Велeградські конгреси в 1907-1936 роках: контекст зародження, перебіг подій та участь в них Греко-Католицької Церкви (част. 1)
Вступні зауваги 
В апостольському листі «Euntes in mundum» (1988) папа Іван Павло ІІ писав: “Дві форми великої традиції Церкви – західна та східна, дві форми культури взаємно доповнюють одна одну, як двоє «легень» в одному організмі” [1]. Цей вислів із глибоким символізмом вкорінився в історичній пам’яті церковної традиції. Своєю актуальністю він вказує на необхідність нaуковoго підходу в ділянці еклезіології та на практичне застосування в дійсності. Слова папи завершують довголітній історичний процес, до якого змагала місійна діяльність свв. Кирила та Методія, – хрещення Русі та Берестейська унія.
Наголошуючи на незабутності сторінок історії Церкви, папа Іван Павло ІІ неодноразово висловлював свою приналежність до слов’янських народів. Його слов’янські коріння як провідника Церкви сприяли тому, що папа протягом свого понтифікату часто наголошував на духовній єдності християнської Європи та відкривав багатство традицій Сходу і Заходу. «Двоє легень» християнського організму не дихають виключно духовністю та богословським мисленням двох культур, але синтетично пожвавлюють добрі наміри екуменічних змагань на шляху до церковної єдності. Останній аспект, однак, є маловідомим або свідомо замовчуваним в контексті публічних дискусій. На жаль, у першому та другому виданні словника «Dictionary of the Ecumenical Movement», який видала Світова Рада Церков (World Council of Churches), ігноруються постанови конгресів у Вeлеграді та напрацювання митрополита Андрея Шептицького. Два звернення до видавців цього словника з боку єпископа Михаїла Гринчишина, Апостольського екзарха для українців-католиків у Франції, Швейцарії і країнах Бенілюкса, не внесли очікуваних змін до змісту «Dictionary...».
Автор цієї статті ставить за мету висвітлити роль та показати вплив велеградських конгресів, які відбувалися в період 1907-1936 років, на історичну еволюцію ідеї та практики екуменізму.
Додатковим мотивом написання статті стали події більше ніж столітньої давності у чеському місті Велеграді. Протягом 28 червня – 1 липня 2007 року у Вeлеграді відбулася зустріч представників Римо-Католицької, Греко-Католицьких, Православних Церков, протестантських спільнот. За участі представника Ватикану кардинала Вальтера Каспера та архиєпископа Праги, кардинала Мирослава Влка, урочисто відзначили історичне значення конгресу. У святкуваннях брали участь римо-католицький ординарій архиєпископ Ян Граубнер з Оломоуца, численна делегація з Ватикану. Архиєрейську св. Літургію у візантійському обряді очолив глава УГКЦ Любомир Гузар у співслужінні львівського архиєпископа Ігоря Возьняка, екзарха Михаїла Гринчишина, єпископів Гліба Лончина, Володимира Ющака. Делегацію від УКУ зі Львова очолив директор Інституту екуменічних студій Антуaн Аржаковський. Численна делегація УГКЦ підтвердила свою провідну роль та участь у ґенезі екуменічних зустрічей у Вeлеграді. Адже Церква мучеників ХХ століття, якою по суті стала УГКЦ, відіграла провідну історичну роль в організації та проведенні окремих eкуменічних конгресів. Відповідальність за організацію та проведення зустрічі взяв на себе центр Алетті з Оломоуца. Ювілейні святкування поєднували літургійно-молитовний елемент із запланованими дискусійними зустрічами. Господня молитва Ісуса «Ut unum sint» пригадала першочергові мотиви екуменічних зборів у мінливих історичних обставинах та наголосила на християнських коренях Європи, які принесли у східне християнство слов’янські апостоли Кирило та Методій.
Географічне розміщення Вeлеграду, як символу національного і релігійного відродження, пояснює акценти проведених зустрічей, які несуть в своїй основі відповіді на сучасний процес об’єднання Європи та реакцію на зцілення духoвних коренів європейського континенту.
