Доповідь «Уніати та винайдення «Православ’я» представив професор університету Норт-Дам (США) о. Юрій Аввакумов, медієвіст, багаторічний дослідник унійного християнства та історії Греко-Католицької Церкви в Росії за часів митрополита Андрея Шептицького.
Нещодавно в Українському католицькому університеті у Львові відбувся відкритий семінар, де говорили про історію появи та особливості вживання термінів «православ’я» та «католицизм», які по-особливому впливають на сучасний історіографічний дискурс про східне християнство. Цю тему «представив професор університету Норт-Дам (США) о. Юрій Аввакумов, медієвіст, багаторічний дослідник унійного християнства та історії Греко-Католицької Церкви в Росії за часів митрополита Андрея Шептицького. Тема доповіді - «Уніати та винайдення «Православ’я».
Професор о. Юрій Аввакумов почав свою доповідь із загальної проблематики, як люди намагаються позначити свою релігійну ідентичність, керуючись засобами мови. Він наголосив, що називаючи реальність, ми створюємо її. Часто ми вживаємо ті чи інші слова, не розуміючи достеменно їхньої глибинної суті та не замислюючись про їхнє походження. Сьогодні для нас слова «православний», «католик», «протестант» позначають приналежність до певної конфесії, але так було не завжди. Доповідач пояснив, що в часи Ранньої Церкви і аж фактично до середини ХYІІ століття поняття «католицький» (catholic, грец. καθολικός (katholikos)) та «православний» (orthodox, грец. ορθοδοξία, orthodoxía) були синонімами на позначення «вселенськості» та «соборності» Церкви як містичного Тіла Христа. Натомість у сучасному світі, коли ці два поняття стали позначати конфесії, вони перетворилися ледь не в антоніми або, за словами доповідача, стали «взаємонепроникними».
Конфесійна приналежність сьогодні настільки важлива у вирішенні церковних питань, що навіть принципи екуменізму – руху за діалог між різними церковними деномінаціями та церковну єдність і примирення – побудований за конфесійним прикладом.
«Визнання незалежного, самодостатнього існування конфесій – це передумова екуменізму, - зауважив о. Юрій Аввакумов. - Подивіться хоча б на структуру Всесвітньої Ради Церков – найбільшої у світі екуменічної організації. Її члени – це конфесійно визначені Церкви, кожна з яких має певний суверенітет. Ця структура та її принципи дуже подібні до структури та принципів всесвітньої політичної організації – Організації Об’єднаних Націй, де членами є суверенні нації-держави. Всесвітня Рада Церков, фактично, і створювалася за зразком ООН невдовзі після її виникнення – ООН постала в 1946, ВРЦ – у 1948 році».
Якщо ж заглибитися в історію, то процес конфесіоналізації, тобто чіткого поділу на християнські конфесії, в Західній Європі розпочинається з приходом Реформації. Адже тоді виникла потреба чітко розрізняти вірних колись однієї Римської Церкви.
«Результатом конфесіоналізації став світ, побудований на непроникних, самодостатніх релігійних спільнотах, які підкріплювалися та цементувалися політичними та культурними нормами держави і суспільства – тим, що Вольфґанґ Райнгард назвав «соціальним дисциплінуванням» (Sozialdisziplinierung). Характерною особливістю «конфесій» стала їхня асоційованість з певними географічними, політичними та етнічними зонами», - зробив висновок доповідач.
На Сході Європи, зокрема в Російській Церкві, за словами о. Ю. Аввакумова, конфесіоналізація як потреба у чіткому усвідомленні своєї релігійної ідентичності розпочалася, як не дивно, завдяки «уніатському питанню», а саме – завдяки Берестейській унії 1596 року.
«Факт унії є, на мою думку, свідченням неконфесійного стану Київського Сходу. Ми це бачимо у відомих «Артикулах»: єпископи Київської Церкви мають в 90-х роках ХYІ століття ще однозначно до-конфесійну свідомість: вони не розглядають майбутній союз з Римом як вихід із однієї конфесії та приєднання до іншої. Але наслідком цього не-конфесійного кроку стала, парадоксальним чином, конфесіоналізація українського християнства, переважно з двох причин: по-перше, Рим поводився з Київською Церквою на основі принципів конфесійного дисциплінування, як вони сформувалися внаслідок Тридентського Собору. По-друге, Патріарх Теофан висвятив паралельну не-унійну єрархію у 1620 році, і ось вам початок двох конфесій: унійної та не-унійної».
