УПЦ (МП) після Митрополита Володимира

18-28 листопада 2016 у гостях веб-конференції — митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Української Православної Церкви ОЛЕКСАНДР (Драбинко), секретар Предстоятеля УПЦ (1992-2014) Митрополита Володимира (Сабодана)

Провідна тема: УПЦ (МП) після Митрополита Володимира

• Запитання від Володимир Мамчин

Ваше Високопреосвященство! Якщо дозволите - кілька питань. 1.Не секрет, що перипетії із "лютневими Синодами" були акціями спрямованими проти митрополита Володимира і проти Вас особисто. При тому, що від усіх посад Вас відсторонили явно не за "автокефалізм" і тим більше не за "Хулу на Святого Духа", а як мені бачиться, через банальну заздрість. Потім, знаємо, Блаженніший повернувся до керівництва Церквою, "довідка", яка додавалась до Журналів була відкликана. Питання: Чому лише один із тих, хто чинив цей злочин поїхав у Луганськ, а всі решта залишились на кафедрах? Чому Вас не відновили на посадах, котрих Вас же безпідставно і незаконно позбавили? 2.В час Вашого перебування на посаді Секретаря Предстоятеля Ви у всіх інтерв'ю завжди казали, що "актуальний Канонічний Статус УПЦ" Вас влаштовує, а ставши рядовим вікарієм Київської митрополії Ви все частіше висловлюєтесь "за" канонічну автокефалію. Що спричинило таку зміну поглядів? 3. Ви перебуваєте в конфлікті із "православним олігархом" судячи із того, що останній іподияконствує на всіх великих Літургіях із Предстоятелем, ясно на чиєму боці священноначалля. Це потверджують і м'яко кажучи недружні щодо Вас останні документи Синоду. Чи варто очікувати теоретичної заборони Вас у служінні чи почислення на спокій? Якщо так, то якими будуть Ваші дії? Щиро вдячний за відповіді

1. Зраджують не сильних або слабких. Зраджують шляхетних, тих, від кого не чекають помсти. Блаженніший Митрополит Володимир неодноразово за своє життя зустрічався зі зрадою, коли, люди, які вчора робили вигляд найкращих друзів, за першоїнебезпеки відверталися від свого Предстоятеля. Але Митрополит Володимир не намагався позбавити таких людей посад або впливу. Він все усвідомлював, все розумів, і… стримувався. Стримувався, бо сподівався, що людина зміниться на краще. Наскільки виправданим є такий підхід? Зрозуміло, що з точки зору втілення у життя певної церковної лінії, такий підхід себе не виправдовує. Згадайте святителя Петра Могилу. Йому вдалося дуже багато зробити. Але методи, якими він діяв у Церкві, були дуже жорсткими — аж до насильницьких методів стосовно Ісаї Копинського. Блаженніший був людиною зовсім іншої вдачі. Він намагався не обмежувати свободи іншої людини. Намагався до останнього терпіти та сподіватися… Зрозуміло, що така міра свободи була сприйнята деякими церковними діячами як слабкість і призвела до того, що Блаженнішому було важко втілити у життя свої задуми. Але я розумію, що він — людина євангельського духу — не міг діяти інакше.

Окремо хочу зазначити про призначення на Луганську кафедру владики Митрофана. Хочу підкреслити: підстави для цього синодального рішення мали виключно пастирський характер.

2. Влітку 2013 р. під час однієї із зустрічей із колишнім міністром МВС України В. Захарченком останній наполягав щоби я написав заяву про звільнення з усіх займаних мною на той час посад. Проте прохання, яке було написано під диктовку Захарченка, Блаженніший Митрополит Володимир підписувативідмовився. Тоді, за порадою Блаженнішого, я написав нове прохання з іншим формулюванням, де зазначалося, що я прошу відсторонити мене від усіх посад, які я обіймаю, на період з’ясування обставин у справі. Головним моїм послухом за життя Митрополита Володимира був послух його особистого секретаря. Звільнити мене від цього послуху міг лише сам Митрополит Володимир. Але він дуже чітко висловився з цього приводу: "Не буде мене — тоді не буде і владики Олександра як мого секретаря". Що ж стосується усіх інших посад, які я займав, то за формально-правовою логікою, я мав бути поновленим на них з 11 червня 2014 р., коли було закрито кримінальне провадження, у якому я проходив в якості свідка. Проте у червні 2014 р., вже був обраний Місцеблюститель Київського митрополичого престолу. Блаженнішому лишалося жити біля місяця, а його стан був дуже тяжкий. Завершилася доба Митрополита Володимира. А з нею відійшла і команда Митрополита Володимира.

3. Особистий Секретар Предстоятеля Церкви не має публічно висловлювати своїх думок. Мої слова та позиція сприймалися як слова та позиція Блаженнішого. Тому будь-які мої твердження стосовно канонічного статусу УПЦ погоджувалися з Митрополитом Володимиром, який, до слова, вважав, що наближати помісність потрібно не словами, а справами.

Важливий й інший аспект — анексія Криму та військовий конфлікт на Донбасі, які разом з Революцією гідності докорінно змінили реалії суспільної ситуації в Україні. Канонічний статус має відповідати соціальним реаліям суспільства, в якому здійснює свою місію Церкви. За умов, коли Російська Федерація вчинила агресію супроти України, окупувала частину її території, веде гібридну війну проти України та бере участь у військових діях на Донбасі — відновлення церковної єдності, якої ми всі прагнемо, може відбутися лише на умовах повної канонічної незалежності. Свого часу в УПЦ було чимало ієрархів та кліриків, які вірили, що її актуальний статус (або офіційне проголошення УПЦ як Автономної Церкви в складі Московського Патріархату) може призвести до консолідації та утвердження Українського православ’я. Або, принаймні, бути певним етапом на шляху до відновлення церковної єдності. Все змінила війни. Тут моє сумління абсолютно спокійне. Я не робив вибору. Його зробили за мене ті, хто розв’язав загарбницьку війну проти України та її народу.

Про мій "конфлікт" з Вадимом Владиславовичем Новинським. Це односторонній конфлікт. Я не замовляю і не приплачую проти нього фейкових статей і фальшивих бігбордів, не створюю присвячених його особі та діяльності сайтів. Я лише захищаю правду про обставини останньої хресної дороги Блаженнішого Митрополита Володимира, про ті випробування, яких довелося зазнати моєму Авві та Вчителю наприкінці свого життя.

Нарешті, про можливі канонічні санкції, які можуть бути до мене застосовані. Вважаю, що відповідати на це питання передчасно. Скажу одне — щоби не сталося, моя позиція лишиться незмінною. Головним пріоритетом для мене є і лишатиметься відновлення церковної єдності на основі повної канонічної незалежності.

• Запитання від Андрей Владимирович

Действительно ли Вас содержали под стражей или это была охрана? И каким образом Новинский мог знать, что это именно стража - из видеозаписи, на которой Луценко представляет дело, это всё очень не очевидно и даже притянуто. 2. Вы причастны к похищению монахинь? 3. Какие отношения у Вас с митр. Онуфрием? 4. Не планируете уйти из УПЦ в УПЦ КП, были ли такие предложения? Может свою Церковь зарегистрируете? Понимаю, вопросы острые и редакция их может не озвучить. Но... ведь именно эти вопросы на уме у каждого и лучше дать ответы на них именно Вам, а не кому-либо за Вас. Спасибо заранее

1. Чем отличается охрана от конвоя или других форм ограничения свободы? Охрана может частично ограничивать свободу охраняемого лица. Но она действует в интересах его безопасности, стараясь в максимальной степени сохранить свободу «клиента». Что же касается моего случая, то речь идет не об охране, а о вооруженном конвое. У меня не было свободы передвижения. Мне не разрешали проживать дома или в монастыре. Были отобраны все средства связи. Резко ограничен круг общения. Что же касается выездов на богослужения, то они разрешались только после настоятельной просьбы Митрополита Владимира или его помощников... По чьему приказу я был по сути лишен свободы? Почему вокруг меня была создана ситуация тотального контроля? Во всем этом должны разобраться следствие и суд. Мне известно, что сотрудники Грифона ежемесячно писали рапорты о том, что никаких реальных угроз моей жизни или безопасности не было. Но по приказу сверху следователь продолжал штамповать все новые и новые постановления о продлении вооруженного конвоя. Я жду от следствия и суда ответа на вопрос, кто отдавал эти преступные приказы и в чьих интересах они отдавались.

2. Теперь о «деле монахинь». Сразу же оговорюсь, что я не имел никакого отношения к исчезновению монахинь. По благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира мне было нужно выяснить, куда и как исчезли денежные средства, которые были переданы различными людьми Наталии Панько. Сама Панько утверждала, что деньги находятся в Свято-Покровском женском монастыре. С этой целью я и вызвал игуменью Калисфению в Митрополию. У нас состоялся разговор, по окончанию которого я предложил им сесть в мой автомобиль, что гарантировало бы ей и ее помощнице возможность комфортного возвращения в монастырь. Увы, сестры от моего предложения отказались. Никакого отношения к «исчезновению монахинь» я не имел. Как человек, разбирающийся в особенностях церковного управления, я прекрасно осознавал и осознаю, что подобные проблемы решаются в церковной среде совершенно другими — к примеру, административными — методами. Как правящий архиерей Киевской епархии Блаженнейший Митрополит Владимир мог поставить вопрос о назначении новой кандидатуры на должность настоятельницы Свято-Покровского женского монастыря. Таким образом, если бы я хотел применить какие-либо меры к игуменьеКалисфении, то я бы, прежде всего, прибегнул к самому простому и логичному шагу — поставить перед Блаженнейшим вопрос о целесообразности дальнейшего нахождении ее на должности настоятельницы Свято-Покровского монастыря.

3. По поводу моих отношений с Митрополитом Онуфрием. Блаженнейший Митрополит Онуфрий — подлинно церковный человек, смыслом и содержанием жизни которого является молитва. Поэтому, хотя у нас с ним и могут различаться взгляды на некоторые аспекты и проблемы церковной жизни, я отношусь к нему с искренним и глубоким уважением. «Надлежит быть и разномыслиям между вами, дабы открылись между вами искусные» – пишет святой апостол Павел (1 Кор. 11,19). Церковь едина в своем исповедании православной веры, едина в молитве и таинствах. Но среди ее членов могут иметь место различные взгляды относительно будущего Церкви. К примеру, относительно будущего канонического статуса Украинской Православной Церкви.

4. По поводу того, намерен ли я регистрировать «свою» Церковь. Вспомним слова апостола Павла: «никто не может положить другого основания, кроме положенного, которое есть Иисус Христос» (1 Кор. 3,11). Не может быть Церкви Павла, Апполоса или Александра. Существует единая кафолическая Церковь, причастность к которой мы актуализируем, участвуя в таинствах и, прежде всего, в таинстве Святой Евхаристии. Уходить куда-либо из этой единой Христовой Церкви я не собирался и не собираюсь.

