На світлині: Учасники Помісного Собору Грузинської Православної Церкви. Вересень 1917 р. Фотографія з Національного архіву Грузії
Продовження. Перша і друга частина
У 1917 р. після того, як Микола ІІ зрікся престолу та у Петербурзі був створений Тимчасовий уряд, рух за відновлення автокефалії Грузинської Церкви отримав нове дихання. Вже 12 березня 1917 р. в соборі Светіцховелі у Мцхеті відбувся Собор грузинського духовенства, який проголосив відновлення автокефалії.
Вже 27 березня 1917 р. автокефалію Грузинської Церкви визнав Тимчасовий уряд. Однак, територія Грузинської Церкви в урядовому рішенні чітко не окреслювалася. 25 липня 1917 р. Тимчасовий уряд пояснив, що до юрисдикції Грузинської Церкви належать етнічні грузини, які мешкають як в Грузії, так і за її межами. Таким чином, уряд визнав грузинську автокефалію не як територіальну, а як національну. Це вступало в очевидне протиріччя з православною канонічною традицією та по факту відповідало поняттю про філетизм (етнофілетизм), який був засуджений Константинопольським Собором у 1872 р.
Отже, згідно з постановою Тимчасового уряду, російське духовенство, яке мешкало в Грузії, не входило до юрисдикції відновленої автокефальної Церкви. Тому 25-29 травня 1917 р. російське духовенство в Грузії провело свій окремий Собор, на якому було вирішено не входити до складу Грузинської Церкви, а залишатися в юрисдикції Святішого Синоду у Петрограді.
8-17 вересня 1917 р. у Тбілісі відбувся Собор Грузинської Церкви, на який були обрані делегати від усіх єпархій. Собор підтвердив відновлення автокефалії та обрав католикосом-патріархом всієї Грузії єпископа Кіріона (Садзаглішвілі), який незадовго перед тим зміг нарешті повернутися до Грузії. 1 жовтня 1917 р. у Мцхеті відбулася його урочиста інтронізація.
Собор 1917 року також відкрив на території Грузії 13 єпархій. Грузинська Церква наполягала, що вона є Помісною Церквою, яка розповсюджує свою владу на всю територію Грузії, і тому до її юрисдикції мають увійти не тільки грузинські, але й російські та грецькі парафії в Грузії. Однак, російське духовенство принципово відмовилося це зробити, що в майбутньому стало однією зі складових конфлікту між Російською та Грузинською Церквами. Католикос-Патріарх Кіріон розіслав свої інтронізаційні грамоти усім Помісним Церквам, однак не отримав відповідей від жодної Церкви. Отже, грузинська автокефалія залишилася тоді невизнаною.
29 грудня 1917 р. новообраний Московський Патріарх Тихон (Бєллавін) направив листа грузинським архиєреям. Він визнавав правомірність обговорення питання про відновлення автокефалії, але при цьому засуджував дії грузинських єпископів та священників, які проголосили відновлення автокефалії без жодних консультацій з Російською Церквою. Патр. Тихон пропонував грузинським архиєреям приїхати на Помісний Собор до Москви, де увесь єпископат Російської Церкви міг би прийняти рішення про надання Грузинській Церкві автокефалії. Однак, грузинські єпископи відкинули цю пропозицію та не поїхали до Москви.
26 травня 1918 р. Грузинська національна рада прийняла Акт проголошення незалежності Грузії. З цього часу почала своє існування незалежна Грузинська Демократична Республіка. В цій державі правлячою була Соціал-демократична партія Грузія, яка відносилася до так званих меншовиків і перебувала в опозиції до російських більшовиків. З одного боку, грузинські соціал-демократи дотримувалися атеїстичного світогляду і були налаштовані проти Церви. Але з іншого, вони підтримували намагання Грузинської Церкви повністю звільнитися від російського впливу.
Період патріаршества Кіріона (Садзаглішвілі) виявився зовсім недовгим. 27 червня 1918 р. у Патріаршій резиденції у Марткопському монастирі він був застрелений за нез’ясованих обставин. Цей злочин залишився нерозкритим. У 2002 р. Католикос-Патріарх Кіріон був прославлений Грузинською Церквою як священномученик.
