Created with Sketch.

«Усі найважливіші для нашої держави події відбувалися в соборі або поруч з ним». Велике інтерв'ю з гендиректоркою Софії Київської Нелею Куковальською

02.11.2023, 17:15

Софія Київська — безпосередній свідок найбільш знакових історичних подій в Україні вже понад тисячоліття. Святиня пережила монгольську навалу, пограбування і пожежі, періоди розквіту, занепаду та відродження Києва, бачила коронації, посвяти, укладення політичних союзів, і сьогодні вона є унікальним свідком усіх російсько-українських воєн від далекого ХІІ ст. і дотепер. Про багате минуле і не менш буремне сучасне цієї пам’ятки ЮНЕСКО ми поговорили з її головною берегинею — українською музейницею, генеральною директоркою Національного заповідника «Софія Київська», заслуженим працівником культури України та дійсним членом Української академії архітектури Нелею Куковальською.

Джерело: Elle

Розкажіть, як розпочався ваш шлях у Софії Київській? Адже до цього ви не мали досвіду роботи в музейній сфері.

Ніколи не думала, що моя робота буде пов’язана з музеєм. Я закінчила будівельний факультет інституту інженерів транспорту і планувала працювати в архітектурній галузі. Після одруження ми з чоловіком певний час жили у Переяславі-Хмельницькому, де він обіймав посаду головного енергетика на комбікормовому заводі, а я розпочала свою трудову діяльність за фахом — на інженерній посаді в будівельній організації. Дві декретні відпустки не завадили моїй кар’єрі: незабаром я стала начальником відділу технічного постачання, а згодом — головним архітектором Переяслава-Хмельницького району. На цій посаді я пропрацювала п’ять років. Довелося багато чого змінити в роботі, аби відповідати вимогам того часу. У складі створеної за моєї ініціативи проєктної групи ми активно займалися проєктуванням сіл та міст району й області, допомагали людям з вибором проєктів будинків. Коли мого чоловіка перевели на роботу до Києва (відтоді й до сьогодні він займається біоенергетикою), я перейшла до Київської обласної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю спочатку на посаду начальника відділу архітектури і благоустрою, а вже через місяць чи два мені знову запропонували підвищення: посаду заступника головного архітектора Київської області — начальника державної архітектурно-будівельної інспекції. На той час це була досить серйозна посада. Та вже менше ніж через рік голова Держбуду України Володимир Гусаков запропонував мені обійняти посаду директорки Національного заповідника «Софія Київська». Для мене це було повною несподіванкою, адже музейна справа була для мене новою! «Це архітектурний заповідник, а Ви добре розумієтеся, як працювати з пам’ятками, Ви спеціаліст у цьому напрямі», — заспокоював мене Володимир Миколайович. Я прийшла додому, порадилася з чоловіком, на що він мені відповів: «Дивися, в обласній архітектурі ти наразі заступник, по суті, друга людина, а там ти будеш першою. А ти ж завжди хотіла бути лідером». Мій чоловік мав рацію, тож я погодилася.

Як швидко ви взялися за виконання нових обов’язків?

Все відбувалося дуже швидко. Спочатку мова йшла про кінець травня. Але я попросила стати до роботи з 1 червня: це не лише перший день літа, а й день народження моєї молодшої доньки. Ми підписали документи, і я переступила поріг заповідника — вдруге у своєму житті. Вперше я тут була ще школяркою. Пам’ятаю, як з кабінету вийшла на територію: паркан на паркані, смітник на смітнику. Я дуже багато зробила для того, аби привести територію і всі пам’ятки в порядок. І не соромлюся про це говорити.

Якими ще були ваші ключові завдання на цій посаді?

Розбудова та урізноманітнення роботи заповідника, аби його музеї ставали більш доступними та привабливими для відвідувачів, тому що досить довго багато хто хибно вважав, що тут нічого, окрім екскурсій, не відбувається. Я думала над тим, як залучити до наших музеїв різні категорії людей. І сьогодні, коли з’являються нові виклики, ці завдання для мене важливі, бо не можна придумати щось одне, яке буде актуальним на всі часи. Зараз це диджиталізація, виставкові проєкти, які представляють сучасну архітектуру, скульптуру, мистецтво, музику. І це дуже гарно сприймається на території, якій вже понад 1000 років.

З якими складнощами вам довелося стикатися на цьому шляху?

