В Уневі відбулася конференція присвячена 150-літтю з дня народження блаженного Климентія Шептицького та 100-річчю оселення студитів в Свято-Успенській Унівській Лаврі
Такою, якою ми нині її знаємо, Свято-Успенська Унівська Лавра стала значною мірою завдяки монахам Студійського Уставу, або ж студитам, які 100 років тому оселилися тут з волі Митрополита Андрея після того, як внаслідок воєнних дій була вщент знищена перша лавра студитів на Скнилові під Львовом. А першим ігуменом Лаври, а відтак архимандритом студитів став блаженний Климентій Шептицький, 150-літній ювілей від дня народження якого урочисто відзначаємо цього року.
Саме до цих двох дат була приурочена міжнародна наукова конференція, яка відбулася в Свято-Успенській Унівській Лаврі 16 листопада. У ній взяли участь дослідники історії Лаври та студитів, а також життя й діяльності блаженного отця Климентія Шептицького з України, Польщі, Бельгії, студійське, і не тільки, чернецво та численні віряни, що цікавляться історією цієї святині.
Вікторія Чорнописька, кандидат історичних наук, асистент кафедри цивільного права та процесу Інституту права та психології Національного університету «Львівська політехніка», перша дослідниця життєвого шляху блаженного Климентія, автор першої наукової монографії про нього, розповіла, що коли була студенткою, то знала про Климентія Шептицького лише те, що папа Іван Павло ІІ проголосив його у 2001 році у Львові блаженним. У ході ж своїх наукових досліджень вона довідалася, що ігумен Климентій відіграв надзвичайно вагому роль у релігійному, соціальному та культурному житті Східної Галичини, став для українців, а тим паче для чернецтва Студійського Уставу, одним з героїв їхньої новітньої історії, що і сьогодні промовляє до них через свою духовну спадщину. Ігумен Климентій – це універсальна й унікальна постать в історії України та УГКЦ, надзвичайно обдарована і жертовна.
Дослідниця коротко окреслила розмаїття напрямків діяльності блаженного як ігумена Унівської Лаври. 29 серпня 1919 р. студити перебралися до Унева, усього тоді налічувалося трохи більше шести десятків ченців. Провідна роль в організації життєдіяльності монастиря належала настоятелю, який вважався не лише беззаперечним духовним лідером, але й батьком для братії. Саме від нього найбільше залежав стан духовного та економічного розвитку Лаври. А одним з першочергових завдань, яке постало перед ігуменом було пристосування будівель до монастирських потреб, щоб монахи могли жити в окремих келіях, облаштування кімнат для бібліотеки, архіву, друкарні, трапезної, майстерень тощо.
Ігумен Климентій проявив себе не лише як компетентний організатор економічно-господарського життя студійської спільноти, але й як засновник нових монастирів у Львові, Зарваниці та Дорі і місійних станиць на Підляшші, на Поліссі та в Білорусі.
Широкомасштабною була й діяльність ігумена Климентія щодо поступу національної культури у Східній Галичині, зокрема значна заслуга ченців Студійського Уставу полягала у відродженні традицій давнього українсько-візантійського сакрального мистецтва.
Ігумен Климентій докладав багато зусиль, щоб Унівська Лавра стала духовно-паломницьким центром українців у Східній Галичині. Він спільно із чернечою спільнотою відновлює практику щорічних прощ в Унівську Лавру на свято Успення Пресвятої Богородиці. Десятки тисяч прочан приходили з усієї Східної Галичини, щоб скласти пошану Чудотворній іконі та задовольнити свої релігійні потреби. Так, у 1935 р. до Унівської Лаври прибуло 13 тис. вірних, 40 священиків з різних місцевостей, а вже через два роки близько 20 тис. прочан.
Єромонах-василіянин Єронім (Грім), віце-ректор Василіянського інституту філософсько-богословських студій імені Велямина Рутського у своїй доповіді зосередив увагу на василіянському періоді Унівської Лаври, який припав на XVIIІ ст., та постатях давніших представників роду Шептицьких, єпископів Варлаама, Атанасія та Лева, та їх ролі в діяльності монастиря.
Саме за архимандрита Варлаама, який у 1668 році став архимандритом Унівським, Лавра прийняла унію у 1681 році, у 1711 він скликав так званий Унівський монаший собор, який утвердив роль Унева як одного з центрів чернецтва на Західній Україні.