У Державному Архіві Опава (SAOp) в Оломоуці знаходиться величезна кількість рукописних матеріалів, зокрема, мається на увазі листування, яке проводилося під час конгресів. Ці листи показують процес спілкування представників греко-католицької єрархії з організаторами конгресу, зокрема, з архиєпископом А. Ц. Стояном (1851-1923) та його наступником, архиєпископом Леопольдом Пречаном (1869-1947). Зміст тих подій, які відбувалися під час конгресів, до сьогодні ще не опублікований і є недоступним для широкого кола зацікавлених осіб. Багато джерел знаходиться також у Центральному Державному Історичному Архіві м. Львовa (ЦДІАЛ). Бібліотека Центру св. Іринея в Ліоні має у своєму розпорядженні цінний відділ літератури, яка присвячена участі слов’ян в екуменічних процесах.
Головне джерело, яке лягло в основу цієї статті, – це семитомне зібрання актів конгресів (Acta Conventus Velehradensis), у якому містяться звіти дискусій, тексти рефератів, а також Акти Вeлеградської академії (Acta Academiae Velehradensis) з 1910 року. Важливу роль для розробки теми конгресів відіграли також монографії таких авторів як Ф. Цінек [2], Ф. Грівец [3], Й. Сліпий [4], Ф. Дворнік [5], Л. Гурка [6], А. Баб’як [7].
Історія проведення екуменічних зустрічей. Роль кирило-методіївської традиції
Вибір Вeлеграда як місця проведення богословських та екуменічних зустрічей ніс глибокий символізм. Вeлеград (Velehrad) в історичній пам’яті був столицею Великоморавського князівства, в якому успішно поширювалася апостольсько-євангелізаційна діяльность апостолів Кирила і Методія (IХ ст.). Теперішня назва міста – Старе Місто на Моравах. Колишня цистерціанська базиліка, в якій 102 роки тому відбувалися конгреси, вказує на славну історію міста. Говорячи про статус міста, треба звернутися до старої моравської традиції, яка походить з ХІІІ ст. За традицією Вeлеград тісно ототожнювався з архиєпископською столицею св. Методія та був місцем його смерті та поховання [6, 12]. Таким чином, скликання екуменічних конгресів у Вeлеграді отримало апробату та визнання як зі сторони слов’янського, так і грецького православ’я, де згадані святі користуються великою пошаною.
Крім історичного мотиву у виборі Вeлеграда як місця екуменічних зустрічей була ще богословська причина: «відкриття екуменічних цінностей та євангелізаційно-культуротворчої праці святих Кирила і Мефодія», тому що Вeлеград тісно ідентифікувався з національним, культурним та релігійним відродженням Чехії та Словаччини. Дану тезу детально розвинув Леонард Гурка у своїй праці «Спадщина Отців» [Там само, 19-26].
Генеза назви «екуменічні зустрічі» не нова, оскільки існували вже певні історичні прототипи. Наприклад, в 1645 році в м. Торунь за ініціативи польського короля Владислава IV та польського єпископату зібралися на спільну зустріч католики, лютерани та кальвіністи. Мета зборів полягала в тому, щоб між віросповіданнями панувала взаємна згода та єдність на території тогочасного польського королівства. Дана ініціатива зародилася в 1643 році, після закінчення Синоду латинської Церкви у Варшаві. Завершуючи Синод, єпископи надіслали листа дисидентам польської корони та запросили їх до діалогу. Даний факт мав місце 10 жовтня 1644 року в м. Торунь. Відповідальним за проведення діалогу був o. Магні, який був також представником папи Інокентія Х. В екуменічних зборах, які отримали назву «Colloquium Charitativum», взяли участь 72 богослови: 27 лютеран, 24 кальвіністів і 25 католиків [8].
Однією з причин заснування центру конгресів у Вeлеграді було зародження аналогічного центру в м. Фулда (Німеччина), куди запрошувалися здебільшого представники християнського Заходу. Центр у Вeлеграді був покликаний порушувати проблеми християнства в слов’янському світі та відкрити слов’янський богословський горизонт, який у майбутньому мав би стати своєрідним мостом єдності між православними слов’янами Сходу та слов’янами-католиками Заходу [9] .
На противагу Вeлеграду, подібна екуменічна зустріч відбулася також в англійському Единбурзі в 1910 році, яку прийнято вважати початком екуменічного руху. Гіпотетично можна стверджувати, що це був перший екуменічний діалог у повному розумінні слова, під час якого відбувся “Тиждень молитов за єдність християн”. У протестантському та англіканському середовищах вималювалися два напрямки: один «Life and Work» («Життя та Праця»), проведений в 1925 році в Стокгольмі, характеризувався антидогматичною прагматикою; інший – «Faith and Order» («Віра i Устaв»), проведений у Лозанні у 1927 році, де наголошувалося передусім на доктринальних питаннях та еклезіальних структурах. Два екуменічні рухи зустрілися вдруге в 1948 році в голландському Амстердамі. Там створили Екуменічну Раду Церков, до якої увійшли представники 147 Церков та церковних спільнот. Чергова зустріч відбулася в Нью-Делі в 1961 році, на якій визначено шляхи подальшого розвитку, тому що в Раду увійшли предcтaвники Російської Православної Церкви та низки інших європейських православних Церков [10].
