Митрополит Тернопільський Мефодій (Кудряков) залишив увірену його піклуванню церкву в досить розшарпаному стані і в дуже драматичний момент. На думку експертів, вгасання УАПЦ майже неминуче. Втім, ще залишається надія на переродження. Зрештою, це церква з історією — не якийсь "новоділ".
УАПЦ за свою майже столітню історію пройшла цікавий шлях. Вона виникла у 20-х роках в результаті інтелігентських революційних мріянь і ще на світанку української незалежності віддавала мрією та інтелігентністю дисидентського толку. Але під кінець втратила цей флер — частково після смерті патріарха Димитрія (Яреми) й остаточно — після того, як пішла в "оновлення" Харківсько-Полтавська єпархія під керівництвом колишнього канцлера УАПЦ архієпископа Ігоря (Ісіченка). Якому виявилося тісно до несумісності в одній церкві з в.о. патріарха митрополитом Мефодієм.
Період правління митрополита Мефодія ознаменувався втратами — і кількісними, і якісними, і, що гірше, — вгасанням надій. Від самого початку — собору 2000 р., де він отримав дивне звання "в.о. патріарха" — надії тільки те й робили що помирали. Нагадаю, тоді на собор була винесена пропозиція, котра містилася в заповіті патріарха Димитрія, — відмовитися від виборів нового предстоятеля та просити попечительства у митрополита Костянтина, глави УПЦ у США, в єдності з Вселенським патріархатом, і таким чином повернутися в "канонічні рамки" та єдність із Константинопольською церквою-матір'ю. Партія, яка підтримувала цей сценарій, програла, — обрали предстоятеля, митрополита Мефодія, й УАПЦ залишилася у "вільному плаванні".
Тепер важко судити, наскільки ймовірним був "американський" сценарій, але після того, як його відкинули, залишався тільки один "шлях у Константинополь" — через єдність із УПЦ КП. Намір досягти єдності з боку обох предстоятелів — митрополита Мефодія та патріарха Філарета — був засвідчений у присутності Вселенського патріарха у Фанарі. І порушений у рекордний термін, причому обидві сторони, як водиться, тикали вказівними одна в одну. Після цього ні про яке "об'єднання з УПЦ КП" в УАПЦ ніхто всерйоз не говорив. А коли говорив — було цілком очевидно, що це фігури мови, яких вимагає політичний момент.
Понад те, митрополит Мефодій взявся абсолютно відверто робити реверанси у бік УПЦ МП. Що викликало обурення з боку УПЦ КП і шквал обвинувачень на адресу митрополита Мефодія — про "зраду" ідеї української церкви і "здачу Москві". УПЦ МП напевно ж скористалася нагодою вбити клин між УПЦ КП та УАПЦ, перешкодити їхньому об'єднанню, але зовсім не з метою "заковтнути" УАПЦ самостійно. Якщо й було якесь "замовлення Москви" на цей рахунок, то, швидше, про необхідність утримати статус-кво. "Розколотий" автокефальний рух в Україні був набагато вигідніший у стратегічному плані, ніж хай невелика, та єдина автокефальна церква. Це, по-перше, робило смішною саму ідею української автокефальної церкви, по-друге, гарантувало хаос, у який не наважився б втручатися Вселенський патріарх.
Проте, навіть розуміючи це, митрополит Мефодій з двох потенційних сторін перемовин вибирав УПЦ МП. Це не мусить дивувати. УПЦ КП й УАПЦ перебувають у набагато жорсткішому клінчі одна з одною, ніж із УПЦ МП. Починаючи з найпершого об'єднання — тобто створення УПЦ КП "на базі" УАПЦ, що коштувало УАПЦ цілісності. Адже, як і слід було сподіватися, замість однієї церкви виникло дві. Причому кожна обвинувачувала другу в упертості, владолюбстві, махінаціях та інших страшних речах. Уся подальша історія їхніх взаємин будувалася за принципом "не забудемо, не вибачимо". УАПЦ і УПЦ КП старанно "не забували" одна одній нічого, а паче іншого — особистих образ.
Очевидно, саме особисті стосунки вплинули на вибір союзників і противників: митрополит Мефодій просто віддавав перевагу як співрозмовникові митрополиту Володимиру, а не патріарху Філарету, з яким був у жорсткому застарілому конфлікті.
Час не тільки не зняв протиріч, — останніми роками вони посилювалися. Керівництво УПЦ КП почало дозволяти собі відверту зневагу на адресу УАПЦ. Останньою краплею стала відозва УПЦ КП переходити з УАПЦ в УПЦ КП приходами, оскільки у керівництво УАПЦ свідомо гальмує "об'єднавчий діалог". Хоча ніякого "об'єднавчого діалогу" на той час уже не було й бути не могло по обидва боки. УПЦ КП надто зміцніла і повірила в себе, щоб розмовляти з УАПЦ на рівних, — їй було зручніше диктувати умови, а трьох владик УАПЦ, по-перше, і так усе більш-менш влаштовувало, а по-друге, всі троє — і особливо предстоятель — не мали бажання домовлятися про будь-що з патріархом Філаретом. Просто через глибоку особисту неприязнь.
Однак останній рік змінив усе. Зрушення в житті цілої країни і самі собою не могли не позначитися на церкві. Та й у самій церкві природно настав час зміни еліт. За останні півроку релігійне поле України втратило двох ключових гравців — людей, котрі визначали сам вигляд цього поля. Влітку не стало митрополита Володимира, тепер — митрополита Мефодія.
