Східноафриканське плем’я масаї відоме широкому загалу завдяки колоритному червоному одягу, войовничості, високому зросту його представників, танцями з вражаючими підстрибуваннями вгору. Масайські щит і перехрещені списи зображені на гербі Кенії. І хоча це плем’я слугує привабливою туристичною вітриною для цієї країни, масаї займають маргінальне становище в системі кенійського політикуму.
Авель ти. Володар радо ловить лева.
(Паліндром автора)
За орієнтовними підрахунками, нині на території Кенії і Танзанії проживає до 2,2 млн масаїв. Як і більшість інших африканських племен, вони стикаються зі складними викликами їхньому укладу, що пов’язані, зокрема, з втратою традиційних пасовищ, стрімкою модернізацією і комерціоналізацією життя на континенті, тиском щодо відмови від окремих ритуалів і практик (жіноче обрізання тощо).
Особливістю масаїв є багаторівнева система чоловічої ініціації, три ритуали якої (енкіпаата, еуното, ольнґешерр) віднесені до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Перший з них стосується скликання нової військової формації з підлітків віком 14-16 років. Після церемонії хлопці проходять обрізання і отримують статус моранів (воїнів). Наступні 10 років вони живуть табором окремо від решти спільноти і лише після церемонії еуното визнаються «старшими воїнами» та отримують дозвіл на одруження. Повноцінним главою сім’ї мужчина-масаї стає лише у віці близько 35 років, після обряду гоління голови (ольнґешерр), ставши «молодшим старійшиною».
Тісно пов’язаним з ініціацією у морани є ритуал полювання на лева (ала-майо). Традиційно озброєний лише списом і щитом юнак самостійно вирушав у савану, шукаючи двобою з хижаком, щоб довести свою доблесть. Тепер, через скорочення популяції левів, таке ризиковане полювання є переважно груповим. Вбивця лева отримує почесті героя, «левине» ім’я і трофеї (грива, хвіст, пазурі звіра), може вирізнятися від решти одягом і зачіскою.
З 1970-х років ала-майо перебуває під забороною влади, цей звичай намагаються замінити альтернативами на кшталт «олімпіади» з метання списа. Попри це, масаї продовжують його практикувати. Оскільки вбивство левів, які нападають на худобу, офіційно дозволене, воно може слугувати прикриттям для ритуального полювання під час посвяти у морани. Водночас, згідно з наявними дослідженнями, зокрема проведеними в танзанійському парку Нґоронґоро, ала-майо саме по собі не має істотного впливу на популяцію левів в регіоні.
Звісно, ала-майо відрізняється від звичайного полювання. Це двобій, пов’язаний з ризиком для життя воїна. Лев має тотемічні риси для масаїв, які вважають себе схожими на цього «царя звірів»: шляхетними, непереможними, кращими за інших.
Згідно з однією екзотичною гіпотезою (Charles Miller, The Lunatic Express), масаї є нащадками «загубленого» римського легіону (Марка Антонія?). Підтвердженням цьому є начебто характерні червоні накидки воїнів цього племені, їхній короткий меч, що схожий на римський гладіус, ведення бою зі списом і великим щитом, з використанням бойового порядку, що нагадує «черепаху».
Проте, відповідні легенди у міфології цього племені відсутні. Масаї виводять своє походження від бога Енкая. В генетичному і мовному плані вони належать до нілотської етнічної групи.
З іншого боку, схожі на масайські ініціятичні та сегрегаційні практики для хлопців є давнім архаїчним елементом, що простежується в різних народів.
В індійському контексті юнаки арійських варн зазвичай проходили ініціацію «другого народження» через церемонію упанаяна (отримання священного шнура) в віці 8-12 років. Ритуал знаменував завершення дитинства і початок періоду учнівства, який тривав до 25 років. До цього віку хлопці перебували в ашрамі (віковій групі) під назвою брагмачар’я, дотримувалися целібату та проживали спільно зі своїм вчителем.