У 1713 Варлаам зрікся Унівської архимандрії на користь свого племінника Атанасія Шептицького. Це час, коли будувався Святоюрський собор і все управління справами єпархії було зосереджене в Уневі. Саме тоді відбувається центрацізація монастирів. У 1739 році була утворена Конгрегація (Згромадження) Святопокровської провінції. Монастирі, які під час підписання унії настоювали на своєму підпорядкуванню місцевому єпископу, переходять в підпорядкування протоігумена. Є свідчення, що за часів Атанасія Унівський монастир був самодостатнім.
Після його смерті архимандритом став Амвросій Турянський, є свідчення що у той час Галицький єпископ Лев Шептицький судився з ним за Унівський монастир.
Відтак архимандритом став Онуфрій Братковський протоігумен василіянської провінції, він відстоював права монастиря перед Габсбургами, з його смертю монастир закрили і передали у власність релігійного фонду, церква стала парафіяльною.
У цей період ченців в Лаврі проживало не багато, 10-15, а часами і 6-8, проте при монастирі проживало чимало людей, які займалися різним ремеслом. Деякий час за часів архимандрита Братковського тут проживали й студенти, які мали тут студії з риторики і філософії.
Унівський монастир у василіянський період славився друкарством, тут видавали молитовні і богослужбові книжки невеликого формату. Що цікаво, на відміну від Почаєва, тут видавали лише кириличні книжки, не було жодної польською чи латинською мовою. Була тут і скриптовня, спеціальна кімната, де монахи від руки переписували богослужбові книги.
На жаль, не зміг прибути на конференцію єромонах-редемпторист Руслан Піх, який зараз проживає в Бельгії, проте підготовану ним доповідь про редемтористський період Унівської лаври виголосив о. Андрій Рак, протоігумен Львівської провінції редептористів.
Цей перебування було не тривалим, всього 6 років та 11 днів, але дуже насиченим і цікавим з огляду на історичні події, які тоді відбувалися у світі, а їх ареною була й Галичина. Від початку, коли Митрополит Андрей оселив тут перших монахів редемптористів, які прибули до Галичини з Бельгії, вони сприймали Унів як тимчасовий осідок. Тут вони мали вивчити мову, ознайомитись з ситуацією і тими обставинами, в яких доведеться працювати серед людей. 23 серпня 1913 р. прибула перша група редемптористів із Бельгії, зрештою весь час перебувавання редемптористів в Уневі можна поділити на три серпневі періоди, оскільки саме в цьому місяці відбувалися знакові події. Отож перший з них 1913-1914. Коли приїхали перших шестеро місіонерів (чотири священники і два брати), славний колись монастир перебував у занепаді, будинки потребували великого ремонту. Придатною до використання була лише не значна їх частина. Вони дещо розчаровані тим, що оселилися в «глушині» і бачать велику проблему через мовний бар’єр, однак сподіваються скоро все надолужити, бо бачать серед людей велику віру.
Цікавим є також свідчення монахів про пошесть тифу, яка спіткала Унів взимку 1913-1914 року. Отці щодня відвідували тих нещасних людей.
З початком Першої світової війни розпочався другий серпневий період перебування редемтористів в Уневі, який тривав до серпня 1917. Вже 2 серпня 1914 року з газети вони довідалися, що Австрія оголосила війну Бельгії, їхній батьківщині, і дуже потерпали за свою подальшу долю. Коли ж вигнання стало неминучим, шок від наступу російських військ був настільки сильним, що ніхто не мав часу займатись нами».
Із 28 серпня 1914 р. Унів опинився під владою росіян. Проте легше не стало, бо монахів спіткала «бідність, а точніше злидні», бо вже не було підтримки доброчинців, Митрополит опинився на засланні в Суздалі. «Ми залишились без грошей, без земель, загублені в маленькому селі серед таких бідних, як і ми, людей. Війська йшли і повертались, нещадно забираючи худобу та харчі», — писав у своїх спогадах о. Йосиф Схейверс. Росіяни чинили тиск і намагалися позбутися редептористів, бо прагнули навернути Галичину на православ’я. Тож три роки російської окупації видалися невимовно тяжкими, вже перед відступом росіяни хотіли спалити монастир, але втрутилося Провидіння іде не взялися австрійські улани, тож монастир вцілів, однак легше під владою австрійців не стало.
У час війни в монастирі містилася лікарня, а священники були змушені дбати про запустілі парафії.
«Скільки годин ми провели протягом цих трьох років біля підніжжя чудотворної Богородиці в Уневі! Вона була нашим єдиним пристановищем та нашою єдиною надією», — пише о. Й Схейверс.
Третій період 1917-1919 був дуже насиченим, попри нові труднощі в час польсько-української війни. У цей період в Уневі починає діяти новіціят і є чимало покликань. Не довгий час в новіціяті тут був і о. Миколай Чарнецький.