Автор цієї статті звертає особливу увагу на розвиток екуменічних ідей, які побутували на території слов’янських країн. Ідея, народжена в лоні цих народів, отримала свій інтелектуальний зріст завдяки новій генерації вчених та духовенства, які взяли під увагу не тільки богословські мотиви, але також ідеали національного та релігійного відродження, з притаманними їм культурними та мовними традиціями. Виразному та швидкому діалогу сприяло переконання, що усі слов’янські народи у Христовій Церкві рівноправні. Неабияке значення відіграло святкування трьох чергових тисячолітніх ювілеїв, пов’язаних з іменами свв. Кирила і Методія: прибуття апостолів до Моравії (1863 р.), річниці смерті св. Кирила (1869 р.) і св. Методія (1885р.) [6, 31]. Результат святкувань зафіксували в чисельних публіцистичних виданнях, які відкривають зміст життя та діяльність апостолів слов’ян, а також історію та археологію Вeлеграда. Завдяки дослідженням виявлено зв’язок між сучасним Вeлеградом як столицею Моравського князівства від часів князя Святополка [Там само, 31-34], а також традицію з ХІІІ ст., адже Велеград був осідком архиєпископа, місцем смерті та поховання св. Методія. Дана епоха залишила у пам’яті чимало видатних постатей, які вплинули значним чином на суспільні та духовно-релігійні зміни в чеському народі.
Через достатню кількість чільних діячів цього періоду автор статті прагне звернути увагу на деяких представників духовенства. Одним з перших діячів суспільно-культурного відродження в Чехії та Словаччині був професор семінарії у Брно о. Ф. Сусіл (1804-1868 рр.). Його ідеї, діяльність, програма відродження знайшли підтримку ceрeд молодих священиків та започаткували товариство “Спадщина святих Кирила і Методія”. Товариство періодично друкувало статті в журналі «Slavorum Littereae Theologicae», які з плином часу вплинули на поляризацію святих під час конгресових зустрічей [9, 443]. Другою постаттю був о. А. Ц. Стоян (1851-1923), майбутній архиєпископ Оломоуца та співорганізатор конгресів. За його ініціативи виникло товариство «Апостолят святих Кирила і Методія», яке, незважаючи на опір австрійської влади, було затверджене та визнане церковною владою на території Моравії [6, 91]. Як наголошує дослідник Л. Гурка, це товариство поширилося в єпархіях Хорватії, Словенії, Сербії, а також в єпархіях Кракова, Тарнова, Перемишля, Львова (на території колишньої Польщі). В аналогічному релігійно-слов’янському дусі відродження діяли словенський єпископ Марибору М. А. Сломшек (1800-1862) і хорватський архиєпископ Дякова Й. Й. Строссмаєр (1815-1905), чеський єпископ Оломоуца Л. Пречан (1923-1947), а також митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Згадані провідники відповідально поширювали культ солунських братів Кирила та Методія серед вірних своєї Церкви та безпосередньо через конгреси спричинилися до ренесансу культу цих святих у західній частині Європи.
Відродження уваги до постатей Кирила і Методія в ХІХ та ХХ ст. плідно вплинуло на розвиток еклезіолоґічих дисциплін та поглибило вчительську місію Церкви в особі римських архиєреїв. Наприклад, папа Лев ХІІІ в енцикліці «Grande munus» (30 вересня 1880) поширив культ слов’янських братів Кирила і Методія на цілу Католицьку Церкву. Універсальна присутність святих Східної Церкви на західному континенті Європи збільшила число cлов’янських паломників латинського і вiзантійського обрядів до Рима.
Папа Іван ХХІІІ у 1963 році звернувся з апостольським листом «Magnifici eventus» до учасників екуменічного руху з похвалою, що здобуті досягнення у справі єдності християн у Велеграді несуть користь не тільки усім християнам, але перш за все відроджують дух надії у справі поєднання вірних [11]. Згодом папа Павло VI в апостольському листі «Antiqae nobilitatis» (1969), виданому з нагоди 1100-ої річниці смерті св. Кирила, підтвердить сподівання свого попередника [12].
