Своє намагання впливати на церковні процеси державна влада зазвичай обґрунтовує тим, що церковне питання відіграє знану роль у системі державних інтересів.
Під час роботи над дослідженням, присвяченим впливу влади на міжцерковні стосунки, мені довелося зіткнутися з великою кількістю аргументів на користь того, що Церква є одним з визначних чинників національної безпеки України. Більшість з цих аргументів була наведена, зрозуміло, державними службовцями чи науковцями, аналітиками, експертами – представниками державних інституцій (Інституту стратегічних досліджень, Національного інститут україно-російських відносин, Академії державного управління тощо). Узагальнюючи їхні позиції, можна зробити висновок, що Церква відіграє роль у державотворчому процесі, впливає на зростання сепаратистських настроїв регіонального та етнічного штибу, дає можливості втручання у внутрішні справи України зовнішніх сил через церковні канали (головно в поле зору потрапляють Церкви з центрами закордоном), впливає на електоральну поведінку і вияви протестного потенціалу в суспільстві, може підривати авторитет України на міжнародній арені в процесі просування власних інтересів, може виступати чинником руйнування традиційних соціальних зв'язків, може привносити чужі цінності за посередництвом власних інформаційних каналів і забезпечувати постачання за межі країни стратегічної інформації. Здається, після цього вже ні в кого не має виникнути сумнів: так, Церква дійсно є значним фактором національної безпеки. Можна навіть не задавати питань навіщо це робиться. Зрозуміло, якщо щось має вплив на внутрішню чи зовнішню безпеку, воно повинно перебувати під пильним наглядом – насамперед, держави. Можна зрозуміти і науковців з державних інститутів, які про все це пишуть – треба ж забезпечити фінансування своєму відділу. І навіть якщо не державні установи, а „грантоїдські” організації і дослідники: не буде „питання” – не буде й фінансування (причому авторка статті – не виняток, адже згадане дослідження робилося за підтримки Фонду МакАртурів). Про журналістів, яких, як відомо, скандали годують, і згадувати не варто. А щодо Церкви... Погодьтеся, приємно бути оточеним увагою, думати, що ти дійсно чиниш такий помітний вплив і часом з того користатися. Тому, не дивлячись на те, що реальна загроза громадянському миру, пов'язана з церковними протиріччями, відходить у минуле, „стратегічна роль” Церкви не втрачає актуальності: всі зацікавлені нагромаджують навколо Церкви і церковного питання риторичні фігури, які мають мало спільного, власне, з релігійною вірою чи діалогом/порозумінням, проте дозволяють всім учасникам дійства залишатися на своїх місцях.
Церква і державотворчий процес
Говорячи про роль Церкви у державотворенні, підкреслюють зазвичай два фактори – „національний” та „консолідуючий”.
Звісно, якщо „духовність народу має національне забарвлення”, то Церкві тут і карти в руки. Тут звертає на себе увагу наступне: ототожнення духовного і релігійного, яке уможливлює перенесення поняття „національного” (в сенсі духовної традиції) на релігійність, тобто виникає ідеологема „національно-релігійного”, а Церква з наднаціонального утворення, інституту „не від світу цього” перетворюється на інститут, відповідальний за „формування національної свідомості”. Фактично, ця ідеологема демонструє Церкві, у якій саме ролі вона є цікавою для „державотворчого процесу” – в якості інституту, який займається вихованням громадян у певному чітко визначеному руслі – руслі національному й традиційному. Принаймні, думка аналітиків державних установ щодо необхідності домінування української національної ідеї у духовно-релігійній сфері, не припускає якогось іншого трактування. Коли влада виявляє зацікавленості у церковно-релігійному житті, це зовсім не означає, що вона збирається підтримувати ініціативи Церкви, спрямовані на християнізацію суспільства. Так, влада визнає „виховальну роль” Церкви, але у досить своєрідному сенсі – підкреслюється необхідність „морального оздоровлення”, „формування національної свідомості”, „консолідації нації” і т.п., але жоднім чином не йдеться про, власне, залучення до релігійної практики і навчання християнству. Тобто Церква не знаходить підтримки у тому, що мусить робити в якості інституту Божого – виховувати в першу чергу свідомість вірних, відданих Христові, а не національну свідомість громадян України. Тобто релігійність сприймається ідеологічно, а державна ідеологія набуває релігійного забарвлення, як це було за часів СРСР. Звертає, наприклад, на себе увагу такий ряд „державних символів України”: прапор, герб, гімн, хрест. Ідеями націоналізації релігії і навпаки – канонізації нації пересипані не лише „навколоцерковні” виступи політиків та державних службовців, але й доповіді, монографії і підручники за авторством науковців-релігієзнавців.