Перші п’ять років роботи я вчилася бути директором заповідника. Мені довелося працювати майже цілодобово, відкривати для себе нові напрями діяльності, осягати нові горизонти, іноді набиваючи ґулі. Поступово формувалась і моя команда, від якої в роботі я вимагала повної віддачі. Частина людей, не витримуючи такого ритму, звільнилась. Ті, хто зараз зі мною, можуть впоратись із завданнями будь-якої складності, які перед нами стоять: реконструкція застарілих інженерних мереж, реставрація пам’яток архітектури, благоустрій, реалізація міжнародних проєктів тощо — і все це під постійним наглядом за кожною копійкою виділених державних та меценатських коштів. Сьогодні мені набагато легше працювати: у мене є команда, я ставлю задачу — її виконують.

Знаю, що вам довелося паралельно закінчити ще один ВНЗ.

Так, я здобула історичну освіту, багато консультувалася з питань мистецтва, релігії у досить поважних фахівців. Я багато вчилася і продовжую вчитися сьогодні, і це нормально.

Ви стали лідеркою, якою мріяли стати та про яку колись говорив ваш чоловік?

Так, хоча перші роки я приходила додому зі сльозами на очах. Говорила чоловіку: «Я не знаю, що мені робити далі, для чого». На що він мені відповідав: «Немає чого плакати. Ти погодилась на це сама. Все минає. Завтра буде новий день!»

Що вам допомогло не здатися в такі моменти слабкості?

Моя воля і сильний характер. І звісно, підтримка чоловіка.

Ви своїм прикладом руйнуєте стереотип про те, що в сім’ї не можуть вжитися два лідери.

Це правда. До речі, до весілля я бачила чоловіка п’ять разів. Я швидко приймаю рішення і майже ніколи не помиляюсь, за що себе хвалю. Як тільки починаю розтягувати процес і довго міркувати — найімовірніше, результат не буде успішним.

Чудова суперсила! Повернімося до Софії: у чому, на вашу думку, полягала її цінність у XI столітті та у чому полягає зараз?

Софія — це серце і душа української нації. Тут, на цій території, у цьому соборі творилася наша державність, духовність, культура, наука, тут відбувалися найважливіші державні події. Якщо взяти ретроспективу всієї історії, все найважливіше для нашої нації — все тут або поруч, на площі. Перераховувати всі імена та події немає сенсу, бо, сподіваюся, всі знайомі з історією.

У вас особисто є приклади у світі, які надихають вас у роботі та розвитку Софії?

Є багато прикладів. Я за диджиталізацію в музеях, але вважаю, що відвідувач має бачити оригінал, а не 3D-зображення предмета, яке можна і з інтернету завантажити. Бо саме оригінал має енергетику, а не хмара точок, яка візуально його відтворює. Мені також імпонують віртуальні екскурсоводи, які навіть вступають з вами у діалог. Я б хотіла таке запровадити і в Софії, але війна внесла свої корективи. Маємо також проєкт відтворення автентичної мозаїчної підлоги Софії Київської за допомогою кольорового світла, до розробки якого долучилися наші художники-реставратори. Втіленню цього проєкту, який потребує коштовних приладів, їх монтажу та експлуатаційної підтримки, завадило повномасштабне вторгнення. Та я вірю, що прийде час і ми реалізуємо цей дуже цікавий проєкт. Уявіть: ви йдете собором, і раптом чавунні плити ХІХ ст. у вас під ногами в одну мить змінюються на кольоровий мозаїчний килим, який візуально відтворює автентичну підлогу XI ст. Таким чином мозаїки, фрески, сама архітектура храму, як спадок XI сторіччя, «отримує» ще один необхідний штрих — мозаїчну підлогу, завдяки якій відновлюється цілісна картина автентичного інтер’єру собору XI ст., в якій перебуває відвідувач.

Софія — місце насамперед релігійне. Чи погоджуєтесь ви з цим і як його сприймає сучасне українське суспільство? Чи не заважає це залучати молоду аудиторію, зацікавлювати її?

Софія Київська нерозривно пов’язана з Україною та її народом: тут творились духовність, наука і культура, визначався європейський курс держави. Саме в Софії не лише збирали церковні собори, а й «садили князів на стіл», укладали політичні угоди, приймали іноземних послів. Сьогодні Президент України Володимир Зеленський продовжує цю давню політичну традицію і на теренах Софії Київської новопризначені іноземні посли вручають йому вірчі грамоти. Софію я вважаю центром об’єднання всіх релігійних конфесій. На спільну молитву за Україну, яка щорічно, починаючи з 2005 року, відбувається в соборі, приходять православні та римо-католики, греко-католики та протестанти, юдеї та мусульмани. І мене дуже радує, що Софія всіх об`єднує. Мене також надихає і те, що сьогодні урочисті випуски військових капеланів, серед яких представники всіх конфесій, відбуваються у цьому святому для кожного українця місці. Софію потрібно сприймати як душу нашої нації, центр державності, і по кожному з цих пунктів можна говорити довго.

