У жовтні 1944 р. радянські війська зайняли Закарпаття. Розпочався процес оформлення поступового включення краю до УРСР та СРСР. Для українців, які складали і складають абсолютну більшість населення Закарпаття, включення до номінально Української держави (УРСР мала статус держави і стала співзасновницею ООН) мало великі наслідки. З одного боку, нарешті сповнилися їхні сподівання жити у власній країні. З іншого боку, промоторами цього приєднання стали місцеві комуністи під керівництвом КПРС і всієї державної машини СРСР.
В силу тоталітарної природи того режиму включення Закарпаття до УРСР супроводжувалося радянізацією – насильними перетвореннями, що включали становлення однопартійної влади, націоналізацію, індустріалізацію, колективізацію, масові репресії [30, с. 55]. Жертвами репресій комуністичної системи стали як національні, так і політичні, економічні, суспільні й релігійні спільноти, найбільшою з яких, як і загалом в Західній Україні, стала Греко-Католицька Церква (далі ГКЦ).
Переслідуючи ГКЦ, комуністична влада ставила перед собою атеїстичну мету боротьби з Церквою, але оскільки подолати релігійне і церковне життя вона була не в змозі, то прагнула хоча б поставити його під свій контроль. Інструментом цього в руках режиму була РПЦ, якою Компартія фактично керувала через численних агентів і державні контрольні структури. Відтак очікуваним кроком режиму стало намагання перевести і православних Закарпаття, і греко-католиків до юрисдикції Московського патріархату.
У 1947 р. голова Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Георгій Карпов та голова Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР Іван Полянський узгодили «План заходів по возз’єднанню Греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської області УРСР з Руською православною церквою». Було виділено три ключові моменти, які пропонувалося врахувати з огляду на специфіку Закарпаття. Йшлося про 1) потребу тривалішого, ніж на Галичині, процесу «возз’єднання»; 2) потребу «активнішої і безпосередньо організуючої ролі РПЦ в цьому процесі»; 3) «проведення окремих громадсько-політичних та адміністративних заходів для допомоги корінному населенню Закарпатської області у звільненні від нав’язаної йому унії» [35, с. 98; 36, с. 114-116]. Мукачівського єпископа Теодора Ромжу, який намагався захистити Церкву від руйнування, вбили в рамках спецоперації МГБ 1 листопада 1947 р. Це пришвидшило дезінтеграцію єпархії.
Як автономна структура на Закарпатті в час приходу до влади комуністів, діяла монаша Провінція св. Миколая Василіянського Чину. Вона підпорядковувалася не управлінню Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ), а безпосередньо Головній Управі Чину в Римі. На чолі цієї Провінції стояв протоігумен. У 1943–1946 рр. ним офіційно був о. Вартоломей (Василь) Дудаш, ЧСВВ – угорський чернець і головний настоятель для румунських, угорських та українських василіян, призначений за угорської окупаційної влади і під її впливом. Настоятелем української гілки василіян на Закарпатті у 1943–1945 рр. був о. Антоній (Андрій) Мондик, ЧСВВ. У 1946–1989 рр. він був уповноваженим протоархимандрита Чину з правами протоігумена для василіянських монастирів Закарпаття в складі УРСР [32, с. 213-214]. У 1946 р., коли ще діяли всі василіянські монастирі краю: Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський, Боронявський та Ужгородський, в них перебували 53 ченців [14, арк. 12]. Ця стаття присвячена налізу репресій радянської влади проти василіянського чернецтва на Закарпатті у 1945–1950 рр., передусім насильній ліквідації монастирів.
Слід розуміти, що переслідування василіян і ліквідація василіянських монастирів владою відбувалися водночас з ліквідацією всієї мережі ГКЦ на Закарпатті. Тоталітарна влада вважала знищення Василіянського Чину частиною загального процесу переведення греко-католиків до РПЦ і взяття під контроль релігійного життя. Тому варто описати загальний контекст подій.
