“Усі квіти в Києві скупили для зустрічі Василя Липківського з тюрми”. Інтерв’ю з онуком першого митрополита УАПЦ
Ліна Тесленко
Сто років тому на Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі був обраний Митрополитом Київським і всієї України (УАПЦ) Василь Липківський. 23 жовтня 1921 року він був висвячений на главу Автокефальної церкви у Софійському соборі під час літургії, в якій брали участь 30 священиків і 12 дияконів.
“Взагалі всі знакові в житті діда події відбувалися в жовтні – його висвята, його звільнення від митрополичого тягаря, його арешт”, – розповідає онук Митрополита 84-річний Костянтин Липківський.
Ми зустрічаємося з нащадком відомої родини в Інституті електродинаміки, що розташований неподалік столичної станції метро “Шулявська”. Попри солідний вік, пан Костянтин і досі не полишає наукову роботу.
“Оце на портретах мої батьки, – проводить екскурсію власним кабінетом Костянтин Олександрович. – А це поштові марки, випущені до 75-річчя фільму-опери Івана Кавалерідзе “Наталка-Полтавка”, головну роль у якому зіграла моя мама Катерина Осмяловська. А це дід Василь Липківський, – показує на плакат, видрукуваний до 70-х роковин з дня смерті Митрополита у 2007-му. – Ще маю монету, яку випустив Нацбанк до 150-річчя від дня народження діда. А в цій книжці зібрані його листи до отця Петра Маєвського, який багато зробив для збереження пам’яті про Митрополита”.
Костянтин Олександрович згадує, що сплеск інтересу до постаті його діда стався в 1990-х роках. Онука багато запрошували на телебачення й радіо, брали інтерв’ю, проходили конференції, виставки, присвячені УАПЦ та її очільнику. Достойно в 2014 році відзначили і 150-річчя від дня народження Митрополита Липківського.
Сьогодні та увага згасла. Сторіччя Першого Всеукраїнського Собору та обрання першого за багато років Митрополита-українця минає майже зовсім непомічено на загальнодержавному рівні. На жаль.
Але “Новинарня” не проминула нагоди поспілкуватися з нащадком знаменитої родини. Адже пан Костянтин – останній із роду Липківських, чиї очі бачили діда.
“На згадку про діда залишився золотий хрестик. Він мене охрестив навесні 1937-го”
– Пане Костянтине, невже ви справді маєте спогади про свого знаменитого діда – Митрополита Василя Липківського?
– На жаль, спогадів не маю. Але мої очі його бачили: навесні 1937 року він мене охрестив. Про це залишився на згадку золотий хрестик, подарований дідом.
Мама з тіткою їздили до нього на вулицю Дачну, це Олександрівська Слобода, зараз – біля проспекту Лобановського, ближче до Жулян. А тоді то була далека околиця – по суті, село. Дідуся виселили туди в 1934 році разом із хворою дружиною та сестрою. Поселили в зовсім чужих людей. І ось там утрьох у невеличкій прохідній кімнатці на два сажені (це 12 квадратних метрів) якийсь час вони жили. Влітку – духота, взимку – постійні запахи з кухні, але принаймні не холодно. Згодом хазяї будинку змилостивилися і відвели родині митрополита окрему кімнатку. Бо до них приєдналася ще одна дідусева сестра Франя, яка працювала акушеркою і приймала всіх дідових онуків, у тому числі й мене. Її виселили з квартири на Бібіковському бульварі, куди вона мала подітися? Поїхала до найрідніших.
– У ці дні виповнюється 100 років знаменній події – обрання Василя Липківського предстоятелем Української автокефальної православної церкви. У вашій родині щось про це розповідали?
– Мені довелося жити в часи, коли хвалитися такими родичами було не те що не прийнято, а навіть небезпечно. Тому довгий час я знав про діда тільки те, що він був у моєму житті і що це була дуже добра і мудра людина. Та що постраждав безвинно.
Справжня велич постаті діда мені відкрилася після 1990 року, коли Україна стала незалежною. Тоді з діаспори, де не забули Василя Липківського, почали надсилати видані за океаном його твори і листи, спогади про нього й статті. Приїздили члени Українського православного братства імені Митрополита Василя Липківського – Валентин Кохно, Петро Матула та багато інших. Фонд цього братства, а також родинний архів Валентина Кохна нині передані до Державного архіву зарубіжної україніки.
