Святопреображенський василіянський монастир, він же «Теребовлянський монастир святого Спаса», сьогодні більш відомий як Підгорянський. Розташований він, як добре видно з назви, біля села Підгора, що є присілком Теребовлі. Однак його так й кортить назвати «Нагірянським», бо стоїть він на верхівці чималої гори.
З великою долею вірогідності можна припустити, що цей монастир з’явився ще в княжі часи і ніби не без участі теребовлянського князя Василька Ростиславича. Однак, як у більшості інших подібних випадків, про всю його ранню історію можна говорити лише гіпотетично. Перші письмові згадки про обитель відносяться лише до середини XVII століття. Втім, у тогочасних актах все ж зазначається, що монастир «старинний».
Першообитель, найвірогідніше, була дерев’яною. Найдавніша ж з мурованих споруд, — зведена зі специфічного червоного теребовлянського каменю Преображенська церква. Вона, на думку істориків, датується XVI ст. Як й всі тогочасні сакральні муровані споруди, храм мав оборонний характер. Про це, зокрема, свідчать грубезні стіни й пробиті в них стрільниці.
Монастир практично не відрізнявся від фортеці. Комплекс його споруд оточував потужній мур (периметр мав форму чотирикутника) з двоярусними круглими баштами на рогах. З прицілом на оборону були зведені й всі інші споруди. Враховуючи ландшафт (тут й круті схили гори, й річки Серет та Гнізна, що її омивають), монастир був поважно фортифікованим вузлом і не кожному з нападників цей міцний горішок був по зубам.
Найвірогідніше, що до початку XVIII століття Преображенський храм залишався єдиною мурованою спорудою, все інше, у тому числі й мури, були з дерева. В камінь ж обитель вбралася лише після того, як османи залишили Поділля.
З турецькою навалою пов’язаний дуже цікавий переказ.
Розповідають, що 1663 р. в монастирській Святопреображенській церкві рясними сльозами заплакав образ Божої Матері. У теребовлянській судовій книзі про це є запис, датований тим ж роком:
«Я, що нижче підписався, сотник Іван Суловський, разом зі своєю сотнею стоячи табором, для забезпечення узгодженості військ, в Теребовлі за наказом п. Яна Самуеля Свідерського, командуючого військами Його Кор. Величності, засвідчую повідомлення ченця Митрофана Попіла з теребовлянського монастиря св. Спаса, що образ Пречистої Діви плакав у четвер перед українським Великоднем на Богослужінні як перед православними, так і католиками. Це Боже об'явлення ми бачили, все це діялось на правду. В суботу ми знову пішли на Службу Божу і бачили на власні очі, що цей образ Пречистої Діви рясно плакав, змінившись, про що ми bona lide et conscientia (по совісті та честі — лат.) свідчимо, що було так, а не інакше, що власноручно підписую разом з моєю сотнею».
Вважається, що Божа Мати плакала, пророкуючи майбутню навалу яничар.
Пізніше образ перенесли до теребовлянського замку, де з ним пов’язане ще одне диво.
Осінь 1675 року. Яничари під командуванням паші Ібрагіма Шишмана вже два тижні як обложили замок у Теребовлі. Нечисельна залога, яка складалася з 80 професійних солдатів і ще 200 чоловік міщан і селян, трималася з останніх сил, чудово розуміючи, що допомога не прийде, а сподіватися можна лише на власну мужність та Божий захист. 6 жовтня турки спробували підвести під мури порохову міну. Чи то османські сапери щось наплутали, чи то захисники вдало провели контрмінну операцію, — потужній вибух не лише не завдав жодної шкоди мурам твердині, але й знищив майже тисячу загарбників. Чудо порятунку приписують палким молитвам перед вище згаданим образом Божої Матері. За свідченням сучасників під час вибуху на мурах замку в сліпучо-білій одежі на мить з’явилася сама Богородиця. 11 жовтня, дізнавшись про підхід військ Яна Собеського, Шишман-паша зняв облогу і поквапився відійти за Дністер.
Незабаром за ініціативою єпископа Йосипа Шумлянського чудотворний образ урочисто перенесли до собору Святого Юра, що у Львові, де він теж явив диво. Вважається, що 1704 року саме він врятував Львів під час облоги міста шведами: «...Мати Божа в тій іконі розплакалася, і своїми сльозами спонукала шведського генерала Штембока зректися величезної контрибуції з львів'ян, надалі її не домагатися і залишити місто в спокою».
Сьогодні чудотворна ікона Матері Божої Теребовлянської й далі зберігається в соборі Св. Юра і є однією з найстаріших та найвідоміших «плачучих ікон» України.
Повернімося до монастиря.
