Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
«Наша нація — велика нація, і тишком-нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок […] здобути для неї волі не удасться» — так писав у 1919 році В’ячеслав Липинський (1882–1931) — український геній польського походження. Попри те що його ім’я приваблює багатьох інтелектуалів, воно не є відомим широкому загалу в Україні. Хоча його думки про українську державу й залежність її здобуття від бажання самих українців стати нацією
мають бути для нас дороговказом.
Сучасний історик Іван Курас зауважував, що В’ячеслав Липинський «надто незручний для політиканів, занесених примхливою долею на верхні щаблі влади в Україні», тому, «присягаючись його ім’ям, вони водночас смертельно бояться, що поширення ідей, які містяться в «Листах до братів-хліборобів», розкриє народові очі на їхнє шахрайство». Більшість його тез не втратили своєї актуальності. Хіба не по-сучасному звучать слова Липинського, сказані 90 років тому: «Патріотизм, на якому будуються держави і нації, — це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на «добрі проценти» і не акторство з надією на оплески і дарунки юрби»?
Постать В’ячеслава Липинського привертала увагу насамперед зарубіжних українців, які виділяли її поруч із велетнем Іваном Франком та нескореною Лесею Українкою. Його політичні дискусії з речниками УНР та ідеологом інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим виводили модерну
У сучасній Україні, попри те що доступ до наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини Липинського з кожним роком ставав дедалі більшим, загальна українська політична та громадська думка і далі формувалася на основі звичних стереотипів народницької історіографії. Тому почасти його особистість сприймається упереджено, вона є об’єктом домислів та перекручувань. Зокрема, Липинський тривалий час сприймався в українській історіографії крізь призму ідей Михайла Грушевського, вплив якого на все національне суспільно-політичне життя свідомо перебільшувався. Поряд існувала інша крайність: дослідники наввипередки прагнули довести несамостійність суспільно-політичної концепції В’ячеслава Липинського, яку простежували як вислід історіософських поглядів Сореля, Морраса, Парето та ін. Деякі польські вчені не цуралися доводити, що причини переходу В’ячеслава Липинського в українство полягали в «комплексі меншовартості, якомусь хворобливому комплексі нетутешності». Йому приписували залежність від польської соціально-демократичної думки, політичний романтизм, неспроможність до реальної політичної праці тощо.
Однак усі ці домисли були далекими від правди. В’ячеслав Липинський ніколи не зрікався своєї шляхетської верстви, понад те, його вибір на користь саме українського національно-визвольного руху не був у нього виявом шляхетського нонконформізму. Він почувався українцем, не пориваючи зі своїм соціальним середовищем, не соромлячись і не зрікаючись його, як не зрікся він і своєї католицької віри. «Українцем — в розумінню людини, зв’язаної душею і тілом — всіми емоціями і всіми матеріяльними інтересами — з Україною, я був не тільки від дня свого народженя, а од тієї хвилини, коли мій предок Іосиф-Антін «товариш роти панцирної» в 1759 році придбав собі землю на Поділлі, тут оженився і тут оселився». В’ячеслав Липинський підкреслював: «Моє українство — це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною для нашої рідної землі, для нашого рідного народу».
Від 1908 року Липинський починає активну діяльність, спрямовану на навернення польської та полонізованої шляхти Правобережної України до українства. Він «уже був відомий в українських кругах з того, що він об’їхав цілий ряд міст на Правобережній Україні, виголошуючи відчити, в яких закликав місцеве польське громадянство до повороту до своєї, себто до української, народности». Наслідком таких пропагандистських подорожей стало видання книжки «Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії», яка була видрукувана польською мовою в Кракові у 1909-му. «Ця книжка наробила великого розголосу, — зазначав Дмитро Дорошенко, — поляки її скуповували по книгарнях і нищили». Щоб скомпрометувати В’ячеслава Липинського, у деяких польських газетах поширювалися фальшиві документи з натяками, що певні українські діячі, зокрема й він, виконують свою роботу за «прусські гроші». Від самого початку власного національно-політичного усвідомлення Липинський навчився обстоювати свою честь. Позови до юридичних установ та громадських судів, відкриті листи в пресі стали його зброєю в боротьбі за чесне ім’я і праведну ідею.