В часі приходу Червоної армії на Закарпаття там діяли 463 греко-католицькі парафії і 88 православних, а в другій половині 1946 р. – вже відповідно 399 і 152. До приходу радянської влади у МГКЄ було 447 храмів, а станом на 12 серпня 1946 р. – вже 331. Кількість греко-католицьких священників за цей період зменшилася з 306 до 247 [14, арк. 14; 29, с. 285]. У березні 1948 р. єпархія мала 372 діючі парафії і 328 церков, 44 каплиці і 275 священників [4, арк. 17]. І процес ліквідації мережі ГКЦ зі змінною швидкістю тривав далі. Як звітував начальник Управління МГБ по Закарпатській обл. полковник Борис Чернецький, в січні 1949 р. в області було 355 греко-католицьких церков і 273 священників [8, арк. 24]. Станом на 10 квітня 1949 р. в області було вже 163 священників ГКЦ, з яких 93 мали парафії, 39 – без парафій, 14 пенсіонерів, 13 покинули служіння і влаштувалися на цивільні роботи [6, арк. 130]. Також до 10 квітня залишилося 166 діючих церков і 17 каплиць ГКЦ; до того часу тоталітарна влада ліквідувала 176 громад, при чому храми 127 з них передали православним; ще 25 громад ГКЦ станом на вказану дату взагалі перереєстрували як громади РПЦ [6, арк. 130]. Загалом до 10 квітня в РПЦ перевели 72 греко-католицьких священників [6, арк. 130]. За період 1 травня 1948 – 10 квітня 1949 р. арештували 25 греко-католицьких священників [6, арк. 130]. До 25 квітня 1949 р. в області було ліквідовано вже 192 громади ГКЦ, з яких 149 – перевели до РПЦ; «склонено к воссоединению с Русской Православной Церковью 76 греко-католических священников» [7, арк. 9-10]. Кількість греко-католицьких священників, вороже налаштованих до комуністичного режиму, які відмовлялися перейти в РПЦ і шукали змогу працевлаштуватися на цивільних роботах в області в Управлінні МГБ по Закарпатській області станом на 25 квітня 1949 р. оцінювали у 30 осіб [7, арк. 13]. В первісно таємному документі «Список униатских священников, не воссоединившихся с Русской Православной Церковью» від 1 серпня 1949 р. серед 90 осіб із Закарпаття, які були на свободі і не перейшли в РПЦ, знаходимо чотирьох василіян: Йосиф Завадяк в с. Діброва (Нижня Апша) Тячівського р-ну, Діонісій Дребітко в с. Бистрий Свалявського р-ну, Борис Краснобродський в с. Мартинка Свалявського р-ну, Мелетій Малинич в с. Мирча Великоберезнянського р-ну [7, арк. 305-306].
Переведення всіх цих парафій ГКЦ до РПЦ цілковито завершили до 1 липня 1949 р. [8, арк. 24]. За інформацією КГБ, в рамках цього процесу 124 греко-католицьких священників перейшли до РПЦ, 5 покинули священство, 9 виїхали за межі СРСР в рамках репатріації або померли, 56 арештовані, 79 перебувають на свободі й ухиляються від переходу на православ’я [8, арк. 24]. Серед цих 79 священників 5 перебували в розшуку, 5 були ієромонахами в Імстичівському монастирі, 20 – перестарілі і пенсіонери, а 49 піддавалися активній розробці з метою переведення їх в РПЦ [8, арк. 25].