Проводячи паралелі з нашими реаліями, примітно, що для масайських юнаків 25 років є віком фактичної «демобілізації», коли вони «переводяться в резерв» і починають сімейне життя. В сучасній Україні мобілізацію в цьому віці лише починають, що, звісно, обумовлено різними соціально-політичними умовами.
Стосовно ритуального полювання, відповідні натяки зустрічаємо і в згадках про традиції наших предків – скіфів. Геродот описує, що коли, після виснажливих для персів степових маневрів, війська Дарія і скіфів врешті вишикувалися для вирішальної битви, перед їхніми бойовими порядками пробіг заєць і скіфи, забувши про баталію, захоплено кинулися на його лови.
Цей вчинок настільки здивував і демотивував Дарія, що він врешті приймає рішення про відступ зі Скіфії. Під впливом когнітивного дисонансу його витримка і самовпевненість дали тріщину, в яку засіялися зерна страху. Так, полюючи на зайця, скіфи сполохали «лева» – самопроголошеного «царя аріїв» Дарія.
Що стосується справжніх левів, як свідчать, зокрема, викопні рештки, їхній європейський різновид (panthera leo leo) водився і на наших теренах. У «Повчанні Володимира Мономаха дітям», київський володар згадує як «лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю]». Порівнюючи цей опис з однією з фресок Софії Київської, де зображено вершника (ймовірно князя), який вражає списом тварину схожу на лева, дослідники дотримуються думки, що під «лютим звіром» мався на увазі саме цей хижак (Н.Нікітенко. Світські фрески Софії Київської: Історичний контекст і «сюжети зі зброєю»).
В спільнотах, які культивували мілітарні цінності, полювання сприймалося як тренування, підготовка до війни, а до самої війни підходили в умонастрої полювання, коли спортивний азарт переважає відчуття ризику, чи страху.
Скіфи ставилися до вбитого ворога, як до впольованої тварини, знімаючи з нього трофейний скальп, чи роблячи з його шкіри сагайдак, а з черепа – чашу.
За Геродотом, сарматські жінки не могли вийти заміж допоки не «вполюють» ворога. Це можна інтерпретувати і як вельми екзотичний різновид доведення цнотливості кров’ю, лишень не власною, а ворожою. А образ сарматської нареченої легко уявити в непозбувно бентежній іконографічній стилістиці Матері Калі.
В ритуальному вимірі полювання простежується також глибокий взаємозв’язок між мисливцем і жертвою. Лев – найсильніший хижак (в скіфському контексті таким є все ж грифон – крилатий лев) зі шляхетними рисами, сам стає жертвою, а воїн-переможець немов вбирає в себе його якості. Звісно, лев є й одним з найпопулярніших геральдичних символів, що теж відсилає до архаїки тотему.
Містик має вполювати наймогутнішого звіра – власне еґо. В цьому питанні не може бути компромісів, еґо не вийде затушувати, з ним не вдасться домовитися, хтось мусить перемогти. Лише через геройський вчинок вбивства «лева» обумовленого «я» досягається духовний простір. І навіть якщо інколи видається, що дії святого керуються еґоїстичними мотивами, насправді це – лише демонстрація трофею. Він носить його не з гордості, чи для захисту, як зодягнутий в шкіру Немейського лева Геракл, а щоб подати приклад іншим.
Аби стати справжнім переможцем треба перемогти найсильнішого. Щоб стати величним Римом необхідно зруйнувати Карфаген. Але в звитязі над наймогутнішим хижаком неодмінно присутнє нагадування, що в цьому світі існує лише один справжній мисливець – смерть. В момент тріумфу імператору, який велично возсідає в колісниці нагадують: Respice post te! Hominem te memento! – Озирнися! Пам’ятай, що ти людина! (Тертуліан, Apologeticus, 33).
Як би високо не підносилася людина, якої могутності б не досягала, на неї давно наточено спис і мисливець вже рушив по її слідах.