• Запитання від Сергій Ципцук

Чого чекати прихильникам Автокефалії УПЦ в осяжному часі ? Чи є конкретні плани ? Як позбавитися фарісеїв -"сліпих вождів сліпих",які плюндрують християнську сутність Церкви і заважають вірним досягти Царства Небесного ? Божої ласки Вам, Владико.+++

Прихильникам автокефалії УПЦ не потрібно чогось чекати. Нам потрібно об’єднуватися та спільно захищати своє бачення майбутнього Української Церкви, спільно працювати над відновленням церковної єдності. Як відомо, учасники Харківського Собору у своєму Зверненні до Президента України висловилися за законну канонічну автокефалію Української Православної Церкви і запевнили державну владу в тому, що робитимуть усе, від них залежне, для її втілення. Наступного року ми святкуватимемо 25-річчя Харківського Собору. Але жодного прогресу у питанні автокефалії наразі немає. Це сумна ситуація, бо зрозуміло, що відновлення церковної єдності в Україні за сучасних умов можливе лише на основі повної канонічної незалежності. Таким чином, відмовляючись боротися за канонічні права УПЦ на автокефальне буття, ми, на жаль, відмовляємося й від відновлення церковної єдності. Важливо й інше: доцільність автокефального буття Української Церкви та користь автокефалії для улікування розколу було однодумно визнано учасниками Собору УПЦ в Києві, що відбувся 1-3 листопада 1991 р. Відомо, що декілька єпископів згодом відкликали свої підписи під постановами та рішеннями цього Собору. Але не можна робити вигляд, що цього Собору ніколи не було.

Існує думка, що Російська Церква ніколи не погодиться на автокефалію Української Церкви і перегляд власних канонічних кордонів, бо Київ — це духовна колиска Святої Русі. З психологічної точки зору, таке твердження можна зрозуміти. Але тут варто пам’ятати, що з точки зору православної еклезіології, Помісні Церкви не розділяють Єдину Кафолічну Церкву на окремі місцеві Церкви. "Помісна Церква,не є лише часткою Кафолічної Вселенської Церкви, але її повним виявленням" — писав російський богослов архієпископ Василій (Кривошеін) "Суцільним, незменшеним виявом у визначеному місці". Чому це важливо у нашому контексті? "Частка"завжди прагне"розширитися", їй бракує цілого. Тому, якщо б Помісна Руська Церкви була "часткою" Церкви Кафолічної, то для їй би бракувало не лише святинь Київської Русі, але і святинь Константинополя, Єрусалиму. Але Помісна Церква — це суцільне, незменшене виявлення Єдиної Церкви. І тому Москві не бракує Єрусалиму. А Олександрії не бракує святинь Константинополя. В Церкві, звісно, завжди існувала своя традиція "священної географії". Але "географічний" чинник не варто переоцінювати. Юрисдикційний контроль над Києвом не робить Російську Церкву ближчою до Бога або навіть до давньоруського досвіду святості. Повнота благодаті не у Києві, Єрусалимі або Константинополі, а у Святій Євхаристії, в якій ми стаємо причасниками Божої природи (2 Петр. 1, 4). Як бачимо, автокефалія Української Церкви не означитиме, що Російська Церква стане духовно "біднішою", що їй чогось "бракуватиме". Так само в разі автокефалії Київської Церкви православні християни Росії не позбудуться можливості будувати своє духовне та церковне життя на ґрунті Київської Спадщини. Якщо ця спадщина дійсно дорога серцю російських ієрархів та вірян, то жодні канонічні "кордони" не завадять їм будувати на ній своє церковне життя. Візьмемо, до прикладу, "Слово про Закон і благодать" митрополита Іларіона. Чи може допомогти студенту Московської Академії осягнути зміст цієї пам’ятки перебування Києва у юрисдикції Московської Патріархії? Або інший, ще більш промовистий, приклад. Найбільша святиня православного світу —це Храм Гробу Господнього. А канонічно опікується цієї великою святинею давня Єрусалимська Патріархія. Виникає питання: чи може завадити вірним Руської Церкви долучитися до досвіду апостольської громади той факт, що Храм Гробу Господнього юрисдикційно належить до Єрусалимського, а не Московського Патріархату?

Стосовно фарисейства. Ця давня єресь дійсно глибоко проникла в наше церковне життя. Включно з нашим з вами власним життям. Як зменшити вплив фарисейства на наше життя? Потрібно поставити в центр свого духовного життя Євангеліє. Потрібно жити за Євангелієм, перевіряти ним свої думки, почуття, вчинки. Господь наділив людину даром розуміння, розумом. Потрібно користуватися цим даром, аби відрізняти удаване від справжнього, формальне, театральне благочестя від благочестя за своїм духом євангельським. "Все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть, бо вони говорять і не роблять", — сказав Господь про книжників та фарисеїв. Так само маємо чинити і ми. Навіть найгірший священик не може на Божественній Літургії замість Євангелія прочитати якийсь інший текст. Як не може він змінити і тексту чинопослідування Божественної Літургії. Слухайте животворне слово Євангелія та намагайтеся жити за ним, беріть участь у Божественній Літургії і причащайтеся Чесних Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа. А коли священик буде проповідувати з амвону цінності "русского мира" або українського шовінізму – нагадайте йому слова апостола Павла про те, що у Церкві "немає нi еллiна, нi юдея, нi обрiзання, нi необрiзання, варвара, скiфа, раба, вiльного, але все i у всьому Христос" (Кол. 3,11).

• Запитання від Геннадий Сухаревский

Уважаемый Владыко! На фоне последних событий в УПЦ и выброса Вами внутрицерковной информации в СМИ скажите, на сколько искренне Вы говорите "Христос посреди нас!" митр. Антонию Паканичу (да и другим архиереям) на соборных Литургиях!?? С уважением.

Уважаемый Геннадий! Я, безусловно, сожалею, что наши отношения с митрополитом Антонием сегодня сложились не самым лучшим образом. Такая ситуация не может считаться нормальной, и, безусловно, требует вмешательство Христовой любви. Вы спрашиваете меня насколько я искренне произношу слова “Христос посреди нас!” Но Ваш вопрос свидетельствует о том, что Вам не до конца известен богослужебный устав. Дело в том, что митрополит Антоний является по отношению ко мне старшим по хиротонии иерархом. А, следовательно, указанные Вами словами должен произносить не я, а он.

В свою очередь позвольте и мне поставить Вам встречный вопрос. Насколько искренне мы обращаемся к Богу как Отцу в начале «Молитвы Господней»? Исповедуя Бога нашим Небесным Отцом, мы должны – если, конечно, наши слова будут тождественны опыту – в тот самый миг всем сердцем прилепиться к Богу. Тем не менее, эта молитва имеет свое продолжение, а в ее конце мы просим Господа «не ввести нас во искушение» и «избавить нас от Лукавого». Итак, исповедание Бога Отцом должны привести нас к полному, без какого либо «зазора», единству с Господом. Но в конце молитвы мы вновь просим Господа об избавлении от зла. О чем это свидетельствует? Бывает так, что слова молитвы отображают наш опыт. А бывает, что наши слова являются призывом, путеводителем, знаком, указывающим, в каком направлении должно двигаться наше сердце.

«Христос посреди нас!» — это очень важные, очень ответственные слова. Их действительно нельзя превращать в формальность. Но, как сказал святой Иоанн Златоуст, Господь «и дела приемлет, и намерения целует». Поэтому, услышав «Христос посреди нас!» от митрополита Антония, я приму такие слова как благое намерение, приму их как просьбу ко Христу восполнить между нами недостающее.

И еще. Я немало знаю о внутренней церковной жизни. Но я умею молчать ради блага Церкви. Что же касается публикаций некоторых церковных документов в средствах массовой информации, то я считаю, что это целесообразно лишь в том случае, когда сам автор документа рассматривал их как документы публичные, то есть предназначенные для обнародования.

• Запитання від chernomorets

Ваше Високопреосвященство! Після вивчення документів, які останнім часом опубліковані в пресі, маю кілька питань. 1.Чому на допиті у суді Ви фактично визнали власну співучасть у викраденні черниць? Не думаю, що усе було так, як представлено у тих документах, але все-таки як можна було визнати винними інших людей і де-факто самого себе, якщо Ви дійсно невинні? 2.Чому такими дивними є свідки у справі проти Новинського? Половина - Ваші друзі, половина - нікому не відомі люди. 3.Чому Ви так мало зробили для розвитку УПЦ коли мали там владу? 4.Яка Ваша загальна мета - стати предстоятелем? Але у якій юрисдикції? 5.Чи визнаєте Ви, що переоцінили власні сили багато разів - у 2011-му, у 2013-му (почавши війну із м.Агафангелом), у 2014-му? Взагалі, чи бачите Ви щось помилкове у діяльності своїй чи митрополита Володимира, чи все завжди було непомильним?

Шановний Юрію Павловичу Чорноморцю! По-перше, хочу привітати Вас з відновленням нашого діалогу.

Остання наша розмова з Вами відбулася кілька років назад, а саме на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці 6-7 квітня 2014 р. Ця розмова носила виключно приватний характер. Однак, це, на жаль, не завадило Вам таємно, без мого дозволу, записати її на диктофон. А згодом передати роздруківку цієї розмови керуючому справами митрополиту Антонію (Паканичу) та двом іншим впливовим членам Священного Синоду УПЦ — митрополитам Агафангелу та Іларіону, відносно яких ви задавали мені провокативні питання. Певний час Ви моніторили мою сторінку у Фейсбук, робили певні висновки та передавали це вищевказаним особам. Одній із таких передач документів через вашого посильного, в день Синоду влітку того ж 2014р. я випадково сам став свідком. Пригадую, що Ваш добрий знайомий протоієрей Петро Зуєв тоді був засмучений Вашим вчинком, вважаючи, що така поведінка порушує норми міжособового спілкування. Але я ще тоді захищав Вас, кажучи, що Ваш вчинок мав імпульсивний характер, а ситуативне лукавство, якого Ви припустилися, пояснюється Вашим захопленням тодішнім працедавцем — керуючим справами УПЦ митрополитом Антонієм, неформальним радником та спікером якого Ви тоді були.

Днями на сайті, що належить "мандрованному олігарху" Сергію Курченкові, була надрукована брудна стаття, де коментуються певні події, які, нібито, трапилися у Вашому особистому житті. Розцінюючи такі публікації як вияв пострадянського хамства, вважаю, що ведення полеміки на такому рівні лише компрометує сановитого замовника цих матеріалів.

Співчуваю Вам, що Ви стали жертвою інформаційної провокації. Але хочу зазначити, що дуже добре пам’ятаю, як деякий час тому Ви — в якості одного із спікерів митрополита Антонія — давали численні інтерв’ю у ЗМІ, де стверджували, шо в УПЦ, мовляв, йде боротьба двох партій: "партії монахів" (уособленнями якої є митрополити Антоній та Онуфрій) і "партії бізнесменів" (уособленням якої, з Вашої легкої руки, став аз грішний). Минув час, і багатьом спало на думку, що Ваша експертна оцінка була необ’єктивною. Є навіть люди, які вважають, що на Вашу оцінку тоді міг вплинути той факт, що Ви були неформальним спікером одного з кандидатів на посаду Предстоятеля та працювали на гонорарній основі.

Утім, знаючи Ваш запальний характер, можу припустити, що головним для Вас були не кошти, а переконаність у тому, що Ви служите святій справі та торуєте дорогу до влади святій людині.