Загалом єпархіяльне духовенство після знищення єпископа Ромжі і листа капітулярного вікарія о. Івана Муранія, за яким 16 лютого 1949 р. припинило діяльність правління МГКЄ, було деморалізоване [6, арк. 40-41; 24, арк. 29]. Сам о. Мураній 2 лютого 1949 р. був завербований як агент МГБ і почав працювати на тоталітарну владу [6, арк. 52-55; 12, арк. 263-264; 37]. Дещо іншу картину можна було побачити в середовищі василіян. Річ у тому, що для українського чернецтва Провінції св. Миколая радянські репресії не були першими: василіяни зазнали арештів вже за угорської окупації. На тлі прагнення угорських еліт часів Другої світової війни до асиміляції українців Закарпаття, угорські василіяни взяли під свій контроль українські василіянські монастирі, а найвидатніших українських ченців, за донесеннями мадяронів, репресували. Зокрема, до ув’язнення потрапили:
Спершу цих ченців відправили до Ужгорода, Будапешта, а відтак у заслання в монастир у с. Микула в Трансільванії. Світська влада прагнула ізолювати українське чернецтво від вірних, опіку над якими передали ченцям з угорською ідентичністю. Українських монахів звільнили тільки після втручання Мукачівського єпископа Олександра Стойки у серпні 1942 р. Декому з них, як от о. Лозану та о. Станканинцю, дозволили повернутися на Закарпаття тільки у серпні 1944 р. Оскільки семеро з дев’яти названих ченців за радянського періоду увійшли до ядра Чину в підпіллі (о. Кралицький помер, а о. Мересій покинув Церкву і співпрацював з КДБ), можна припустити, що досвід угорських репресій дав для них додаткову опору для опору комуністичній системі.
Гуртування стійких автономних чернечих спільнот по монастирях, а також політика єпископа Теодора Ромжі щодо призначення василіян на парафії, з яких різними способами влада усувала греко-католицьких священників, привернули особливу увагу тоталітарної системи до монашества. Влада тлумачила його дії як такі, що напряму перешкоджали її лінії. Тож очікуваним, наприклад, в матеріалах, що стосуються арешту о. Антонія (Авустина) Станканинця, ЧСВВ є звинувачення його в організації опору поширенню православ’ю в с. Тросник Виноградівського р-ну, де монах служив у квітні 1945 р. і де селяни вбили голову сільради комуніста Івана Коцана, а також с. Сусково Свалявського р-ну, де василіянин служив до 5 квітня 1949 р. [7, арк. 16-17].
Після арешту 19 червня 1946 р. пароха с. Білки біля Імстичівського монастиря о. Івана Поповича єпископ Ромжа призначив туди близького до василіян (згідно з джерельними повідомленнями часів підпілля – василіянина) о. Петра Ороса, а в сусіднє с. Великі Ком’яти – василіянина о. Діонізія Дребітка. Після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 р. там почав служити і місцевий уродженець о. Микола (Василь) Шепа. Своєю чергою о. Орос не обмежився виключно служінням в Білках, а ходив до вірних по околицях у супроводі інших священників, в тому числі василіян. Як звітував 30 червня 1949 р. начальник Управління МГБ по Закарпатській області полковник Чернецький з Ужгорода начальнику Відділу «О» МГБ УРСР полковнику Леонідові Готовцеву,
«[…] Орос Петр Иванович и иеромонах Краснобродский, посещая села, ходят по домам верующих – униатов, и призывают их не посещать православную Церковь, мотивируя тем, что это большой грех и что “святые тайны” православной веры не действительные. Причем Орос ходит лишь в одной обутой ноге, заявляя, что до такого нищенского состояния жизни он дошел из-за православных, возводя клевету на православие» [7, арк. 86].
Коли 29 січня 1951 р. о. Дребітка з с. Великі Ком’яти арештували, то о. Орос почав обслуговувати й це село. Після Літургії там о. Ороса вбив міліціонер 27 серпня 1953 р. [28, с. 166]. Як 7 червня 1955 р. доповів керівництву в Москві начальник управління КГБ в Красноярському краї Олександр Воронін, агент КГБ «Макар», побувавши на Закарпатті, доносив слова василіянина Христофора (Михайла) Марґітича, що Петро Орос був підпільним ченцем [9, арк. 145; 10, арк. 77].