Папа Іван Павло ІІ найповніше розкрив світові постаті слов’янських апостолів. В апостольському листі «Egregiae virtutis» (1980) він проголосив святих Кирила і Методія, св. Венедикта покровителями Європи [13]. З іншого боку енцикліка «Slavorum Apostoli» (1985) вносить проект кирило-методіївської традиції в динамічне приготування до майбутніх євроінтеграційних змагань. Папа зазначає, що тіло європейського християнства як одне ціле мусить дихати «двома легенями» східної та західної традиції. Постає новий взірець бачення Європи, збудованої на співставленні спадщин двох християнських традицій. Папа Іван Павло ІІ також вказує на плоди місійної діяльності св. Кирила і Методія як своєрідного живого джерела для сучасної Церкви. Історія, за словами папи, не є закрита і мертва карта, але новий проект для сучасності в «її розумінні та відгадуванні її майбутнього. Місія Церкви спрямована на майбутнє через непохитну надію» [14]. Римський Архиєрей звертається до відповідальних осіб за будову сучасного обличчя Європи з постулатами: перемогти історицизм та творчо досліджувати багатство її минулого для творення майбутнього. Подібна теза лягла в основу вeлеградських конгресів, які шукали в кирило-методіївській традиції дороговкази для Церкви на майбутнє.
Діяльність конгресів у Велеграді: хронологія, персоналії та рішення
Зміст та перебіг діяльності конгресів тісно пов’язаний із тогочасними суспільно-політичними реаліями, які в Австро-Угорській монархії суперечили ідеї творення єдиної імперії. Росія зі свого боку категорично відкидала будь-які форми контакту з католицизмом. У політично-релігійній сфері православ’я представники царської Росії захищали націоналістично-релігійну ідеологію, яку не могла сколихнути релігійна толерантність після 1905 року. Особливу нелюбов Російська Православна Церква виявляла до Греко-Католицької Церкви за її зв’язок із Римом та абсолютну незалежність від Москви. Пробудження національної свідомості українців послаблював популярний на початку ХХ століття панславістський рух, який намагався сліпо інтегрувати все слов’янство в лоно сильної Росії. Скептицизм західних столиць до вищеподаної ідеї, зокрема у Відні, не приховувався навіть одним із співорганізаторів конгресів – митрополитом А. Шептицьким. Будучи послом у віденському Cеймі та главою Греко-Католицької Церкви у Галичині, митрополит своїм авторитетом та політичними впливами настоював на проведенні екуменічних зустрічей у складних політичних обставинах [15].
Відкриваючи перше зібрання у Вeлеграді, яке отримало назву «Зустріч богословів у взаємообміні думок Сходу та Заходу», митрополит А. Шептицький звернувся до учасників: «Зближення між Сходом і Заходом може наступити завдяки кращому взаємопізнанню, що напевно змінить рівень мислення та богословські погляди багатьох східних богословів (...) Богословам з діаспори ще рано говорити про спроби поєднання, тому що в їх мисленні така ідея будить надто сильні упередження та страх перед пануванням. Площиною, на якій вони готові співпрацювати, може стати захист релігійних принципів або християнського милосердя. Коли дійде до порозуміння щодо спільних дій на цих двох площинах, зародиться більша надія у майбутньому» [16].
Головною перешкодою в організації екуменічних зустрічей стала Перша світова війна (1914-1918), яка внесла довгу паузу в проведення конгресів. Після її закінчення виникла діаметрально протилежна ситуація: утворилися нові держави, в т.ч. більшовицька Росія. Пробудилися рухи за національні держави, виникли нові державні кордони і пов’язані з ними дорожні труднощі. Проблемою стало також вироблення паспортів для учасників конгресів.
Зміна культурно-політичного обличчя Європи вплинула на відмінність бачення трьох перших та післявоєнних конгресів. Змінна, стримана, іноді скептична позиція Ватикану утверджувала непослідовність в кінцевому результаті екуменічних зібрань у Велеграді. Завдяки ініціативі папи Пія ХІ (1922-1939) конгреси отримали повне визнання Ватикану [6, 103], що призвело до позитивних змін в методологічному та організаційному аспектах проведення велеградських заходів. Офіційними мовами доповідачів стали латинська та старослов’янська. Сесії та конференції відбувалися у приміщеннях, які прилягали до барокового костелу з XVII століття. Зал під назвою «Слов’янська» користувався особливим привілеєм, тому що в ньому відбувалися урочисті сесії. До сьогодні на стінах цієї кімнати збереглися фрески, на яких зображена панорама найбільших міст тодішньої Австро-Угорської імперії, в тому числі Львова. Інші фрески зображають патронів Європи – свв. Кирила і Методія, св. Венедикта.
