• Головна
  • В Україні повним ходом працює соціально-психологічна допомога для дітей переселенців зі сходу України...

В Україні повним ходом працює соціально-психологічна допомога для дітей переселенців зі сходу України

28.09.2015, 15:46
В Україні повним ходом працює соціально-психологічна допомога для дітей переселенців зі сходу України - фото 1
Як допомогти дітям вимушених переселенців адаптуватися у новому середовищі, новій школі, розмовляємо з Ксенією Буханець, координатором соціально-психологічного супроводу внутрішньо переміщених осіб у МБФ «Карітас України».

Ксенія БуханецьДіти, які переїхали із зони АТО, пережили чимало різних стресових ситуацій. Як і дорослі, більшість дітей справляються з численними труднощами, пов'язаними зі статусом переселенця, однак часто вони все ж травмують дитячу психіку. В результаті цього деякі діти стають психологічно вразливими, і це цілком зрозуміло, адже чимало з них втратили батьків, близьких людей, які за ними доглядали, братів і сестер, родичів і друзів, свій будинок, майно, іграшки, знайоме оточення і т. д. Як допомогти таким дітям, як допомогти батькам подолати постстресові стани своїх дітей, адаптуватися у новому середовищі, новій школі, розмовляємо з Ксенією БУХАНЕЦЬ, координатором соціально-психологічного супроводу внутрішньо переміщених осіб у МБФ «Карітас України».

— Пані Ксеніє, окресліть будь ласка головні напрямки надання допомоги переселенцям із зони АТО.

— МБФ «Карітас України» має національну програму допомоги переселенцям. По Україні працюють 12 регіональних осередків «Карітасу» — єпархіальні, деканальні чи парафіяльні. Центри розміщені по цілій Україні. Зокрема, традиційно це Західна Україна – Львів, Дрогобич, Сокаль, Івано-Франківськ, Нововолинськ, Коломия, а також центральна та південна Україна, Київ та Одеса.

У відповідь на масштабну кризу «Карітас» покликаний реагувати, допомагаючи найбільш потребуючим людям. На початку цього року у нас зареєстровані осередки «Карітас» у тих містах, де є найбільша концентрація переселенців. Це — Краматорськ, Запоріжжя, Харків, є представництва у Слов’янську, Святогірську. До Дніпропетровська цілою структурою переїхав, чи точніше, був евакуйований «Карітас Донецьк». У нас є кілька напрямків допомоги переселенцям. Це матеріальна допомога, тобто людям надаються кошти на забезпечення базових потреб, продуктові та непродуктові набори. Інший напрямок — це соціально-психологічний супровід, зокрема, консультативна допомога з соціальних, юридичних та психологічних питань. В кожному центрі є психологи, які працюють з переселенцями.

Допомога Карітас

Також ми координуємо свої дії та співпрацюємо з різними неурядовими організаціями, серед яких, зокрема, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), яке відслідковує ситуацію з кількістю та географією переміщених осіб по Україні, в тому чисті співвідношення дорослих, дітей, пенсіонерів. Регулярно вони готують таку карту, де вказують кількість переселенців у кожному регіоні.

karta_w.jpg

Як організовано працю з дітьми переселенців із зони АТО?

З метою надання психологічної допомоги «Карітас» України започаткував роботу шести центрів опіки дітьми вимушено переселених осіб із зони збройного конфлікту на Донбасі. Центри працюють для дітей віком від 3 до 12 років у Харкові, Дніпропетровську, Слов’янську, Святогірську, Одесі. Цей проект називається «Простір, дружній до дитини», міжнародний формат екстреного реагування на кризові події. Він стартував з початку травня цього року, завданням проекту є створення дружнього простору для дітей переселенців, дітей з незахищених категорій, в якому з ними працюють аніматори, що мають психологічну, педагогічну освіту. Вони покривають чотири компоненти — це психологічна підтримка і супровід діток, педагогічний напрямок (дошкільна підготовка), розвивальний компонент (фізичний, психологічний, особистісний розвиток дітей, підсилення їхніх можливостей) і – розважально-пізнавальний. В кожному з цих центрів у нас є по сто дітей, які проходять програму протягом трьох місяців. Два рази на тиждень по чотири години з ними займаються наші спеціалісти у закритих групах.