Аналогічно, коли 18 серпня 1947 р. заарештували пароха с. Нижня Апша (Діброва) Тячівського р-ну о. Семена-Даниїла Поппа, то з 1948 р. за дорученням єпископа його місце зайняв василіянин Йосип Завадяк. Вже у березні 1949 р. влада пропонувала йому перейти на православ’я, але він відмовився і продовжив служити також для греко-католиків довколишніх сіл, що були позбавлені владою своїх священників, але не хотіли приймати православних: Грушово, Біловарці, Нягово (Добрянське). Завадяка арештували 16 липня 1950 р. [2, арк. 1, 3, 5, 15, 18, 27–28, 66, 78–80, 90, 92–93, 108–109; 5, арк. 3–4, 17].
а) Мукачівський монастир
Особливо дражливими для тоталітарного режиму виявами життя греко-католиків були щорічні масові відпусти у василіянських монастирях. Найбільший відпуст традиційно відбувався щороку в свято Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) в Мукачівському монастирі – колисці Мукачівської єпархії, першому історичному осередку її єрархів і центрі місцевої чернечої Провінції.
З огляду на велике значення цієї обителі в історії Закарпаття, з встановленням комуністичного режиму його представники почали думати, як відібрати її в ГКЦ. У свою чергу греко-католики ще більш масово почали гуртуватися довкола Мукачівського монастиря. Зокрема, на відпусті 1945 р., який очолив єп. Ромжа, зібралося приблизно 50.000 вірних [34, с. 105]. На відпуст 1946 р. єпископ уже не зміг приїхати через перешкоди з боку влади, але був канонік о. Олександр Хіра; і цей відпуст зібрав понад 50.000 вірних, які сплатили за монастир 20.000 крб накладеного податку [33; 34, с. 112]. Як пригадував мукачівський відпуст 1946 р. його учасник о. Павло (Петро) Мадяр, ЧСВВ «Війна закінчилась, люди готовились до мирного життя, однак вже давався чути тиск атеїзму. Люди прочували, що, мабуть, не довго вже їм ходити на відпуст» [20, с. 14]. В інших спогадах про ці події вказано, що «На Успення 1946 р. Чернеча Гора пережила свою найбільшу славу і радість» [19, с. 22].
Але Мукачівсько-Ужгородський єпископ РПЦ Нестор Сидорук подав владі клопотання про підпорядкування Мукачівського монастиря йому і 13 липня 1946 р. уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по УРСР Петро Вільховий видав «Висновок про передачу діючого унійного Мукачівського монастиря Руській Православній Церкві», в якому сказано:
«Єпископ мукачівський Руської Православної Церкви подав прохання про повернення даного монастиря Православній Церкві. Розглянувши це прохання і приймаючи до уваги, що Мукачівська єпархія Руської Православної Церкви в м. Мукачеві не має катедрального собору, а Греко-Католицька Церква має і катедральний собор, і п’ять монастирів, вважаю доцільним задовільнити прохання єпископа Нестора. До того ж, повернення Православній Церкві її “святині” значно підніме авторитет Руської Православної Церкви в Закарпатські області. Запропонувати капітулі Греко-Католицької Церкви перевести даний Мукачівський монастир в один з діючих монастирів цього ордену» [23, арк. 84].
Отож, по-перше, державна влада, яка напозір декларувала відділення Церкви від держави і свободу віросповідання, насправді вважала за правильне обґрунтувати конфіскацію майна Василіянського Чину добром Православної Церкви. Насправді це було тільки прикриттям для подальших репресій проти ГКЦ. По-друге, представник державної влади пропонував єпархіяльній капітулі перевести монахів з Мукачева до іншого монастиря. Насправді капітула не мала повноважень для цього, бо Василіянський Чин не підлеглий єпаріяльній владі. Тобто, звернення до капітули не могло легітимізувати репресивні дії влади. Але останню брак легітимності не зупинив.