Цікаво, що Софійський собор знаменитий своїми фресками не тільки на релігійні, але й на світські теми.

Так, сходові вежі прикрашають фрески, де зображені візантійський музичний ансамбль, укладання в Константинополі династичного шлюбу між візантійською царівною Анною та Володимиром Великим, змагання на іподромі, сцени полювання тощо. Я багато подорожую і хочу зазначити, що світські сюжети у храмах — це дуже цікаве і малопоширене явище у світовому мистецтві. Тож нам є чим зацікавити світ і чим пишатись!

Знаю, що ви про це розповідаєте іноземним колегам, що їхні предки також зображені на наших фресках.

Звісно, найбільше у світі відома Анна — онука Володимира Великого, дочка Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха І Капетинга. Знають, що у них народився син — майбутній король Франції Филип І, який перебував на чолі держави 48 років до своєї смерті у 1108 р. Його прямі нащадки правили країною впродовж багатьох століть — аж до Французької революції. Менше знають про молодшого сина Анни та Генріха — Гуго, нащадки якого стали правителями Шотландії й Англії. Нинішнього короля Великої Британії можна вважати нащадком київських князів. Коли Президент України Володимир Зеленський їздив з офіційним візитом до Великої Британії, ми йому роздрукували генеалогічне древо від Анни Ярославни до Єлизавети II, яке він презентував королю.

Менше відома у світі постать дружини Володимира Великого — візантійської царівни Анни Порфірогенети. Варто зазначити, що вона походить з імператорського роду — була дочкою візантійського імператора Романа II, а її матір Феофано була вірменкою за походженням.

Багаторічна дослідниця Софії Київської — докторка історичних наук, професорка Надія Нікітенко навіть видала книгу про цю постать: «Подорож із Царграда до Києва». Посольство Вірменії в Україні переклало цю книгу англійською і вірменською мовами та розповсюдило по різних країнах. Вірмени гордяться такою визначною постаттю. Про Анну Порфірородну я розповідала дружині Ніколи Пашиняна, пані Анні Акопян, під час її візиту до Києва. Також показала їй на стінах Собору графіті вірменською мовою, які збереглися з XVI — початку XVII ст. Вона була цим дуже здивована, адже не знала про це.

Нам є чим зацікавити представників різних європейських країн, адже для кожного з них ми можемо знайти прадавній зв`язок з Україною, оскільки свого часу сини та дочки Володимира, а згодом Ярослава Мудрого породичалися з багатьма панівними європейськими династіями. Політичні союзи у ті часи київські князі закріплювали династичними шлюбами, тим самим вони зміцнювали Європу, і ми були в її центрі.

Як ви оцінюєте інтерес сучасних людей та особливо молоді загалом до історії України та до історичних місць, як-от Софія?

Ми працюємо над тим, щоб молодь відвідувала наші музеї. Треба починати з дитячого садочка і школи. Це завдання не з легких — знайомити дитячу аудиторію зі складними та багатоплановими історичними, архітектурними, мистецькими пам’ятками: Софійським собором, Золотими воротами, Кирилівською та Андріївською церквами, вводити дітей у майже незнайому їм царину. Основну ставку ми робимо на освітньо-ігрові й пізнавальні програми, і це доволі складно, оскільки ми маємо конкурувати з тими можливостями легкого доступу і споживання різноманітного розважального контенту в інтернеті, які мають сучасні діти, школярі, молодь. Ми не можемо не враховувати й не відповідати сучасним вимогам, рівню сучасних викликів — як технічних, так і інтелектуальних. Під час екскурсій діти стають археологами і науковцями-дослідниками, шукачами скарбів, проходять багато різних квестів, розгадують загадки, розшифровують ребуси тощо. Зрештою, живе безпосереднє спілкування з цікавим екскурсоводом або між собою в команді стає для них набагато цікавішим, вони на певний час забувають про свої гаджети, а якщо звертаються до них, то тільки для пошуку чи уточнення інформації, пов’язаної з тематикою завдання, яке перед ними поставлено. Я радію, коли бачу, як група дітей схилилась над картою території музею і намагається зорієнтуватись на місцевості, щоб визначити, де яка пам’ятка розташована, або чую, як під вікнами на території радісно бігають діти, як вони сперечаються між собою, розв’язуючи те чи інше завдання. Це значить, що музей живе, він цікавий, і вони не раз ще сюди повернуться! Оскільки наші програми та квести адаптовані для різних вікових категорій, то запевняю вас, що з не меншим захопленням у них беруть участь і старшокласники, і студенти, і навіть дорослі. У нас створено дитячий освітній та ігровий центр — такий kids friendly простір розташований в пам’ятці архітектури ХVІІІ ст. Брамі Заборовського, в ньому цікаво оформлені приміщення (умовна кімната Анни Київської — доньки князя Ярослава Мудрого). Відповідне оформлення дозволяє подавати матеріал у доступній ігровій формі, там же відбуваються виставки дитячої творчості, різноманітні святкові заходи для дитячої аудиторії тощо.