Це вже зараз я розумію, яка значуща для всієї України подія відбулася 23 жовтня 1921 року, коли під час Всеукраїнського Собору сталася висвята Василя Липківського на Митрополита.
За спогадами, жовтень 1921-го був чудовий – яскраво світило сонце, на подвір’ї Святої Софії зібралося багато людей.
Його наречення на Митрополита відбувалося за старим чином Александрійської церкви. Всі члени Собору стали на коліна, останній клав руку на плечі свого попередника, той своєму сусіду – і так аж до солеї, де відбувалася висвята. Отак, стоячи на колінах, усі присутні молилися.
“Здавалося, електричний струм проходив по всіх туди, до вівтаря, до обранця Церкви”,
– писав у своїх спогадах очевидець протодиякон Василь Потієнко.
Потім усі вийшли на Софійське подвір’я, панували загальне піднесення і радість, у багатьох на очах блищали сльози. Дзвони Святої Софії сповіщали про те, що українці нарешті мають свого українського предстоятеля. Бо ж до останнього були сумніви: а раптом щось завадить хіротонії, втрутяться якісь сили чи обставини? Спротив же був величезний, особливо з боку Російської церкви.
З того моменту почалася важка робота з розбудови УАПЦ. Їздили по всій Україні. Сам Митрополит об’їхав 600 майбутніх парафій. Чому майбутніх – бо після його приїзду парафія, як правило, переходила до УАПЦ.
Не скрізь їх радо зустрічали – траплялося, що приїздили, а церква зачинена. Тоді починали службу просто біля храму, і за якийсь час довкола збиралися люди.
А траплялося й навпаки – люди перепиняли Митрополита в дорозі і просили відслужити службу в їхній парафії. Адже було величезне бажання почути в храмі слово Боже рідною мовою!
Їздили і на возах, і залізницею, одно разу навіть в аварію потрапили. Як згадувала дружина брата Кирила Стеценка Олена (вона співала в хорі, який супроводжував Митрополита), було багато поранених, а на предстоятелеві – жодної подряпини. Він сказав: “Якби це якийсь «слов’янський» священник упав у калюжу, то й капличку на тому місці поставили б, а український обтрусився та й пішов додому”. І справді: пішов зі своїм почтом пішки!
“Софійський собор не вміщав усіх бажаючих послухати українського Золотоуста”
– Про Василя Липківського кажуть, що він був дуже харизматичною постаттю.
– Це безперечно так. Він був освіченою людиною – свого часу захистив навіть кандидатську дисертацію з богослов’я. Був непересічним мислителем, погляди якого виходили далеко за рамки церковного життя. Назви його проповідей, для прикладу – “Церква і держава”, “Церква і нація”, “Церква і культура”.
Не тільки глибоким змістом він вражав слухачів. Митрополит так умів говорити, що його слухали, затамувавши подих. Відомий діяч українського автокефального руху Демид Бурко писав, що Софійський собор не вміщав усіх охочих побувати на службі в дні, коли правив Митрополит, бо всі йшли послухати, що скаже “український Златоуст”.
У своїх проповідях він увесь час знаходив паралелі з тогочасним життя, вміло вплітав у них різні приклади, цитати Тараса Шевченка.
Влада, зрозумівши, якої ваги і сили набуває УАПЦ і сам Митрополит, починає чинити тиск. Діда багато разів заарештовували, брали підписку про невиїзд.
Академік Сергій Єфремов, теж репресований, у своїх щоденниках писав, що
перед поверненням Митрополита із в’язниці
в Києві не можна було дістати квітів, бо всі квіти скупили, аби зустрічати Василя Липківського!
Шанували його неймовірно.
Другий Собор – під керівництвом ГПУ
Зрештою терпіння влади увірвалося, і в 1927 році скликають Другий Собор.
Академік Єфремов писав, що це був не один Собор, а два: перший сидів унизу й багато говорив, а другий сидів на хорах та мовчки слухав. Він складався з трьох шпиків із ГПУ (Державне політичне управління при НКВС – Авт.), і коли їм щось треба було, то пальцем кликали до себе голову нижнього собору, і той підтюпцем біг на хори, де отримував вказівки. А далі робилося те, як велів отой “указующий перст”.