Кожний день Конгресу розпочинався молитвою та Літургією в колишній єзуїтській святині, в якій до сьогодні збереглася ікона апостолів-слов’ян, написана Яном Матейкою (як подарунок від польського народу).
Для кращого розуміння діяльності екуменічних зустрічей у Велеграді необхідно ознайомитися із їхньою хронологією, участю українських греко-католиків та ідеями, які звучали в їх рамках.
Конгрес 25-26 липня 1907 року В цей період він об’єднав 76 учасників, серед яких слід згадати А. Пальмієрі, Ф. Ґрівеса (Любляна), Є. Урбана (Краків). Церковну єрархію представляли архиєпископ Оломоуца Ф. Бауер та апостольський вікарій у Болгарії архиєпископ Р. Меніні.
Українську делегацію очолив митрополит А. Шептицький, якого обрали головою першого Конгресу. У склад делегації увійшли священики А. Барвінський, Д. Дорожинський, М. Галущинський, ЧСВВ, Ф. Лежогубський, Д. Няраді, Б. Жолдак [17]. Більшість учасників делегації становили молоді єпархіальні священики та окремі ченці, які зробили вагомий внесок у відродження єдності християн.
Перша зустріч на Конгресі не ставила собі за мету написати згодом богословські трактати. Таке рішення постало з тієї причини, щоб зменшити ризик погіршення діалогу та дискусій між представниками конфесій. Спільна зустріч мала служити взаємному пізнанню суб’єктів діалогу, подоланню упереджень, а також стати основою для пoдальшого діалогу в дусі св. Кирила і Методія. Митрополит А. Шептицький у вступному зверненні до православних богословів сказав: «Доктрина православної церкви не суперечить традиції греко-католицької церкви. Навпаки, між доктриною Східних Церков і Римської Церкви є тільки різниця, яка існує між Католицькою Церквою Х століття і цією самою Церквою ХХ століття. Те, що було визначене explicite у ХХ столітті, може бути віднайдене implicite в науці церкви з Х століття. Тому сміливо можна сказати, що між доктриною Східних Церков і Католицької Церкви немає жодної суперечності. Існують тільки деякі відмінності щодо інтерпретації» [18].
Підсумки цього Конгресу разом з вимогами щодо богословських та літургійних коментарів, покращення спілкування та популяризаціями відомостей про партикулярні Церкви, були викладені у кількох декретах.
Конгрес 31 липня - 3 серпня 1909 року Кількість учасників в тих днях зросла до 169 осіб [19, 4-7]. Долучилася численна група представників Західної Європи (Франція, Голландія, Італія, Німеччина, США). Найбільше значення справило прибуття делегації Православної Церкви в особі богослова та літургіста А. Мальцева, а також священика з Берліна Б. Гоеккена. Численнішою була також цього разу було делегація слов’янських богословів, до якої увійшли Й. Пазман, А. Подлях та А. Буковський [20].
Представників від Апостольської cтолиці не було. Митрополит А. Шептицький отримав телеграму від папи, в якій він уділив своє апостольське благословення та побажав учасникам Конгресу зберігати правдивість та тотожність католицької віри [19, 15].
Делегація української Церкви прибула у подвійному складі. До неї входили о. д-р Т. Мишковський, професор Львівської духовної семінарії, о. д-р Й. Боцян, пaрох з Буська (Львівщина), о. С. Донатович, пaрох з с. Бориничі (Львівщина), о. А. Калиш, ЧСВВ з Жовкви (Львівщина), о. П. Кандаяк, ЧСВВ з с. Лаврів (Львівщина), о. д-р Д. Дорожинський, катехит зі Львова, о. Б. Давидяк, пaрох зі Львова, студент богослов’я В. Лиско з Лапаївки (біля Львова), о. І. Цегельський з Інсбрука, М. Горникевич, докторант з Інсбрука, о. Й. Маркевич, ЧСВВ з Інсбрука, студент богослов’я з Інсбрука Б. Лаба, о. П. Демчук, ЧСВВ з Рима, о. д-р Й. Гадзега, професор з Ужгорода, військовий капелан зі Станіславова Б. Меренков, о. Д. Няраді, ректор греко-католицької семінарії із Загреба, о. П. Патрило, пaрох з Тернополя та інші священики [17].