У неділю 30 вересня 1917 Митр. Андрей здійснив священичі свячення майбутнього свого наступника – Йосифа Сліпого, і саме о. Й. Схейверс представив кандидата.
У серпні 1919 редемптористи почали облаштовувати всій сталий осідок на Збоїськах, де Митрополит подарував їм будинок і 15 моргів поля, а 1 вересня остаточно виїхали з Унева. Отець Й. Схейверс у своїх спогадах пише як важко йому було покидати це місце: «Нарешті й для нас настав час покинути Унівський монастир і піти до іншого дому. Ми мусили попрощатися з дорогими будівлями, що були німими свідками багатьох вражень. Лише один Бог знає, як важко було мені залишати те місце. Я покинув старий монастир, образ України, що мені вдалося врятувати від знищення. Я покинув любу ікону Богородиці, я бачив, як на прощання Вона подивилася на мене довгим поглядом. Я покинув врешті й мого загадкового гостя (видіння, яке мав в Унівському монастирі і яке описав про в творі «Ангел України»), та й пішов...».
Д-р Іван Матковський, науковий співробітник Постуляційного центру монастирів Студійського Уставу, залучений до ще однієї конференції, яка у той час відбувалася у стінах Національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, також доручив зачитати свою доповідь «Щодо обставин заснування Свято-Успенської Унівської Лаври Студійського Уставу», що і зробив схимонах Пімен (Мойзеш).
Доповідач проаналізував низку документів та спогадів, які проливають світло на обставини заснування Митрополитом Андреєм Шептицьким Свято-Успенської Унівської Лаври Студійського Уставу та на процес відродження східного католицького монашества після Першої світової війни.
Як мовилося раніше, в серпні 1919 року студити оселилися в Уневі і настоятелем серед них був о. Климентій, лише 28-го серпня 1925 року, Митрополит Андрей видав грамоту на заснування Свято-Успенської Лаври Студійського Уставу в Уневі, відтак відбулося канонічне обрання та затвердження о. Климентія Шептицького її ігуменом, а до того часу монастир офіційно вважався прихистком монахів. Проте о. Климентій з братією провадили велику роботу серед народу, а Митрополит дбав про те, що папа поблагословив відновлення східного чернецтва, яке б жило за правилом св. Теодора Студита.
Непростими були й взаємини монахів-студитів в Уневі із польською владою. Поліція проводила обшуки, а отця Климентія були навіть арештували. На думку І. Матковського, однією з причин цих переслідувань були політичні інтриги спрямовані проти генерала Станіслава Шептицького, рідного брата Митрополита Андрея та о. Климентія, героя чуда над Віслою.
Заснування Унівської Свято-Успенської Лаври Студійського Уставу припало в часі на важкий повоєнний період та становлення відродженої польської Речі Посполитої. Окрім смерті в часі Першої світової війни низки єпископів та священиків, руйнації церковних будівель та майже чотирирічну відсутність Митрополита Андрея, на долю українських греко-католиків, зокрема, і монахів-студитів, випало завдання налагодження діяльності в межах іншої держави, аніж це було ще кілька років тому. Багато чого слід було починати від початку, використовуючи лише попередньо здобутий досвід.
Не змогла прибути до Унева й дослідниця листів Софії Шептицької, матері Митрополита Андрея і блаженного Климентія, сестра Олена Манькут, ССНДМ з Польщі. Її доповідь «Мати велетнів Христової Церкви. Духовний портрет Софії Шептицької та її роль у вихованні синів і формуванні їх релігійності» зачитав єромонах Аліпій (Федун).
Ян Кантій Шептицький, батько родини, був зайнятий адмініструванням маєтків та політикою, тому саме Софія дбала про домашнє життя і виховання дітей. Вона була матір’ю великої родини: народила семеро синів, з яких до зрілого віку дожило лише п’ятеро. Мала переконання, що з народженням дитини не завершується співпраця батьків з Богом. У листі до Ванди Островської вона пише: «…народити тіло дитини, Дунечко, це лише перший крок життя, перший розділ його гімну».
Софія усвідомлювала свою відповідальність за дітей, які їй довірив Бог. Не визнавала їх своєю власністю, а вважала цінним Божим депозитом: «(…) пізнаю, що Бог не на те дає дітей, щоб ми бавилися ними, раділи з їхньої любови до нас – а для того, щоб, не думаючи про себе, для Бога і для них самих оточували їх любов’ю, вели любов’ю і так їх любили».
Від материнської уваги Софії не сховалися особливі благодаті, якими Господь обдарував її дітей. Із великим запалом вона описує духовні практики Романа, його особливу любов до молитви на вервиці.