Радянська влада дуже хотіла, щоб Церква засудила Липківського, звинуватила його в антирадянській діяльності. Але більшість священників, які поважали свого предстоятеля, на це не зважилися. Натомість проголосували за те, щоб “зняти тягар митрополичого служіння” з огляду на поважний вік Липківського (63 роки).
У тому ж 1927 році його вперше виселяють із квартири, що в будинку навпроти входу до Софійського собору. Там він мав дві кімнати у цокольному поверсі, адже з 1919 року був намісником Святої Софії. Його стіл стояв біля вікна, і він завжди бачив вхід до собору.
Діда переселили до будинку по вулиці Володимирській, 24. Це приміщення колишньої Консисторії, що розташоване впритул до башти Південної в’їзної брами. На другому поверсі в башті був вихід до невеликої напівтемної кімнати цієї башти, де теж є віконечко, що виходило на Софію. Що він думав, дивлячись собор, де відправив не одну літургію, який зіграв у його долі величезну роль? Адже в цей час від нього практично всі відвернулися, майже ніхто зі священників не заходив, “всі як чуми цуралися”, писав він у листах.
А через два роки, в 1929-му, відбувся ще один Собор – “ліквідаторський”, на якому відбувається остаточна самоліквідація УАПЦ. Василя Липківського виселяють до молодшої сестри на Солом’янку, на вулицю Мстиславську. З ним переїздить і стара валіза з паперами (про неї далі ще загадаю). Адже він весь час працює, згодом в одному з листів згадуватиме, що в тій валізі накопичилося рукописів на 8-9 тисяч сторінок.
Закрита Канада й арешт за “фашизм”
Настає важкий 1933 рік. Грошей нема, статків теж. І раптом приходить лист із Канади, з Вінніпега, від отця Петра Маєвського, якого Митрополит у 1921 році висвятив на священника. Маєвський згадував, як його врятував Митрополит. Бо коли його викликали на Шовковичну в ГПУ, він дорогою туди зустрів діда. І той порадив: коли слідчий почне кричати і грюкати кулаком по столу, теж кричіть і стукайте. Маєвський прислухався, слідчий розгубився від такої зухвалості й відпустив його. Згодом отець зміг виїхати за кордон. І Маєвський почав потроху висилати дідові грошей. Суми невеликі – по 10 доларів. Але цих грошей вистачає, щоб мати бодай якісь харчі. Дід навіть писав, що “вперше за п’ять років ми змогли розговітися”.
У 1934-му діда виселяють ще далі, як я вже згадував, за місто – на вулицю Дачну. Дід писав, що до трамваю №8, кінцева зупинка якого була на Солом’янській площі, йому треба було йти пішки дві версти. І ходив, адже возив на пошту свої листи, відправляв на прохання Петра Маєвського богослужбові книги. Він сам робив їх переклади українською мовою.
– Дивно навіть, що йому вдавалося листуватися з Канадою…
– Він увесь час перебуває під негласним наглядом відповідних органів. Мабуть, тому багато листів “губилися” по дорозі, і дідусь не раз побивався, що якісь його відправлення були втрачені, адже пересилав у них свої праці. Доводилося все починати спочатку.
Паперу в нього нема – він пише густо-густо з двох боків аркуша, а інколи – і між рядками, перевернувши написане. Дід загортає свої листи, як пише Маєвський, у конверти із бібулинового цупкого паперу. Що таке “бібулиновий” – я так і не дізнався. Йому довго не давали дозволу на пересилку богослужбових книг, але він зрештою вибив його і переслав, мабуть, із десяток таких посилок із книгами. Кожна – до 5 кг. І от у свої сімдесят з гаком дідусь тягне ці посилки спочатку до трамваю, а потім на пошту…
У 1937 році Маєвський отримав останній лист діда, датований 10 серпня. Адже в жовтні Василя Липківського заарештували. Забігаючи наперед скажу, що Петро Маєвський згодом весь дідусевий доробок зібрав, систематизував і видав. Велика йому за це подяка.