Митрополит А. Шептицький, який в цьому часі вдруге головував на Конгресі, у вступній промові 31 липня з оптимізмом і надією висловив думки щодо перспектив розвитку Церков на шляху до єдності: «Треба щиро подякувати нашому Господеві Ісусові Христові. Ми сієм, а Бог зрощує (1 Кор 3-6). Завдяки ласці Всемогутнього Бога, зерна, засіяні першим Конгресом, не пропали; вони проросли і дали, можливо, і не багато плодів, але доброї якості. Перший Велеградський Конгрес був прийнятий усіма учасниками з пошаною та за благословенням папи. Здається, що екуменічною тематикою рух зацікавив значне коло людей, зокрема інтелігенцію. Виявом цього була публікація у пресі та богословських часописах про перебіг Конгресу. Мета Конгресів надалі мала залишатися спонукою до наступних зустрічей, щоб підтримувати ідею об’єднання Церков, зокрема між слов’янами. У серпні минулого року хорвати та словенці зустрілися в Загребі з болгарами, щоб досягнути єдності. В Празі, в Богемії, започаткувався часопис “Велеградський Вісник”, виданий російською мовою, але друкований латинським алфавітом, щоб слов’яни із Заходу могли мати більше інформації про те, що діється в Росії» [19; 2-3, 10-11, 14-17].
На Конгресі створили чотири тематичні секції. Наприклад, «західна» секція займалася методами викладання екуменічних проблем у західній Європі; «східна» cекція під проводом православних богословів з Берліна А. Мальцева (1854-1915) і Б. Гоеккена виявила цілком новий і конструктивний підхід православ’я до екуменічної тематики.
Одним із найвизначніших доповідачів на Конгресі 1909 року від української делегації був о. Йосиф Боцян [21]. У своїх виступах він шукав відповідей на питання: «Яким чином літургічне вчення може усунути схизму у Церкві?». Цей освічений парох з Буська посилався на дослідження розвитку Літургії, які на той час проводилися дуже широко. Літургічні дослідження показали, що, окрім відмінних елементів, збереглися й такі, які протягом історичного розвитку залишаються незмінними. Незмінність певних правд дозволяє говорити про єдність літургічної традиції, яку автор виступів назвав «католицькими». Одночасно існують змінні елементи у Літургії, за допомогою яких ця ділянка стає більш точною. Наприкінці доповідач наголосив на гармонії елементів, присутніх у різних обрядах, в яких зберігся спільний переказ віри [7, 38-40].
Конгрес 27-29 липня 1911 року Велеградська академія напередодні Конгресу розіслала єрархам, священикам, монашим згромадженням, мирянам запрошення, на яке відповіли 200 учасників [22, 1]. Незважаючи на старання організаторів, представники православ’я на конгрес не приїхали. Леонід Фьодоров зачитав тільки реферат Гоеккена [Там само, 10]. Через відсутність митрополита А. Шептицького керувати Конгресом доручили апостольському вікарієві з Македонії єпископу Епіфанієві Шанову [Там само, 2]. Дискусії, які проводилися в кількох секціях, торкалися можливостей та умов об’єднання між двома Церквами, а також перешкод на цьому шляху.
Українську Церкву на Конгресі представляли тодішній професор Станіславівської семінарії о. Миколай Чернецький, блаж.свящмуч., о. Й. Давидович (Львів), о. С. Донатович (с. Бориничі, Львівщина), о. д-р Д. Дорожинський зі Львова, Е. Горчинський, богослов зі Львова, о. д-р І. Крип’якевич зі Львова, Б. Лончина, богослов зі Львова, о.проф. Т. Мишковський, студенти богослов’я зі Львова Т. Костіч та М. Рипецький, о. д-р Н. Малиняк з Перемишля, о. д-р Г. Шуба, професор Ужгородської семінарії [17].
Два конгреси у Велеграді розбудили великий оптимізм та пробудили надію серед католиків та православних на нове порозуміння та поєднання. Наступні екуменічні зустрічі у Велеграді відбувалися вже після закінчення Першої світової війни. На польських землях, які увійшли до складу Росії, тривала одночасно інтенсивна діяльність, спрямована на відновлення унії православних спільнот з католицизмом [23].