По-друге, хочу привітати Вас з переходом до світоглядно і богословсько близької Вам УГКЦ, про що намір зробити, ви також говорили в квітні вже згаданого року. Як Ви нещодавно висловилися у фейсбуці, Київська Церква невидимо розділена на чотири гілки, лише дві з яких є канонічними. А, отже, після прийняття рішення залишити УПЦ у Вас, мовляв, був лише один вибір — приєднатися до канонічної УГКЦ. Не можу погодитися з такою богословською схемою. Бо якщо неканонічність УПЦ КП та УАПЦ означає їх еклезіологічну неповноцінність та відсутність у цих церковних структурах спасительної благодаті, то незрозуміло, яким чином вони можуть бути гілками "невидимо єдиної" Київської Церкви? Хіба може одне й те ж саме церковне дерево приносити "благодатні" та "безблагодатні" плоди? А якщо вважати, що таїнства УПЦ КП та УАПЦ благодатні та спасительні, то незрозуміло, чому саме Ви наважилися покинути Православ’я, а не приєдналися до цих церковних спільнот, які зберігають православне віровчення.

Сьогодні не час висувати звинувачення. Сподіваюся, проте, що опинившись у ролі жертви брудної інформаційної політики, Ви зробите правильні висновки і у подальшому не розмінюватиме свій талант на речі, які не личать науковцю Вашого рівня. Ви зробили свій конфесійний вибір. А нам лишається лише побажати Вам знайти душевний спокій та натхнення для наукової роботи у лоні нової церковної спільноти — УГКЦ. Звісно, нас засмучує той факт, що Ви залишили Православну Церкву, задля нинішнього стану якої Ви стільки потрудились. Але, згадуючи Ваші богословські публікації (де систематично захищалася католицька точка зору на певні — дискусійні — між православною та католицькою стороною питання), вважаю Ваш вибір інтелектуально чесним та послідовним.

Тепер перейдемо до відповідей на Ваші питання.

1. Стосовно моїх показів у "справі черниць", які нещодавно були опубліковані. Допити проходили з порушеннями процесуальних норм, без участі адвоката, який не допускався з наказу вищих чинів МВС. Без повного, достатнього та зрозумілого мені роз’яснення усіх прав та обов’язків свідка. Підкреслюю, саме свідка, а не підозрюваного. Зі сторони слідства мали місце підтасовка фактів та пряма дезінформація мене про реальне положення справ. Допит-опитування велися безперервно. В тому числі у нічний час, що заборонено законом. Було зрозуміло, що слідство ведеться недобросовісними методами, що поставлена мета будь-якими методами здобути компрометуючі покази. Це був мій перший досвід спілкування зі слідством та дізнанням. І в умовах такого жорсткого психологічного тиску були дані покази, на які Ви посилаєтесь. Все це детально відображено в матеріалах слідства, що зараз ведеться у "справі протизаконного тиску на Митрополита Володимира". А тепер у мене питання вже до Вас, шановний Юрію Павловичу: як Ви гадаєте, чи можна вважати покази, що були надані в таких умовах, і добуті такими методами законними?

Стосовно моєї нібито участі у цій справі. Відбувся суд, і винні особи встановлені. Вони були засуджені і відбувають покарання. Суд засудив цих людей на основі фактів, очних ставок з потерпілими, свідками. Але ніхто не дав показів, що я викрадав, або підбурював викрасти черниць. Ніхто не дав покази, що я був пособником у цій справі. Мої опоненти розкручують тему, мовляв, Драбинко був "пособником" у справі зникнення монахинь. У чому саме? Можливо, я стояв на варті? Підганяв машини для їх вивозу з території Києво-Печерської Лаври? Я надавав місце для укриття черниць? Пропускав на території Лаври невідомі машини? Або давав команду це зробити? У чому полягає моє нібито пособництво? Навпаки, я запропонував ігумені та її помічниці власний автотранспорт з водієм та охорону, які б їх доправили до Покровського монастиря. Отримав на це відмову. Дивним є те, що ігуменя до мене приходила з диктофоном, як про це відомо з матеріалів слідства. Для чого?... нажаль запитань сьогодні більше, аніж відповідей.

Єдине, що мені можна закинути в цьому контексті — це виклик ігуменії Калісфенії на розмову до Митрополії. Хочу нагадати, що ця бесіда мала місце на прохання людей, наших парафіян, які постраждали від злочинних дій Панько. Остання мала тісні зв’язки з Свято-Покровським жіночим монастирем, про це йдеться в численних листах-скаргах на ім’я Митрополита Володимира (котрі до речі були ним передані керуючому справами УПЦ, і подальша доля їх мені невідома). Було відомо, що вкрадені у людей шляхом шахрайства кошти якимось чином проходили через цей монастир. Відомо, що багато людей віддавали кошти Панько саме на території Покровського монастиря, де у Панько був офіс. У цій ситуації, виконуючи волю Блаженнішого Митрополита Володимира, я запросив настоятельку монастиря ігуменю Калісфенію до Митрополії, де поставив їй кілька незручних питань та попередив, що кількість обібраних шахраями людей зростає. А, відповідно, зростає і незадоволення монастирем, куди люди приносили кошти для Панько. Я був зобов’язаний це зробити. Потрібно було відвести підозри від монастиря та й від себе, оскільки ошукані вплутували і моє ім’я до шахрайських дій Калісфеніі і Панько. І попередити настоятельку, що все, пов’язане з Панько, це абсолютна афера, розплутуванням якої, до речі на моє прохання, займалося, або повинно було займатися МВД. До сих пір не встановлено, чи одна Панько використовувала монастир як ширму для шахрайства. Чи до цієї справи були дотичні й інші високопоставлені парафіяни монастиря, які допомагали заводити та виводити кошти. Відомо, що чоловік Панько, який займав високу посаду в Адміністрації виступав її поручителем.

2. Тепер Ваше наступне питання: "Чому такими дивними є свідки у справі проти Новинського? Половина — Ваші друзі, половина — нікому не відомі люди". Вибачте, але серед свідків у цій справі не лише мої друзі або знайомі, але й колишні президенти, помічники і заступники міністра, колишні працівники Прокуратури різних рівнів. Скажіть, будь ласка, колишній президент — це "нікому невідома" людина? І ще. А ким, з Вашої точки зору, мають бути свідки у цій справі? Охоронцями народного депутата Вадима Новинського? Його співробітники? Помічники? Випадкові громадяни з вулиці? Цілком зрозуміло, що свідками реального утримання у заручниках і фактичного позбавлення волі могли бути, в цілому, люди зі сторони Церкви. Чимало церковних людей бачило озброєний конвой та знали про те, що мене насильно утримують. Сподіваюся, що слідство зібрало і ще збере достатньо доказових фактів. Прямих і непрямих доказів, що підтверджуватиме провину посадових осіб та тих, хто оплачував це беззаконня. Засоби на утримання охорони впродовж майже 9-ти місяців, засоби пересування та зв’язку, місця проживання, харчування. Певний, що ці та інші витрати були взяті не з державного бюджету. Хтось все це оплачував з позабюджетних фондів… Хто це оплачував? Навіщо? За чиїмось проханням або за наказом? Або ж на взаємовигідній основі? Ось питання, що вимагають відповіді. А не загальних фраз про те, що вся справа, мовляв, будується на лжесвідченнях. Вадим Владиславович називає мене та архімандрита Филипа(Жигуліна) за прізвищем, ігноруючи сан. Це не личить культурній, людині. А, тим паче, людині церковній, православній. Але мало проголосити себе невинною овечкою, а священнослужителів з найближчого оточення спочилого Предстоятеля — моральними потворами та лжесвідками, знімаючи та демонструючи мультики і замовні сюжети. Це про тих, кому народний депутат 23 листопада 2013р. обіцяв, що вони (тобто ми) в нього "валер’янку стаканами питимуть". Потрібно ще довести свою невинність у суді, чого я щиро бажаю Вадиму Владиславовичу. Часи Януковича та замовного правосуддя минули. А у Вадима Владиславовича, який був і лишається заможною людиною, і без депутатського мандату залишиться чимало законних способів довести свою невинність. Тому я не бачу ніякої трагедії у тому, що з нього може бути знята депутатська недоторканність. За часів Януковича до мене не допустили адвоката з наказу вищих міліцейських чинів. А Вадим Владиславович приходить в Прокуратуру виключно разом з адвокатами. Часи змінилися. І це добре, бо, насправді, усі ми зацікавлені не в тому, щоб виграла та або інша сторона, а в тому, щоб була встановлена правда.

3. "Чому Ви так мало зробили для розвитку УПЦ коли мали там владу?" Я зробив стільки, скільки міг. Сподіваюся, що так само вчинили і ви перед тим, як залишити Православну Церкву і приєднатися до католицизму. Разом з тим, не хотів би, щоби у вас склалося враження, що я несамокритична людина. Згадуючи сьогодні ті часи, мені теж здається, що можна було зробити більше і краще. Нажаль помилки, як в справах так і в особистостях, та недопрацювання, дають сьогодні про себе знати.

4. "Яка Ваша загальна мета — стати предстоятелем? Але у якій юрисдикції?" Моя мета — сприяти відновленню церковної єдності. На відміну від багатьох інших, я з реального церковного досвіду знаю, що перебування на такій посаді пов’язане з повним самозреченням. Комусь може здатися, що ієрарх, що посів посаду Предстоятеля, матиме додаткові можливості для самореалізації. Але це глибока помилка. Навпаки, у нього з’явиться нова ступінь послуху. Блаженніший Митрополит Володимир був прекрасним богословом. І він мріяв написати докторську з еклезіології, у Блаженнішого навіть був написаний план такого богословського дослідження. Однак обставини предстоятельського служіння не дали йому змоги завершити його наукову роботу. Я — молода і, як дехто каже, амбіційна людина. Але мої амбіції не носять сьогодні адміністративний характер. Я не прагну посади Предстоятеля, а хотів би реалізувати себе у сфері богослов’я, зокрема, у сфері новітньої церковної історії, де бимогли стати у нагоді мої знання, досвід та архіви. (В тому числі і Ваші аналітичні матеріали). Крім того, я — прихильник соборного устрою Церкви, прихильник евхаристійного богослов’я, яке наголошує на зв’язку між предстоятелем євхаристійного зібрання та громадою. Сучасній Православній Церкві не потрібні диктатори, не потрібні ієрархи, які б змушували Церкву приймати свої концепти та ідеологеми. Сучасний Предстоятель має бути людиною, що звикла до самообмеження, звикла приймати та цінити думки та позиції інших, була модератором дискусій, а не ідеологом.

5. "Чи визнаєте Ви, що переоцінили власні сили багато разів — у 2011-му, у 2013-му (почавши війну із м.Агафангелом), у 2014-му? Взагалі, чи бачите Ви щось помилкове у діяльності своїй чи митрополита Володимира, чи все завжди було непомильним?" Ваше питання можна перефразувати таким чином: "Ви мисляча людина або втратили здоровий глузд?" Відповім Вам так: я не втратив здоровий глузд та самокритичність, і не вважаю усі рішення УПЦ, які були прийняті за часів Предстоятельства Митрополита Володимира, непомильними. Сподіваюся, що так само не втратили здоровий глузд і Ви, розуміючи, що будучи неформальним радником та спікером митрополита Антонія, Ви могли зробити для Православної Церкви набагато більше, ніж це у вас вийшло. Така, на жаль, доля мало не всіх людей. Ми — схильні перебільшувати свої сили, схильні помилятися. Головне, це вчасно робити висновки. А ще — не тікати з поля бою, не лишати Церкву, у якій ми прийняли хрещення, а, у міру власних сил та, можливо, всупереч історичним тенденціям,робити все від нас залежне заради відновлення церковної єдності та утвердження Українського православ’я.