Сьогодні наші музеї пропонують цікаве дозвілля, яке створює дружню атмосферу та умови для того, щоб було комфортно і дорослим, і дітям. Простір Софії Київської став дуже привабливим: останнім часом з’явилася нова тенденція — проводити тут дитячі дні народження. Що цікаво, діти святкують його за власною програмою, а їхнім батькам пропонується екскурсія, яка теж не дозволяє їм нудьгувати. А на завершення ми пропонуємо дружнє або родинне спілкування у кав’ярні, для якого створено всі умови. Адже відвідувачі приходять до нас надовго, і їм потрібно десь перепочити, випити кави, насолодитися природою та приємним спілкуванням.

Як на території Софії Київської з`явився ресторан Etre Sofie, який зараз є одним з найулюбленіших місць киян?

До цього ми йшли досить довго. По-перше, треба було визначити місце, де можна відкрити ресторан. Зупинились на приміщенні Консисторії, але стикнулися з новою, складнішою проблемою — відсутністю у нас відповідної структури, яка б вміла цим займатися. Ми — музейники, реставратори, історики, мистецтвознавці, тому відкриття таких закладів — не наш фах. Але нам пощастило знайти спеціалістів, які зробили все найкращим чином. Наше завдання полягало в тому, щоб оформити це належно, відповідно до чинного законодавства.

Що для вас особисто було важливим у цьому ресторані?

Щоб люди пізнавали культуру України зокрема й через кухню. До речі, це не наше ноу-хау. Наразі такий тренд існує у всіх європейських музеях. Минулого року я була в музеях Норвегії, Швеції, Польщі, Мальти… Там окрім музейних експозицій створено зали та класи для дітей, виставкові площі, конференцзали й місця для проведення різних заходів. Ресторан або кав’ярня — це теж must have. Нам все це теж імпонує.

Чи впливає співпраця ресторанного бізнесу та Софії Київської на збільшення інтересу українців та туристів до вивчення культурного спадку нашої держави?

Однозначно. Ми побачили динаміку, особливо серед відвідувачів віком 35-45 років. Як не дивно, але для багатьох відвідувачів ресторану знайомство з Софією Київською починається саме з нього. Вони потрапляють спочатку на затишний квітучий майданчик на території музею, і в них виникає бажання продовжити знайомство з територією і з пам’ятками, сфотографувати і зробити селфі. Потім повернутись з друзями та познайомити їх із цим прекрасним місцем, де відбуваються різні фестивалі, кінопокази, концерти, літературні зустрічі тощо. Все це стає для них неабияким відкриттям, що надалі спонукає їх відстежувати афіші подій наших закладів.

Які ще заходи проводяться на території заповідника?

Виставки художників, концерти, презентації, різні навчання, майстер-класи для дітей та дорослих, пленери, фестивалі — чого в нас тут тільки немає! У нас щодня щось відбувається.

Як змінилася діяльність команди заповідника з початком повномасштабного вторгнення? На чому ви найбільше сфокусовані зараз?