Антихристиянський характер більшовицької революції відобразився на церковному житті. Серед значної частини ватиканського духовенства мало місце переконання, що антирелігійний характер революції є тимчасовим явищем. Ці сподівання аналогічно зароджувалися з аналізу Першої світової війни, коли православ’я у царській імперії ставало запорукою в об’єднанні цілого православного світу. Існувала думка, що прагнення до єдності з Римом та із західноєвропейською культурою було «природнім процесом релігійного відродження в Росії» [Там само, 149]. Проте історія показала, що ці сподівання були помилковими і ще більше поглибили кризу у питанні єдності християн.
Конгрес 31 липня – 3 серпня 1924 року Підготовка цього Конгресу проводилася впродовж 13 років. Незважаючи на попередні рішення, початок Першої світової війни, чергова зустріч відбулася лише в 1924 році. Перед тим вдалося тільки організувати декілька приватних консультацій 26 і 27 липня 1913 року [24, 11-14].
Єпископ Пречан надіслав програму Конгресу до Рима та отримав від апостольського нунція у Празі схвальну відповідь папи Пія ХІ. У листі від 20 травня 1924 року папа повідомив, що наприкінці червня надішле учасникам Конгресу у Вeлеграді послання. В кінці листа римський архиєрей зазначив, що представником від Ватикану буде нунцій Ф. Мармагі [25]. Потім в своєму посланні Пій ХІ побажав учасникам плідних дискусій та беззастережно схвалив програму Конгресу, яка складалася з п’яти основних пунктів:
1) сучасна доктрина поділеної Східної Церкви. Підстави та принципи для єдності;
2) роль та значення патріархатів. Сучасний стан єдності Церкви;
3) критерії заходів, спрямованих на досягнення єдності в майбутньому;
4) діяльність свв. Кирила і Методія в місії об’єднання Церков;
5) суспільне та релігійне становище російської еміграції та його вплив на справу єдності.
У наступній частині документу папа заохочує використати всі можливості для продовження діалогу та усунення будь-яких упереджень в доктринальній і дисциплінарній сферах. «Конгрес повинен вивчати адекватні засоби щодо oб’єднaння східних народів з римською Церквою; краще пізнавати історію, звичаї, традиції, обряди та церковні інституції (...) Сходу, з метою подолання помилок в інтерпретації історичних подій. Щоб привести східні народи до єдності та згоди (...), папа, йдучи за ділом своїх попередників, сподівається, що Конгрес допоможе глибше пізнати народи Сходу» [26]. Він також закликав до участі у Конгресі не тільки католиків-мирян, але також духовенство православних Церков. Конґрегація для Східних Церков також надіслала свою апробату, зазначивши про компетентність та підготовленість доповідачів Конгресу.
Серед висококваліфікованих учасників дискусій були: ректор Папського Східного Інституту з Риму монс. M. де Гербіньї; представник Конґрегації для Східних Церков монс. Бенедетті; архимандрит отців-асумпціоністів монс. Р. Соурн; ректор грецької колегії св. Атаназія о. A. Ціммерман та представники таких держав як Англія, Австрія, Бельгія, Іспанія, Польща, Югославія та Німеччина.
Французька молодь, яка перебувала на канікулах, також чисельно брала участь у з’їзді [27]. Запрошення на конгрес отримала українська молодь з «Марійської Дpужини» (Марійського релігійного товариства), але через труднощі, пов’язані з отриманням паспорта, не прибула на цей захід. З цієї самої причини не приїхали деякі представники греко-католицької єрархії. Проблеми, пов’язані із виїздом української делегації на 4-ий Конгрес у Вeлеграді, висвітлені в листах між Л. Пpечаном (21.07.1924), апостольським нунцієм Ф. Мармаггі з Праги (15.07.1924) та міністром зовнішніх справ Польщі Александром Скринським від 21 липня 1924 р., та зберігаються в архіві міста Оломоуця [7, 156-159].