УПЦ МП зміну лідера пережила гірше й бути не могло. Цій церкві судилося першій з українських церков зіштовхнулася з необхідністю зміни керівництва в кардинально нових умовах. І може здатися, що вона відповіла на цей виклик найбільш невдалим чином. Але насправді вона першою відкрила нам просту правду: кадровий голод — аж ніяк не прерогатива світських інститутів, а страх і недовіра до народу (у даному разі — мирян і кліру) — хвороба не тільки світської влади. Тобто церква хворіє на ті самі хвороби, що й суспільство загалом. Просто на її тілі симптоми проступають яскравіше, концентрованіше.
У ситуації революційного й воєнного розпалення пристрастей архієреї УПЦ МП поставили керувати церквою крайнього консерватора, явно неспроможного на компроміс, гнучкість, просто на діалог. Людину "русского мира" — як у насмішку. Але це не була насмішка, — особливого вибору в них не залишалося. Звісно, добре було б поставити "менеджера", а ще краще — "кризового менеджера", та де ж його взяти? "Старі кадри" добрі не тим, що вони старі, а тим, що вони кадри. Хай не здатні відповідати на виклики часу, на самостійну політику, на стратегічне планування й тактичні хитрощі, але здатні хоча б утримати пацієнта від негайної кончини.
Отож, в УАПЦ і навіть в УПЦ КП ситуація з кадрами не тільки не краща, а навіть гірша, ніж в УПЦ МП. Хоча б просто в силу статистики, — в УПЦ МП більше архієреїв, ніж в УПЦ КП та УАПЦ, разом узятих, отже — більший вибір. Але, крім статистики, є й інші причини — як загальні, так і суто церковні.
Втім, УАПЦ підійшла до зміни предстоятеля в такому стані, що кадри не видаються найактуальнішою проблемою. Актуальніше питання більш ґрунтовне — фізичне виживання.
Найпростіше припустити, що УАПЦ більше нічого не залишається, як припинити багатолітній опір і влитися в УПЦ КП. Якщо УПЦ КП бодай залишить у силі обіцянку прийняти кожного "з чим прийшов". Досі таке злиття для УАПЦ особливого сенсу не мало. Якщо "хто з чим прийшов, те й має" — навіщо взагалі кудись ходити? До того ж навіщо множити сутності, яких і так розмножено безліч? Навіщо в одній церкві два митрополити Львівські, наприклад? Адже зрозуміло, що рано чи пізно "має залишитися тільки один", — а недовіра владик УАПЦ до патріарха Філарета настільки сильна, що вони не сумніваються саме в такому результаті, як і в тому, що в число "одиниць" не потраплять.
До того ж навіщо взагалі трудитися? Одна річ — з'єднуватися з якоюсь визнаною церквою заради виходу з "неканонічного" статусу. А для чого єднатися з тими, чий статус не відрізняється від твого? До певного моменту підтримувалися розмови про те, що "це умова Вселенського патріарха", — варто, мовляв, об'єднатися, і він відразу "візьме в нас участь". Але патріарх Філарет зовсім не поспішає під крило до Вселенського патріарха, — він чітко дав зрозуміти це на святкуванні 1024-річчя Хрещення Русі, висунувши патріарху Варфоломію умови, на які той погодитися не міг. То в чому ж сенс об'єднання?
Але тепер це питання майже зійшло нанівець. Бо сенсу в автономному існуванні церкви, яка складається з трьох єпархій, точніше — трьох єпархіальних архієреїв, які своїм авторитетом так-сяк утримують малу кількість священиків і приходів, — нітрохи не більше. Тепер цих архієреїв залишилося тільки два. При тому що їхній суперник не лише дуже виріс і змужнів, — за останній рік він ще й набув особливої популярності та авторитету як у народу, так і у влади. Поруч із ним не особливо затишно почувається набагато сильніший суперник — УПЦ МП. На нинішньому суспільно-політичному тлі приєднання осколків УАПЦ до УПЦ КП буде сприйняте як щось саме собою зрозуміле: українська церква має нарешті дооформитися, суперечності — канути кудись глибше, і "українське православ'я" можна буде зі спокійною душею протиставити "московському". На що вже готове суспільне (а можливо, готується й державне) замовлення.
До того ж об'єднання УАПЦ із УПЦ КП у тій чи іншій формі — справа часу. Можливо, найближчого. Питання лише в тому, як це відбудеться. Буде це стихійне "приєднання частинами" — переходи приходами з УАПЦ в УПЦ КП, поки від УАПЦ нічого не залишиться. Чи з ініціативи влади — місцевої або навіть центральної. Чи УАПЦ збереться на останніх силах і зробить цей крок принаймні таким, що запам'ятається. У неї все ще є для цього прихований резерв — можливе об'єднання з УАПЦ(о) на чолі з архієпископом Харківським Ігорем (Ісіченком). Чий похід в "оновлення" багато значною мірою був наслідком особистого конфлікту з митрополитом Мефодієм. Примирення між західною та східною частинами УАПЦ не таке вже неможливе. Воно, по-перше, вивело б УАПЦ з її дивного "галицького гетто" й повернуло б їй всеукраїнське звучання, по-друге, посилило б УАПЦ у плані кадровому та ідеологічному, — архієпископ Ігор уміє залучати людей неординарних. Це об'єднання навряд чи допоможе УАПЦ надовго втриматися на плаву. Але принаймні додасть їй трохи ваги в можливих переговорах із УПЦ КП.
Хай там як, українська церковна історія найближчим часом напевно змінить русло. Досі в ній дуже багато що залежало від особистостей. Від особистих зусиль, особистого авторитету, особистих контактів і домовленостей, особистих травм та образ. Період "особистого" спливає. Може, через здрібніння кадрів, може, просто такий дух часу — часу стратегій, структур, солідарних зусиль і групових інтересів. Зміни наполегливо простукують стіни українських церков.