У 1715-1725 рр., після звільнення від османського володарювання по всьому Поділлю починається масова відбудова оборонних споруд – міських укріплень, замків та фортифікованих монастирів. Пауза в майже два десятиліття (турки забралися геть в 1699 р.) була викликана значним розоренням краю – спочатку в наслідок козацьких воєн, по тому – з яничарами. Потрібен був час, аби хоч якось виправити ситуацію.
Найвірогідніше монастир став мурований близько 1716 року. Про це свідчить напис над різьбленим облямуванням вікна 2-го ярусу надбрамної башти-дзвіниці. Вибагливою слов’янською в’яззю там зазначено «Фундатор ігумен Діонісій ҂аѱѕ҃і». Над іншим вікном церковнослов’янська дата «҂аѱѕ҃і» вказана вже арабськими цифрами – 1716.
Що ігумен Діонісій Олександрович (це прізвище, а не по-батькові) фундував не лише цю вежу, але й все інше муроване будівництво (крім вже існуючого храму), добре видно з укладеного ним у 1718 р. заповіту, що був зареєстрований і внесений до книг гродських теребовельських 1723 року.
У документі зокрема йдеться: «Я, єромонах, ігумен новоспорудженого мною монастиря Теребовельського». У цьому ж заповіті Діонісій зобов'язав свого наступника архидиякона Парфенія Ломиковського повернути зі Львова знаменитий образ Богоматері. Як відомо з заповіту ігумен навіть наперед справив для ікони срібну позолочену шату.
В силу певних обставин повернути святиню не вийшло. Питання майже вдалося врегулювати, аж тут цісар Йосип ІІ розпочав знамениту «Секуляризаційну реформу», в рамках якої на теренах імперії Габсбургів розпочалося масове закриття монастирів. Монастир у Підгорі закрили 1 січня 1789 року.
Монастирські споруди продали з торгів усього за 704,5 гульдени. Майно ж колись знаного духовного та освітнього центру розійшлося по рукам. Іконостас опинився в церкві, що в селі Могильниця, престол — в Троїцькому костелі, що в с. Долина. До Троїцького костелу передали й менший дзвін (великий відвезли аж до Зарваниці). Ба! Величезний, на 12 свічок підсвічник якимось чином опинився аж в теребовлянській синагозі!
Варто нагадати, що у період розквіту, який випав на XVIII століття, Підгорянський монастир стає не лише однією з найбільших василіанських обителей на Поділлі, але й значним освітнім центром – тут діяли богословські та філософські курси. Відповідно в Підгорі була чимала бібліотека. Більшу її частину передали до Львівського університету. Меншу — до гімназії отців Василіян в Бучачі.
Монастир стояв досить віддалено, відповідно його споруди виявилися нікому непотрібними. Без догляду все то почалося валитися. Та й деякі особливо хазяйновиті ґазди почали розтягувати руїни на камінь. На початок ХХ ст. колись славетний монастир являв собою жалюгідне видовище.
Тоді ж місцевий панотець о. Іван Залуцький добився, аби вірним повернули Преображенську церкву. На той час храм стояв у руїнах, а башта-дзвіниця над його фасадом взагалі була розібрана вщент. Панотцю вдалося дещо підлатати храм та навіть перекрити його бляхою. Процес відродження зупинила Перша світова війна. За царської окупації якісь мудрагелі з російських штабів вирішили, що цісарці можуть використати старі оборонні мури проти супротивника. Тим більше, що вони знаходилися на височині, що домінує над околицями. Не мудруючи лукаво російські сапери висадили у повітря мур, що був повернутий у бік долини Серету. Враховуючи, що чудотворна ікона на той час знаходилася у Львові, з вибухом у них все склалося добре й сумної доля яничар Шишман-паші вони не повторили.
В міжвоєнний час польська влада теж спробувала розпочати реставрацію, але знову завадила війна.
По Другій світовій за нищення монастиря взялися вже радянські вояки. Тим більше, що обитель опинилася просто на території військової частини. Представники «радянської воєнщини» розглядали історичну пам’ятку виключно як «кишенькову» каменоломню, звідки можна без зайвого клопоту завше надлубати каміння для будівельних потреб.
Тільки на початку 1990-х парафіяни сусідніх сіл Підгора та Зеленче спільними зусиллями взялися за відновлення храму та часткову відбудову оборонних мурів. Храм відбудували у другій половині дев’яностих, коли парохом Підгори був о. Ярослав Стрілка.
Монастир в Підгорі красивий, цікавий та фотогенічний й не залишить байдужим найвибагливішого мандрівника. Після завершення екскурсії рекомендуємо оглянути надзвичайно цікаве містечко Буданів – з замком, монастирем Сестер Милосердя та цікавою забудовою. Від Підгори до Буданова веде пряма й доволі якісна дорога, а переїзд займе заледве 20 хвилин.
Сучасні фото – автора, старі фото – ФБ-сторінка «Мандрівка Старим Кордоном»