• Запитання від 13moiseev

Владико, чому саме зараз(а не через місяць після смерті Володимира) після сутички в монастирі с Новинським Ви вирішили так вчинити?

Шановний друже, Ваша інформація не відповідає дійсності. Кримінальне провадження, на яке ви посилаєтесь, відкрито за депутатським зверненням народного депутата Андрія Деркача. Що ж стосується моїх показів у цій справі, то я їх надав задовго до інциденту у Корці. Скоріше навпаки, жорстка, до сутички, реакція Вадима Новинського була обумовлена саме моєю участю у цьому кримінальному провадженні у якості свідка. І ще: я не перебуваю в особистому конфлікті з Вадимом Владиславовичем. Як я вже зазначав раніше, це конфлікт односторонній. Як священник і християниня вибачив Вадиму Владиславовичу цей інцидент.

• Запитання від Оксана

Шановний владико, а чи можна говорити про якесь проукраїнське крило в УПЦ МП, якщо жоден з владик не протестував проти українофобських заяв і вибриків нинішнього керівництва УПЦ МП? Неголосні виступи окремих священиків не можна враховувати, бо вони люди підневільні.

Церква — це не суспільно-політична структура, а тому будь-який поділ церковних структур на «крила» або «партії» є умовним. Отже, коли ми говоримо «проукраїнське крило» — це певна умовність, бо головною ідентичністю для як «проросійського», так і для «проукраїнського» крила є (або, принаймні, має бути) ідентичність християнська, а не національна.

Тепер стосовно «проукраїнського крила», застосовуючи запропонований Вами термін. Перш за все, я би порадив знизити градус емоційності і не вживати таких виразів як «українофобські заяви і вибрики», особливо, якщо ви маєте на увазі вислови або вчинки Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Блаженніший не є і ніколи не був українофобом. Можливо, він не є прихильником автокефалії УПЦ, принаймні, на даному історичному етапі. Але хіба ми маємо заперечувати його право на таку думку? Ми живемо в плюралістичному суспільстві. Живемо у державі, яка, спираючись на європейську традицію, гарантує кожному з нас широкий обсяг громадянських прав. Одним з таких прав є право на вільне сповідування будь-якої релігії або приналежність до будь-якої, не забороненої у законний спосіб, релігійної спільноти. Зрозуміло, що українське суспільство може очікувати і від Блаженнішого Митрополита Онуфрія, і від УПЦ у цілому більшого поступу у напрямку до відновлення церковної єдності на базі канонічної незалежності. Але ніхто з нас не має права змушувати іншого приймати або заперечувати необхідність автокефалії (або іншого канонічного статусу) Української Церкви. Церква має соборну природу, бо усі питання у ній вирішуються соборно. А, отже, все має вирішитися вільно, без примусу як з боку держави на ієрархів, так і з боку церковного керівництва на єпископат, священство та вірних. Блаженніший Митрополит Онуфрій не є прихильником канонічного відокремлення УПЦ від патріаршого центру у Москві. Але він і не забороняє мене як свого вікарного єпископа у священнослужінні, як про це дехто мріє. І це — незважаючи на те, що я, спираючись на звернення Харківського Собору та інші важліві церковні документи,публічно заявляю про те, що є прихильником автокефалії. І саме це свідчить, що Блаженніший не українофоб, як Ви висловилися, а людина, якій властива європейська культура, властиве толерантне ставлення до інших, відмінних від його власної, думок. Повертаючись до «проукраїнської» групи священства та єпископату. Мені здається, тут коректніше вживати вираз«проавтокефальне» крило. А ще точніше — про групу єпископів та священства, які зорієнтовані на відновлення церковної єдності в Україні на базі канонічної незалежності. Безумовно, така група всередині УПЦ існує. Але на сьогодні микористуємося дуже незначною підтримкою ззовні: як з боку держави, так і з боку українського бізнесу. Зауважте, існує декілька інформаційних церковних або навколоцерковних проектів, для яких властива чітка проросійська орієнтація: сайт “Правлайф”, віртуальний, але вельми діяльний«Союз православних журналістів» тощо. Всі ці проекти, з огляду на їх динаміку, добре фінансуються. А що має «проавтокефальнекрило»? Кирил Фролов та подібні йому російські горе-аналітики постійно пишуть про те, що «автокефальна група Драбинка» фінансується мало не з Америки, причому мало не безпосередньо з Держдепартаменту. Але сумна правда в тому, що ієрархи та священство, яке зорієнтоване на відновлення церковної єдності на базі канонічної незалежності, не мають навіть інформаційних майданчиків, де могли би вільно та систематично висловлюватися. Усе, що нам доступне— це ситуативна увага українських ЗМІ. Чи зможе за таких умов «проукраїнське крило» в УПЦ більшою мірою, ніж сьогодні,впливати на ситуацію? Мій прогноз песимістичний. Якщо ситуація не зміниться, то виступи прихильників церковної єдності та канонічної незалежності так і лишатимуться непочутими у суспільстві. Підсумовуючи, хотів би ще раз закликати Вас не розглядати УПЦ як «окупаційну релігійну структуру». Я розумію Ваші емоції, розумію, що триває гібридна війна РФ проти України. Але давайте лишатися європейцями, давайте навчимося толерувати різні думки і позиції.

• Запитання від Святослав

Слава Христу! Як Ви відноситесь до Собору на Криті? Чи зможемо ми побачити там наших єпископів наступного разу?

Всеправославний Собор, що проходив на грецькому острові Крит 19-26 червня 2016 р. — це, безумовно, центральна подія в житті Православної Церкви кінця 20-початку 21 століття. Дуже сумно, що від участі у Соборі в останній момент утрималися 4 Помісних Церкви, які , натомість, брали участь у його підготовці: Антіохійська, Руська, Грузинська та Болгарська. Проте, навіть і в такому, усіченому форматі, Собор став епохальною подією в житті Православної Церкви, засвідчивши здатність нашої Церкви до оновлення та динамічного розвитку. Сучасне православ’я існує в умовах світу, що глобалізується. І в цих нових історичних умовах було дуже важливо засвідчити, що Православ’я— це не парад воскових фігур, не музей благочестивих старожитностей, а жива спільнота, жива традиція, жива християнська віра. Православна Церква існує сьогодні у різних історичних та культурних контекстах. Православ’я дещо відмінне на Заході та Сході. Але де б воно не існувало, Православ’я має, з одного боку, не зраджувати віковій християнській традиції, а з іншого — бути відкритим до сучасної людини, відповідати на виклики доби, проповідувати Христа Розіп’ятого та Воскреслого доступною сучасній людині мовою... З Всеправославним Собором пов’язували чимало різних очікувань. Одні сподівалися, що він стане аналогом Другого Ватиканського Собору. Інші — були готові сприйняти як«лжесобор останніх часів». Проте Всеправославний Собор зайняв власне місце в історії Церкви. Можливо, він і не вирішив усіх актуальних та болючих для сучасного православ’я питань. Наприклад, не визначив порядку утворення нових Помісних Церков. Або не здійснив кодифікації та часткового перегляду священних канонів Православної Церкви, де досі формально чинні, але ніким не виконуються, такі архаїчні канонічні заборони як, до прикладу, заборона лікуватися у лікаря-єврея. Проте, головним досягненням Собору є відновлення самої соборності. Сучасне православ’я засвідчило свою соборну природу, засвідчило, що воно готове до соборної роботи, готове збиратися, обговорювати і вирішувати проблеми Православної Церкви на всеправославному рівні.

Чи можна буде наступного разу побачити наших єпископів на Соборі? Все у Божій волі. Сподіваюся, що так. А коли на те буде Божа воля, то в одному з майбутніх Всеправославних Соборів зможуть взяти участь і єпископи помісної Української Церкви. Однак, це буде можливо лише за двох умов: якщо ми, православні, знайдемо у собі сили відновити діалог, а, згодом, і церковну єдність, і якщо Українська Церква здобуде канонічну автокефалію, яка буде визнана повнотою православного світу.

• Запитання від Степан Мельник

Високопреосвященний владико, сьогодні очевидно, що в УПЦ нема майбутнього під Москвою. Але громади не дуже спішать переходити до УПЦ КП. Який вихід Ви бачите?

Громади УПЦ «не дуже спішать переходити до УПЦ КП», бо на сьогодні ця церковна спільнота не має канонічного визнання і перебуває в ізоляції від решти православного світу. Самопроголошений Київський Патріархат веде діалог з Константинополем про можливе визнання цієї структури у тій або іншій формі. Але наскільки мені відомо, з боку Константинополю є чіткий меседж, що надання канонічної автокефалії для Української Церкви можливе лише тоді, коли в Україні буде відновлена церковна єдність. Таким чином, єдиним виходом з ситуації, що склалася, на мій погляд, є припинення конфронтації та відновлення діалогу. Розумію, що це дуже нелегко. Розумію, що за роки конфронтації було зроблено багато речей, які важко один одному вибачити. Але, повірте, альтернативи діалогу немає. Згадайте яка жорстка конфронтація свого часу існувала між Московським Патріархатом та Російською Закордонною Церквою. Там теж мали місця прокляття, заборони, позбавлення сану тощо. Ба більше, і представники Зарубіжної Церкви, і представники Московського Патріархату ставили під сумнів благодатність таїнств іншої сторони. Утім, зрештою Христова любов змогла перемогти енергію розділення. Церковну єдність було відновлено, а ієрархи, які раніше протистояли один одному, тепер перебувають у канонічній та євхаристичній єдності. Так само з Божою поміччю можна улікувати і розділення в Україні.

• Запитання від Наталія

Шановний Володико! Останнім часом з'являється інформація про те,що Ви на невизначений строк маєте виїхати за кордон.Як що таке станется,то не призведе це до того,що Ваші прихильники будуть почувати себе зоадженеми і вже після Вашого повернення не зможуть довіряти Вам? Крім того такий від'їзд може бути сприйняти,як згода з обвинуваченням у викраденні чорниць.

З цього приводу я вже зробив окрему заяву, що надрукована на моїй сторінці в фейсбуці. Мало місце і спростування в ЗМІ. Тому відповім вам максимально стисло: хоча мій графік і передбачає поїздки закордон, мої недруги не мають мріяти, що я залишу Україну.

• Запитання від Олексій

Ваше Високопреосвященство! Як би Ви віднеслися до теоретичної в нинішніх умовах можливості, зважаючи на заяву патріарха Кирила про небажання МП змінювати в бік автокефалії канонічний статус УПЦ, - як би ви оцінили ймовірність спільної заяви-прохання значущої кількості архієреїв про надання автокефалії? Якщо вважаєте, що така ситуація неймовірна за нинішніх умов, то, на Вашу думку, чому? які мотиви у синодалів? у єпархіальних керуючих?