Львівського митрополита представляв єпископ Й. Коциловський із Перемишля. До числа делегатів від української Церкви увійшли єпископ Мукачівської єпархії П. Гебей, о. д-р Д. Дорожинський зі Львова, о. С. Юрик, пaрох із Золочева, протоігумен oтцiв-василіян о. А. Калиш зі Львова; о. С. Решетило, ЧСВВ, о. Е. Бігарий, духівник семінарії у Пряшеві; о. д-р С. Фенцік, о. д-р Й. Грігашій, о. д-р Й. Гаджега з Ужгорода, Й. Станкай, канонік з Ужгорода; о. д-р Н. Руснак, генеральний вікарій Пряшівської єпархії, о. Й. Гуляй, ректор Пряшівської семінарії, о. Й. Карпат, пaрох з Клембарка (Пряшівська єпархія); Кир Д. Няраді, єпископ Крижевецької єпархії і апостольський адміністратор в Пряшеві, Й. Ширак, професор богослов’я із Загреба; професори університету в Празі А. Колеса, К. Лоський, В. Тимошенко; о. М. Кушкевич, пaрох греко-католицької парафії в Празі; о. М. Петрашович, пaрох греко-католицької парафії в Сорочині (Словаччина), студенти богослов’я в Оломоуці, вихідці з України Г. Банах, Ф. Хом’як, С. Никифоров, Б. Подолянчук, П. Руснак та ін. [17].
Одним із найкращих виступів стала доповідь проф. Констянтина Лоського на тему бачення Української Автокефальної Церкви [25, 327]. Його позицію доповнив греко-католицький єпископ Й. Коциловський. Владика проаналізував структуру трьох єпархій, навів дані про кількість уніатського духовенства на чолі з митрополитом в Галичині (йдеться про Львівську, Перемишльську і Станіславівську єпархії). Доповідач навів тезу св. Йосафата, який вважав, що українці в майбутньому творитимуть «єдиний, український, автономний і незалежний автокефальний Київський Патріархат» [28]. У своєму виступі єпископ Й. Коциловський констатував, що зароджена на початку XVII ст. ідея єдності живе, тому що Греко-Католицька Церква продовжує своє існування не тільки в Україні та Польщі, але також в Західній Європі, Канаді та США [7, 49].
Ідеї єдності християн приділяла основну увагу українська діаспора у Чехословаччині, яку на Конгресі представляв «Koмітет відродження українських козаків» з Праги. В одному з листів до архиєпископа Пречана вони писали, що для них найважливіше – чинити опір комунізму, який послаблює та позбавляє Україну волі, веде її до економічної руїни. На їхнє переконання, потрібно було також ширити рух духовного та інтелектуального відродження та зміцнювати національну та релігійну єдність. Єдність, як стверджує Комітет з посиланням на папську буллу «Unum sanctam», є єдиним спасінням для української Церкви, яку мусить морально підтримати архиєпископ Оломоуца.
У цьому контексті слід підкреслити один факт: для уникнення можливих непорозумінь із православ’ям з програми IV Конгресу свідомо вилучено проблематику, пов’язану з Берестейською унією. Було також висловлено жаль через відсутність в тодішній Конґрегації для Східних Церков та в колегії кардиналів представників Східних Церков [6, 75].
Важливим заходом в рамках Конгресу стала наукова конференція, яка відбулася 12-15 вересня 1925 року в Брюсселі. Доповідь митрополита А. Шептицького «Психологія Унії» викликала широкий резонанс у католицькому середовищі. Митрополит Андрей зробив глибокий герменевтичний аналіз догм перших семи Вселенських Соборів. Український богослов був переконаний, що коли православний забажав би стати католиком, йому не треба відрікатися православної віри, але оновити православне вчення завдяки католицькому підходу, зберігаючи при цьому східні звичаї та обряд. Згодом митрополит вказав у своїй доповіді на джерело, з якого випливає богослов’я двох Церков – науку Отців Церкви. Презентуючи своє бачення єдності, доповідач наголосив на прагматичних моментах діалогу: більш корисним слід вважати перехід православної спільноти на католицизм, аніж поодинокі навернення [Там само, 63-68].
Делегат з України навів історичні приклади, які засвідчували християнізацію народів з боку князів та королів. Їхня «справа розвивалася і поглиблювалася», переходила чергові етапи завдяки «переказам і святості, на взір перших апостолів Європи». Для того, щоб зрозуміти «душу Сходу», слід її перед тим пізнати з допомогою дидактичного та наукового методів. Треба, з одного боку, старанно переосмислити ідею церковної єдності, а з іншого – підготувати фахівців, які зуміють докласти зусилля заради справи єдності християн, – наголошував митрополит Андрей [29].
Завершення тут
o. д-р Августин БАБ’ЯК
