Від світла Різдва до тиші посту: як Церква веде людину до Воскресіння, — розмова з о. Василем Рудейком

Символом Стрітення є світло-вогонь свічки, яку в цей день благословляють освяченою водою. Що означає це світло і чому загалом у храмі запалюють вогонь, горять свічки, лампади, співають про світло, — у продовженні циклу розмов з отцем Василем Рудейком, доцентом кафедри літургіки УКУ, про літургіку, свята і церковний календар.

Від розмови про світло і Стрітення переходимо до теми Великого посту, приготування до якого у Церквах грецької традиції починається вже цієї неділі.

— Отче, ще ніби вчора святкували Різдво, а вже добігає до кінця цей різдвяний час і наближається свято Стрітення. Що означає це свято, окрім біблійної події, і чому воно вважається завершальним у різдвяному циклі?

— Про свято Стрітення варто сказати кілька важливих речей. Передусім слід зауважити, що в первісному вигляді його сьогодні зберегла лише одна Церква — Вірменська Апостольська. Вона святкує Стрітення не 2 лютого, як ми, а 14 лютого, оскільки вірмени, згідно із найдавнішою християнською традицією, святкують Різдво і Хрещення Ісуса Христа в той самий день – 6 січня.

Через сорок днів після цього свята — яке в Єрусалимі називали «Святом Світел» (грец. τὰ φῶτα, «світла») — відбувалось, сьогодні ми б сказали віддання свята Богоявління, святкуванням події, зафіксованої у Святому Письмі й глибоко вкоріненій в юдейській традиції: на сороковий день дитину-Ісуса принесли до Єрусалимського храму, щоб посвятити її Богові.

Власне тому сороковий день після Різдва (а в давнину — після Богоявлення) став завершенням великого святкового періоду. Як я вже сказав, у ранній традиції це було одне велике свято Богоявлення, яке поєднувало в собі Різдво Христове, Хрещення в Йордані, весілля в Кані Галилейській, поклоніння мудреців, а в деяких регіонах навіть чудо помноження хлібів. Усе це сприймалося не стільки як низка історичних подій, скільки як одне богословське таїнство: Бог являється світові як Світло.

Перші згадки про таке святкування маємо вже з IV століття. Паломниця Етерія свідчить, що в Єрусалимі це було свято, за своєю урочистістю подібне до Пасхи.

Саме тому в тропарі Різдва ми співаємо, що мудреці були приведені поклонитися Сонцю Правди. Цей образ походить зі старозавітної пророчої традиції, зокрема з книги пророка Малахії (3:20). На сороковий день святкування завершувалося, і воно супроводжувалося також обрядом благословення світла — свічок. У Єрусалимі відбувалася процесія: люди виходили назустріч єпископові зі свічками в руках. Ці свічки благословляли й забирали додому як знак і символ того, що ми, як послідовники Христа, запалюємося від Нього, горимо для Нього, світимо й зігріваємо світ світлом Його явління.

У цьому й полягає глибинний сенс свята Стрітення: завершити сорокаденний різдвяний цикл і приготуватися до нового етапу літургійного року. Адже вже після Стрітення, особливо з IV століття, коли літургійні цикли набули усталеної форми, Церква поступово переходила до періоду приготування до Пасхи — до сорокаденного посту.

Після V століття свято Богоявління, внаслідок феномену «історизації» свят, розділилось на кілька окремих свят. Різдво почали святкувати у день зимового сонцестояння (який в IV столітті через неточність юліанського календаря випадав не на 22-е, а вже на 25-е грудня), а свято Богоявління 6-го січня, залежно від традиції, на сході стало днем святкування Хрещення Ісуса, тоді як на заході – радше згадкою про поклоніння мудреців. Разом із перенесенням свята Різдва на 25-е грудня довелося «відкоригувати» дату Стрітення. Її перенесли на 2-е лютого, щоб святкування відповідало 40-му дню від Різдва Христового. У вірмен, натомість, Стрітення все ще святкують 14-го лютого.

— Ви кілька разів згадали тему світла. Чому саме світло є таким важливим образом? Адже і Різдво, і Богоявлення постійно говорять про світло.