Позитивній ідеологемі „національної релігійної духовності” протистоїть „негативна” ідеологема „релігійно-духовного сепаратизму”, пов'язаного, зокрема, з діяльністю Церков, які мають закордонні центри. Ставлення до цих Церков зрозуміле – вони не є настільки маніпулябельними у своїй діяльності, як Церкви т.зв. „національні”, оскільки мають важелі зовнішньополітичного впливу безпосередньо на українську владу. Зрозуміло, що ці Церкви прохолодніше ставляться до ідеї „національної релігійності”, оскільки самі є частинами наднаціональних утворень, і у розмовах про „превалювання національної Церкви” не без підстав вбачають загрозу рівноправ'ю релігійних організацій.
Зазвичай їхній вплив визначається ідеологемами „сепаратизму” (частіше щодо РКЦ та УГКЦ – у останньому випадку це значно підсилено її статусом „регіональної” Церкви) та „міжетнічного розбрату” (частіше на адресу УПЦ). Наявність „церковно-сепаратистських” ідеологем вказує на те, що ні про яку „рівність Церков і релігій” з точки зору державної влади не йдеться – ті Церкви, які надаються до ідеологізаторського впливу, завжди будуть „рівніші”, тому що інші – „не національні” – Церкви з меншою готовністю підтримують „державотворчі ідеї”, висловлені владою. А отже їхня цінність для цієї влади дещо нижча, за винятком тих випадків, коли зовнішньополітичний „вектор” держави не націлений на той чи інший церковний центр. Так, цінність УПЦ різко виростає в очах влади, коли йдеться про укріплення економічних і політичних зв'язків з Росією, а цінність УГКЦ та РКЦ – коли заходить мова про „європейський вибір України”.
Ставлення влади до ідеї з'єднання „національної Церкви” з іноземним центром продемонструвала історія УАПЦ: після проголошення намірів возз'єднання з УПЦ у США під омофором Вселенського Патріарха, протягом двох-трьох років конфесія зазнала утисків і була фактично зруйнована. Причому найбільших втрат зазнала саме та частина конфесії, яка намагалася зберегти вірність „американському” курсу. В результаті частина Церкви, яка оголосила про намір стати структурною частиною УПЦ у США, отримала відмову у реєстрації і була змушена звернутися до суду.
Загалом, ситуація „націоналізації” церковного питання, за якої до Церкви звертаються насамперед як до зберігача національної традиції не є оригінально українською. Через це пройшли або проходять зараз більшість країн Центральної та Східної Європи. Втім, націоналістично-церковні настрої все частіше у більшості цих країн (але не в Україні) стають об'єктом насамперед церковної критики.
Церква і самоідентифікація
Самоідентифікація – справа тонка, особистісна, керування нею вимагає добре розроблених механізмів впливу на індивідуальну свідомість. Актуальність цього впливу пояснюється необхідністю усвідомлення потреби у єдності, державності, незалежності та інших цінностях, які недостатньо глибоко розуміє багатоетнічне пострадянське суспільство. Молода держава з претензією на „єдиний культурний простір” вимагає дієвих об'єднавчих ідеологем. А гуманітарна сфера дуже погано надається до керування, непопулярні рішення у цій сфері викликають шалений опір (згадайте ситуацію з законом про мову, який не може влаштувати водночас і Західну, і Східну Україну). Зрозуміло, що асоціація „духовного” і „релігійного” привносить у самоідентифікаційний комплекс певну інтригу.