Згідно з доповідною запискою «Про діючі в Україні монастирі» від 13 березня 1947 р., яку подали заступнику голови Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР, в Мукачівському монастирі перебували 36 монахів, Малоберезнянському – 6, Імстичівському – 5, Боронявському – 4, Ужгородському – 3 [23, арк. 80-81].
І от 24 березня 1947 р. (за тиждень до Благовіщення) співробітники МДБ захопили Мукачівський монастир, а ченців на чолі з ігуменом о. Іваном (Йосифом) Сатмарієм, ЧСВВ вивезли до Імстичівського монастиря. Монахи, щоправда, встигли заздалегідь винести з монастирської церкви і заховати ікону Богородиці, замінивши її копією. Увесь період підпілля ікону дбайливо берегли, а повернули уже до Мукачівського василіянського монастиря на новому місці, бо первісний досі не повернули.
Імстичівський монастир влада перетворила на неофіційний табір для василіян. Єпископ Ромжа подав протест з приводу таких дій влади до Верховної Ради СРСР [32, с. 35-36; 34, с. 122]. Щоби підтримати вірних, архиєрей 22 квітня, у Великодній понеділок, служив Літургію в парафіяльній церкві у Мукачеві, де оголосив, що наступний відпуст на Успіння відбудеться в цьому ж храмі. У вказане свято у відібраному Мукачівському монастирі вірних чекали п’ятеро єпископів РПЦ. Вони мали намір проголосити об’єднання МГКЄ з РПЦ, але до монастиря зібралося небагато людей. Натомість біля парафіяльної церкви стояли вже 80.000 греко-католиків. Єпископу Ромжі та каноніку Хірі приїхати до Мукачева тоді завадили уповноважений у справах релігійних культів у Закарпатській області Сергій Лямін-Агафонов і голова «Ініціативної групи» Львівського псевдособору Гавриїл Костельник [31, с. 363-364; 34, с. 128]. Але й попри те, свято РПЦ не вдалося.
Подібно до Мукачева, події відбувалися і в інших монастирях. Так, уже в 1945 р. керівництво Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії зверталося до Народної Ради Закарпатської України з проханням передати їй василіянський монастир у Бороняві. Але тоді радянські чиновники поставили на зверненні візу: «Пока в архив!» [18, арк. 4-4зв, 6].
На традиційному відпусті до Боронявського монастиря 2 серпня 1946 р., у празник св. пророка Іллі Тесвітянина, зібралися 15.000–20.000 вірних греко-католиків. Це при тому, що зазвичай у попередні роки відпуст гуртував 3.000–5.000 осіб [33; 34, с. 112]. Учасник тієї події бр. Мар’ян (Теодор) Щока, ЧСВВ залишив по собі такі спогади:
«Найбільший з таких відпустів був за радянських часів у сорок шостому році на святого пророка Іллі. На відпусті було понад п’ятдесят тисяч паломників. Багато прийшло паломників з гір, як завжди вся Колочава, а також з Тячева, з Рахова, з Виноградова, зі всього Закарпаття. Майже всі люди були у народному одязі, і це було так величаво, що я такого більше ніколи ніде на Закарпатті не бачив. Отці сповідали паломників як вдень, так і вночі, під час чування, а до Святого Причастя приступило близько десятьох тисяч людей. Люди відчували… Знали, що монастир і церкву скоро закриють, тому прийшли немов би попрощатись з Боронявською іконою. Це було зворушливо, бо отці весь час нагадували про дорогоцінний скарб віри, якого ніколи не можна втрачати» [27, с. 40].