— Так, і Різдво, і Богоявлення нерозривно пов’язані зі світлом. Увесь цей давній період богоявленських свят — ще до їх «історизації», коли події почали чітко розрізняти й окремо святкувати, — був зосереджений не на хронології, а на значенні. Значенні того, що Боже світло сходить у світ.

Значення Різдва — у тому, що світло входить у людську історію. Значення Хрещення — в тому ж самому: Боже світло сходить у матеріальний світ. Саме тому зберігся давній обряд занурення свічок у води Йордану: світло Боже сходить у простір творіння, у простір матерії. Людське тіло та й уся наша планета, як відомо, значною мірою складається з води — і це світло входить у «води» нашого життя, освячує їх.

Це і є предмет святкування: Бог поєднується з природою, Бог поєднується з людиною, освячує її й дає можливість брати участь у Його вогненній, просвітлювальній природі. Надзвичайно важливо усвідомити собі це – через Ісуса, з яким ми поєднуємося у таїнстві Хрещення (а передусім для того і освячували колись води), ми стаємо носіями Його – Сонця Правди і Світла світу. Тому свічки і їх світло та тепло такий прекрасний природний символ дійсності таїнства воплочення. Таїнства спрямованого передусім на людину, бо це її просвітити і засвітити приходить Христос.

— А де ще в нашій традиції, зокрема в богослужінні, присутній символ вогню або світла?

— Передусім у богослужіннях добового кола. Сьогодні це менш помітно, бо ми значною мірою втратили давній катедральний сенс ритуального запалення світла на вечірні й утрені.

У давнину це були центральні моменти кожного дня. Священник виносив зі святилища світло, запалене від невгасимого вогню. В Єрусалимі це був вогонь від невгасимої лампади Гробу Господнього; в інших церквах — світло зі святилища, де також постійно мала б горіти лампада. Від цього світла запалювали семисвічник, який стояв посеред храму, а вже від нього люди запалювали свої свічки.

Це був щоденний, навіть подвійний ритуал — зранку і ввечері. У ці моменти співали все ще присутнє не лише в нашому, а й у багатьох інших християнських обрядах давнє вечірнє благодарення – піснеспів «Світло тихе», в якому ми дякуємо Христові за дар Себе нам. На жаль, саме ритуальне запалення і семисвічника, і свічок людей зникло. На утрені перед хвалитними піснеспівами також відбувався подібний обряд запалення світла семисвічника та свічок вірних під спів світильних, які все ще співаємо у час Великого посту — як свідчення Христового світла, яке нас просвічує, запалює й веде дорогою Життя.

Тому нам справді потрібне відновлення цих видимих знаків духовних сенсів, пов’язаних із ідеєю просвітлення світу Христом.

Святий Йоан Протеча говорить при Хрещенні: «Я хрещу вас водою, а Той, хто йде за мною, хреститиме вас Духом Святим і вогнем». Цей символ Церква пильно зберігала. Існує навіть сирійський коментар VII століття, приписуваний Гавриїлу Катарському, де пояснюється, що вечірнє та ранкове запалення світильника посередині церкви є знаком приходу Христа у світ, щоб підтримувити світло таїнств Церкви. Власне через світло церковних таїнств просвічується і Церква, і світ.

— Ми, власне, знаємо, що на вечірні запалюється свічка, пов’язана з литiєю.

— Так, але це дещо інше. Це, насправді, вже доволі пізній обряд, який радше має відношення до процесій, ніж до первісного чину запалення світла. Там відсутній саме богослужбовий супровід: під час литiї просто запалюють свічки, і люди з ними виходять назовні. Це було логічно, бо процесія відбувалася поза храмом — уже темно, тож потрібне було світло, щоб іти. Але тут ідеться не про темряву як таку. Суть первісного обряду — у передаванні вогню: від святилища до храму, від Церкви — до світу.