З формальної точки зору, у заяві Святішого Патріарха Кирила йшлося не про українську автокефалію, а про непорушність канонічних кордонів Руської Православної Церкви. Дозволю собі навести точну цитату: «Мы никогда не согласимся на изменение священных канонических границ нашей Церкви, потому что Киев — это духовная колыбель святой Руси, как Мцхета для Грузии или Косово для Сербии». Інша річ, що саме так, — як декларацію недопущення незалежності Української Православної Церкви — подала слова Святішого Патріарха близька до Відділу зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату інформаційна агенція «Інтерфакс-релігія».

Святіший Патріарх Кирил — масштабна історична постать у Російському православ’ї. І я вдячний Святішому Патріархові за ясність, яку він вніс до позиції Московської Патріархії стосовно можливого надання автокефалії УПЦ. Святіший Патріарх чітко висловив свою думку: канонічна незалежність Києва неможлива, оскільки він є духовною колискою Русі (а, отже, додам від себе, і сучасної Росії). Однак, цей вислів коректний в рамках свого контексту. Коли він — як це, очевидно, і прагнув засвідчити Патріарх, — говорить про культурно-психологічну неготовність російської православної спільноти до канонічної незалежності Києва (Який досі сприймається російською свідомістю не в якості реального міста, а як символічна реальність: священний центр Давньої Русі).

Якщо ж ми спробуємо розглянути подібне твердження у догматичній площині, то висновки можуть виявитися доволі парадоксальними. Я побіжно згадував про це у рамках цієї веб-конференції, відповідаючи на одне з попередніх запитань. Тому обмежусь тут лише стислим викладом. Річ у тім, що православна еклезіологія стверджує, що структура Помісних Православних Церков певним чином віддзеркалює спосіб буття Бога Любові — Пресвятої Тройці. Отець, Син і Святий Дух — це не три «складові частини» Божества. Кожна Особа — це повне, незменшене виявлення Божественної природи. Так само Помісна Церква — це не «частина» вселенського православ’я, а його «суцільний, незменшений вияв у визначеному місці» (архієп. Василій Кривошеїн). Таким чином, в контексті православної догматики думка про те, що українська автокефалія неможлива (бо тобі, мовляв, Московському Патріархатові «бракуватиме» давньої колиски Русі-Києва) є хибною. Святіший Патріарх Кирил — богословськи освічена людина, яка прекрасно розуміється на еклезілогії. А тому він не міг мати на увазі, що значення Києва як сакрального центру Київської Русі унеможливлює автокефалію Української Церкви. Гадаю, тут усе ж малася на увазі не принципова неможливість повної канонічної незалежності Української Церкви (як думку Святішого інтерпретувало агентство «Інтерфакс-релігія»), а ситуативна недоречність автокефалії. Це — пастирська позиція Предстоятеля Руської Церкви. І ми, ієрархи УПЦ, з належною шаною її вислухали.

Але ця позиція Святішого не знімає з нас, українських архієреїв, пастирської відповідальності за долю Православ’я у нашій країні. По-перше, майже усі новітні автокефалії були проголошені всупереч первинній волі ієрархії Церкви-Матері, яка згодом, переконавшись у правильності цього рішення, благословляла рішення місцевої Церкви про автокефалію. Хочу наголосити: посилаючись на цей історичний досвід, я не закликаю до утворення Помісної Церкви в Україні шляхом розколу, а лише підкреслюю, що позиція Церкви-матері з плином часу здатна змінюватися, і те, що комусь видається неможливим сьогодні, може стати канонічною та історичною реальністю завтра.

По-друге, нам потрібно враховувати історичну ситуацію, в якій сьогодні опинилася Православна Церква в Росії. Предстоятель Руської Православної Церкви є громадянином Росії. І для блага РПЦ, більшість парафій і керівний центр якої знаходиться у Росії, Патріарх має піклуватися першою чергою про стосунки очолюваної ним Церкви саме із російською (а не, до прикладу, з українською) владою. Проте, усім нам відомо про сучасний стан російсько-українських стосунків на державному рівні. Триває гібридна війна Росії проти України. Триває надзвичайно жорсткий тиск Росії на українську владу. Чи варто думати, що в цих умовах керівництво РПЦ піде на те, щоби благословити канонічну незалежність Києва? Звісно, такий крок був би сприйнятий російською владою як жест зради з боку Церкви. Мовляв, у той час, коли Росія намагається політично поглинути Україну, керівництво РПЦ толерує канонічну незалежність Української Церкви і таким чином створює в Україні острівки «самостійництва».

За вказаних умов я би закликав нашу громадськість не засуджувати Святішого Патріарха, а зрозуміти делікатне становище, в якому він опинився. З одного боку, — православна спільнота України потерпає від церковного розділення, подолати яке, як це сьогодні вже очевидно, можна лише на основі канонічної незалежності. З іншого, — неоімперські тенденції у російській державній політиці стосовно України. Святіший Патріарх не уповноважував мене доносити якісь меседжи до української громади. А тому все, що я зараз стверджую — це лише мої припущення, хоча я і намагаюся робити їх на певній аналітичній базі.

Однак, спробуємо поміркувати разом. Що лишається робити за таких історичних умов главі РПЦ? Очевидний висновок такий: чекати, чим завершиться російсько-українське протистояння. А вже потім, залежно від того, що станеться, приймати рішення — погоджуватися з українською церковною незалежністю (якщо поглинення України Росією не відбудеться) або залишати канонічний статус-кво (якщо Росії усе ж вдасться позбавити Україну політичного суверенітету та у тій або іншій формі залучити її до свого євразійського проекту).

Ми — віддаємо Патріархові шану, яка належить йому як першому за честю єпископові Руської Церкви. Але ми не можемо віддати Патріархові свою пастирську відповідальність, бо згідно православного вчення про Церкву «єпархіальний архієрей за спадкоємством влади від святих апостолів, є предстоятель місцевої Церкви — єпархії, що канонічно керує нею при соборній взаємодії кліру та вірян» (Статут РПЦ, глава XV, пункт 6). Ситуація, що склалася сьогодні в Україні — надзвичайна. Адже в умовах російсько-української війни українське суспільство не готове до визнання канонічної підлеглості Православної Церкви в Україні патріаршому центрові в Москві. Рішення Церкви не можуть прийматися під тиском суспільства. Але Церква не може й повністю ігнорувати позицію суспільства, в якому вона здійснює своє служіння. Тому я вважаю, що канонічна автокефалія була і лишається дороговказом на шляху відновлення церковної єдності в Україні.

Як Ви вірно зауважили, для утвердження канонічної автокефалії потрібне волевиявлення українського православного єпископату. Утім, таке волевиявлення — принаймні в межах канонічно визнаної православним світом УПЦ — відсутнє. В єпископському корпусі нашої Церкви є прихильники автокефалії. Але наразі ця група єпископату недостатньо консолідована, аби наважитися на такий важливий канонічний крок як соборне прохання про автокефалію. Чимало архієреїв чекають. Чекають, доки зникне загроза поглинення України Росією. Але ця війна може тривати ще довго. А за цей час канонічне Українське православ’я може зазнати масштабної історичної поразки.

Існує така позиція: ми — «спасенна» частина Українського православ’я, ми — «решта, що спасеться». А що трапиться з іншими — нас не цікавить. Мовляв, вони чули наші слова про загрозу неканонічності, але цим словам не повірили. Але така позиція не може бути універсальною, загальноцерковною. Така психологія властива ченцям, які усамітнилися від світу і зосередилися на боротьбі зі злом всередині власної душі. Але такою не може бути позиція Церкви в цілому. Ми несемо відповідальність за все українське суспільство. Ми маємо проповідувати Христове Євангеліє не лише тим, хто нас оточує, або тим, хто є нашим однодумцем, але усім: усьому українському суспільству і навіть усьому світові.

Доля українського православ’я — у наших руках. Це від нас, а не від когось іншого, залежить завтрашній стан Православної Церкви в нашій країні. Я звертаюся до своїх співбратів по архієрейському служінню. Наш єпископат неодноразово — починаючи з часів Харківського Собору — засвідчував, що в майбутньому Українська Церква має посісти належне їй місце в родині Помісних Православних Церков. Не залишайте цієї пастирської позиції! Не зраджуйте ідею Помісності. Пам’ятайте, якщо ми, архієреї УПЦ, сьогодні відмовимося від ідеї відновлення церковної єдності на базі автокефального статусу, то українське суспільство може відвернутися від канонічного православ’я та остаточно зробити вибір на користь православних спільнот, які пішли шляхом самопроголошення автокефалії…

Мине час. І Помісна Православна Церква в Україні неодмінно буде остаточно уконституйована — аж до визнання канонічної незалежності Української Церкви з боку Помісних Православних Церков. Все це станеться. Станеться, бо рух історії незворотній. Але питання у тому чи це станеться за нашою волею та за нашою участю або всупереч нам і нашій позиції. Я розумію, що боротьба за відновлення церковної єдності порушує наш особистий комфорт. Розумію, що ніхто не хоче висловлювати думки, які не збігаються з думкою провідних та шанованих ієрархів Руської Церкви. Але я прошу усіх усвідомити: момент, в який ми живемо, історичний. Вирішується доля Українського православ’я. Вирішується доля України — чи лишиться вона й далі країною переважно православної традиції або спиратиметься в майбутньому на іншу релігійну ідентичність. Не будьте байдужими! Пам’ятайте, наша бездіяльність сьогодні обов’язково призведе до того, що ми лишимося на маргінесі історичного процесу завтра.

• Запитання від Светлана

Уважаемый владыка! 1. Патриарх Кирилл сегодня в очередной раз заявил, что никогда не даст УПЦ автокефалии, исходя из «нерушимости канонических границ» и исключительного значения Киева как истока для Московской патриархии. Настроения самих украинцев видимо решено игнорировать: Патриарх хвалит тех, кто с ним согласен, и называет крайними националистами всех, кто с ним не согласен. Вопрос мой вот в чем: Вы согласны с патриархом Кириллом? Если да, то как это может быть? Если Вы не согласны, то как Вы до сих пор в РПЦ? 2.Ваша деятельность, особенно в последние годы, ударила по авторитету церкви. Иногда создается впечатление, что патриарх Филарет Вам платит за развал УПЦ. Это так? 3. Вы монах и давали обет бедности. Зачем Вам два дома и две квартиры? 4. Чего вообще Вы добиваетесь своей деятельностью? В чем цель Вашей жизни? Как польза от всей Вашей деятельности – прошлой и настоящей?

Уважаемая Светлана!

1. На первый заданный Вами вопрос я уже отвечал в рамках данной веб-конференции. И все же, ввиду особой важности затронутой Вами темы, позволю себе вновь к ней вернуться, чтобы внести дополнительную ясность в мою пастырскую позицию. Критиковать патриарха Кирилла в Украине сегодня, с позволения сказать, в тренде. И все же это не дает Вам права на интеллектуальную лень. Вы задаете мне, иерарху УПЦ (МП), вопрос, требуя от меня прокомментировать высказывание Святейшего, но при этом ленитесь воспроизвести точную цитату. Это демонстрирует не только отсутствие у Вас уважения ко мне лично, но и отсутствие такового по отношению к Предстоятелю Русской Церкви. Не буду скрывать, что меня глубоко разочаровывает такой подход. Можно и, возможно, нужно дискутировать с теми иерархами или мирянами, которые не приемлют идею канонической независимости Украинской Церкви. Но нельзя подменять дискуссию базарным спором, где прав оказывается тот, кому удалось громче остальных выкрикнуть очередное обвинение или ругательство.