Робота з дітьми в Одесі

Найперша мета праці в такому соціально-психологічному напрямку — знизити рівень стресу, який переживають від вимушеного переселення як дорослі, так і діти, зниження рівня тривоги, яка пов’язана з тими подіями, що відбуваються на сході, з тим, що вони втратили домівку. Є сім’ї, в яких частина залишилася у зоні бойових дій. Вони увесь час хвилюються, що там відбувається, що з їхніми рідними, близькими, друзями, що з їхнім майном і т. д. А також допомога в адаптації до нових умов та інтеграція в місцеві громади – власне, це можна назвати головною метою нашої діяльності на східних теренах.

Офіс

— Якою є ситуація з переселенцями в західних областях України?

— На заході України трохи інша картина, сюди доїжджає не так багато людей, у порівнянні з тим, що є на Сході. Але тут є ще такий напрямок діяльності, як інтеграція. Ще з березня минулого року ми також почали працювати над інтеграцією цих людей в місцеву культуру, суспільство. Були інші проекти, націлені на адаптацію, і тепер ми вже дійшли до інтеграції. «Карітас» просто інформує суспільство про те, що ми робимо, які ми можемо надавати послуги, які у нас є можливості. Це ми робимо через мережу державних закладів: служба в справах сім’ї та молоді, соцзахист, міська рада, місцеві адміністрації, мережі інших громадських організацій і мас-медіа. Таким чином люди про нас дізнаються, звертаються по допомогу.

«Карітас» намагається зосередитися на тому, щоб допомагати найбільш потребуючим. Кожна людина, яка втратила домівку, вочевидь не з власної волі, а через війну, переживає стрес втрати, сум, роздратування, розгубленість, вони не розуміють, як їм бути далі, вони не готові будувати подальші плани, тобто перебувають у такому нестабільному стані. Але серед тих людей, що приїжджають сюди, є категорія найбільш потребуючих. Ми стараємося зосередитися на них, а це — багатодітні сім’ї, одинокі матері або батьки з дітьми. Часто вони приїжджають не лише з власними дітьми, вони ще забирають племінників, дітей сусідів ще когось. Це об’єктивне явище. Від війни найперше втікають жінки і діти, пенсіонери, інваліди, важко хворі, багатодітні, одинокі, малозабезпечені — тобто ті, хто не здатний витримувати це все. Тому стараємося найбільше зосередитися саме на цих категоріях переселенців.

— Які особливості перших зустрічей із новоприбулими переселенцями? Як відбувається адаптація, зокрема, дітей?

— Коли людина приходить вперше до нас, шукаючи допомоги, якщо вона тільки-тільки переїхала, є ще дезорієнтованою і дуже часто не готова сприймати великі обсяги чи складну інформацію. Вона не знає куди піти з довідкою, куди звернутися. Тому перші зустрічі соціальних працівників чи психологів з переселенцями націлені на конкретну і чітку допомогу. Важко говорити з людиною, коли вона є в замішанні, розгублена, їй перш за все треба допомогти. І на певному етапі, коли вибудовується контакт, вона приходить до того щоб запитати — а як тут. Для цього наші працівники застосовують культурно-просвітницькі заходи, вони організовують екскурсії, відвідують музеї, розповідають про край, організовують зустрічі з місцевими майстрами які проводять різні майстер класи, формуються групи для дорослих, для дітей. Тоді вони поступово пізнають нове середовище в такий доброзичливий, відкритий спосіб, а не у монологічній формі лекції.

