Інтерв’ю з о. Іваном Рибаруком про особливості гуцульської духовності і мольфарство, його власний духовний пошук і про екуменічний центр в Криворівні
Отець Іван Рибарук ніколи спеціально не готує проповідей. Коли його бачиш, то здається, ніби таким і уявляють служителя з фільмів Параджанова – високим, сивочолим, з низьким голосом.
Уже здавна він служить настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви Київського Патріархату села Криворівня. За різними даними, цей храм було збудовано у 1660-х рр., але в іншій частині села. А у 1719 р. церква була перенесена на те місце, де є зараз. Її часто називають неформальним «Екуменічним центром». Про свій шлях до церкви, від атеїзму і через східні філософії, він розказав у бесіді з кореспондентом РІСУ.
Криворівнянська церква переповнена особливостями. Справа від входу – ікона, яку подарував уродженець Криворівні, а зробив в унікальному стилі шахтар з Закарпаття, який вигравіював її стоматологічним буром на склі.
Під час проведення реставрації майстри-іконописці відкрили старовинні ікони та орнаменти початку ХVІІІ століття, як от ікона Ісуса Христа у вівтарі. На скрижалях в руках Спасителя зображена постать з трикутником на голові – символ Бога в Трійці Єдиній, пояснює о. Іван, а нижче люди, які тікають – це сцена зі Святого Писання про Страшний Суд. «Який зміст був писати тексти, якщо люди не вміли читати? Також, знайшли ікону Марії Магдалини, яка колінопреклонно перед Розп’яттям стоїть на Голгофі. Вона символізує нас з вами, всю Церкву, бо Церква – це спільнота грішників, що каються. А поза Церквою — грішники, але ті, що не каються. Марія ж – грішниця, що навернулась до Ісуса. Іконі не менше 200 років, техніка авторська, але автор невідомий».
У храмі також є власна «Криворівнянська ікона Божої Матері», де сама Діва Марія убрана в гуцульський спосіб, а Ісус вдягнений в киптарик (кожушок) та вишиванку. За словами священика, вона з’явилась в особливий спосіб — у небі над церквою її побачила киянка Людмила Рибенчук, а пізніше 3,5 роки втілювала видіння на тканині (з 2008 року ікона знаходиться у храмі – прим. авт.). Її ще називають "Втілення творчих задумів", або коротко "Покровителька творчості".
Натомість раніше, до реставрації церкви, були знайдені метричні книги. Їх свого часу заховав священик Лука Дзюба, що був капеланом Української Повстанської Армії. Усього це 19 книг, які зберігають інформації про народження, смерть та вінчання мешканців у період з 1775 по 1944 рр.
Поруч у храмі стоять дерев’яні трисвічники з ликами янголів, яким понад два століття. Ці світильники носили в хату, де був покійник, і ставили в узголів’я. На 250-літній дерев’яній патериці зображене сонце — символ Спасителя, а також лоза – символ євхаристійної крові, що витікає з серця Ісуса. «Людина в житті має понести три хрести – тілесний, душевний та духовний. Це те, чим ми можемо себе прикрасити – своїми хрестами», – додає священик.
Ми присідаємо на лавках, а о. Іван займає свій фірмовий табурет, з якого зазвичай веде духовні бесіди. Розмову починає сам:
— Розпочну з жарту. Знаєте, чому жінки не є священиками? Бо якщо ще й ви станете священиками, то ми, чоловіки, вже нічого робити не будемо. Якщо ще й це перекласти на ваші плечі, то це занадто. І дітей народжуєте, і президентами стаєте, і в космос літаєте – чи вам того треба?
— Отче, з якими питаннями до Вас звертаються люди? Може, щось змінилось за останні роки?
— Останнім часом люди часто звертаються за допомогою, маючи депресії, неврози. Часто такі проблеми виникають серед інтелектуалів, науковців, професорів, лікарів, юристів.
— А яка причина?