24 жовтня 1918 р. новим патріархом було обрано єп. Леоніда (Окропіридзе). Саме він у серпні 1919 р. надіслав офіційну відповідь на лист Патр. Тихона (від 29.12.1917). Католикос-Патріарх Леонід вказував, що Грузинська Церква була позбавлена автокефалії незаконно, розпорядженням російської імперської влади. Коли Російська імперія припинила своє існування, це розпорядження втратило силу. Тому для відновлення своєї незалежності Грузинська Церква не потребує згоди від Російської Церкви. Отже, грузинські єпископи не мали їхати на Собор до Москви. Ці тези патр. Леоніда фактично стала фундаментом, на якому Грузинська Церква будувала свою ідентичність в нових історичних умовах.
Тим не менше, залишалося актуальним питання про статус російських парафій на території Грузії. 10 липня 1917 р. Російська Церква офіційно створила свій Кавказький екзархат (який не слід плутати з дореволюційним Грузинським екзархатом). Цей новостворений екзархат мав об’єднати російські парафії на території Грузії, які не бажали входити до складу автокефальної Грузинської Церкви. Першим очільником цієї структури став єп. Феофілакт (Клемент’єв). Однак, невдовзі він був висланий з Грузії. Після цього екзархом був призначений єп. Кирил (Смирнов), але він навіть не зміг в’їхати на територію Грузії. А у 1920 р. рішенням Грузинського уряду Російський екзархат в Грузії було ліквідовано. Це спричинило остаточний розрив взаємин між Російською та Грузинською Церквами.
В лютому 1921 р. радянська Росія розпочала військову агресію проти Грузії. Вже 25 лютого Червона армія узяла Тбілісі та проголосила встановлення в Грузії радянської влади. Майже одразу було розпочато репресії проти Церкви. Першим заарештованим архиєреєм став Кутаїський митрополит Назарій (Лежава). 23 лютого, за два дні до захоплення Тбілісі більшовиками, він організував вивіз скарбів Тбіліського Сіонського собору та Мцхетського собору Светіцховелі до Кутаїсі. Однак, більшовики дізналися про місце знаходження скарбів, заарештували митр. Назарія та звинуватили його в антирадянській діяльності. Він був засуджений до розстрілу. Однак, смертну кару йому було замінено на тюремне ув’язнення з конфіскацією майна. Митр. Назарій знаходився у в’язниці до 1923 р. (за іншими даними — до 1924 р.).
Отже, у 1921 р. Грузія знову втратила державну незалежність. Країна була окупована більшовиками, які встановили в Грузії радянську владу. На цей момент Грузинська Православна Церква об’єднувала близько 1 500 парафій, 25 монастирів та 1 600 священників. Після приходу до Грузії більшовиків Церква одразу втратила статус юридичної особи. Досить швидко в країні став розгортатися маховик репресій проти усіх релігійних спільнот.
27 липня 1921 р. під час епідемії холери помер Католикос-Патріарх Леонід. Новим предстоятелем був обраний Амвросій (Хелая). Він активно виступав проти атеїстичної політики радянського уряду. В квітні 1922 р. Католикос-Патріарх Амвросій направив меморандум до Генуезької конференції, в якому називав радянську владу окупаційною, говорив про гоніння на Церкву та просив допомоги у європейських країн.
17 листопада 1922 р. уряд конфіскував резиденцію та квартиру католикоса-патріарха у Тбілісі. А у 1923 р. розгорнулися широкі репресії проти Церкви. Вже в січні 1923 р. були заарештовані більшість членів Ради Католикосату. Сам Католикос-Патріарх Амвросій був взятий під домашній арешт. Церковне управління перейшло до рук Тимчасового церковного управління на чолі з єп. Христофором (Цицкишвілі), який розглядався більшовиками, як лояльний до нової влади єрарх.
Цілком очевидно, що більшовики намагалися реалізувати в Грузії такий самий сценарій, який раніше був ініційований в Росії. Нагадаю, що у травні 1922 р. Московський Патріарх Тихон так само був узятий під варту, а реальне управління Церквою перейшло до рук обновленського Вищого церковного управління, яке складалося зі священників, налаштованих на співпрацю з більшовиками.
Паралельно з цим в Грузії почалася конфіскація церковного майна та масове закриття церков. До кінця 1923 р. було закрито більше 1 000 храмів. Церковні цінності конфісковувалися на потреби держави.
