волонтерську спільноту. Одні допомагали тим, що були на кордоні, інші волонтерили на вокзалі: робили канапки, чай, варили, возили; приймали гуманітарну допомогу, яка надходила з-за кордону, передавали її в гарячі точки, там, де була потреба.
Водночас ми розуміли, що мусимо забезпечувати нашу армію, яка збільшилася практично втричі. Воїнів треба було взути, одягнути, забезпечити потрібними приладами (крім зброї). Утворився такий потужний фронт, на якому кожен розумів, що і де треба, не на завтра, а сьогодні. Я бачив, як люди останні гроші віддавали на ці потреби. Чи на бронежилети, чи на закупівлю одягу для наших воїнів. Це вражало. Приблизно 70% свого часу ми на початках присвячували цій волонтерській справі. Бо був такий момент, була нагальна потреба.
Згодом ми трішки це все впорядкували. Зрозуміли, що нашим завданням як Українського католицького університету є освіта та духовний провід для наших студентів, вірних. Тому знайшли партнерів, які фахово допомагали нам у волонтерській роботі. І досі ця співпраця триває. Це був виклик. Але це було і виконанням того, про що постійно говоримо: якщо не ми, то хто? Не треба на когось іншого перекладати відповідальність, потрібно брати все у свої руки. І в цьому спільнота УКУ проявила себе на високому рівні, за що я дуже всім вдячний.
— Як війна вплинула на академічний процес?
— [З початком повномасштабного вторгнення УКУ не зупинив навчальний процес. Навпаки, він став ще більш суспільно орієнтованим. А з вересня 2022 року навчання відбувається у очному форматі].
Є два моменти, про які хочу сказати. Перше – це трирічна тяглість, яка почалася з пандемією. І студенти, й викладачі звикли вже до іншого формату навчального процесу. Ті, що завершують бакалаврат, лише семестр-півтора були на очному навчанні, все решта – онлайн. А ті, хто сьогодні на четвертому році бакалаврату, переживають найбільший шок. Бо мусять ходити на лекції, а вони до того не звикли. Від них вимагають конкретної роботи тут, на місці. І пандемія, й повномасштабна війна мають дуже негативний вплив на освітній процес. Та з часом, якщо будемо старатися, все стане на своє місце.
Другий вимір – наша чіткість. З вересня 2022 р. ми вийшли на звичайне університетське навчання. Ті, хто зараз в університетському містечку, раді бути разом. Страхіття війни легше проживати спільно. Бути разом – це найбільше щастя, найбільша радість. Бути разом – наша сила. Коли ти в спільноті, почуваєш себе сильнішим, відважнішим, мудрішим і зрілішим. Не маєш страхів, бо вони залишаються збоку. Бо біля тебе є твій знайомий, друг, подруга, твій колега, викладач, твій ректор. Це дуже важливо. Це те, що ми плекали довгими роками. Про що владика Борис [митрополит УГКЦ, голова Філадельфійської архиєпархії в США] завжди наголошував: бути у спільноті, будувати спільноту, формувати спільноту, радіти спільнотою. Це найміцніша, мені здається, наша сторона, яка спрацювала, і вона є дуже живою.
— До вас упродовж року за особистими розмовами звертаються люди не як до отця Богдана Праха, а як до очільника інституції. Які сподівання вони покладають на УКУ як на університет?
— Є різні рівні. Коли розмовляю з політиками або з особами активними в суспільному, громадському житті, то більшість чекає від нас активности. Хочуть, щоб ми формували перспективу, думали, як зробити наше життя моральнішим, справедливішим. Хочуть відчувати, що суспільство простує до європейської спільноти, де цінності мають фундаментальне значення в житті кожної людини, спільноти і, що важливо, влади. Звертаються з пропозиціями, як працювати з депутатами, з міністерствами. Ми частково використовуємо ці пропозиції.
В українському суспільстві є розуміння, що всі ми маємо будувати нову політичну культуру, виховувати нову політичну еліту і формувати нову політичну перспективу в Україні. Однак пам’ятаємо, що є ті, які цього не хочуть, і вони теж не сплять. Бо їм вигідна така Україна, з безкарністю цілої системи. Реальність, у якій ми часто перебуваємо, така, що наші інституції не завжди працюють ефективно. Кожне зло, кожна кривда, несправедливість, заметена під килим, не зникне і не розсмокчеться. Вона там завжди буде, а якоїсь миті ми знову її побачимо назовні. Тому треба будувати абсолютно іншу країну. І мені здається, що цього розуміння у владної еліти до кінця поки немає. Можливо, я помиляюся.
Є багато добрих людей. Але вони не при владі. І у цьому головна надія на УКУ – що ми пропонуватимемо лідерів. Ми формуємо наших студентів під гаслом «Нове покоління для нової України». І нам треба активно це робити. Об’єднуватися. Бо це наше майбутнє.
— Коли ви дізнаєтеся, що хтось із викладачів бере до рук зброю, щоб захищати країну, як ви це сприймаєте? Як пояснюєте?
— Коли до мене доходить інформація, що наші викладачі, працівники, мої близькі беруть зброю в руки і йдуть, переважно добровольцями на фронт, найперше я їм дуже дякую, я ними захоплююся. Хочеться бути біля них в різному форматі.
Для мене дуже важливо, що в УКУ є ті, які своїм рішенням, своїм терпінням і переживанням, великим виснаженням свідчать, що наша спільнота побудована справді на доброму фундаменті. Вони захищають наші сім’ї, наш університет, вони кожного з нас захищають. І ми це розуміємо. Щодня за них молюся. Намагаюся часто телефонувати. І заохочую до цього всіх! Контактуйте, дзвоніть, пишіть смски, висилайте їм серденька, вони цього чекають. Їм дуже потрібно відчувати, що ми знаємо про їхню жертву, розуміємо і захоплюємося тим, яке рішення вони прийняли. Це для них і для нас дуже важливо. Нам тут добре, тепло, приємно. А послухайте, що кажуть вони, в яких вони умовах. Їхнє життя є для мене найбільшою цінністю. Дай Боже, щоб вони щасливі повернулись. Хочемо бачити їх живими. Це для нас – і для мене особисто – найважливіше.
Розмовляв Петро Дідула
Відео: Петро Дідула
Транскрибувала: Катерина Гайдаржі
Текст: Марта Гула
Редагування: Оксана Шкодзінська, Вероніка Саврук
Фото: Лесик Урбан
Дата запису: 1 лютого 2023 р.