Наразі в лавах ЗСУ воюють десять працівників заповідника. Один з наших наукових співробітників — Денис Борисов загинув на початку літа цього року. Це велика, непоправна втрата для нашого колективу! З повномасштабним вторгненням нам додалося турбот і роботи. У перші місяці, звісно, ми сконцентрувалися на захисті Софії. У ЗМІ тоді було поширено інформацію про ракетний удар, який планують нанести російські загарбники по святині українського народу — київському Софійському собору. І це стало для нас великим потрясінням. Разом з Міністерством культури та інформаційної політики України почали працювати в інформаційному просторі, підготувавши та направивши відповідне звернення до ЮНЕСКО, Центру Всесвітньої спадщини, до урядів європейських країн тощо. Крім того, я і мої колеги зверталися до керівників провідних музеїв світу, до друзів-музейників у багатьох країнах світу з проханням не залишатися осторонь, втрутитися в ситуацію і допомогти всіма можливими і доступними музейній спільноті заходами запобігти страшній загрозі, яка нависла над унікальною пам’яткою, внесеною до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ми збирали конструкторів, архітекторів, реставраторів, вивчали досвід країн, де йшли воєнні дії і де вживалися заходи щодо захисту пам`яток. Нічого із запропонованого не підходило для Софії Київської. Кожен випадок абсолютно індивідуальний і унікальний. Серед наших переваг — інтенсивна забудова довкола собору, мури. Саме вони візьмуть на себе вибухову хвилю у такій ситуації. Ви пам`ятаєте вибух, що був на перетині бульвару Шевченка і вулиці Володимирської? Це менше кілометра від нас. Нас Бог милував. Але єдине, чого ми тоді не змогли зробити, — це зафіксувати сейсміку, коливання землі.

Чи ведеться у вас такий моніторинг?

Так, постійно. У нас він комплексний і дуже розширений. Спостереження за станом наших пам`яток і території переведене в автоматичний режим. Ну, скажімо так, перебуваючи поза межами заповідника, я в будь-який момент можу подивитись, яка температура в соборі. Особливо це було зручно в перші місяці локдауну. В автоматичному режимі ми можемо спостерігати за рівнем ґрунтових вод, тобто за геофізикою території. Але ми не можемо, на жаль, спостерігати за тим, що відбувається з сейсмікою і з вібраціями. Сподіваюся, у 2024 році ми реалізуємо й ці плани. Нам вдалося зв`язатися з однією американською компанією, яка веде будівництво в сейсмічних районах і займається порятунком будівель. Спеціалісти цієї компанії запропонували співпрацю, зокрема 3D-сканування. Що вони зроблять? Вони зроблять заново сканування собору, дзвіниці, поставлять датчики, і ми в онлайн-режимі будемо спостерігати за цим всім. Сейсміку ми можемо прогнозувати, тому що це природний циклічний процес, він повторюється приблизно раз на сто років. Останній був у Києві у 1927 році, після того були невеликі: 2,5–3 бали. Тому ми можемо завчасно запобігти руйнуванням або якімсь небезпечним ризикам. Я дуже вірю в те, що проєкт втілиться в життя, мені самій це дуже цікаво, як інженеру.

Загалом ми маємо проєкт комплексного моніторингу. Ми розробили та затвердили на державному рівні «Режими експлуатації Софійського собору». Тобто для кожного параметра у нас є режим від і до: для температури, вологості, сейсміки, для розкриття тріщин. Якщо ми виходимо за ці параметри, у нас випадає протокол дій. Якби не велика війна, ми б вже це реалізували. Зараз за багатьма напрямами діяльності державний бюджет не фінансує наш заповідник. Коштів, які ми самі заробляємо, недостатньо для таких витрат. До повномасштабного вторгнення були меценати, які хотіли нам допомогти у розв`язанні цього питання, але зараз вони активно допомагають фронту. І це зрозуміло. Софія теж потребує допомоги. Коли я доповідала експертам ЮНЕСКО про нашу роботу в цьому напрямі, вони сказали, що вперше бачать на пам`ятках світового рівня такий комплексний моніторинг. Я особисто веду контроль за цим напрямом.

Тобто ми можемо говорити, що наша Софія Київська є єдиною пам`яткою ЮНЕСКО, де розроблений цей концепт?

Так. Він ще не реалізований і наразі ведеться в ручному режимі. Щоб це перевести в автоматизований режим, треба ще багато обладнання докупити та встановити. Зараз ми беремо участь в одному іспанському проєкті, сподіваюся, ми отримаємо необхідні нам датчики й, може, частково налагодимо і запустимо цю систему. Це дуже важливо для цієї пам`ятки. Комплекс моніторингу допоможе нам прогнозувати стан споруди на 5-10 років.

Упродовж багатьох років ви невтомно працюєте над реалізацією масштабних проєктів. Що вам допомагає залишатися в ресурсі?

Я дуже ціную те, що у мене є. Дякую Софії Київській і своїй родині за все. Бо наше оточення підсилює нас і дає нам наснагу і мотивацію в особистісному та професійному зростанні.

Читайте також