Якщо ж говорити, зокрема, про дітей, то вони, безумовно, є найменш захищеними в цій ситуації, тому що доросла людина, принаймні, усвідомлює що саме відбувається. Дитина ж слідує за батьками чи опікунами, часто до кінця не розуміючи ситуації. Але дитина точно відчуває і переживає весь рівень тривоги, страху, дезорієнтації. Побутує такий стереотип, що не варто з дітьми говорити про тяжкі речі — про війну, про втрату близьких. Чи, наприклад, якщо під час бомбардування будинок знищено, повертатись немає куди, а діти дуже прив’язані до свого рідного дому, подвір’я, куточка, друзів, ігрового майданчика. Часто батьки переселенці скаржаться, що дитина плаче, погано спить, погано їсть, не хоче спілкуватися навіть з близькими, не хоче шукати собі нових друзів, зустрічаються випадки енурезу, енкопрезу, нічних жахів чи фобій. Важливо розуміти що не всі діти сто відсотків будуть мати такі проблеми. Дуже залежить від особистості дитини, батьків, від того, які звучать посили до цієї дитини, які ресурси в сім’ї, як вони готові проживати це все, наскільки вони підтримують один одного. Часто батьки кажуть, що діти краще адаптувалися, ніж вони. Тобто вони швидше знайшли спільну мову, друзів у школі, однодумців, натомість батьки — ні, і дуже часто це пов’язано з віком. Чим старша людина, тим важче їй адаптуватися і це зрозуміло, адже людина звикає до місця, до ситуації, а тут треба переїжджати, і це важко дається.

Чимало дітей переселенців перейшли у нові школи. Як пройшла адаптація цих учнів?

— Одним із симптомів реакції на стрес, переїзд, можуть бути зміни в успішності дитини. Минулого року, коли діти пішли до школи, батьки жалілися, що є такі проблеми, але, насправді, усе дуже залежить від батьків, від школи, яка приймає, від оточення. Загалом, минулого навчального року адаптація пройшла успішно. Вона тривала від трьох місяців до півроку, але діти влилися в колективи, знайшли собі друзів. Багато з них розповідають, що, живучи в Криму чи східних областях, не знали і не говорили українською мовою, приїхавши сюди, вони зіткнулися з україномовним середовищем, тому починають вчити українську мову, намагаються говорити і, зрештою, адаптовуються. Дуже багато залежить від педагогів, які звертають на це увагу, розуміють, що відбувається з дитиною і знаходять для цього час. Траплялись випадки, коли тут, на заході України, діти ставали в категоричний протест, що не будуть вчити української мови, і це як наслідок перенесеного стресу, переїзду і це здебільшого стосувалося дітей підліткового віку. Коли ця підліткова криза співпадає зі стресом вимушеного переїзду, у час, коли дитина почувається, що може приймати якісь рішення сама і розуміє ситуацію, тоді ще більше загострюється цей протест. Це складніша робота, звичайно, але вона не є неможливою, можна говорити і з дітьми, і з батьками і. д.

Щодо рекомендацій. Якщо говорити про адаптацію, то, вочевидь, це має бути формація педагогів. Адже педагог — це та людина, яка найбільше часу проводить з дитиною протягом дня, є авторитетом і може транслювати якісь конструктивні стратегії — як можна виходити з тих чи інших ситуацій, як адаптовуватися. Саме педагог і шкільний психолог може налагоджувати мікроклімат в колективі. Вочевидь їм потрібна підтримка професійна, адже крім того, що вони є професіонали своєї справи, вони є перш за все люди, вони можуть мати якесь своє ставлення до цієї ситуації, і це може проектуватися на атмосферу в класі. Тут дуже важливою є просвітницька робота як із місцевими спеціалістами, так і з населенням.

— Чи часто батьки переселенців звертаються по допомогу до психологів? У яких ситуаціях це відбувається?

— Як правило, не звертаються, тому що загальна культура психічного здоров’я у нашій країні є, нажаль, низькою. Люди мають багато упереджень і стереотипів щодо того, що таке психологічна допомога і підтримка, або соціальна робота. Маючи якийсь неприємний досвід, людина вже є зранена і не готова відкриватися і просити про допомогу. Тому люди, якщо вже звертаються, то у відчаї, безпорадності, безсиллі, зі сльозами. Тобто, якщо дитина замикається, то рідко хто з батьків приходить з такою проблемою. Вже зазвичай приходять тоді, коли проявляється енурез або нічні жахи, тобто якісь сильні прояви, вже тоді батьки схоплюються і приходять. Дуже часто дорослі є в такому стані стресу, що вони не готові побачити потребу в тому, щоб звертатись до спеціалістів, коли щось відбувається з дитиною чи з рідними, бо самі інтенсивно переживають біль, втрату, можливо, перебувають у депресивному чи тривожному стані. У дітей є схильність до приймання вини на себе, діти дуже часто почуваються винними за те, що відбуваються якісь негаразди в сім’ї. Діти, бачачи цю всю ситуацію, стараються не додавати клопоту батькам і замикаються в собі. В той час як дорослі переживаючи якийсь стрес, так само стають замкнутими.