— Колишній атеїзм для старших, а для молодих може те, що світ багато брехні підкидає під видом духовності. А є діти чисті, які реально сприймають речі, і в них виникає колапс. Навколо нас багато ілюзії. Поза Церквою істини немає. Христос – істина, і дорога, і життя. Коли мене питають, що я людям передаю, у мене лише одна відповідь – Ісуса. Тому, що без Нього нічого не можливе. А насправді я глибоко переконаний, що якби не Він, то люди б знищили цей світ. Колись вся планета така була як Руанда, як Югославія, як Сирія, як Донбас. Світ був безперервною війною. Тому був культ воїна, тому героїв шанували як напівбогів, бо як по-іншому люди могли б витримати цей абсурд. Хлопці народжувались для того, щоб йти вбивати, а дівчата народжували інших, які йшли вбивати. Це програма, яку запустив диявол, коли людина відпала від Бога. Правдиво сказано, що прихід Ісуса на Землю був вселенським екзорцизмом, бо то був світ, опанований злом. А зараз ми піклуємось про хворих, упосліджених і неповносправних, дбаємо про екологію, рятуємо тварин, але ще 100 років тому цим ніхто навіть не переймався.
— Гуцульська церква сповнена своїми звичаями. Наприклад, у храмі є жіноча та чоловіча частини, навіть родини стоять окремо. Навіщо таке розділення?
— Щоб не заважали один одному. Гуцули, як і всі горяни, дуже пристрасні. Люди зазвичай самі окремо стають, так прийнято. Єдине, що змінилося, це те, що до причастя першими йдуть мами з дітьми. Колись було чітко, чоловік скрізь мав бути першим. Жінка не мала права на службі хрест в руках тримати, першою підійти до ікони тощо. Я, коли прийшов на парафію, то почав цю статеву нерівність виправляти. Євангеліє учить інакшого. Але його мало хто читає. Апостол Павло навчає, що немає чоловіка й жінки, є лише Христос. Тисячі людей приїжджають до нас на духовні бесіди з усієї України, але мало хто з них систематично читає Святе Письмо. Тому багато людей живуть забобонами. Обрядово-церковне життя в Україні – це суцільний «забобонізм». Це жахливий наслідок безбожного часу і духовного невігластва. Часто все церковне знання зводиться до того, який одяг одягати, куди свічку поставити і як перехреститися. У нас на парафії відбулося багато добрих змін.
— В чому ще особливість та колоритність Гуцульщини?
— Гуцульщина дуже набожна, але є різниця між набожністю та духовністю. Бо набожність – це обрядовість, ритуальність, там дуже легко збитися в мінусовий напрямок. Проте це більш благодатний ґрунт для пастирського служіння, ніж безбожність. Мені колись казали, коли я з Києва повернувся сюди, що я дезертир і втікаю туди, де легше. На що я відповідав, що хоча в нашім краю зерна християнства вже давно посіяні, але потрібно виполювати багато бур’янів.
— Розкажіть про своє навернення.
— Мені було років 11, ми з товаришем лежали на копицях свіжоскошеної трави. Вдивляючись у небо, я відчув, що воно живе, і мене це вразило глибоко. В старших класах я читав книгу В. Амбарцумяна «Резерви нашого організму» і почав вперше розуміти, що існує щось, окрім звично-матеріального. Потім, ставши студентом, за одну ніч я «проковтнув» книгу І. Єфремова «Лезо бритви», почав цікавитися езотеричною літературою. Причиною моїх пошуків було не тільки духовне світло, але й страх за життя і за смерть. В той час я почав ходити в серйозні спортивні гірські походи – Кавказ, Памір, Алтай. Часто в походах ми були на межі життя і смерті. У мене гинули друзі, і саме тоді проявилося відчуття реальності інших світів. Стоячи на памірській вершині висотою понад 6 тисяч метрів, я відчув неймовірний потяг до неба.
Дотик до церкви в Україні в 90-тих роках, коли на Галичині велися війни між греко-католиками і православними, відкинув мене в східні філософії. Я серйозно зацікавився Товариством Свідомісті Крішни. Божий промисел витягнув мене зі східної традиції. Працюючи в райкомі комсомолу, я був на похороні молодої дружини нашого співробітника, матері двох маленьких дітей. Священик співає пісню, в якій є слова: «Одна у всіх є ціль життя – віддати душу Богу». Цю пісню співають на кожному похороні, але я почув її вперше. Для мене це було одкровення. Пішов я до хати священика і побачив там фотографію ікони Серафима Саровського. Але фото було чорно-біле і золотий німб на ньому здавався чорним. Я питаю: «А чому у нього німб чорний?» А священик каже: «Бо то нірвана». Так в дивний спосіб Господь використав термінологію, яка була для мене важливою і зрозумілою, щоб навернути мене до християнства. Тоді я почав цікавитись життям Серафима Саровського. І він виривав мене зі східної традиції і повернув назад до християнства. Потім мої друзі римо-католики дали мені книги Олександра Меня «И было утро», «Син людський». Завдяки цьому священномученику я зрозумів, що я також можу бути священиком. У нього така сама зооінженерна освіта, він грає на гітарі, він любить туристичні походи, він нормальний сучасний чоловік. Я зрозумів, що священик – це не ідол у золотистих ризах.