10-19 березня 1924 р. у приміщенні робочого театру у Тбілісі відбувся показовий судовий процес над Католикосом-Патріархом Амвросієм та членами Ради Католикосату. Предстоятель був засуджений до семи років позбавлення волі. У серпні 1924 р. був розстріляний митр. Назарій (Лежава) разом з трьома священниками та дияконом. Сьогодні вони прославлені як священномученики.
Однак, у 1925 р. Католикос-Патріарх Амвросій та члени Ради Католикосату були звільнені. Очевидно, на це рішення (як раніше і на звільнення з-під варти патр. Тихона) вплинув міжнародний резонанс. Уряд більшовиків, який тоді активно боровся за міжнародне визнання, тимчасово послабив свою антирелігійну політику. Але і після 1925 р. були спроби відсторонити владику Амвросія від управління Церквою. Він помер у 1927 р. (у 1996 р. причислений до лику святих).
21 червня 1927 р. Собор Грузинської Церкви обрав новим католикосом-патріархом єп. Христофора (Цицкишвілі). Тоді ж було прийнято «Положення про управління Грузинською Православною Церквою». Собор висловив лояльність до радянської влади та заявив, що ця влада є законною і виражає волю грузинського народу. Поминання влади було внесене до богослужіння. Знову таки, тут можна бачити чітку паралель з подіями в Російській Церкві. Так само у 1927 р. митр. Сергій (Страгородський) видав декларацію про лояльність до радянської влади, після чого отримав дозвіл на створення у Москві тимчасового Синоду. Саме з цього часу формується особливий феномен, який зазвичай звуть «сергіанством».
«Сергіанство» стало глибоким спотворенням церковного життя як в Росії, так і на всій території Радянського Союзу. Фактично усе церковне управління було поставлене під повний контроль радянського атеїстичного режиму. Насправді цей компроміс не допоміг захистити Церкву від репресій. Так, станом на 1931 р. на території Грузії залишилося лише 350 діючих церков, в яких служили близько 300 кліриків.
Патріарх Христофор помер у 1932 р. Новим предстоятелем було обрано митр. Калістрата (Цинцадзе). До революції Калістрат Цинцадзе був одруженим протоєреєм. У 1925 р. у відповідь на прохання Католикоса-Патріарха Амвросія прот. Калістрат розлучився з дружиною та був висвячений на єпископа без попереднього постригу у чернецтво. Після цього він став найближчим помічником патр. Амвросія.
Роки предстоятельського служіння Католикоса-Патріарха Калістрата припали на період найбільш жорстоких переслідувань Грузинської Церкви. Патр. Калістрат зберігав лояльність до радянської держави, але при цьому намагався, наскільки можливо, захищати інтереси Церкви. Зокрема, він робив спроби протидіяти закриттю храмів. Вважається, що саме він не допустив закриття Сіонського кафедрального собору у Тбілісі, звернувшись з відповідним клопотанням до голови Президії Центрального Виконкому СРСР М. Калініна. Також він зміг не допустити закриття церкви Кашветі та церкви монастиря Гелаті. Однак, владика Калістрат, звісно, не міг зупинити масових репресій проти Церкви.
Загалом, у 1930-ті рр. Грузинська Церква зазнала нищівного удару від радянської влади. Станом на 1940 р. на території Грузії залишилося лише 15 діючих храмів. На волі перебували 128 священників. Більшість єпархій фактично не діяли. Наприклад, станом на 1937 р. у Сухумо-Абхазькій єпархії на свободі залишилися лише два представника духовенства: митрополит Мелхіседек (Пхаладзе) та один священник.
24 червня 1941 р., тобто через два дні після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, Патріарх Калістрат надіслав звернення до Президії Верховної Ради Грузинської РСР та до Раднаркому Грузинської РСР, в якому засудив німецьку агресію. Він також ініціював збір та передачу на потреби фронту 2 000 руб., за що отримав подячну телеграму від Й. В. Сталіна (він був особисто знайомий зі Сталіним з часів навчання в семінарії). Протягом війни Патріарх організовував збори коштів, харчів та одягу для потреб фронту. Усе це призвело до певного пом’якшення державної політики щодо Грузинської Церкви. В результаті вдалося відкрити на території Грузії ще 14 церков та добитися визволення з таборів кількох грузинських єпископів та священиків.