Неоднозначними були стосунки з українською інтелігенцією, яка захоплювалася соціалістичними ідеями. Слід зауважити, що українська еліта на зламі століть узагалі не бачила перспективи для Української держави. Ідеї Бачинського та Міхновського, які вперше заявили про самостійницькі прагнення українців, не пішли далі декларацій про наміри. Від часу становлення національної свідомості В’ячеслав Липинський, за власним визначенням, «був завжди самостійником». На відміну від більшості своїх ровесників, які вивчали класику соціал-революційного та соціал-демократичного руху, він студіював історію України і прагнув протиставити «ідейним соблазнам» соціалізму та радикалізму національно-державницьку ідею. Він відкрито та постійно демонструє свої самостійницькі уподобання: «Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті». І підкреслював: «Хто не за самостійність, той нищить ідею нації». Діяч згадував, що його політична позиція викликала нерозуміння українського громадянства, сприймалася як політичне «божевілля». У листі до Володимира Гнатюка Липинський згадує, що його називали «варятом», «коли перед війною нашій інтелігенції я говорив про українську державність».
Політична далекосяжність В’ячеслава Липинського, яку він продемонстрував на таємній нараді у Львові, не може не вражати. Він заявив про себе як політик-практик, здатний передбачати розвиток, хід історичних подій на далеку перспективу. Заперечуючи політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, Липинський вважав її шкідливою, оскільки, на його думку, вона могла працювати тільки на велику Росію. Він виступав рішуче проти участі українців у демократичному русі в Росії: «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо. Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію». Передбачаючи близький вибух міжнародного конфлікту, Липинський намагався використати його для української самостійницької акції та не полишав надії заснувати українську політичну організацію самостійницького спрямування. У 1911 році за його ініціативою створено Український інформаційний комітет, а в 1912-му розробив проект заснування Союзу визволення України. Вони мали на меті організацію боротьби за незалежну Українську державу.
В’ячеслав Липинський став першим українським істориком, який проаналізував причини поразки українців у Національно-визвольних змаганнях 1917–1921 років. На відміну від автора «Відродження нації» Володимира Винниченка, який відстоював соціалізм навіть ціною втрати національної самостійності (згадаймо: «або соціалістична Україна, або ніяка»), Липинський робив акцент на звуженні соціалістичними провідниками соціального підґрунтя національно-визвольного руху, що не дало змоги використати творчий потенціал нації у всіх сферах державного будівництва, зокрема й у військовій справі. У згубності так званої класової позиції Центральної Ради В’ячеслав Липинський переконався на власному досвіді в 1917-му. Для «тодішніх провідників нації», за його словами, він залишався «паном», «поміщиком», який «не виголошував демагогічних промов і не записався у партію есерів».
У 1919 році Липинський, залишаючи посаду посла УНР в Австрії на знак протесту через розстріл полковника Петра Болбочана, з великим занепокоєнням передбачав найгірші перспективи для майбутнього України. Розпорошення українського суспільства в поєднанні з безконтрольною діяльністю в державі монопольних «партій», на його думку, загрожувало врешті не тільки державно-політичною, а й національно-культурною катастрофою. Липинський застерігав тогочасний український провід Директорії від спокуси заради приватних, класових чи якихось інших хвилевих політичних інтересів жертвувати спільним для нації ідеалом національної волі й національної солідарності в обороні цієї волі. «Тільки величезним моральним зусиллям, — писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, — тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя».