Маємо ще кілька відомих символів вогню. Один із них — Вифлеємський вогонь миру. Це вже сучасна традиція, започаткована у 1950-х роках в Австрії, яка згодом поширилася по всьому світу. Інший — благословенний вогонь, що «з’являється» перед Пасхою в Єрусалимі. Навколо нього існує багато спекуляцій про нібито чудесне сходження, хоча давно зрозуміло й доведено, що фізично він запалюється звичайним способом.

Але тут важливо інше: чудо — не в тому, що запалюється свічка. Чудо — в тому, що ми від цього вогню «запалюємося». Вогонь чудесний не тоді, коли горить свічка, а тоді, коли «горить» людина, «запалена» Духом Святим.

Якщо подивитися на найдавніші джерела, що говорять про пасхальне світло, то там усе дуже просто: зі святилища, як і щодня, урочисто виносили вогонь, запалений на вечірні, і цей вогонь роздавали людям. Лише згодом до цього додали різні легендарні чи «чудотворні» пояснення.

— Маємо також іконографічний символ — сходження Святого Духа у вигляді вогняних язиків над головами апостолів і Богородиці.

— Це дуже яскравий образ, але він так і залишився образом переважно в іконографії. Мені, принаймні, невідомі ні давні, ні сучасні богослужбові чини П’ятдесятниці, які би спеціально підкреслювали саме цей символ вогню.

Натомість у традиції П’ятдесятниці переважає інший образ — зелень, рослини, прикрашання храмів. Звідси й назва «зелені свята».

— Це пов’язано зі старозавітним святом Шавуот — святом першого врожаю. У юдейській традиції П’ятдесятниця також асоціюється з даруванням Закону Мойсеєві. Тому, коли ми говоримо про так звані «поганські елементи», то в більшості випадків маємо справу не з язичницькими, а зі старозавітними, юдейськими коренями.

— Визначальним тут є не походження, а час. Наприклад, Різдво припадає на період, коли день починає подовжуватися. Це не хтось «вигадав» — це природна реальність. І юдеї, і язичники, і християни по-своєму осмислювали цей момент. Так само і Ханука відзначається в той самий період року — як свято зростання світла.

Найпоширенішим же символом світла в наших храмах залишається звичайна свічка — те, що в Галичині називають офіркою. І тут варто сказати кілька слів про її значення.

Вогонь, який горить і щось спалює, з найдавніших часів є символом жертви. Недарма й сама назва — офірка — походить від слова офіра, тобто жертва. Людина бере щось від себе і віддає Богові, знищуючи це через вогонь. Те, що принесене, більше не належить людині.

Саме тому свічка є таким вдалим знаком жертви. Це може бути символ пожертвуваних грошей, часу, зусиль, молитви. Вона не «інструменталізується», не залишається як річ. Вона згорає. І разом із димом, образно кажучи, здіймається молитва, прохання, звернення до Бога. З цим же пов’язане й кадіння — спалювання ладану.

Жертва завжди передбачає знищення: вона перестає існувати в матеріальному вимірі й, так би мовити, переходить у Божий простір. У цьому сенсі свічка є дуже промовистим знаком.

Іноді запитують, чи можна приходити до церкви зі своєю свічкою. Можна. Свічка сама по собі не є предметом жертви. Вона лише знак того, що людина щось віддає Богові. Те, що жертвується, — це не віск, а серце, намір, молитва.

До речі, в наших храмах існують різні місця для запалення свічок: і всередині храму, і в спеціальних коробах із піском. Усе це — лише форма. Суть же полягає в тому, що світло, яке ми запалюємо, має запалити нас самих.

— Який, на вашу думку, є найбільш неоптимальний, навіть небезпечний варіант розміщення свічок у храмі?

— Якщо подивитися на давню практику, то привілейованими місцями для запалювання світла був центральний столик — тетрапод, як ми його називаємо, а також простір безпосередньо за ним, де стояв семисвічник.

Отець Євген Гузар ще у 1910 році у своїй «Літургіці» згадує, що в Галичині й подекуди на Закарпатті збереглася традиція запалювання «поставників» – семисвічників біля ікон Хреста і Богородиці. Це також були привілейовані місця, і певні залишки цієї практики маємо й сьогодні.