Поза сумнівами, Софія Шептицька мала великий вплив на формування монашого покликання сина Романа та Казимира і з особливою турботливістю дбала й плекала їх.
Софія продовжувала дбати про духовне життя дітей навіть тоді, коли її сини були зрілими людьми. Постійно молилася за них.
Софія Шептицька Бога зробила фундаментом свого життя і зуміла передати це своїм синам. ЇЇ духовна сила була наслідком її постійного вдосконалення, цьому сприяло зміцнення стосунків із Богом. Прагнула, щоб її діти жили для Господа і трудилися для Нього. Головною її метою у вихованні дітей було наблизити їх до Бога, щоб кожен з них був Його.
Дослідник з Українського католицького університету, кандидат історичних наук Юрій Скіра у своїй доповіді «Наслідник о. Климентія (Шептицького): архимандрит Свято-Успенської Унівської Лаври владика Никанор (Дейнега)» зосередив увагу на першій половині життя єромонаха Никанора (Дейнеги), його покликання і служіння у роки Другої світової війни. Доповідач розповів про його участь у переховуванні євреїв під час Голокосту, про ув’язнення та підпільне життя у перші роки після повернення радянської влади, а також про обставини, за яких ієромонаху довелося очолити монахів Студійського Уставу. Особливо цікаво було учасникам конференції довідатися про неочікувані повороти долі майбутнього підпільного єпископа і архимандрита, які цей слабовитий чоловік стійко пережив.
На жаль, нині постать наступника бл. Климентія, ще одного Праведника народів світу (присвоєно це звання у 1985 році за порятунок євреїв в часи Голокосту) владики Никанора (1907-1982) мало відома ширшому загалові, а його життєпис, без сумніву, міг би стати за основу вельми цікавого фільму.
Народився Микола Дейнега на Рогатинщині, здобув фах бухгалтера. Одного разу після роботи він запізнився на запізнився на поїзд, а, щоб дістатися додому, треба було далеко обходити через міст, тож він вирішив перейти навпростець через Дністер по льоду. За кілька метрів до берега лід проломився і він опинився у крижаній воді. Як згадував пізніше, зрозумів тоді, що це кінець. Тоді почав молитися до Божої Матері і просити про допомогу, сказав, якщо врятується, то буде до смерті голосити її славу. І якимось чином він опинився на березі. А невдовзі його скерували в село Кінчаки на ревізію, де він познайомився з монахинею-студиткою, яка й розповіла йому про Унів. Взяв відпустку, поїхав до Унева і перше, що побачив, як зайшов до церкви — чудотворну ікону Богородиці, яка ніби промовляла: «Ти ж обіцяв мені служити…». Микола й залишився в монастирі, і його відразу вирішили випробувати, поставили до праці в гарбарні (де виправляли шкіри), робота була дуже тяжка і при слабкому здоров’ї йому було дуже важко. Тож Микола вирішив податися до іншого монастиря. Одного дня ввечері, коли приїхав о. Климентій, він вийшов з монастиря і рушив дорогою через ліс. Проте далеко не зайшов, Провидіння завернуло – в дорозі почув голос: «Миколо, вернися!». Так його кликали тричі і він зрозумів, що це Матір Божа його кличе. А коли повернувся до келії, то за кілька хвилин його покликали до о. Климентія. «Архимандрит зустрів мене з усміхом та розпростертими руками і відразу запитав, чи хочу я бути священником… Вранці ми виїхали до Львова», — згадував він потім.
Саме в цьому слабкому здоров’ям чоловікові і співбратові, який пройшов нелегкі випробування у тюрмі на Лонцького в часі німецької окупації і ледь там не загинув, побачить свого наступника і провідника студитів у тяжкі часи переслідувань о. Климентій, призначаючи його на випадок свого арешту.
На завершення конференції доктор медичних наук, професор Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького Олександр Кіцера поділився своїми спогадами про те, як ще малим хлопцем був на авдієнції в Митрополита Андрея, яким великим і величним той здавався тоді йому. Також професор наголосив, що монахи студити зі Свято-Успенської Унівської Лаври дуже доклалися до розвитку української медицини, коли вона лише починала спинатися на ноги. Зокрема, до Народної лічниці, заснованої Митрополитом, Лавра придбала своїм коштом надсучасний на той час рентгенапарат, який коштував 33 тисячі злотих – величезні на той час гроші.
Уже на початок 2020 року заплановано видати книжкою матеріали конференції, тож з неї можна буде докладніше дізнатися про життя владики Никанора і неймовірні випадки, що трапилися з ним у тюрмі та врятували життя, а також більше довідатися щодо інших тем, заторкнених учасниками конференції.