Цікаво простежити, що на той час противники унії не називали себе «православними», а уніати не асоціювали себе з католицизмом, за словами професора Аввакумова. Джерела того періоду часто вживають слово «благочестивий» паралельно зі словом «православний», які ще не позначають конфесійну приналежність, а швидше вказують на ті групи, які не підтримують унію. Відтак, на думку доповідача, виходить, що «уніати» та їхнє питання стали каталізатором того, щоб «дизуніти» (противники унії) почали конструювати свою ідентичність і стали «православними» в сучасному розумінні цього слова.
Ще одним цікавим фактом у історії конфесіоналізації на Сході була видана у 1815 році Священним Синодом в Росії книжка митрополита Філарета Дроздова «Разговор между испытующим и уверенным о православии Восточной Греко-Российской Церкви». Як можемо пересвідчитися з назви, ще на початку ХІХ століття Церква в Росії називала себе Східною Греко-Російською, а не Російською Православною. Оскільки, «православ’я» завжди мало ширше розуміння, позначаючи істинність вчення Церкви на противагу єресям. Натомість, з поступовим наближенням модерної доби і різних подій, що були з нею пов’язані, зокрема розквіт Греко-Католицької Церкви на території сучасної України за часи служіння митрополита Андрея Шептицького, єрархія Церкви в Росії розуміє важливість наголошення на своїй ідентичності й робить це у характерний для неї спосіб. Адже використовуючи у своїй самоназві «православ’я» та похідні від цього слова, Священний Синод і його наступні форми намагаються підкреслити єдиноправильність, «істинність» цієї Церкви, а отже і всіх рішень, які вона приймає. Промовистим є той факт, що пізніше цю книжку митрополита Філарета Дроздова не перевидавали на відміну від інших його праць. Питання «чому?» у цій ситуації може бути риторичним.
Підбиваючи підсумки до цієї теми, професор о. Юрій Аввакумов звернув увагу на нюанси у вживанні «православний» як позначення конфесії, коли це стосується опису історичних подій різних періодів:
«Вжиток слова «православний» у його конфесійному значенні абсурдний для середньовічного періоду. Він анахронічний та неможливий і для ранньомодерного періоду, принаймні до кінця ХYІІ століття. Але навіть для ХYІІ та ХYІІІ століть до використання слова «православний» в конфесійному сенсі слід ставитися надзвичайно обережно. І лише у другій половині ХІХ століття, нарешті, з’являється та «Православна – у конфесійному значенні – Церква», як ми її знаємо сьогодні. Моя теза: «Православ’я» було винайдене низкою грецьких та російських богословів ХІХ та ХХ століть, починаючи зі слав’янофіла Хомякова і закінчуючи неопатристами отцем Георгієм Флоровським та Йоаном Майендорфом. Говорячи про «винайдення», я не маю на меті принизити доробок цих талановитих авторів, я лише хочу звернути вашу увагу на історичну обумовленість конфесійної ідеї».
Можна наводити ще багато історичних фактів та прикладів формування конфесійної свідомості та термінів на позначення релігійної приналежності, особливо, в модерній добі. На думку о. Юрія Аввакумова, на тему конфесіоналізізації на Сході варто написати окремий підручник чи монографію. Та поки підручник будуть писати, що робити християнам, які поділені на конфесії та зосереджені на своїх самоназвах? Відповідь професора Аввакумова така:
«Що означає усвідомлення пізнього виникнення – винайдення! – православ’я і католицизму? Це означає знаходження кращих шансів для взаєморозуміння та зближення. Чим пізніше ми, богослови, датуватимемо появу «Католицизму» та «Православ’я», тим більше надії на християнську єдність та відновлення справжнього, аутентичного християнського свідчення. Історичне деконструювання конфесій піддає критиці і сучасний екуменізм, який, я вже сказав, побудований на конфесійності. Чи не прийшов час йти далі – у пост-екуменізм, у пост-конфесійність?»
Фото – Роман Гаранджа