— Чи тут є виражені вікові особливості?

— Насправді тут неможливо визначити якусь вікову межу, оскільки проблеми є на кожному віковому етапі. Усі це переживають, від малого до великого, тому зараз потрібно багато говорити і доносити людям, що увесь цей стрес і тривога — це є нормальна реакція на ненормальні події: на вимушене переселення, на втрату рідних, близьких, землі, майна треба бути свідомим, що коли я перебуваю в стресі, я потребую допомоги. І є люди, які готові допомогти.

— Що би ви порадили батькам, які часто не мають можливості звернутись до спеціаліста, і самостійно намагаються подолати стрес?

— Безперечно буває й так, що далеко не кожен стрес потребує допомоги спеціаліста. Ми усі переживаємо стреси протягом цілого життя, вони є різної значимості, різної сили впливу на нас і з переважною більшістю з них ми справляємося самі. Наша психіка влаштована таким чином, щоб ми долали проблеми. У нас є механізми, які можуть це регулювати, окрім крайніх випадків, коли людина вже не здатна справитись. Потрібно бути свідомим того, що зі мною відбувається, чесно зізнаватися собі, що я зараз переживаю горе, втрату, тривогу, страх, тобто зізнаватися у тому, що проблема є. Важливо будувати стосунок зі своїми близькими і рідними у цей момент, не закриватися, намагатися про це все говорити. Це не просто, але можливо. Треба пробувати робити кроки назустріч один одному, обговорювати, підтримувати. Те саме з дітьми, не приховувати, діти все дуже добре розуміють. Вони можуть не розуміти якихось нюансів, залежно від віку, але в цілому вони розуміють, що відбувається. Це ілюзія, що не треба з ними говорити, якраз треба це робити. Говорити про ці всі переживання і, зрозуміло, відповідно до віку. В такий доброзичливий відкритий спосіб ділитися цими думками зі своїми близькими.

Найголовніше — це ресурси, які є також для людини різними. Важливо просто звернути увагу на те, що мені додає ресурсу, що мені додає сил. Звернути увагу і планомірно, цілеспрямовано це робити. Якщо я отримую задоволення від піших прогулянок, чи від музики, чи від сну, чи від якоїсь специфічної смачної їжі – морозиво з’їсти чи ще щось. На це треба звертати увагу і набирати ресурсу, тому що це є як пальне для машини.

— Тобто, максимально акумулювати позитив…

— Так, але він має бути справжнім. Зараз багато говорять про те, що треба мислити, говорити позитивно і т. д. Це добра річ, але важливо, щоб це було відповідним до людини. Тут немає загального правила. Наприклад, усі тепер їжте лимонне морозимо, бо воно приносить задоволення. Ні. Комусь це підходить, а комусь ні. Комусь треба лягти поспати, а комусь пробігти два кілометри. Ми не можем тут порівнювати, але це має бути щось дуже відповідним для людини. Треба сісти і написати список, що мені колись приносило задоволення, до того, як я почала почуватися пригніченою. І це виконувати в міру можливостей, для того, щоб відновлювати свої сили.

— Як допомогти дитині адаптуватися у новому класі, у новому районі проживання?

— Коли ми говоримо про шкільний вік, то дуже важливе оточення, середовище рівних тобі, друзів. Якщо діти не знаходять друзів у класі, у школі, то тоді дуже важливим є знайти альтернативне середовище, де дитина може самовиражатися. Хтось малює, хтось танцює, хтось співає, важливо старатися підтримати це і, крім того, що це є ресурсом для дитини, коли вона робить щось, що приносить їй задоволення, це як їжа для душі, яка дозволяє самостійно справлятися з переживаннями і тривогами. Крім того, це є середовище, де можна знайти друзів, спілкування, підтримку, де діти можуть поділитися почуттями між собою. А де ти жив, вчився, чим займався після уроків – так можна знайти однодумців і поділитися наболілим. Це власне і є середовище, яке полегшує адаптацію до нових умов і пошук себе у нових умовах.