– Чому дід не поїхав за кордон? Адже його туди кликали.
– Маєвський “запрохував”, як тоді писали, увесь час. Зокрема, у 1936 році, розуміючи, яка небезпека нависла над Митрополитом, навіть гроші переслав на паспорт і квитки.
Діда тут уже нічого не тримало – діти дорослі, дружина Параска Олександрівна померла. Вона не витримала важких випробувань і в останні роки була розбита паралічем, ледве пересувалась в межах кімнати (так і не знаємо, де її могила).
Дідусь навіть дав згоду на виїзд, але розумів, що його не випустять.
Якщо його не пускали навіть у центр Києва, не кажучи вже про Харків чи інше місто, то як він поїде до іншої країни?
Гадаю, що його так довго не чіпали (а багатьох же постріляли!), бо треба було для закордону вигляд робити: ось, мовляв, ваш Митрополит живе і нема нам до нього ніякого діла.
Було навіть, що за кордоном чутка пройшла, ніби Митрополита вислали, діда тоді викликали і вимагали спростувати це.
А ще, маю таке особисте припущення, було в цьому щось єзуїтське. Це була така особлива помста – от, дивись, що роблять із твоєю Церквою, дивись, як нищать твоє дітище.
Та видно, їм ця постать дуже муляла. Можливо, й листи-запрошення прискорили перебіг подій. І 1937 року 22 жовтня 73-річного дідуся заарештували за участь в “антирадянській фашистській організації українських церковників”, керівником якої він нібито був.
Його кидають у Лук’янівську в’язницю, з якої він уже не вийшов. Буквально за місяць – 27 листопада – Василя Липківського розстріляли за вироком так званої “трійки”.
Порожня могила
– На центральній алеї Лук’янівського кладовища є хрест на символічній могилі Василя Липківського. Де справжня могила – так і не відомо. Хоча в багатьох джерелах написано, що він знайшов свій останній спочинок у Биківні. То де ж все таки похований Митрополит?
– Я проти слова “похований”. Бо похований – це коли було виконано чин поховання. А тут – просто вкинули його тіло в землю.
Символічна могила Митрополита Василя Липківського на Лук’янівському кладовищі.
Фото Ліни Тесленко / для “Новинарні”:
Чому я схиляюся до Лук’янівки? Бо Лук’янівська тюрма й однойменне кладовище – майже поруч. А Лук’янівське кладовище раніше було значно більшим, воно нагадувало трикутник і виходило своїм гострим кутом аж до трамвайної лінії на вулиці Дегтярівській. І от після війни цей кут “зрізали”, забудували його.
Мер Києва в період німецької окупації Леонід Форостівський у своїй книжці “Київ під ворожими окупаціями” пише, що головна й бічні алеї й усі дороги на цьому кладовищі — це великі братські могили замордованих. На цьому кладовищі лежить не менше 25-30 тисяч українців. Адміністрація й технічний персонал кладовища були старанно підібрані НКВД, вони мусили мовчати про все, що знали й бачили.
Ділянка в Биківні була відкрита для поховань у середині 1937-го. Але той конвеєр смерті на Биківню бере свій початок із Жовтневого палацу, тобто з центру. А тут – ближче.
До того ж усіх копачів Лук’янівки розстріляли в травні 1938 року, отже, до того часу вони ще виконували якусь роботу. І мені здається, що дід свій останній спочинок знайшов саме на Лук’янівському кладовищі.
Коли на Лук’янівці буваю, то підсвідомо відчуваю: тут лежить мій дід.
Думаю, що й дядька мого Івана разом із його учителем Михайлом Бойчуком вкинули в землю теж саме тут.
“Старшого сина розстріляли ще до арешту Митрополита”
– Ви згадали про репресованого дядька. А як взагалі склалася доля дітей Митрополита? Їх у нього було семеро.
– Так, четверо синів і три доньки.
Із синів жоден не пішов батьковим шляхом і не став священником.
Старший син Іван був художником, на початку 1920-х років примкнув до групи “бойчукістів”, які гуртувалися довкола митця-новатора Михайла Бойчука. Як відомо, всіх “бойчукістів” заарештували і розстріляли в липні 1937-го, ще до арешту Митрополита. Згодом заарештували і дружину Івана Наталю Пясецьку, як “соучастницу”, та засудили до восьми років виправних робіт.