Ряд експертів державних установ вважають, що Україна потерпає від того, що духовно-релігійна сфера життєдіяльності суспільства не повністю національна, а поділена між Москвою, Ватиканом та світовими центрами буддизму, ісламу й неорелігій. І ця позиція заслуговує на увагу не лише із-за невідповідності принципам демократичних свобод. Воно, загалом, відображає ставлення до духовно-релігійної сфери як сфери самоідентифікації – яка мусить бути саме „національною самоідентифікацією” (згідно з декларованими стратегічними інтересами держави Україна). Тобто духовно-релігійна сфера є складовою частиною стратегічних інтересів держави у гуманітарній сфері, а отже, принаймні на рівні теорії, вона не може залишатися незалежною від держави. Фактично, цим висловлюванням державні службовці вказують на те, що людина не є вільною у справі власної самоідентифікації – в тому числі релігійної.
Загалом, можна сказати, що автори подібних висловлювань є послідовниками ідей, які виникли у ХІХ ст. – коли в Європі виникали національні держави і на хвилі національно-визвольного руху з'являлися „національні Церкви”, які ставали центрами національного об'єднання і водночас, набута автокефалія ставала символом остаточного, освяченого удержавлення. Аналогія між європейськими національними державами ХІХ – початку ХХ ст. і Україною кінця ХХ – початку ХХІ є доволі популярною в сучасних суспільствознавчих дослідженнях. Адже й тоді, як зараз в Україні, йшлося про руйнування імперій в результаті якого поставали нові держави, котрі гуртувалися навколо ідеї єдності на національній основі. Зрозуміло і те, що ця аналогія дещо „кульгає” – не тільки тому, що національна ідея після потрясінь ХХ ст. викликає певну обережність. У пострадянських країнах це пов'язано також з переважною мультіетнічностю – наслідком політики етнічного перемішування, яку провадив СРСР. Ця сповнена протиріч ситуація знаходить відображення у становищі українських Церков, які виявляються поділені за принципом „національної приналежності”, а їхні „закордонні зв'язки” викликають підозру, що на рівні побутової свідомості набуває рис ксенофобії.
Провадячи ідею „національної Церкви”, яка за визначенням не може бути вільною від держави, оскільки є „чинником національної безпеки”, держава вбачає у Церкві знаряддя для проведення певної політики у гуманітарній сфері. З цією метою і створюється ідеологема „національної духовно-релігійної сфери”. Посягання на „національну релігійність”, таким чином, може трактуватися як посягання на основи держави. Відповідно, релігійний розкол є порушенням „ідеї цілісності” держави, а зазіхання з боку „закордонної Церкви” – „замахом на державний суверенітет”.
Отже, християнські Церкви потрапляють у пікантну ситуацію: з одного боку вони повинні відповідати тим вимогам „національно-релігійного”, які висуває держава, з іншого – мусять триматися християнських засад, які, з точки зору „національної ідеї”, не витримують критики як в кращому випадку „космополітичні” (ідеологія Апостольської столиці), в гіршому – „асиміляційні” (ідеологія УПЦ в єдності з Московським патріархатом). Причому конфесії класифікуються за рядом принципів: наявність чи відсутність керівного органу за кордоном, ступінь регіоналізації, ставлення до національної ідеї тощо.
Зрозуміло, що намагання включити Церкву до кола факторів національної безпеки України, продемонструвати, яким чином той чи інший вид діяльності Церкви загрожує тим чи іншим національним інтересам – найвірнішій спосіб виправдати контроль за діяльністю Церков з боку державних органів. Таким чином, влада виправдовує свою патерналістську позицію щодо релігійних організацій.