Господь говорил, чтобы сказавший брату своему "рака" (арам. "глупец") подлежит суду синедриона, а назвавший брата своего безумным — геенне огненной. Но многие из нас, увы, игнорируют эти слова и при первом удобном случае объявляют всех, с чьим мнением они в силу каких-либо причин не согласны, "безумцами" и "глупцами".

Я не призываю Вам некритично воспринимать любой тезис, исходящий от лица, облеченного священным саном. Но мы не должны упрощать дискуссию, отказываясь мыслить о церковных вещах с церковной (а, точнее, богословской) точки зрения, не должны объяснять все имеющиеся в церковном мире расхождения позиций исключительно геополитикой и предположительными "интересами сторон".

В Церкви могут иметь место и полезны дискуссии, разномыслие, различные пастырские подходы. Но такая дискуссия должна вестись на определенном культурном уровне, предполагающем уважение и желание понять другую сторону. А иначе дискуссия просто не имеет смысла, теряет интеллектуальный формат и превращается в простое эмоциональное самовыражение.

Проблема автокефалии — проблема преимущественно пастырская, поскольку именно на её основе можно сегодня уврачевать существующее в Украине церковное разделение. И мы не должны стыдиться того, что мы — приверженцы автокефалии. Не должны стыдливо опускать взор, беседуя со своими собратьями-православными из России. Мы могли ждать, могли терпеливо откладывать рассмотрение этого вопроса на будущее, когда церковное сознание в России будет в большей степени готово к идее Украинской автокефалии. Но в сложившейся исторической ситуации мы не может более оттягивать рассмотрение вопроса об автокефалии. Нас вынудили это сделать. Вынудила ситуация, которая сложилась в нашей стране после аннексии Крыма и начала войны на Донбассе. Здесь нужно сделать важную оговорку. Автокефалия — не может быть способом духовно-культурного "отделения" церковной Украины от церковной России. В основе православного понимания автокефалии лежит богословие единства, а не богословие "отделения". Поэтому автокефалия Украинской Церкви это не "месть" за военную агрессию. Это не контрмера с украинской стороны в гибридном противостоянии с Россией.

Автокефалия должна стать ответом Церкви на новую пастырскую ситуацию, которая сложилась сегодня в Украине. Автокефалия — это канонический институт и пастырская мера, цель которой не разделить, а напротив, объединить. Но если раньше, до начала российской агрессии, можно было говорить об объединении на основе, к примеру, автономии в составе Московского Патриархата, то сегодня большинству православных верующих в Украине очевидно, что базой для объединения может быть только каноническая независимость.

Итак, как мне кажется, с пастырской точки зрения альтернативы автокефалии нет. Но означает ли это, что нам теперь, так сказать, подобает непочтительно вести себя по отношению к Патриарху Московскому? Означает ли это, что мы должны отныне видеть в каждом россиянине врага? Можно ли сказать, что история выдала нам некий карт-бланш на раскол и хамство? Ничего подобного. Напротив, в сложившейся ситуации мы должны быть максимально корректны, воздерживаясь от эмоций и опираясь на аргументы преимущественно богословского и пастырского характера. Борясь за автокефалию, мы должны помнить: наша цель не разделение, а единство, наша цель не "отделить" от общения с одним из Патриархов православного мира православных верующих в Украине, а, напротив, уврачевать раскол и вернуть в пространство церковного общения тех, кто сегодня пребывает в вынужденной канонической изоляции.

Вы пишете: "Вопрос мой вот в чем: Вы согласны с патриархом Кириллом? Если да, то как это может быть? Если Вы не согласны, то как Вы до сих пор в РПЦ?" Отвечаю Вам: я согласен с Патриархом в его исповедовании православной веры, я солидарен со Святейшим в его трудах по утверждению догматической и канонической традиции Православия, я солидарен с Патриархом по многим вопросам церковного строительства, к примеру, с его смелым проектом ввести обязательную катехизацию перед крещением. Но как архиерей, который несет свое послушание в Украине, я не могу согласиться с тезисом Святейшего о том, что на данном историческом этапе автокефальный статус Украинской Церкви нецелесообразен. Я не скрываю своей позиции по вопросу автокефалии. Более того, публично и систематически ее излагаю в своих статьях и интервью. Вы полагаете, что если у меня отличный от позиции Святейшего Патриарха Кирилла взгляд на каноническое будущее Украинской Церкви, то я, якобы, должен покинуть Украинскую Православную Церковь под омофором Блаженнейшего Митрополита Онуфрия. И этого же, — уйти из УПЦ — от меня требуют приверженцы политического православия и "русского мира", обеспокоенные тем, что среди епископата нашей Церкви есть приверженцы полной канонической независимости.

Но почему я должен уходить из Церкви, с которой так много связано в моей жизни и которую я всегда считал и продолжаю считать своей Церковью? Священноначалие УПЦ не запрещало мне высказываться по вопросу автокефалии. От меня, к счастью, не требуют отречься от своих взглядов. В мой адрес звучат известные обвинения. И эти обвинения, как мне кажется, не всегда соответствуют действительному положению дел. Но я готов сегодня мириться с таким положением дел, поскольку, во-первых, не считаю себя безгрешным, а во-вторых, надеюсь, что подобные вещи носят ситуативный характер.

Украина — поликонфессиональная страна, и здесь нередки случаи перехода из юрисдикции в юрисдикцию или из конфессии в конфессию. Но многое ли может решить личный переход из одного церковного сообщества в другое, когда главная историческая задача, которая сегодня стоит перед всем Украинским православием — это восстановление церковного единства? Недавно, к примеру, многие мои друзья и знакомые были шокированы поступком киевского философа Юрия Павловича Черноморца, который, разочаровавшись в социальной и канонической позиции Украинской Православной Церкви, перешел в Украинскую Греко-Католическую Церковь. Надеюсь, что Юрий Павлович обрел в своей новой церковной семье душевный покой. И не хочу его осуждать. Не хочу этого делать хотя бы потому, что считаю, что такой шаг — это его личное дело и право. В конце концов, канонический строй Церкви предполагает каноническую субординацию, но не рабовладельческий строй, когда миряне и клирики могут рассматриваться как "собственность" епископа (как "вещью" и "собственностью" рассматривался в античности раб). Решил Юрий Павлович, что ему ближе догматическая доктрина католицизма и социальная доктрина УГКЦ — говорю искренне: Бог ему в помощь! Но послужило ли это "обращение" установлению мира и взаимопонимания между православными и греко-католиками? Послужило ли оно нашему единству? Боюсь, что нет, хотя и не исключаю, что даже сегодня такая возможность у Юрия Павловича имеется. Но только в том случае, если он сосредоточит свои усилия не на критике своих бывших собратьев по Православной Церкви, а на строительстве коммуникационных и богословских мостов между православными и греко-католиками.

2. Теперь постараюсь ответить на Ваш второй вопрос. Вы спрашиваете: "Ваша деятельность, особенно в последние годы, ударила по авторитету церкви. Иногда создается впечатление, что патриарх Филарет Вам платит за развал УПЦ". Я искренне сожалею, если мои слова или поступки могли стать для кого-то соблазном и отразиться на общем авторитете нашей Церкви. Я — грешный человек и дорожу Церковью как местом моего спасения. Если я послужил соблазном лично для Вас — искренне испрашиваю у Вас прощения. Теперь в отношении второй части Вашего вопроса. Заверяю Вас, что являюсь, так сказать, "самокоштным" архиереем, поскольку ни патриарх Филарет, ни кто-либо иной моей деятельности, увы, не финансирует))

3. Теперь по поводу Вашего утверждения: "Вы монах и давали обет бедности". Общеизвестно, что в современной Православной Церкви в епископскую степень возводятся только кандидаты из числа монашествующих. Но архиерей — это не всегда и не совсем монах. Действительно, среди наших епископов есть такие, для которых монашество и после епископской хиротонии остается их главным делом, главной идентификацией.

Блаженнейший Митрополит Онуфрий — один из таких иерархов, и я рад, что Господь избрал такого благочестивого человека в преемники почившему в Боге Митрополиту Владимиру. Но насколько каждый епископ Православной Церкви сегодня может рассматриваться в качестве монаха? Ответ как будто очевиден. Как вы выразились, "вы монах и давали обет бедности". Но что делать с одним из главных монашеских обетов — обетом послушания. Монах должен находиться в полном послушании своему духовнику. Но может ли себе позволить это епископ? И не окажется ли в таком случае такой епископ только "викарием" своего духовника? Не станет ли тогда именно духовник епископа, а не сам епископ тем лицом, которое управляет епархией? Этот и другие аспекты соотношения архиерейства и монашества уже рассматривался в церковной истории. По этому поводу существуют хотя и малоизвестные, но не утратившие своей канонической актуальности соборные решения. Речь идет о имевшем место 15 февраля 1389 г. Поместном Константинопольском соборе под главенством патриарха Антония IV. К чему же пришел этот Собор? Процитирую здесь о. Андрея Кураева: "На соборе обсуждался вопрос, что делать монаху с его монашеским обетом, если его избрали епископом. Ответ — он освобождается от этих обетов. То есть он не может жениться — да, но вот скажем обет послушания… Ты владыка теперь, ты князь Церкви. Ты не можешь теперь у всех спрашивать, как тебе поступить и в ответ говорить "простите, благословите". Ты теперь распоряжаешься законно деньгами и имуществом, поэтому нестяжательство тоже отходит на второй план". Отец Андрей очень правильно замечает в этой связи: "Есть каноны — это некая мечта Церкви о себе самой. И есть реальная церковная жизнь, которая никогда в каноны не укладывалась. И может быть, даже это хорошо. Когда все идеально, это всегда может отдавать казармой. А человек шире, он ни в какой канон никогда не укладывается".

Современная церковная жизнь действительно "не укладывается" в каноны. Да и как современный церковный иерарх может быть подлинным монахом. Ведь родиной монашества является пустыня. Монах — это пустынник, это человек, который всего и всех бежит, чтобы остаться наедине с Богом. А разве может себе позволить такой "побег" современный церковный иерарх? У каждого человека есть свой перечень слабостей. Одна из моих слабостей — любовь к паломничествам, к которым я привык при жизни Блаженнейшего Митрополита Владимира. И что же? Как только я уезжаю из Киева, обязательно находятся люди и дела, которые ждут моего возвращения. А что делать правящему архиерею? Может ли он позволить себе оставить епархиальные дела, чтобы убежать в пустыню или надолго отправиться в паломничество на Афон?

Ответы — очевидны. Поэтому скажу откровенно. Мое главное дело в Церкви сегодня — это не монашество, а деятельность, связанная с моим епископским саном. Я отдаю себе отчет в том, что у любого из нас, священников, существует риск расцерковления. Я не идеализирую себя, не выставляю себя святым. Но я хочу сказать, что путь, по которому я иду — это не путь отшельника, а путь епископа, путь человека, на которого возложены несколько иные задачи.