Їхній семирічний син Анатолій враз залишився і без батька, і без матері, його забрала до себе сестра Митрополита. Мати повернулася до сина, коли той уже став дорослим. У 1990 році Анатолія не стало, йому було всього 60 років.
Про другого сина Костянтина відомо зовсім мало. Був офіцером, потім опинився в Дніпропетровську, де, за словами його доньки Галини, яка мешкала в Молдові, помер у лікарні в 1942 році. Від чого – мені не відомо.
Третій син Валеріан, або, як його в родині називали, Валя, був учителем. За те, що організував і керував хоровими гуртками, репертуар яких мав яскравий національний характер, був визнаний “соціально шкідливим елементом” і в 1930 році засланий у табори на три роки. Коли звільнився, працював бухгалтером (вчителювати, мабуть, йому вже забороняли). А в листопаді 1937 року його вдруге заарештовують за нібито доносом сусідів по комуналці, що Валеріан – польський шпигун. Вирок – 10 років таборів. З табору він пише скарги, і справу переглядають. Сусіди запевняють, що не давали ніяких свідчень, а про Валеріана можуть сказати тільки хороше. Стається диво – його звільняють у зв’язку з недоведеністю провини.
У 1941 році Валеріан іде в ополчення і потрапляє в полон, там його сліди губляться.
У 1990-х роках приїздив із Канади один пан, який розповів, що сидів в одному таборі з Валею Липківським. В 1941 році військовополоненим навіть дозоляли якусь самодіяльність. І одного разу цей чоловік із групою поїхав до іншого табору, а коли повернулися – від їхнього табору й сліду не лишилося – все знищила радянська авіація. Десь там загинув, за його словами, і Валя Липківський.
І наймолодший син – мій батько Олександр, або, як його називали Лесь. Він покинув родинне гніздо ще до того, як Василь Липківський став Митрополитом. У 1920 році подався в актори і поїхав разом із театром Леся Курбаса на гастролі. Був всебічно обдарованим – чудово малював, мав акторський талант. Але йому так і не дали реалізуватися сповна. В акторстві – на другорядних ролях, ставити вистави як режисеру йому не давали. Тому був лише помічником режисера, а згодом адміністратором у театрі. Створював чудові декорації для вистав, а його чудові малюнки, які міг намалювати за пару хвилин буквально на коліні, я зберігаю дотепер.
Злетіти вище йому не давали, оця тінь батька над ним постійно висіла. На щастя, гіршого вдалося уникнути завдяки заступництву Гната Юри. Він сказав своїм “комсомольцям”: “Цих не чіпайте – вони тихі”. І маму з татком не чіпали. Хоча й викликали інколи до КДБ “на розмову”.
Мама згадувала, що в 1946 році мала їхати в Польщу на гастролі. Її викликали, сказали дивитися, що там і як, потім, мовляв, приїдете і розкажете. Вона, бідолашна, вийшла звідти, сіла в сквері на лавку, бо далі не могла йти. Здавалося, що саме небо притискає її до землі.
Татка не стало в 1985-му, мами – в 1997-му. Вона прожила 93 роки, і саме від неї я багато чого дізнався про свого діда Василя, коли вже можна було.
Мій старший брат Саша відійшов у засвіти у віці 69 років.
Дідова найстарша дочка Марія була вчителькою мови і літератури. Вийшла заміж за вчителя географії Миколу Бобошка. В 1934 році його заарештували. Слідчий, який викликав її на допит, порадив: “Забирай сина і тікай”. Вона подалася аж до Киргизії, жили там дуже важко.
Лише в 1946 році родина разом з уже звільненим главою сімейства повернулася до Києва. Їхній син Юрко закінчив Театральний інститут імені Карпенка-Карого і став театрознавцем. Він був першим, хто написав книгу про Леся Курбаса, яиє ім’я довгий час було табу.
Ще одна донька Анна була геологом. Їй навіть орден Леніна дали (мабуть, не догледіли). В експедиції їздила, але до обробки результатів її не допускали. Хороших посад теж не мала. Її донька Ірина теж стала геологом.