— Як так сталось, що Ви дізнались про Свідомість Крішни?
— Це був початок 90-тих років. Тоді в Україні діяло кілька осередків Свідомості Крішни: у Донецьку, Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові та… Верховині. На Гуцульщину цей світогляд приніс мій товариш. Він був дуже щирий у своїх переконаннях. В той час я був вегетеріанцем, і він теж. Це стало першою причиною нашого спілкування.
Важливий момент був у 1988 році, у жовтні. Тоді для мене Бога ще не було, але я розумів реальність існування інших світів. Я був учасником молодіжного театру і ми з друзями після репетиції проходили попри церкву. Друзі хрестяться, я їм кажу: «Ви такі молоді і вірите в Бога? Бога ж немає!» І серйозно сказав тоді, що якщо ваш Бог є, то хай мені з’явиться. Вже через рік я допомагав співати на хорах в тій самій церкві. Молитву «Помилуй мене, Боже», 50-тий псалом я вивчив під час чергування в райвиконкомі у вихідний день. Дякува́в я вперше на богослужінні в 1991 році в день виборів на високогірній дільниці, куди мене послали як представника районної державної влади. В той день якраз закладали підвалини нової церкви, в одному з сіл району, і я запропонував виборчій комісії піти туди. А місцевий священик попросив мене співати на богослужінні. Пам’ятаю, що я тоді співав, мов сокирою рубав – не вмів, вітер сильний, то я волав на всю горлянку. Працюючи в райвиконкомі, під час відпустки я поступив у Івано-франківську духовну семінарію. І вже не повернувся назад. Перше запитання, яке мені задали при вступі, було: «Чи відомо вам, що в радянський час спецслужби посилали своїх агентів у семінарію?», – я відповів, що знаю.
— Скільки Вам було років, як ви стали християнином?
— Десь 24. Це відбувалось дуже інтенсивно. Тепер я розумію, що мене «вели», передаючи з рук одного святого в інші. Так я познайомився з Іваном Кронштадським, Силуаном Афонським, Сергієм Радонежським, Ксенією Петербуржською, Франциском Асизьким, Іовом Почаївським, отцем Піо, матір’ю Терезою Калькутською, Сергієм Булгаковим. Після семінарії я вступив до духовної академії в Києві. Мав пропозицію залишитись служити у столиці.
— Чого ж тоді ви не залишились в Києві?
— Парафія в Криворівні залишилась без священика і група церковних активістів запросили мене приїхати на служіння. Я дуже вдячний за пропозицію служити в столиці, але гори – це рідний духовний простір.
— Розповідають, що у Вас є особливі каплиці в Криворівні?
— Дійсно в нас каплиці різноманітні, їх в селі більше 20. Каплиця Пресвятої Богородиці, всіх святих землі української, Апостола Юди Тадея, великомученика Юрія Переможця, преподобних отців Києво-Печерських, отця Піо з П’єтрельчини, Івана Павла ІІ, блаженних Омеляна Ковча та Миколая Чернецького та інші. Також є присілкові церкви Серафима Саровського, Івана Сучавського та Іова Почаївського на віддалених присілках. Ми активно працюємо в мирянському русі за єдність Церкви і народу в Україні «Схід і Захід в єдності і під покровом Богородиці». Ходимо на прощу до Зарваниці та інших святих місць. Проводимо дитячі та юнацькі табори і міні-прощі святинями нашого села.
— Багато хто питає, а чи лишились на Гуцульщині мольфари?
— У чому зміст Вашого служіння?
— Я маю сам йти і вести інших до Христа. Розумію, що маю бути провідником задуму Творця щодо часу і місця мого життя і служіння. Єдине, чого можу прагнути, щоб я не заважав людям пізнавати Ісуса і йти дорогою спасіння. Християнство складається з приватної і соборної молитви, покаяння, причастя, посту, читання Євангелії, духовного спілкування та служіння людям в їхніх потребах. Христос навчає, що Він прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити іншим і віддати життя своє за багатьох.
Світлини автора та з архіву РІСУ