Припущення про українське коріння нинішнього Папи Римського Івана Павла ІІ в пресі з’являлись неодноразово. Львівська журналістка Надія ПАСТЕРНАК провела власне дослідження і, як вона вважає, виявила українську родину Папи.
Коли ми завiтали на обiйстя панi Марiї i вона вийшла нам назустрiч, неможливо було не оторопiти: перед нами стояла людина, яка подiбна до свого великого кузена як двi краплi води. А її молодша сестра – точна копiя тiтки Емiлiї – матерi Папи Римського. Скупi рядки офiцiйної бiографiї Папи стверджують, що його мати походила з роду Качуровських (по-польськи Emilia z Kaczorowskich). Тiльки звiдки саме, не уточнюється. Як також i те, чи були у неї рiднi сестри i брати. Доповнимо їх.
ЧИ Є У ПАПИ УКРАЇНСЬКЕ КОРIННЯ
У газетi "Експрес" уже порушувалася ця тема напередоднi вiзиту Папи в Україну. Ми посилались на спогади лiкаря з дiаспори Бориса Филипчака, нинi уже покiйного. У 1978 роцi, одразу ж пiсля обрання Кароля Войтили Папою, пан Филипчак в iнтерв'ю українськiй газетi "Нова зоря", яка виходить у США, стверджував, що мати Папи Емiлiя Качуровська походить з Тернопiльщини. I знав вiн це достеменно, бо здобував медичну освiту в Ягеллонському унiверситетi якраз у той час, коли там вчився Едмунд Войтила, старший брат Папи Римського. Борис Филипчак не тiльки був однокурсником Едмунта, але й його близьким приятелем. По закiнченнi вони навiть працювали в одному шпиталi у Бєльску. Едмунд не раз по вихiдних брав до шпиталю Кароля: малий ставив рiзнi кумеднi сценки перед хворими. То ж Борис Филипчак був добре знайомий i з Каролем. Невдовзi двадцятишестилiтнiй Едмунт заразився скарлатиною, прохворiв чотири днi i помер. Це був величезний удар для дванадцятилiтнього Кароля, який чотири роки тому втратив матiр... А лiкаря Бориса Филипчака доля закинула до США, й вiн пiдтримував листування з братом свого покійного товариша.
У 1958 роцi Папа, який тодi ще був в санi єпископа, навiть гостював в родині Филипчакiв у США. А в 1978 роцi лiкар Борис Филипчак з дiтьми приїжджав до Рима привiтати Кароля Войтилу з обранням його Главою Католицької Церкви. "Я пам'ятаю цей приїзд лiкаря Филипчака до Рима, – розповiдав отець-доктор Йосиф Андрiїшин, голова Патрiаршого суду УГКЦ (нинi уже покiйний). – Вiн зупинявся тодi в українському готелi i розповiв нам багато цiкавих деталей з життя Папи. Филипчаки навiть висилали посилки зi США аби пiдтримати хлопця, який у двадцятиоднорiчному вiцi уже не мав нiкого з рiдних. Йому було дуже скрутно у тi важкi воєннi роки." Цiкаво, а де ж були iншi близькi родичi: дядьки, тiтки, двоюрiднi сестри i брати?
"КОЛИ Я ПОЧУЛА ЙОГО БIОГРАФIЮ, СЕРЦЕ ТЬОХНУЛО..."
Ще у червнi 2001 року на журналiстський запит вiд управлiння внутрiшнiх справ Тернопiльської областi надiйшла вiдповiдь, що там проживає десять осiб з прiзвищем Качуровськi – три чоловiки i сiм жiнок. Пошук продовжувався. I ось недавно до редакцiї зателефонували...
– Я поралася на кухнi i слухала радiо, – розповiдає Марiя Качуровська. – Передавали бiографiю Папи Римського, бо щойно закiнчився його вiзит в Україну. Чую: "Його мати Емiлiя Качуровська українка, родом з Тернопiльської областi". У мене тьохнуло серце: "Емiлiя, Мiля... Та невже це моя тiтка Мiля, татова сестра, яка вишла замiж за поляка i виїхала назавжди? Тато не раз про неї згадував".