Наймолодша дочка Митрополита Тетяна все життя працювала кресляркою – не дали їй здобути вищу освіту. На відміну від старших дітей, які встигли вивчитися, закінчила лише креслярські курси. Тітка Таня мені на кандидатську дисертацію робила чудові демонстраційні листи, спасибі їй. Власну сім’ю вона так і не створила.
Легендарна патериця і детектив із валізою
– Пане Костянтине, а якісь особисті речі Митрополита в родині залишилися?
– Майже нічого – тільки мій золотий хрестик, подарований дідусем при хрещенні, та його митрополича патериця. На її срібному наконечнику написано: “Перший Митрополит України. Обраний Всеукраїнським Собором УАПЦ, 1921 р.”
Ми, онуки, навіть гралися з цим посохом у дитинстві – хіба хтось міг тоді подумати, яка це буде цінна реліквія?
Зараз цей посох представлений в експозиції Національного музею історії України.
Дещо збереглося з рукописів, переважно те, що було відправлено за кордон. Ото й усе.
– А ота валіза з паперами, про яку ви згадували? Її вилучили під час арешту?
– То ціла детективна історія. Коли діда заарештували, вилучення речей чомусь відбулося аж через пів року. В описі зазначені старі чоботи, ще якісь особисті речі – й жодної згадки про документи.
Коли Київ був під німецькою окупацією, до сестер Митрополита прийшов чемний німецький офіцер та двоє солдатів. Сказав, що має забрати документи (і звідки тільки німці про них дізналися?). Довелося валізу віддати. Дідові папери опинилися у відділі культури, що був при німецькій управі. Серед них був рукопис книги “Історія Православної Церкви” на 700 сторінок.
Найбільше їх вразив останній розділ про історію церкви з 1917-го по 1930 роки. Його передруковують і один примірник встигають надіслати Митрополиту Андрею Шептицькому, хоча він греко-католик, і з православними в них були певні тертя. Але Шептицький робить переклад на італійську і навіть передає його у Ватикан для вжитку в канцелярії Папи Римського.
Коли німці починають відступати, папери пакують у мішки, і такий собі професор Гавриш везе ці документи на Захід. Дорогою їх перепиняють німці, яким потрібне авто, все зайве викидають з машини, в тому числі й мішки з паперами Митрополита. Сліди професора Гавриша теж загубилися в круговерті війни, тому дідів архів із тієї валізки, на жаль, втрачений. Зберігся лише отой розділ, що потрапив до Шептицького, його видано за кордоном.
– В інтернеті є кілька фотопортретів Митрополита. Яким чином вони дійшли до наших часів?
– Цих фото всього два.
На одному знімку дід ще порівняно в молодому віці, щойно приїхав до Києва, щоб обійняти посаду директора Київської церковно-вчительської школи (за якийсь час із неї його звільнять за “українофільство”).
А друге фото – останнє, де дід із білою бородою в чорному одязі.
Всі ж оті “святкові” зображення, де він у митрополичих ризах – то вже художні портрети, виконані після смерті Василя Липківського. Один зробила Людмила Гриценко у 1988 році (і його часто вважають архівним фото). Ще один – митець Леонід Гопанчук.
Два справжні знімки дивом збереглися в шухлядці під лежаком нашого старого дивана, який, коли ми повернулися з евакуації в 1944 році, встиг помандрувати по Києву – переїздив із Лютеранської на Мстиславську, потім на Ольгинську разом із маминими родичами.
Був там ще один дідів портрет – виконаний на згортку ватмана чорним олівцем. Тато казав, що то намалював Реріх. Коли дід міг перетинатися з відомим художником? Може, в 1908-1909 роках, коли з донькою Марією їздив у паломницьку подорож у монастир на Соловки. Якщо шлях пролягав через Москву і Петербург, то, можливо, десь там і справді міг зустрітися з Миколою Реріхом?
Але в 40-х роках актор Терентій Юра, брат Гната Юри, який колекціонував картини, сказав батькам: “Віддайте портрет мені, можете мати через нього неприємності, а мені, колекціонеру, нічого не буде”. Яка доля того портрету – не знаю. Він зник. Казали, що колекцію передали в якийсь музею, десь, може, там і лежить у фондах невпізнаний, підписаний як “Портрет старого”.