14 вересня 1943 р. Католикос-Патріарх Калістрат надіслав телеграму новообраному Московському Патріарху Сергію (Страгородському), в якій висловив надію на відновлення євхаристичного спілкування між Грузинською та Російською Церквами. 21 вересня 1943 р. Сергій направив відповідь до Тбілісі, в якій також висловив бажання подолати існуючий розрив взаємин. 28 жовтня 1943 р. на доручення Патр. Сергія до Тбілісі прибув архиєп. Антоній (Романовський), який провів переговори з Католикосом-Патріархом Калістратом. 31 жовтня 1943 р. у Сіонському соборі у Тбілісі Патр. Калістрат разом з архиєп. Антонієм звершили літургію, що означало відновлення євхаристичного спілкування.
19 листопада 1943 р. Священний Синод у Москві на підставі доповіді архиєп. Антонія оголосив відновлення канонічного спілкування з Грузинською Церквою та про офіційне визнання автокефалії Грузинської Церкви. Також Синод звернувся до Католикоса-Патріарха Калістрата з проханням прийняти до юрисдикції Грузинської Церкви російські церковні громади на території Грузії, зберігаючи за ними право дотримуватися російської богослужбової практики. Св. Синод РПЦ просив очільника ГПЦ узяти на себе і вирішення церковних справ російських парафій на території Вірменії. Патр. Сергій надіслав телеграми з повідомленням про відновлення канонічного спілкування з Грузинською Церквою на адресу усіх східних Патріархів. В диптиху Московського Патріархату Грузинська Церква була поставлена на шосте місце. Однак, Константинопольський Патріархат та інші Церкви грецької традиції тоді не визнали автокефального статусу Церкви в Грузії.
Наприкінці січня — на початку лютого 1945 р. Католикос-Патріарх Калістрат здійснив перший офіційний візит до Москви, де взяв участь в інтронізації новообраного Московського Патріарха Алексія І (Симанського). З цього часу Грузинська Церква підтримувала регулярні зв’язки з РПЦ та розглядалася у світовому православ’ї як один з головних союзників Московської Патріархії.
Католикос-Патріарх Калістрат помер у 1952 р. Новим Предстоятелем був обраний Мелхіседек ІІІ (Пхаладзе). На роки його предстоятельства припав початок антирелігійної кампанії, ініційованої М. Хрущовим. Однак, незважаючи на це, протягом 1956-1958 рр. Патр. Мелхіседеку вдалося звершити п’ять єпископських хіротоній. Одна з цих хиротоній була вкрай нетиповою для Грузинської Церкви. Мається на увазі єпископська висвята Зиновія (Мажуги), яка відбулася 30 грудня 1956 р. У 1960 р. він став митрополитом Тетрицкаройським.
Справа в тому, що митр. Зиновій не був етнічним грузином. Він був українцем. Народився у 1896 р. у Глухові (нині — Сумська область) та був вихованцем знаменитої Глинської пустині. Його єпископська хіротонія викликала невдоволення більшості членів Синоду Грузинської Церкви, оскільки після 1917 р. це був перший і єдиний випадок висвяти в єпископи кандидата негрузинського походження. Однак, митр. Зиновій був авторитетним духівником та шанувався в народі як подвижник благочестя. Він помер у 1985 р., прийнявши перед смертю велику схиму з іменем Серафим. 25 березня 2009 р. Священний Синод Української Православної Церкви канонізував схимитрополита Серафима як місцевошанованого святого. Чин його прославлення відбувся 21 серпня 2010 р. у Глинській пустині.
Розпал «хрущовських гонінь» прийшовся на часи після смерті Патр. Мелхіседека († 1960). Новим католикосом-патріархом тоді став Єфрем ІІ (Сидамонідзе). Він обіймав патріарший престол до 1972 р. За всі роки свого патріаршества Єфрему ІІ вдалося звершити лише три єпископські хіротонії, тому більшість єпархій Грузинської Церкви в ті роки не мали єпископів та існували лише номінально. Кількість духовенства постійно зменшувалася. Середній вік духовенства у 1960-ті — на початку 1970-х рр. складав 70 років. Система підготовки духовенства була в Грузії повністю відсутня. Лише у 1963 р. вдалося відкрити пастирські курси у Мцхеті (у 1965 р. вони були перетворені на духовну семінарію). Станом на 1963 р. у Грузії діяло лише 44 храми. Руйнування церковної структури в Грузії було безпрецедентним навіть для Радянського Союзу. Зокрема, у 1963 р. на території України діяло 5 600 церков, в Білорусі — 550, в Молдові — 269, в Естонії — 106, в Латвії — 120 та навіть в Казахстані — 49. А Грузія, в якій існувала древня автокефальна Церква, мала тоді лише 44 храми!