Аналізуючи поразку Національно-визвольних змагань, Липинський однією з її головних причин вважав брак чіткої концепції побудови держави («ідея держави була неясна і туманна»), а також «брак єдності між нашими провідниками». У своїй публіцистичній праці «Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)» (1920) в алегоричній формі описує взаємини між провідною верствою (Дон Кіхотом) і народом (Санчо Панчо), аналізує взаємозв’язок реалізму та ідеалізму в українському та європейському суспільному житті. Порівнюючи позиції західноєвропейської та вітчизняної еліт, Липинський зазначав, що в Європі Дон Кіхот, тобто аристократична верства, зберігаючи свою «традиційну віру предків», «лицарську традицію», культуру, досвід минулих поколінь, прагнув передати їх, «цей скарб», Санчо Панчу — новим поколінням прагматиків, яких народжували різні верстви європейського суспільства. За його словами, без Дон Кіхота «не можна би було помислити собі існування модерної європейської нації». Липинський зауважує, що, коли європейським недемократичним національним Дон Кіхотам повірили
Натомість в Україні, на його думку, «задержались тільки тілесні Дон Кіхоти, Дон Кіхоти без віри в себе, у свою культуру, в своє призначення». Без української віри, без української культури українська еліта, «наші Дон Кіхоти йшли в чужі віри, ставали чужими Дон Кіхотами […] гинули за Польщу [...] творили міць і силу Великої Російської Імперії». В’ячеслав Липинський вважав, що національне відродження в Україні застало українських Дон Кіхотів, які трансформувалися в «кающіхся дворян і поповичів», непідготовленими.
Липинський прагнув не лише скласти формулу для побудови незалежної держави та домогтися послідовного формування у свідомості національної еліти бажання Української держави, а й зрозуміти причини, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитись». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Нездатність народних мас до самоорганізації Липинський убачав у пасивності проводу — «національної аристократії». Подібні спроби робив свого часу Нікколо Макіавеллі, якого Липинський перекладав українською мовою. Наслідуючи італійського мислителя, він намагався піднести політичну культуру свого народу, виробив вчення про вирішальну роль еліти в національній історії. На його переконання, великою проблемою національного державотворення була поведінка еліти, яка здебільшого нехтувала своїм прямим обов’язком взяти на себе відповідальність і досягнути загальнонаціональної гармонії заради спільної мети.
Історичним фундаментом державницької концепції В’ячеслава Липинського стали його наукові дослідження, присвячені добі козаччини. Козаччина цікавила його не сама по собі, а як носій українських державницьких починів та української державної традиції. При цьому в центрі досліджень Липинського, на відміну від народницької історіографії, був не народ-маса, а провідна верства-еліта, яку він вважав вирішальним чинником державотворення. На думку історика, саме діяльність козацької еліти, до якої влилися найактивніші елементи української шляхти, уможливила постання самостійної держави під проводом Богдана Хмельницького, що продовжила традицію української державності, перервану після князівської доби. Основна історична монографія В’ячеслава Липинського «Україна на переломі» присвячена кінцевому періоду діяльності Хмельницького, коли він із речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої виріс у суверена самостійної Української держави — Війська Запорозького.
Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, В’ячеслав Липинський розробив теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтовуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, вчений дійшов висновку, що дві його прикмети — виборність і залежність від чужих держав — виявилися шкідливими для розвитку нації. Тому саме спадкова, дідична монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Богдан Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні. На жаль, суспільно-політичні ідеї Липинського переважно зводять до його концепції дідичного гетьманату, забуваючи, що для вченого це була форма державного устрою, за допомогою якої він намагався досягти суспільного консенсусу. Розробляючи ідеологію модерного українського монархізму, він намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнюючи праве консервативне крило українського суспільно-політичного руху. Його концепція передбачала об’єднання суперницьких течій у межах єдиної політичної системи та спільного для всіх закону. Створення ним Українського союзу хліборобів-державників і постійна наполеглива праця над організаційною розбудовою гетьманського руху свідчили, що Липинський не був відстороненим від життя теоретиком-ідеалістом, як його трактували й трактують донині деякі дослідники, а виявив себе як глибокий мислитель і водночас реальний політик-практик.