I панi Марiя розповiла нам дивовижну iсторiю своєї родини. Її бабця Соломiя i дiд Василь Качуровськi жили у Кременцi i мали п'ятеро дiтей: Емiлiю, Полiну, Марiю, Iвана i Володимира. Володимир, батько панi Марiї, був наймолодшим у сiм'ї, вiн з 1907 року. З якого року його брат i сестри, вона не пам'ятає. Тiльки знає, що мiж батьком i старшими сестрами була велика рiзниця у вiцi. Якщо спiвставити факти, то виходить, що її батько народився уже тодi, коли Емiлiя була замiжня i мала однорiчного сина Едмунта. Але, таке колись траплялося досить часто. За словами панi Марiї, її батько лише раз бачив свою сестру Мiлю, i то здалеку. А згадував про неї усе життя. "Коли ми сiдали родиною на Свят-вечiр вечеряти, то вiн завжди згадував про Мiлю, i скупа сльоза текла з його очей".
ТРАГЕДIЯ КАЧУРОВСЬКИХ
"Це був родинний бiль, цiла трагедiя, – продовжує жiнка. – Мiля вийшла замiж за поляка всупереч волi батькiв. Дiд з бабцею не благословили того шлюбу i не дали доньцi найелементарнiшого приданого – нi подушки, нi перини. Тiтка Мiля пiшла з дому нi з чим. Батько казав, що вона жила в селi Воловiци пiд Краковом (мабуть, Вадовiце. – авт.). А все через трагiчний випадок, який стався в родинi бабцi Соломiї. Її молодшого брата забили на пасовиську палицями польськi хлопцi-пiдлiтки. Можливо, сказав малий щось образливе для полякiв, тi й помстилися. То були важкi часи, напруженi стосунки мiж двома сусiднiми народами... Бабця не могла забути цiєї трагедiї i не хотiла, аби її дiти одружувалися з поляками. Але вихидило чомусь навпаки: i тiтка Марiя вийшла замiж за поляка, i мiй батько довгий час зустрiчався з дiвчиною з польської родини. Та побратися їм не судилось. Батько розповiдав менi як одного разу вiн пiдiйшов до їхнього дому i випадково почув як мати бештала доньку: "Я не вiддам тебе за того хлопа". Батько був гоноровим, розвернувся i пiшов. Назавжди. Вiн навiть виїхав з Кременця й оселився у Вишнiвцi.
Пройшов час, рана загоїлася, вiн одружився, народилося двi дочки: я i молодша на п'ять рокiв Олена-Леся." А панi Олена... Дивлюсь на неї, дiстаю фотографiю Емiлiї Качуровської з маленьким Каролем... Як вони подiбнi! Вона теж про свої родиннi зв'язки з Папою дiзналася з тої радiопередачi. Якось суттєво доповнити Марiю не може, але теж добре пам'ятає, що тато чомусь найбiльше згадував про сестру Мiлю. – А коли я виходила замiж у 1958 роцi, – знову згадує панi Марiя, – то вже пiд час реєстрацiї шлюбу батько пiдiйшов до мене, взяв за руки i став дуже просити: "Марусю, залишайся на своєму прiзвищi, не змiнюй його." Чому вiн про це просив? У чоловiка мого було цiлком нормальне прiзвище – Кутровський, то ж не було причини якось його цуратися. Я послухалася батька i потiм мала досить проблем. Родина чоловiка образилася, по селi люди шушукалися: "То ж треба! Прiзвища не змiнила! Щось за тим є". Та й знали мене всi як "жiнку Кутровського", а в документах усе життя я – Качуровська."
ТIТКИ I ДЯДЬКО
Спiльними зусиллями сестри вiдтворили, як могли, iсторiю своєї родини. Цiкаво, що третя їхня тiтка Полiна вийшла замiж за росiйського солдата i виїхала в мiсто Орел. Зв'язки iз нею втратилися, лише раз, у 1957 роцi, тiтка Поля приїджала в Україну, гостила в родинi брата, але лише кiлька годин."Я пам'ятаю тiтку Полю як увi снi, – каже панi Марiя. – Тепер спiвставляю її обличчя i Кароля – вони подiбнiсiнькi".
Сетри Качуровськi навiть не знають, чи були у тiтки Полiни дiти, тобто їхнi двоюрiднi. Якщо так, то кузенiв нинiшнього Папи ще можна пошукати в Росiї. Сестри бiльше контактували з тiткою Марiєю, яка весь час жила у Кременцi.