На початку 1960-х рр. у світовому православ’ї активізувалася дискусія про канонічний статус Церкви в Грузії. Справа в тому, що у 1961 р. відбулася І Всеправославна нарада на острові Родос, яка поклала початок процесу підготовки Всеправославного Собору. Грузинська Церква претендувала на участь у процесі підготовки Собору як автокефальна Церква з патріаршою формою правління. Її в цьому активно підтримувала Московська Патріархія. Однак, Константинопольська Церква, а слід за нею й інші Церкви грецької традиції, не визнавали автокефалії Грузинської Церкви. Тому статус представників Грузії на Всеправославних нарадах залишався нез’ясованим. Тим не менше, два представника Грузинської Церкви прибули на Всеправославну нараду на Родос у 1961 р.
У 1964 р. на ІІІ Всеправославній нараді на о. Родос в якості представника Грузинської Церкви був присутнім єпископ Ілія (Гудушаурі-Шиолашвілі, майбутній католикос-патріарх). У своєму виступі на нараді він намагався представити історичні аргументи про древність грузинської автокефалії. Однак, представників Вселенського Патріархату не змінили своєї позиції. Тому на знак протесту єп. Ілія залишив нараду. З цього часу і до 1980-х рр. Грузинська Церква не брала участі у Всеправославних нарадах.
23 грудня 1977 р. Помісний Собор Грузинської Церкви обрав новим предстоятелем Католикоса-Патріарха Ілію ІІ (Гудушаурі-Шиолошвілі). На той час він вважався молодим та найбільш активним єпископом в Грузії. Тому вже на межі 1970-1980-х рр. в Грузії почалося певне пожвавлення церковного життя.
На момент обрання Патр. Ілії в Грузинський Церкві несли служіння лише 7 архиєреїв. П’ять єпархій не мали єпископів. На території Грузії діяло лише 34 церкви та 4 монастирі. Вже у 1978 р. Патріарху Ілії вдалося висвятити 4 нових єпископи. Станом на 1979 р. в Грузії діяло вже 46 храмів, в яких несли служіння бл. 80 кліриків. У 1979 р. в патріаршому соборі Светіцховелі після довгої перерви було звершено урочистий чин освячення мира.
У 1978 р. було створено Видавничий відділ Грузинської Церкви, після чого почали регулярно друкуватися церковні календарі, а також журнал «Джварі Вазіза» (груз. «Хрест виноградної лози»). У 1985 р. Патр. Ілія домігся дозволу на видання Біблії в сучасному грузинському перекладі. Однак, це видання побачило світ лише у 1989 р.
З 1988 р. на території Грузії, як і на решті території СРСР, почалося церковне відродження. Стали відкриватися храми та монастирі, були відкриті духовні семінарія та академія у Тбілісі. У 1990 р. Грузинській Церкві була повернута Патріарша резиденція у Тбілісі, яку радянська влада конфіскувала у 1922 р. Тоді ж було ліквідовано апарат уповноваженого у справах релігії при Раді Міністрів Грузинської РСР. Також відмінено оподаткування церков та монастирів прибутковим податком. Станом на 1990 р. в Грузинській Церкві діяло вже 296 храмів та монастирів.
Символічним завершенням радянського періоду стали переговори Патр. Ілії з Константинопольською Патріархією з приводу визнання незалежності Грузинської Церкви. В результаті цих переговорів 4 березня 1990 р. Вселенський Патріарх Димитрій видав Томос, яким визнав автокефалію Грузинської Православної Церкви, а також підтвердив її патріарший статус та право на виготовлення святого мира. У диптиху Константинопольського Патріархату Грузинська Церква була поставлена на дев’яте місце (після Болгарської Церкви). Цікаво, що це рішення викликало невдоволення на Кіпрі, оскільки до цього саме Кіпрська Церква перебувала в диптиху на дев’ятому місці, а відтепер змістилася на десяте. При цьому у диптиху, який вживається у Москві, Грузинська Церква залишилася на шостому місці. Спроби узгодити цю розбіжність в диптихах не мали успіху.
Таким чином, у переддень розпаду Радянського Союзу Грузинська Церква змогла добитися однозначного визнання своєї автокефалії в усьому православному світі.
##DONATE_TEXT_BLOCK##