б-в) Малоберезнянський і Бороняський монастирі
Комуністична влада прагнула знищити греко-католицькі монастирі. До вбивства єпископа Ромжі, що сталося 1 листопада 1947 р., вона відібрала і передала РПЦ тільки головний Мукачівський монастир, проте вже думала про інші. Згідно зі згаданим вище «Планом заходів по возз’єднанню Греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської області УРСР з Руською православною церквою» 1947 р.,
«У зв’язку з тим, що чоловічі греко-католицькі монастирі в селах Малий Березний Великоберезнянського району і Боронява Хустського району мають всього 15 ченців, розташовані перший – за один, а другий – за 11 кілометрів від держкордону, – обидва монастирі замкнути. Те ж необхідно зробити щодо Ужгородського чоловічого монастиря, де залишилося троє монахів. Всіх монахів греко-католиків (загалом 47 осіб), оскільки вони до того ж ще й одного ордену Василія Великого, – зосередити в одному Імстичівському монастирі, куди недавно вже були переведені греко-католицькі монахи з Мукачівського монастиря» [36, с. 115].
22 серпня 1947 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв рішення №433 «Про закриття греко-католицьких монастирів василіан в селах Малий Березний і Боронява і перевід монахів вказаних монастирів у монастир с. Імстичево». Згідно з цим документом, відповідне розпорядження повинні були виконати до 8 квітня 1948 р. Аналогічна постанова Ради у справах релігійних культів з’явилася у вересні 1947 р. В дійсності Малоберезнянський монастир міліція та МДБ насильно закрили 7 квітня 1948 р. на свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії, а Боронявський – 19.IV.1948 р. за шість днів до свята Входу Господнього до Єрусалима [15, арк. 22; 16, арк. 1].
Безпосереднє втілення планів комуністичного режиму щодо насильної ліквідації Малоберезнянського і Боронявського монастирів поклали на уповноваженого Ради у справах релігійних культів по Закарпатській області Михайла Распутька. Він детально описав підготовку ліквідації обох обителей в записці на ім’я республіканського уповноваженого Вільхового:
«Після вашого інструктування в першій половині лютого цього року я порадився з “сусідами” (КДБ – ред.), і домовилися, що це питання має перебувати в таємниці до дня його виконання, але до цього я повинен побувати в монастирях, облікувати, скільки в них монахів та їхнє господарство, після чого підготувати проект рішення облвиконкому про створення комісії з переведення монахів із монастирів, що закриваються в Імстичівський монастир і передачі майна монастирів [тому], кому вкаже облвиконком» [25, арк. 6].
Такий розвідувальний візит до Боронявського монастиря Распутько здійснив 12 березня, а в Малоберезнянський планував їхати 13-14 березня. Проте чиновника відправили на 20 днів у відрядження на Донбас, а тим часом рішення про ліквідацію обох монастирів почали втілювати і задум зробити це раптово для ченців дав збій. Зокрема, про плани закрити обитель дізнався ігумен Малоберезнянського монастиря о. Микола (Василь) Шепа і подав скаргу тому ж уповноваженому [25, арк. 6-7].
Поки уповноважений дістався до гірського Малого Березного, там уже побувала місцева комісія для оцінки монастирського майна і хтось з її членів вкрав у монастирі чашу, а в одного з ченців – годинник. Скарг побільшало. Оскільки влада не змогла забезпечити ефект раптовості, до монастирської церкви зійшлося багато місцевого жіноцтва і уповноважений змушений був виконати прохання ігумена відслужити вечірню [25, арк. 9]. Але ночувати монахам у келіях вже не дозволили: двоє з них змушені були йти до місцевого парафіяльного священника, двоє – до селян і ще двоє – додому до місцевого брата [25, арк. 10]. Зрештою, тоталітарна влада так і не спромоглася централізовано перевезти малоберезнянських ченців до Імстичівського монастиря: вони з ігуменом, за винятком двох братів, яким дозволили лишитися в селі, поїхали до нового місця потягом. Згаданим двом братам влада дозволила далі проживати в Малому Березному, бо за фахом вони були ковалем і кравцем. Малоберезнянську монастирську будівлю передали Ужгородському університету для біологічної бази, а землю – «ініціативній групі» зі створення колгоспу. Згодом у монастирі розташували інтернат для дітей з інвалідністю. Так режим боровся з ГКЦ і вірою в Бога, прикриваючись турботою за освіту, «народне господарство», людей з інвалідністю.