Червоною ниткою через весь політичний трактат В’ячеслава Липинського «Листи до братів-хліборобів» проходять тези «нації» та «держави». Він вважав, що лише після постання Української держави сформується українська нація, яка об’єднає всіх громадян України без різниці національної, соціальної, політичної та релігійної належності. «До української нації через Українську державу, — наголошував Липинський, — через об’єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла». Пояснюючи своє розуміння поняття «нація», він зазначав, що «це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави». Діяч визнавав націю як «реалізацію хотіння буття нацією».
В’ячеслав Липинський вирізнявся нетерпимістю до виявів крутійства та підлості, високою моральністю в усіх вчинках, насамперед у політичних та громадських справах. На відміну від подібних діячів він ніколи не трактував питання моралі й етики в політиці як другорядні. Натомість пов’язував політичний процес, майбутнє України з поверненням до створених попередніми поколіннями моральних цінностей, із яких «виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження». Фактично опоненти Липинського не бажали розуміти його моральних домінант. Боротьба за українську ідею з політиками, які звикли «заробляти з любові до України», подекуди змушувала Липинського розмірковувати, а чи правильний шлях він обрав. Велику духовну підтримку отримував, зокрема, від голови Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького, який також постійно відчував відчуженість певної частини українського політикуму («польський граф» і землевласник). Наражаючись на нерозуміння своє позиції, Липинський нерідко чув мудрі слова галицького первосвященика. «…Розумію, як часом зневіра може Вам відбирати і відвагу, і оптимізм, але Ви можете з гордістю і радістю поглядати на діло свого життя і дякувати Богові за те, що дав Вам сповнити, — писав Андрей Шептицький В’ячеславу Липинському в 1929 році. — Ваше діло остоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу, але аж научили наших земляків правильно думати у політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична гадка буде розширятися... Тому не беріть до серця хамства українців деяких, а хоч би многих — Ваша гадка лишиться ясною в нашій історії». Тяжку недугу і важкий душевний стан Липинський лікував «вірою в Бога, релігією і моральною піддержкою тих», кого глибоко цінував. «І коли Бог призначив мені цю працю виконати, значить, вона Його замислам потрібна, — писав він. — І не мому розуму ці замисли контролювати. Отже, нехай буде воля Твоя, і дай мені, Боже, силу перебороти зневіру, що пливе з розуму, з рефлексій».
Висока оцінка особистості В’ячеслава Липинського, яку дали видатному українському мислителю римо-католицької віри очільники УГКЦ, переконливо спростовує звинувачення його опонентів у невиправданих «амбіціозності» та «диктаторстві». Митрополит Андрей Шептицький вважав його однією з найяскравіших постатей української новітньої історії та політичного процесу загалом. Своєю чергою, кардинал Йосиф Сліпий відзначав його духовну силу і відданість національній справі. «Я був два рази у Липинського в його малому маєтку в Стирійських горах [в Бадегу], — розповідав ієрарх УГКЦ. — Не було більшої духової насолоди, як розмовляти з тою людиною. Його ум — це, мабуть, найглибша українська криниця знання, а під духовим оглядом — це просто велетень. Робив у розмові вражіння лікаря, що може і вміє поставити на ноги знеможену і биту сумнівами людину. Мені ніколи більше не довелося стрічати в життю такої багатої в духовому й розумовому розумінні людини». Ці слова тим значущіші, що вони належать кардиналові Йосифу Сліпому — людині, яка не лише мала великий життєвий досвід, а й пройшла страшні випробування сталінської репресивної системи.
Значення, яке В’ячеслав Липинський може мати сьогодні для України, оскільки кульмінаційна точка його впливу ще не досягнута, полягає насамперед у його політичному генієві. Величезна духовна потуга Липинського дала підстави Василю Кучабському поставити свого вчителя в один ряд із Богданом Хмельницьким і Тарасом Шевченком. Але якщо діяння останніх двох потуг широковідомі, значною мірою вичерпані подіями 1917–1921 років і їх уже не вистачає для оновлення сучасного українського національного життя, то сприйняття Липинського тільки починається. Його концепції національної еліти, територіального патріотизму, релігійної толерантності, класократичної структурованості суспільства тощо не втратили свого практичного значення для розбудови української державності й у наші дні.