У деяких храмах збоку біля тетраподу можна побачити підставки для свічок із піском. У давнину це, власне, могли бути семисвічники, і щоб твоя свічка там горіла, потрібно було якусь більшу пожертву скласти. Сьогодні ж офірки просто ставлять і вони там безперешкодно горять.

Іноді свічки ставлять біля чудотворних ікон або в притворі — у спеціально відведеному місці, щоб це не заважало перебігу богослужіння. Адже багато людей приходять лише поставити свічку і піти далі у своїх справах. З літургійного погляду це не зовсім коректно, бо якщо відбувається богослужіння, то суть — долучитися до нього, бути присутнім, пожертвувати свій час Богові. Це принципово важливо.

Отже, сьогодні маємо два основні традиційні місця: простір перед іконою Христа або Богородиці (чи особливо шанованою іконою). В деяких церквах може бути відведене також особливе місце для так званих «парастасних» свічок, офірок для особливого поминання усопших. Зазвичай у наших церквах це столик зліва, біля якого звершується поминальне богослужіння.

— А як ви ставитеся до практики використання електронних свічок? Чи можна їх вважати символом?

— Я би сказав, що це радше певна примітивізація богослужіння. Все-таки має бути живий вогонь і свічка, яка згорає. Суть свічки не в тому, що вона просто світить, а в тому, що вона горить і спалюється як офіра – жертва.

— Ми вже згадували, що після Стрітення починається період приготування до Великого посту. Цього року перша неділя такого приготування починається вже досить рано. У багатьох виникає питання: навіщо такий довгий період підготовки, якщо сам піст і так триває майже сім тижнів?

— Так, у духовному житті інколи виникає спокуса мати «приготування до приготувань», а перед ними ще одні приготування. У результаті людина доходить до самого посту вже втомленою, а піст ще навіть не почався.

Первісно піст був дуже коротким — лише один день перед Пасхою, у Велику суботу. Згодом він розширився до тижня. Пізніше, залежно від місцевої традиції, піст міг тривати шість, сім або навіть вісім тижнів — залежно від того, чи включалися до нього суботи і неділі.

Якщо суботи й неділі включалися — піст тривав шість тижнів. Таку логіку 40-а днів Великого посту засвідчують стихири постових вечірень. Якщо з посту виключалися лише неділі — сім тижнів. Такій логіці відповідають богослужіння Літургії Передшеосвячених Дарів. Якщо ж і суботи, і неділі виключалися — тоді він тривав вісім тижнів.

Наша практика здебільшого орієнтується на восьмитижневий період: від м’ясопусної неділі до свята Воскресіння якраз 8 тижнів. Але окрім них, ще дві неділі (неділя про митаря і фарисея та неділя про блудного сина) з постового періоду були продубльовані перед м’ясопусною неділею так, що період приготування до свята Воскресіння у нас триває повних 10 тижнів.

Це сталося внаслідок певного, дещо механічного поєднання Константинопольської та Єрусалимської традицій. У Єрусалимі неділі посту були присвячені роздумам над притчами переважно з Євангелія від Луки.

Так, перша неділя була присвячена притчам про загублену драхму і загублену вівцю, наступна — про блудного сина, далі — про митаря і фарисея, про милосердного самарянина та про багача і Лазаря. Тобто ці неділі і тижні, які слідували за ними, мали чітке катехитичне спрямування, пов’язане з євангельським навчанням. У неділю читалося Євангеліє, а впродовж тижня з’являлися піснеспіви — такі собі духовно-аскетичні медитації над цією притчею, безпосередньо пов’язані з недільним читанням. У Константинополі ж існувала дещо інша система свят.

Унаслідок поєднання цих двох традицій — єрусалимської й константинопольської — неділя про митаря і фарисея та неділя про блудного сина були винесені на період між неділею про Закхея і м’ясопусною неділею. Через це піст суттєво подовжився — став, можна сказати, надмірно довгим.

Це створило чимало проблем для літургійної традиції, бо богоявленський період і період посту почали постійно накладатися один на одного. Виникає невизначеність: ще святкувати чи вже постити? З’являються різноманітні відступки, ускладнення з біблійними читаннями — іноді бракує євангельських уривків, доводиться вставляти пам’яті святих тощо. Усе це стало серйозним викликом для літургійної логіки.