"Вона була моєю хрещеною, – продовжує розповiдь Марiя Качуровська. – Дуже красивою була в молодостi, навiть тричi їй присвоювали титул "мiс Кременця", тодi теж конкурси краси проводилися. Вона вийшла замiж за секретаря магiстрату, поляка Потельнiцького. У молодому вiцi помер її єдиний син Анатолiй, невiстка вдруге вийшла замiж i забрала онука, якого тiтка потiм вже нiколи не бачила. Вона одиноко доживала старiсть i померла у Кременцi. Дядько Iван теж жив у Кременцi, довгий час працював на шахтi, потiм на ватнiй фабрицi. У нього був син Юрiй i дочка Вiра, але де вони зараз, сестри Качуровськi не знають. Батьковi сестри, брат i вiн сам уже померли. Немає вже у Кременцi i тої хати, де жила колись родина Василя i Соломiя Качуровських. Кажуть, за часiв нiмецької окупацiї там було єврейське гетто, потiм вулицю назвали iменем Чапаєва.
ДВI СЕСТРИ
А долi сестер Марiї i Олени Качуровських, одна з яких проживає у Новому Вишнiвцi, а друга – у Старому, звиклi, як i сотень тисяч iнших людей того часу. Панi Марiя дев'ять рокiв працювала пiонервожатою у школi, бо мала гарний голос, була надзвичайно артистичною, та й зараз така. Далi було замiжжя, народження доньки Тетяни, пiзнiше влаштувалася у мiсцеву їдальню i так пропрацювала там до пенсiї. Збудували з чоловiком гарну хату, де й нинi живуть з донькою, зятем i двома онуками – Iриною i Михайлом. В Олени-Лесi життя теж складалося за подiбною схемою: школа – замiжжя – праця на галантерейнiй фабрицi, двоє дiтей, шестеро онукiв, має уже навiть двох правнукiв. ...
Сидимо за гостинним столом у вiтальнi Марiї Качуровської, сестри ще щось пригадують iз свого далекого дитинства, доповнюючи одна одну. I тут з уст панi Марiї зринає прiзвище її першої учительки "Фiлiпчук". Уточнюємо деталi: вона – дружина фельдшера Фiлiпчука (говiрка сестер бiльше нагадує росiйську вимову). У нього, виявляєься, був син, який десь вивчав медицину, i батько, здається, теж був лiкарем. Чи не про лiкарську династiю Филипчакiв згадали сестри, когось з родичiв того Бориса Филипчака, який навчався у Краковi разом з Едмунтом Войтилою?... Чи не надто багато у цiй iсторiї випадкових збiгiв обставин? ...
Сестри Качуровськi дуже б хотiли зустрiтися iз своїм братом Каролем. "Нам нiчого вiд нього не треба, – кажуть вони. – Хай хтось не думає, що ми переслiдуємо якiсь корисливi цiлi. – Але ж нехай вiн знає, що хтось дуже близький на цьому свiтi у нього є. Вiн так рано залишився сиротою, вiн усе життя перебуває серед чужих людей..."
НЕВЖЕ ПАПА ПРО ЦЕ НЕ ЗНАЄ?
Виходить, що не знає. I ми не знаємо, що розповiдала йому мати про свою родину, вiд якої пiшла з болем у серцi. Вона дуже рано померла. Потiм рiдних i близьких людей дiлила i передiлювала iсторiя, штучнi кордони... Чи мiг шукати молодий Кароль Войтила своїх кревних, якщо вiн обрав iнший шлях у життi, який вимагав усамiтнення i перебування у семiнарiї – закладi закритого типу? ...
Папа добре знає i розумiє українську мову. Й коли вiн ще був кардиналом, у розмовi з українським митрополитом Амвросiєм Синишиним визнав, що мови його навчила мати, й що вона була українкою. А ми не так давно хiба не були свiдками цього? Те, що усi промови, виступи Папи були виключно українськогою мовою, не пiдтверджує цього? Невже вiсiмдесятилiтня людина так швидко i добре могла вивчити чужу їй мову?
Панi Марiя уже двiчi писала листа до Апостольської нунцiатури в Києвi, однак жодної вiдповiдi так i не отримала. Також пробувала передати листа до Риму – усе безуспiшно. Навряд цей лист – крик душi потрапив на його стiл. Та й чи потрапить колись взагалi?
“Експрес”, 10-17 квітня, 2003 р.