З державної звітності початку квітня 1948 р. відомо, що після переселення василіян з Малого Березного до Імстичева, у тамтешньому монастирі влада сконцентрувала 21 ченця. Господарство Імстичівського монастиря складали тоді 2 га орної землі, 0,5 га городу, 1,5 га сінокосу, 0,5 га виноградників, 4 корови, 1 житлове приміщення і 1 господарське приміщення [17, арк. 3]. Прогодувати стількох монахів було складно.
У світлі сказаного про закриття Малоберезнянського монастиря показовою є «Докладная записка об агентурно-оперативной работе МГБ УССР по линии духовенства, церковников и сектантов за июль месяц 1948 г.», датована 12 серпня 1948 р. Цей документ наочно демонструє, як влада намагалася перекласти свій провал з раптовістю закриття обителі на арештованого 2 липня 1948 р. о. Шепу. Його звинуватили в тому, що «7 апреля сего года в связи с передачей монастыря православным организовал волынку верующих, пытавшихся оказать сопротивление представителям власти, присутствовавшим при передаче монастыря православным» [3, арк. 35]. Цю доповідну записку з візою «верно» оперативного уповноваженого відділу «О» МГБ УРСР лейтенанта Ткаченка подали на підпис заступнику міністра державної безпеки УРСР генерал-майору Даниїлу Єсипенку [3, арк. 43].
Натомість закриття Боронявського монастиря влада здійснила несподівано для монахів. Це сталося в час, коли ігумен Йосип Завадяк саме пішов сповідати вірних до с. Золотарева. Вночі до Бороняви прибули дві вантажівки з міліцією і зайняли монастир – ченців вивезли до Імстичівського монастиря [22, арк. 1]. Монастирську землю, господарство, навіть церкву і дзвіницю віддали колгоспу. Того ж року церкву передали РПЦ, яка вже з 1948 р. намагалася проводити в Бороняві відпусти, щоби привабити до себе місцевих греко-католиків. Але в середині 1950-х влада заборонила православним це робити. У 1949 р. в монастирських келіях комуністи розташували дитсадок, проте він проіснував тільки два роки [13, арк. 1; 18, арк. 1, 2, 9, 16; 38, с. 27]. Греко-католики в Бороняві пішли в підпілля. Щороку на свято Іллі вони збиралися біля обнесеної колючим дротом монастирської церкви зі свічками та молилися аж до падіння комунізму.
г) Ужгородський монастир
Теж слід відзначити, що у 1948 р. комуністична влада конфіскувала василіянську друкарню в Ужгороді, яка слугувала забезпеченню Мукачівської єпархії церковною літературою [32, с. 145; 34, с. 101]. Показово, що в світлі свого бачення преси, як засобу пропаганди, радянська влада згодом звинувачувала в антирадянській пропаганді ченців, які були причетні до видання і написання статей у церковних ЗМІ до 1939 р., як от Антонія Станканинця і Йосифа Завадяка. Дійсно, у часописі «Благовісник», який видавали монахи, періодично з’являлися статті про переслідування релігії і Церкви в СРСР [2, арк. 31; 7, арк. 16-17; 8, арк. 139, 178].
Ужгородський василіянський монастир влада ліквідувала у березні-травні 1949 р., передавши його приміщення, і навіть церкву, новозаснованому Ужгородському державному університету.