— Яким чином батьки можуть побачити негативні переживання у своїх дітях, якщо ті закриті і не діляться своїми почуттями і переживаннями?

— Найперше це є зовнішній вигляд — як виглядає дитина, зміни в поведінці, батьки завжди знають як поводиться дитина, тому різкі зміни в поведінці є дуже виразними. Вона стає або агресивною, або замкнутою, починає дуже багато плакати або навпаки робиться дуже серйозною і зрілою, тобто це якась різка зміна в поведінці. Труднощі в спілкуванні — це також дуже важливий момент, адже спілкування для нас усіх є дуже природнім явищем, це щось, що закладене Богом в людині. Тому, якщо виникають труднощі у спілкуванні, особливо у дітей, які є відкриті і готові спілкуватися, будувати контакти, якщо відбувається зміна, дитина відмовляється спілкуватися, то це є серйозним сигналом для того, щоб застановитись. Агресивна або самопошкоджуюча поведінка, зміни в харчовій поведінці тощо. Були, нажаль, такі випадки, коли підлітки з числа переселенців категорично відмовлялися їсти. Ми усі працювали над тим, щоб вони починали вживати їжу. Або інше – може бути переїдання як форма реакції на стрес. Можуть бути дебюти психічних розладів і батьки не хочуть це помічати, бо це завжди болісно. Ми можемо не знати психіатрії і психологічної науки, але завжди інтуїтивно відчуваємо, що з людиною щось недобре, щось негаразд. Це простіше щодо чужих людей і завжди складно визнати коли це рідні.

— Що би ви порадили батькам, яким не вдається допомогти своїй дитині у такому важкому періоді життя, а, можливо, й тим, які з якихось причин вчасно не зауважили проблем в адаптації своїх дітей у новому середовищі?

— Бачите, це питання має дві сторони. З однієї – це контакт між батьками і дитиною. Якщо цей контакт, цей зв’язок є довірливий і стосунки є відкриті, то про це можна говорити. Ми всі дуже часто говоримо про зв’язок, стосунок і контакт, що це щось дуже приємне. Це не означає, що контакт має відбуватися коли все дуже добре, а коли труднощі, то начебто він переривається. Цінність стосунку є в тому, що ми є поруч, незважаючи ні на що. Так, як є в подружжі, протягом довгого спільного життя чоловік з дружиною проживають різні етапи, колись є добре, а колись і погано. Так само цей стосунок є і з дитиною. І батьки, і дитина разом переживають стрес і намагаються наблизитися один до одного. Але, якщо ми говоримо про середовище, коли немає можливості спілкуватися з друзями, зрозуміти, чому дитина не може зараз знайти друзів, можливо, вона просто не в силі зараз спілкуватися, бо дуже переживає. А можливо, вона поводиться вже настільки агресивно, що діти може би і йшли назустріч до неї, але дитина агресивно це відштовхує. Тут важливо добре розібратися в чому причина. Батьки це зрозуміють, якщо зроблять спробу розібратися в ситуації. Це можна робити спільно з вчителями, з шкільним психологом.

Інша ситуація – пошук цього середовища. Не можна обмежуватися тільки, наприклад, класом. Треба бути уважним і варто шукати ще якісь гуртки, додаткові заняття, де діти можуть знайти однодумців. Треба бути уважними до себе, до своїх дітей і розуміти, що вони переживають непростий момент. Це є складно. Всі знають, що якщо дитина змінює школу, переїжджає з району в район в одному місті, це вже є певна трудність. А що говорити, коли дитина і ціла сім’я не з власної волі міняє місце проживання кардинально — це ускладнює увесь процес. Важливо бути свідомим того, що ми переживаємо непростий період і треба бути уважним до себе, уважним до своїх близьких, до дитини і пробувати будувати ці місточки, незважаючи на те, що нам всім є боляче. А також варто пам’ятати, що поруч завжди знайдуться люди, які готові будуть підтримати та допомогти, в тому числі двері «Карітасу» завжди є відкритими для вас.

Розмовляв Василь Ковалишин