В отношении принадлежащей и приписываемой мне недвижимости. Я живу за городом, в доме, который был мною не куплен, а построен, что значительно удешевило его стоимость. А строился этот дом, если мне, конечно, не изменяет память, около четырех лет. Почему так? Дело в том, что у меня тогда не было возможности сразу же вынуть из кармана необходимую сумму. Строился я, как и многие другие люди в нашей стране, которых можно отнести к среднему классу. Поэтапно, по мере возникновения финансовой возможности. Чтобы удешевить строительство и меблирование дома, я, к примеру, ездил в Китай. В кругах нашей бизнес-элиты, наверное, такое "признание" вызвало бы иронию. Но я не принадлежу к бизнес-элите, я не вижу ничего зазорного в том, чтобы отказаться от европейских брендов в пользу качественного товара из Китая. Недалеко от своего дома я выстроил мемориальный храм в память о покойном Митрополите Владимире. Строительство этого храма мне обошлось в сумму, превышающую ту, за которую был построен мой дом. Но я очень рад, что мне удалось завершить это строительство. Ведь, во-первых, у моих соседей появилась возможность для воцерковления и храмовой молитвы. Во-вторых, и это мотивация для меня является крайне важной, это строительство осуществлялось мною в память о Блаженнейшем, который освятил место для храма и заложил камень в его основание.

Есть еще квартира на Теремках, которой я пользуюсь в зимнее время, когда слишком дорого обходится отопление загородного дома. А также в те дни, когда я служу в Преображенском храме, который находится в десяти минутах ходьбы. С приобретением этой квартиры мне помог Игорь Владимирович Лысов — почетный президент компании "Лико-холдинг" и староста нашего храма.

Теперь о имуществе, которое мне, можно сказать, оставил покойный Митрополит Владимир. В видеоролике, который демонстрировал в стенах парламента один "народный олигарх", было указано, что я, якобы, владею домом в Царском Селе, и названа его гипотетическая стоимость на рынке. Увы, ничего, кроме улыбки, подобное "экспертное" заключение вызвать не может. Цифру в 4 миллиона долларов можно написать и над изображением собачьей будки. Но изменит ли такая фантастическая цифра реальную стоимость объекта?

Откуда же у меня этот дом и почему я его действительно не продаю? Этот дом строился для Митрополита Владимира, который там бывал и любил бывать. Блаженнейший любил это место и хотел, чтобы оно после его ухода досталось кому-то из близких ему людей. Была мысль у Блаженнейшего сделать так, чтобы этот дом отошел не ко мне, а к другому человеку. Но когда этот человек Митрополита предал, то он передумал. Блаженнейший — это мой учитель, это человек, около которого я сформировался как личность и как священнослужитель. Память об этом человеке для меня свята. Поэтому, после некоторых размышлений я пришел к выводу, что хочу сохранить этот дом как память об усопшем. А именно разместить там библиотеку и другие вещи Блаженнейшего, сделав там филиал Музея памяти Митрополита Владимира, который сегодня действует в колокольне возле нашего Преображенского храма.

Вы вопрошаете: "Зачем Вам два дома и две квартиры?" Про дома я Вам ответил. Теперь о том, как служат благим делам квартиры. После смерти Блаженнейшего остались люди, ему преданные и с ним работающие. Многие из них остались рядом со мной, и я должен думать о том, где и на что они живут. Благодарю Господа, что упомянутые Вами квартиры дают мне возможность как-то помочь близким мне людям. Впрочем, я не преувеличиваю здесь своей роли. Ведь эта помощь предоставляется сегодня скорее не мной, а нашим покойным Предстоятелем, который был человеком чистой и щедрой души!

4. Наконец, Ваш последний вопрос: "в чем цель моей жизни и какая польза от всей моей деятельности?" Я честно старался подробно ответить Вам на все заданные вопросы. Но есть вопросы, на которые человеческое сердце может ответить только своему Творцу. Поэтому, простите, но я воздержусь в этом случае от ответа. Ведь, что бы я не написал Вам по этому поводу сегодня, этот вопрос мне еще придется услышать от Господа на Страшном Суде. Молю Бога, чтобы Он, по Своей милости, умножил мои лета и силы, и я, в конце концов, смог ответить Ему, что получил из Его рук жизнь не зря, что в моей жизни присутствовали смысл и польза.

А вот на вопрос о том, чего я добиваюсь своей деятельностью, мне ответить намного легче. Смысл жизни человека — это тайна, существующая между ним и Богом. Что же касается нашей деятельности, то знать (или по крайней мере искать) ответы на такие вопросы обязан каждый верующий человек. Незадолго перед своей смертью Блаженнейший Митрополит Владимир сказал: "Многое мы с вами сделали, но есть и то, что осталось невыполненным". Я много размышлял над этими словами и в разных ситуациях различным образом интерпретировал эти слова. Но совершенно бесспорным является то, что Блаженнейший Митрополит Владимир мечтал о восстановлении церковного единства... Увы, подобно величайшему пророку Ветхого Завета Моисею, который не вошел в Землю Обетованную, Блаженнейший не сподобился дожить до момента восстановления единства. Я — грешный человек и у меня множество недостатков. И все же, проведя у ног моего Гамалиила 16 лет, я осмеливаюсь считать себя учеником Блаженнейшего. А, следовательно, почитаю своим долгом, чем только могу, служить главному пункту Духовного Завещания Митрополита Владимира: служить делу церковного примирения и восстановлению единства Украинского православия.

• Запитання від Володимир

Слава Ісусу Христу ! Благословіть, Владико ! Ваше Високопреосвященство ! Питання не для загалу, але важливе для мене. Чому неможливо замовити книги у книгарні Фонду пам"яті Блаж. Митр. Володимира ? Телефонував по вказаному телефону -- порадили заповнити електронну форму. Два рази оформляв замовлення -- жодної відповіді. Чи можете посприяти у придбанні книг? І друге. Чи можливо ще десь придбати 4, 5, 9, 10 томи серії праць Блаженнішого Митрополита Володимира ? Якщо маєте можливість , підкажіть місце? Щиро дякую!

Навіки слава! Бог благословить! Раджу Вам написати мені особисте повідомлення у facebook. Дістати згадані Вами томи важко, бо це вже бібліографічна рідкість. Ми навіть думаємо щодо перевидання спадщини Блаженнішого, щоправда у дещо іншому форматі. Але й наразі чим зможу — радо допоможу Вам в отриманні книг Блаженнішого.

• Запитання від Андрій Коваль

Шановний владико, вчора був день народження Блаженнішого Володимира. Ви довший час були його близьким соратником. Напевно за цей час його правління були речі, які або були недороблені, або зроблені не так. Я маю на увазі стратегічні питання розвитку УПЦ. Які недопрацювання Ви бачите в в історії УПЦ під керівництвом владики Володимира?

Друже Андріє, перш за все дякую за цікаве питання. Дійсно, Блаженнішому вдалося лише окреслити стратегію розвитку нашої Церкви. Митрополит Володимир невипадково здійснив канонізацію святителя Петра Могили. До певної міри вони були однодумцями із цим святим. Бо обидва жили у добу, коли Церкві як повітря було необхідне оновлення. Відмінність лише у тому, що святителю Петру пощастило здебільшого втілити у життя свої плани. А чимало планів Блаженнішого так і не були втілені. Митрополит Володимир був людиною, яка вміла шукати та знаходити компромісні рішення. Шукати їх з поваги до свободи та думок інших. Саме завдяки цьому його з вдячністю згадують чимало архієреїв та священиків нашої Церкви. Але ця європейська культура спілкування одночасно й заважала Блаженнішому. Він ніколи не змушував, а вмовляв. Але вмовити можна людину, у якої однакове з Вами завдання. Наприклад, розвиток Українського православ’я. А як можна вмовити або переконати того, хто остаточно психологічно та культурно сформувався у традиціях, до прикладу, російської імперської парадигми? Такі люди не керувалися і не могли керуватися благом Українського православ’я. Їм не було потрібно його утвердження. Ба більше, на думку цих людей, сильна, динамічна Українська Церква лише створювала проблеми, лише була викликом для сусідньої держави.

Все це виснажувало сили Блаженнішого, не давало йому остаточно втілити у життя своє бачення церковного розвитку. За життя Блаженнішого, а особливо в останній період його діяльності — окреслилася чітка тенденція канонічного унезалежнення нашої Церкви. Ми почали поступово еволюціонувати від статусу самокерованої Церкви з правами широкої автономії до статусу Церкви, яка би посіла гідне їй місце у родині Помісних Православних Церков. Нащо це було потрібно Блаженнішому? Чи були у нього якісь владолюбні амбіції? Чи хотів він померти першоієрархом єдиної помісної Церкви? Гадаю, єдине, чого дійсно щиро та наполегливо прагнув Митрополит Володимир — це відновлення церковної єдності. Головним для нього було подолання наслідків церковного розділення. А в іншому — він був готовий покластися на Божу волю та волю православної спільноти України.

Утім, не варто вважати Митрополита Володимира мрійником, який не усвідомлював історичних тенденцій. Він розумів, в якому напрямку рухається історія. Розумів, що вилікувати розкол на основі нинішнього канонічного статусу, скоріше за все, не вдасться. Тому Митрополит Володимир обережно, але наполегливо готував церковну свідомість до прийняття ідеї канонічної незалежності Української Церкви.

Ви питали — що саме за його життя лишилося незроблене? Як я вже казав, невтіленим у життя лишилося його бажання відновлення церковної єдності. Тепер про недопрацювання та про помилки команди Митрополита Володимира, включно з моїми особистими помилками. Вкажу лише на кілька наших помилок. Ми не усвідомлювали, як мало часу насправді маємо для втілення задумів Блаженнішого. Ми не усвідомлювали до кінця ваги російського державного чинника у релігійному житті. Не усвідомлювали і навіть у жахливому сні не могли собі уявити, що політичне суперництво між Києвом та Москвою зможе колись перетворитися на російсько-українську війну. А ще ми надто багато чекали від людей, які були нам симпатичні. Ми вважали, що вони поруч з нами не тому, що ми були «церковною владою», а через те, що вони були нашими однодумцями і так само, як і ми, вболівають за долю розділеного українського православ’я.

Непевний, що я зміг докладно відповісти на Ваше питання. Але, сподіваюся, що й ця стисла відповідь стане Вам і нашим читачам в нагоді. Мені 39 років. Це час зрілості. Час, коли чоловік вміє навчитися усвідомлювати свої помилки і думати про те, як їх, принаймні, не повторювати. Я часто запитую себе: що потрібно було зробити інакше? Й розумію, що головне — це чітко усвідомлювати три речі. По-перше, чітко усвідомити та сформулювати свою головну мету. По-друге, прорахувати ризики та проблеми, які можуть виникнути на шляху її досягнення. І в першу чергу — враховувати ризики та проблеми, що пов’язані з кадровим чинником. Тобто не ідеалізувати людей, які знаходяться сьогодні поруч і стверджують, що розділять з вами усі складності вашої історичної мандрівки… Нарешті, по-третє, — потрібно вміти динамічно та сміливо мислити, знаходити альтернативні сценарії та шляхи. А головне — вміти долати перешкоди. Помилятися, ситуативно програвати, аде обов’язково йти далі, не зрікаючись остаточної мети.

Раніше я мав ширше коло спілкування. Сьогодні це коло стало вужчим. Когось бракує. А про деяких думаєш — головне, щоб ці люди не прийшли до тебе знову, коли період випробувань мине.