“Меморіальна кімната в Софійському заповіднику – поки що мрія”
– Обидві будівлі на території Софії Київської, де свого часу жив Митрополит Липківський, збереглися. Чи не виникало думки облаштувати там меморіальну кімнату – якийсь бодай невеличкий музейчик?
– Так, будівлі є. В одній з них зараз адміністрація заповідника розташована. Але поки що не вдається там навіть меморіальну дошку встановити.
Була постанова Верховної Ради про встановлення меморіальної дошки, також відповідне рішення ухвалила Київрада, але адміністрація заповідника поки що не йде нам на зустріч. Мотивують, що пам’ятка під охороною ЮНЕСКО, а отже – не можна. Хоча будинок на Володимирській, в якому жив Митрополит, не такий вже й старий – він збудований на початку минулого століття.
У мене листування із заповідником вже багато років триває, але поки що ніяк не вдається пробити цю стіну нерозуміння. Тому меморіальна кімната в заповіднику – поки що мрія. Хоча це була б гарна пам’ять про діда.
Але одна меморіальна дошка на честь Василя Липківського Києві є – її встановлено на Покровській церкві, де він був настоятелем.
Неподалік у 2007 році в Києві й вулиця з’явилася. Ім’ям Василя Липківського Київрада назвала вулицю Урицького. Але вона довго була лише на папері – тільки в 2011 році її внесли в реєстр, три роки тодішній голова Леонід Черновецький не підписував рішення Київради.
Також є пам’ятник Липківському в Тернополі (а саме з Тернопільщини, за переказами, походить рід Липківських) – біля старовинної церкви Різдва Христового, де, кажуть, брав другий шлюб Богдан Хмельницький.
У 2019 році відкрили пам’ятник у Черкасах за участю президента Петра Порошенка та митрополита Київського Епіфанія.
А найперший пам’ятник діду встановили в Америці в 1983 році. Ініціатором був емігрант Петро Матула, на жаль, нині покійний. Кошти збирали всім миром, вийшла досить велика сума, 180 тисяч доларів. Приємно, що свій внесок зробив навіть Йосип Сліпий, предстоятель Української греко-католицької церкви.
– Хтось з онуків, окрім вас, ще займається питанням збереження і поширення пам’яті про діда?
– А більше нікому. Я єдиний з онуків лишився.
З огляду на вік, я зараз усі, так би мовити, “справи” – матеріали, архів – передав дочці своєї племінниці Олені Крушинській, як продовжувачці роду.
Свою єдину доньку Ганну, яка була театрознавцем, я втратив навесні – на жаль, не змогла подолати COVID.
Ще є племінник Костянтин Піяр, теж уже пенсійного віку. Він айтішник, веде, спасибі йому, сайт про діда, створений з ініціативи нащадків.
Вважаю, що теж зробив дещо для збереження пам’яті про діда і всю свою родину: у 2003 році видав книжку спогадів “Тіні незабутих предків”.
Є такий вислів: час розкидати каміння і час збирати каміння. А в я взяв на себе сміливість додати: і час складати його до купи. От я склав до купи те, що дивом збереглося в родинному архіві, що чув від родичів, що знайшов у спогадах інших – і вийшла така книжка. Всім, кому її дарую – і вам подарую теж, – я кажу:
“Зберіть у теку всі документи, що стосуються вашої родини, занотуйте все, що знаєте. Бо те, що відомо сьогодні вам, завтра може бути дуже цікавим вашим дітям і онукам”.
Шануйте свої корені, бережіть родинну пам’ять. І вже сьогодні побільше розпитуйте своїх рідних про тих, хто вже не з вами. Час невблаганний, і завтра може бути пізно.
Співрозмовник “Новинарні“
Липківський Костянтин Олександрович – провідний науковий співробітник Інституту електродинаміки НАН України, доктор технічних наук, професор.
Народився 14 листопада 1936 року в Києві в акторській родині. Мати – народна артистка України Катерина Осмяловська, батько – український театральний діяч Лесь (Олександр) Липківський.
У 1954 році закінчив КПІ. Відтоді працює в Інституту електродинаміки НАН України.
Заступник головного редактора журналу “Технічна електродинаміка”.