ґ) Імстичівський монастир
Після цього діючим на Закарпатті лишився тільки Імстичівський монастир. Коли 35 закарпатських священиків, які перейшли на православ’я, 28 червня 1949 р. проголосили про скасування Ужгородської унії 1646 р. і «возз’єднання» греко-католиків Закарпаття з РПЦ, то ченці в Імстичеві не визнали цього акту. Уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Павло Ходченко відреагував на позицію василіян у звичному для радянських функціонерів стилі:
«Виявляється, що це єдине місце в Закарпатській області, де ще є монахи-уніати. Але що це за монахи! У мене склалося тверде переконання, що це скупчення українських буржуазних націоналістів і при тому не без того, щоб вони не мали певних зв’язків з бандерівцями, які просочуються сюди з суміжних західних областей» [29, с. 291].
Комуністична влада планувала насильно переселити монахів з Імстичева до єдиного тоді ще діючого Гошівського василіянського монастиря у Львівській області. Втім, на відповідне звернення уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР по Закарпатській області Михайла Распутька республіканський уповноважений Петро Вільховий 12 вересня 1949 р. відписав, що це зробити неможливо, бо Гошівський монастир також закривають [26, арк. 33]. Вільховий пропонував розселити непокірних василіян у покинутих будинках гірського Тячівського р-ну [Там само]. 17 вересня 1949 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв постанову про конфіскацію монастиря у василіян і передачу його РПЦ, але у підсумку і від цього відмовилися [26, арк. 34, 35, 39].
9 квітня 1950 р., тобто на Великдень, Імстичівський монастир офіційно ліквідували [29, с. 291]. Співробітники КГБ сфабрикували справу про те, що монахи начебто гнали і продавали самогонку, отримуючи таким чином «нетрудові доходи». Агент на прізвище Побойня, який і до дня арешту був частим гостем в обителі (вочевидь, курував справу монахів і напрацьовував на них «компромат»), прийшов до монастиря і попросив в ігумена о. Івана Сідея пляшку горілки, нібито для себе. Коли чернець приніс її, агент пішов. Але того ж дня приїхали інші й заарештували ігумена о. Йосифа Сідея та братів Сильвестра Бішо і Юліана Миговича нібито за самогоноваріння. Як виправдовувався вказаний Побойня, він зробив монахам ліпше, бо їм дали по два роки, а могли засудити до 25. Тоді ж заарештували о. Костянтина Голиша, якому теж пропонували перейти на православ’я, а він відмовився зі словами: «Я не на то служив у монастирі, щоб зрадити Бога. Я готов на смерть» [1, арк. 14-15]. Дещо раніше був заарештований брат Пантелеймон (Петро) Сегеді [21, с. 32-33; 31, с. 365]. Іншим братам-помічникам запропонували розійтися по домівках, що вони й зробили з благословення протоігумена провінції.
Загалом привертає увагу той факт, що всі василіянські монастирі на Закарпатті влада ліквідовувала в особливий час для християн: Великий піст, коли готуються до свят Входу Господнього до Єрусалиму, Воскресіння Христового, а то й безпосередньо в урочисті святкові дні Благовіщення та Великодня. Надалі після цієї хвилі репресій чернече життя на Закарпатті могло тривати тільки у підпіллі. Показово, що часто саме брати-помічники ставали незамінними комунікаторами між єромонахами і спільнотами, за якими особливо стежили КДБ, міліція, місцеві чиновники і «активісти трудових колективів». Попри те, що сталися одиничні випадки переходу ченців до РПЦ (Леонтій Дебель, Теодозій Сочка) або виходу з Церкви (Богдан Мересій, Йосафат Торбич), саме василіяни поступово сформували у своєму середовищі і згуртували довкола себе найактивніший осередок підпільної ГКЦ на Закарпатті (Антоній Мондик, Павло Мадяр, Мелетій Малинич, Христофор Марґітич, Микола Шепа та інші), який діяв у тісній координації з УГКЦ на чолі з ув’язненим митрополитом Йосифом Сліпим [9, арк. 120; 11, арк. 85].
Про автора: Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
Джерела і бібліографія
##DONATE_TEXT_BLOCK##