• Запитання від Степан Мельник

Високопреосвященний владико, відомо, що Блаженніший Володимир мав зустрічі з тодішнім Главою УГКЦ Любомиром Гузаром. Які були між ними стосунки і яке загалом було ставлення Митрополита Володимира до УГКЦ?

Знайти спільну мову в історичну негоду — це великий дар. Блаженніший Митрополит мав від Бога цей дар. Він умів розуміти іншого. Включно з колективним "іншим".

Стосунки між православною та греко-католицькою спільнотами в Україні сьогодні далекі від оптимальних. У кожної сторони є свій список гріхів іншої сторони. Православні згадують греко-католикам насильства, з якими було пов’язане поширення Берестейської Унії (1596) та відновлення церковної інфраструктури УГКЦ наприкінці 80 - початку 90-х років ХХ століття. Але воліють не згадувати про те, якими методами СРСР "возз’єднувало" греко-католиків з Руською Православною Церквою. Натомість греко-католики добре пам’ятають про "львівський собор" 1946 р. та воліють не згадувати про свої власні історичні хиби. Церковна історія, на жаль, виповнена насильством. І кожна зі сторін за бажання може продовжувати колекціонувати історичні гріхи іншої майже до безкінечності. Але це шлях в нікуди. Нещодавно мені трапилась нагода прослухати радіопрограму, в якій лунали запитання "простих" католиків-українців. Мені добре відомий освітній рівень багатьох "простих православних". Але виявляється, що малоосвічені католики це ментальні брати-близнюки "простих православних". Люди говорять суржиком і не розуміють християнського віровчення. Але вони психологічно готові виносити "богословські" вердикти. Готові захищати "єдиноправильність" власної віри і докоряють "втратою богоспілкування" іншим християнам. І це дуже сумно! Це свідчить про те, що радянська тотожність досі є для багатьох з нас базовою, а релігійність, приналежність до тої або іншої церковної спільноти, — лише приводом для того, щоб засуджувати іншого.

Блаженніший Митрополит Володимир вмів бачити в іншому не "єретика", не "відступника", а друга і брата. І тому він з щирим серцем міг прийняти владику Любомира Гузара. Якого, як мені здалося, теж привело на цю зустріч щире серце. В українському релігійному середовищі — давайте це усвідомимо — досі домінують богословські "тренди" 19 століття. Пригадую, що читав десь про те, що до 60-х років минулого століття католицький і православний священик могли їхати в одному купе і не перекинутися й кількома словами. Два священика в одному купе. Католицький і православний. А між ними, як спосіб "затулити" лиця та погляд іншого — газета з новинами політичного та світського життя. Сумний символ того, як ми воліємо не бачити один одного, але готові бачити "світ цей" з його цінностями та спокусами.

Митрополит Володимир вмів сміливо дивитися в очі іншому. Не можу пригадати зараз подробиць цієї зустрічі. Але добре пам’ятаю саму атмосферу довіри та зацікавлення, яка на ній панувала. Зустрілися два старця, за кожним з яких стояли своя традиція і свій багатий життєвий досвід. Але було видно, що кожен з них прагне побачити і зрозуміти іншого. Прийняти і зрозуміти іншого таким, яким той є насправді. Повірте, коли би таких зустрічей було більше, у світі і, зокрема, в Україні було би набагато менше непорозуміння.

• Запитання від Киянин

Владика, Ви неоднаразово заявляли, що відновлення єдності Українського православ"я за сучасних умов можливе лише на базі автокефалії Православної Церкви в Україні. Але яким чином цей статус можна набути? Чи можете Ви визначити кілька альтернативних сценаріїв отримання/визнання автокефалії Православної Церкви в Україні?

Теоретично існують три сценарії набуття автокефального статусу Українською Православною Церквою.

1-3 листопада 1991 р. у Києві відбувся Собор Української Православної Церкви, який одностайно звернувся до Патріарха Московського Олексія II з проханням про дарування автокефалії УПЦ. Формально Московський Патріархат ніколи не розглядав цього прохання, а отже, не можна виключати, що в майбутньому, коли зміняться суспільно-політичні обставини у пострадянському просторі, таке звернення буде позитивно розглянуте. Інша річ, що така – надана Московським Патріархатом — автокефалія не буде визнана Вселенським Патріархатом та більшістю Помісних Церков (які наполягатимуть тут на виняткових правах Константинополя). Зауважимо, однак, що коли Московський Патріархат усе ж наважиться на такий крок, то в результаті, скоріше за все, збереже вже формально автокефальну Православну Церкву в Україні у сфері свого канонічного впливу. Наскільки реалістичний цей варіант? Зрозуміло, що сьогодні, після недавньої заяви Святішого Патріарха Кирила про непорушність канонічних кордонів Руської Церкви, ймовірність такого розвитку подій невисока. Але, повторюю, історичні обставини можуть змінюватися. А з ними, як про це свідчить історія, завжди міняється і позиція церковної єрархії.

Друга можливість отримання Православною Церквою в Україні автокефалії – пов’язана зі Вселенським Патріархатом. Як визнає сьогодні більшість Помісних Православних Церков, хоча заснування нової автокефальної Церкви має спиратися на всеправославний консенсус, саме Вселенському Патріархові належать канонічні права на видання Томосу про автокефалію. Як відомо, 16 червня цього року було прийнято Звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Офіційної відповіді Константинополя на це Звернення наразі немає. Але зрозуміло, що Звернення українського парламенту містить у собі не одне, а, як мінімум, два важливих прохання. З одного боку, Константинополь просять «взяти активну участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я». А з іншого: «заради блага Православної Церкви в Україні та цілісності українського народу видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне місце в родині помісних православних церков».

Українське православ’я наразі розділене. І саме у цьому полягає головна проблема отримання канонічної автокефалії. Утім, з стратегічної точки зору Константинопольській стороні може бути вигідний такий сценарій. Так, скажімо відверто, Константинополю пропонується допомогти українцям виконати їх «власну роботу» — відновити церковну єдність. Але потрібно розуміти, що в результаті цього Константинополь отримує певні історичні преференції. Адже Помісна Церква, яка створюється в Україні за цього сценарію, створюється за виробленим Константинополем канонічним форматом. Як свідчать вчені, офіційні документи Вселенської Патріархії стосовно питання автокефалії продовжують тенденцію, яка була окреслена Томосом про автокефалію Еладської Церкви (1850). Тобто зберігають за Вселенським Патріархом певні канонічні права і обов’язки стосовно новітніх Помісних Православних Церков. Так, до прикладу, Еладська та Польська Церкви, а також Православна Церква у Чехії та Словаччині «у знак єдності з Матір’ю-Церквою беруть святе миро у Вселенського Патріарха», а також спілкуються з іншими Помісними Церквами через посередництво Константинополя. Це — уявлення про канонічні права новітніх Помісних Церков, що властиві Вселенській Патріархії (але, не богословам російської школи). Можна навіть сказати, що це вироблений грецькими богословами «формат» новітніх Помісних Церков, який прагне історично утвердити Константинополь. Таким чином, якщо Константинополь ініціюватиме процеси відновлення церковної єдності та канонічного унезалежнення Української Церви, то він отримує в особі Православної Церкви в Україні не лише союзницьку церковну структуру, але й продовжує форматування православного світу у напрямку, який був визначений Фанаром це 1850 року.

Тепер про останній — третій — сценарій можливого утвердження автокефалії в Україні. Вірогідність цього сценарію зростатиме, якщо з якихось історичних причин «канонічна допомога» не прийде ані з Москви, ані з Константинополя. В такому випадку українська церковна спільнота лишиться «сам на сам» з викликом церковного розділення. В чому полягає сьогодні головна, на мій погляд, проблема консолідації українського православ’я? Зрозуміло, що тут певну роль грає чинник зовнішній, політичний. Але існує ще й еклезіологічна, канонічна проблема. Єпископат УПЦ КП та УАПЦ не сумнівається у чинності своїх хіротоній. Але УПЦ МП наразі не визнає, що в хіротоніях, звершених в УАПЦ або УПЦ КП, наявне апостольське спадкоємство. А внаслідок цього УПЦ КП та УАПЦ не визнаються представниками УПЦ МП еклезіологічно повноцінними структурами. Яким чином припинити спокусу? Як прийти до однодумності та створення єдиної церковної структури, еклезіологічний статус якої вже ніким би не заперечувався? Тут потрібно досягати однодумності. А отже, потрібні соборні рішення. Потрібно приймати спільні рішення, які б радикально змінили ситуацію. Змінили її таким чином, щоб ніхто в Україні та за її межами вже б не сумнівався в еклезіологічному статусі Української Церкви. В тому, що це не «розкол», не «схизма», а саме повноцінна церковна структура. Саме таким шляхом і може піти в майбутньому українське православ’я. Сьогодні робиться акцент на отриманні Томосу про автокефалію. Але з пастирської точки зору, головним питанням є припинення розбрату і спокуси, які пов’язані з суперечками про благодатність церковних спільнот в Україні. Нам дуже потрібна визнана канонічна автокефалія. Але ще більшою мірою нам потрібна можливість євхаристійного спілкування, можливість спільної молитви та співслужіння.

Візьмемо приклад Православної Церкви в Америці. Автокефальний статус цієї структури не визнаний Вселенським Патріархатом та іншими грекомовними Церквами. Але це не заважає визнанню благодатності таїнств, що звершуються у цій Церкві. Православна Церква в Америці не була присутня на цьогорічному Всеправославному Соборі. Вона також не представлена на офіційних всеправославних форумах. Але ця проблема має скоріше не еклезіологічний або пастирський, а саме церковно-дипломатичний характер.

Не можна виключати, що в майбутньому в Україні буде реалізований цей, описаний мною вище, сценарій фактичної (але не визнаної повнотою православ’я) автокефалії. Наприклад, автокефалію Українській Церкві може надати Московський Патріарх, а Константинополь цього не визнає (як це було у випадку з Православною Церквою в Америці). Або автокефалію буде соборно проголошено, але Українська Церква не потрапить до офіційного диптиху Помісних Церков. Що відбуватиметься? Зрозуміло, що більшість православних християн і навіть кліриків в Україні не цікавитиме питання про церковний диптих. Або питання про те, яке місце займатиме глава Української Церкви на «всеправославних» богослужіннях. Чи стоятиме він разом з іншими Предстоятелями? Або там, де стоять «рядові» архієреї Помісних Церков?

Щоправда, такий — «позадиптихіальний» — статус Української Церкви може викликати і свої проблеми. Православна Церква в Америці, як відомо, певним чином спирається на еклезіологію о.Олександра Шмемана. Ті, хто читав ключові тексти Шмемана з цього питання, пам’ятають, що його позиція, зокрема критика «грецького релігійного націоналізму» — це певний виклик Константинополю. Як еволюціонуватиме богословська думка в Україні, якщо наша Церква опиниться у положенні, аналогічному положенню Православної Церкви в Америці? І як вплине нова еклезіологічна та богословська ідентичність православної України на процеси у світовому православ’ї? Ці питання потребують ґрунтовного аналізу. Зрозуміло лише одне: тривале «існування поза диптихом» такої чисельної Церкви як Українська — становитиме більший виклик для світового православ’я, ніж сучасна Православна Церква в Америці.