Місійний тур семінаристів Дрогобицької духовної семінарії у січні 2014 року на Харківщині (с. Вільча), в Донецьку, Маріуполі та Мелітополі. Публікація створена в рамках проєкту "БойкоМандри: Вертеп зберігає Україну" за підтримки Українського культурного фонду.
У січні 2014 року під час бурхливих подій Революції Гідности кілька дрогобицьких семінаристів з друзями зібрали вертеп і вирушили на Схід України з різдвяним місійним туром. Ініціював поїздку тодішній семінарист V курсу, нині парох Мшанця, о. Роман Гром. Їхня мета була проста і висока водночас: уприсутнити Бога серед людей через українську різдвяну драму, показати живий вертеп там, де його системно витісняли русифікація й комунізація. А водночас – відкрити для себе східні терени України.
“Ми проїхали поза три тисячі кілометрів у тому турі. Навіть водій наш був вертепним персонажем, оскільки в нас не було більше місця у його бусі, щоб взяти ще одного персонажа. Він вночі їхав, а вдень виступав із нами”, – згадує о. Роман.
Початком маршруту стало селище Вільча на Харківщині. Дім місцевого душпастиря о. Сергія Коваля, в якому ватага вертепників святкувала Святвечір, стоїть всього за 14 км від кордону з Росією. Далі були Донецьк, Маріуполь, Мелітополь. Для багатьох учасників то було перше побачення із цими містами – і з їхніми людьми. Вдень виступали на площах, у церквах, ходили від хати до хати, а вночі переїжджали в іншу область, в інші міста. Вертепний молодвіж, романтика…
“Ми поїхали на схід з проголошенням Божого Слова, співали “Слава во вишніх Богу…” В мене не було відчуття, що я поїхав десь в чужі міста: це була наша Батьківщина, але інша її частина. Ми приїхали туди з миром. А через два місяці росія принесла туди війну…”, – рефлексував ще один з учасників о. Тарас Жеплінський.
Донецьк вразив парадоксальною подвійністю: вишуканий центр із доглянутими проспектами, а за кілька кроків вбік – убогі вулички з хатинами. Вразила й кількість храмів, зокрема станом на 2014 рік у місті діяли два собори УГКЦ. Незабутньою сторінкою в пам’яті учасників залишиться Донецький Євромайдан і те, з якою спрагою люди там розбирали націоналістичну літературу, яку вертепники привезли з собою. І болюча вістка наступного ранку: вночі жорстоко розігнали Донецький Євромайдан…
Багато доведеться перетерпіти цьому місту в наступне десятиліття. Свідком всіх тих подій став ще один учасник вертепного туру, о. Святослав Розлуцький, на той час – студент V курсу Дрогобицької семінарії. Після висвячення він увесь цей час душпастирював у Донецьку як священник Української греко-католицької церкви. Після повномасштабного вторгнення він ще більш як пів року з дружиною і маленькими дітьми залишався на окупованих частинах Луганської та Донецької областей, служив для греко-католицької та римо-католицької громад. За цими скупими словами криється стільки моторошних, а разом з тим неймовірних історій, від яких – мурахи по шкірі…
Маріуполь запам’ятався велетенськими заводами, специфічними запахами – продуктами діяльності велетів-заводів, і неймовірно жертовними людьми, які окрім того, що присвятили своє життя опіці дітьми з інвалідністю, самовіддано популяризували тут все українське, відновлювали своє, рідне. А ще – запахом зимового Азовського моря.
Останньою зупинкою став Мелітополь, де вертепників зустрічав невтомний о. Петро Креніцький, митрофорний протоієрей, який відкривав десятки греко-католицьких парафій на цих теренах. На центральній площі Мелітополя, під міською ялинкою зустрілися три вертепи, в одному з яких виступав і майбутній священник о. Олександр Богомаз – на той час колишній мелітопольський шкільний вчитель і студент Київської семінарії УГКЦ.
Ця поїздка була своєрідним містком поколінь. Люди плакали, коли чули колядки, що їм співала їх ще бабця або мама. Ця поїздка стала й утвердженням тієї України з нашого Гімну, яка від Сяну й до Дону, на відміну від московської пропаганди, що намагається прищепити відчуття, мовляв: “справжня Україна – це десь дві-три області на заході, а все решта – то “москалі”…”.
У ті дні учасники не просто засвоїли урок географії – вони викарбували його у своєму серці: коли згодом новини лавиною котилися одна за одною, тоді назви міст і сіл отримали людські обличчя, адреси, голоси. “Ми там були, ми їх знаємо…”. Це не просто чужі невідомі населені пункти, до долі яких байдуже. Це – інша частина нашої Батьківщини, це – наша Україна, наші люди. Їхній біль – наш біль, їхня біда – наша біда, їхній бій – наш бій.