Якщо дивитися на це з погляду внутрішньої послідовності, то все мало би бути простіше. У неділю про Закхея читається Євангеліє, де він, запрошуючи Христа на гостину (натяк на запусти!), говорить: «Половину мого майна віддам убогим, а якщо когось скривдив — поверну вчетверо». А це вже заклик до покаяння, рішення переосмислити і змінити життя. Було б дуже логічним, якщо б після неділі про Закхея ішов тиждень загальниці, який би завершувався м’ясопусною неділею, далі сиропусною, і, власне, рештою неділь посту.

— Але згодом, як Ви кажете, ситуація змінилася. Наприклад, неділя про митаря і фарисея та неділя про блудного сина з’являються двічі: спочатку перед постом, а потім — у постовому періоді, але вже з іншим змістовим навантаженням?

— Починаючи з моменту поєднання двох традицій, неділі Великого посту набули нових сенсів і тематичних акцентів. Перша неділя стала неділею Православ’я — пам’яттю перемоги над іконоборством. Друга неділя присвячена святителю Григорію Паламі. Третя — Хрестопоклінна. Четверта — пам’яті Марії Єгипетської. П’ята — Івану Ліствичнику.

Це не випадково. Період формування цієї структури припадає на післяіконоборчий час, коли монашество відігравало надзвичайно важливу роль у житті Церкви. Саме тому в календар були вписані святі, які є особливо важливі для монашої духовності, а також центральний символ — Хрест Господній.

— У результаті виходить парадоксальна ситуація: неділі, які йдуть перед постом, часто мають більш виразний покаянний і євангелізаційний характер, ніж неділі вже в самому пості?

— Насправді, ті й інші пов’язані з покаянням, але по-різному. Марія Єгипетська — образ радикального покаяння в пустелі. Іван Ліствичник — той, хто описав шлях духовного сходження. Григорій Палама — богослов ісихазму і вчення про Божественні енергії. Це радше монаший вимір посту — піст як спосіб життя.

Натомість євангельські притчі мають інше завдання — підготувати до Пасхи широкий загал. Притча про блудного сина говорить про покаяння, але з перспективою повернення в батьківський дім, тобто воскресіння. Притча про митаря і фарисея — про щирість молитви. Притча про милосердного самарянина — про конкретні діла милосердя, а не формальне співчуття. Притча про багача і Лазаря нагадує, щоб, готуючись до свята, не забути про бідних, які лежать просто перед нашими очима.

Отже, ці неділі з давньої традиції мають чітку підготовчу функцію: через роздуми над Святим Письмом вони готують людину і до посту, і до святкування Воскресіння Христового.

— Початок посту цього року припадає на другу половину лютого, тож, думаю, ми ще повернемося до цієї теми. Бо піст — це не лише про дієтичні обмеження. Недаремно святитель Йоан Золотоустий нагадує: головне — не «їсти» свого ближнього. Чи є ще якісь важливі моменти підготовки до Великого посту, окрім сповіді, покаяння і Причастя? Щоб чогось справді важливого не пропустити. Перед Різдвом, наприклад, ми за Вашою порадою читали щодня глави з двох Євангелій. Чи існує щось подібне для часу Великого посту?

— Насправді в нас дуже перевантажений Великий піст і водночас абсолютно недовантажені малі пости. Адже маємо чотири пости: Різдвяний, Богородичний перед Успінням, Апостольський перед святом Петра і Павла — і Великий піст. Більшість із малих постів практично не має власних молитовних текстів або чіткої тематичної структури.

Натомість Великий піст — надзвичайно насичений. Якщо взяти його молитовні тексти, то маємо величезний корпус: канони та тріоді Теодора Студита, канони та тріоді Йосифа Студита, тріоді Андрія Критського на повечер’ях. Фактично на кожен день Великої Чотиридесятниці — від сиропусної неділі аж до Страсного тижня — передбачені окремі тексти.

Тобто можливостей для духовної праці й приготування — надзвичайно багато. Наприклад, можна вибрати для себе практику вдумливого молитовного читання недільних канонів. Вони й далі орієнтуються на давню систему євангельських притч: у другу неділю посту передбачений канон, оснований на притчі про блудного сина, на четвертій все ще є канон про милосердного самарянина, у п’яту далі можна молитовно вчитуватись у сенс притчу про багача і Лазаря.

А піст — це не лише про молитву і певну дієту. І не лише про стриманість як таку. Важливе питання: заради чого ти стримуєшся? Щоб заощадити і потім «надолужити» на Пасху? Очевидно, що ні.

Стриманість має мати спрямування. Це може бути діло милосердя, допомога конкретній людині, здатність поділитися. Або — що дуже важливо — привести когось до Христа. Ідея, яка, до речі, мені зараз під час нашої розмови сформулювалася: Великий піст із давніх часів був періодом катехизації. Саме тоді готували дорослих людей до хрещення.

Ми можемо відновити цю логіку і сьогодні. Поставити собі за мету: впродовж посту допомогти комусь наблизитися до Церкви, усвідомити для себе і спробувати пояснити іншим, чому ми самі ходимо до храму, що для нас означає віра, як це можна передати людині, яка цього ще не знає.

— Ви згадали окремі богослужіння. Часто виникає питання: якщо це час приготування і сповіді, то чому не служиться щодня Божественна Літургія? Чому з’являються дні без Літургії Йоана Золотоустого або ця особлива Літургія Передосвячених Дарів?

— Літургія Передосвячених Дарів — це дуже давня форма щоденної літургійної практики. До речі, саме так – щоденна літургія – її називає один із найдавніших уставів Константинопольської Церкви. З джерел давньої традиції відомо, що Літургія Йоана Золотоустого чи Василія Великого була богослужінням радше святкових днів. Якщо ж було бажання євхаристійної Літургії у будень, її звершували саме чином Літургії Передшеосвячених Дарів. І то не лише у візантійському обряді. Серед інших традиційних церков лише Літургії Передшеосвячених Дарів не засвідчено хіба в етіопській традиції. Ось як про це написано в одному коптійському рукописі: «Це є Сповнення Чаші, коли Тіло було освячене і це було необхідним з певної причини. Бо у давніх часах Тіло освячували лише один раз у тиждень, а це Сповнення звершували щоденно».

Що ж до його щоденне служіння у будні великого посту, то багато християн у давнину мали таку постанову: «Я стримуюся в їжі, але частіше причащаюся». Вони приходили на щоденну літургію Передосвячених Дарів, щоб починати свій день із причастя. Ми пам’ятаємо, що в літургійному сенсі день починається з вечора. Люди приходили ввечері, причащалися і вже з цього починали наступний день.

Насправді не існує «нелітургійних» днів у широкому сенсі. Кожного дня звершується якесь літургійне богослужіння — вечірня, утреня, інші служби. Є лише дні без причастя.

У нашій традиції таким днем є понеділки Великого посту. У цей день не звершується ані Літургія Передосвячених Дарів, ані Літургія святого Йоана Золотоустого, ані Літургія святого Василія Великого.

Загальна структура посту така: в неділі служиться Літургія святого Василія Великого, у суботи — Літургія святого Іоана Золотоустого, а в будні дні — Літургія Передосвячених Дарів. Через накладання богослужбових циклів трапляється, що в суботу є навіть два причастя: у п’ятницю ввечері — на Літургії Передосвячених, а в суботу — на Літургії Йоана Золотоустого.

Як я вже говорив, бугослужбова традиція нашого Великого посту страшенно перевантажена і заплутана через механічні накладання традицій різних історичних періодів та географічних регіонів, не кажучи вже про такі ж, часто теж механічні накладання практик монаших та катедральних спільнот. Вона потребує ретельної літургійної реформи. Але це, звісно ж, надто складна тема, і, думаю, вона вартує окремої розмови — спеціально про богослужіння Великого посту та потребу їх реформування.

— Добре, тоді на цьому місці поставимо крапку і до наступної зустрічі-розмови.

— Так, гадаю, ми ще до цієї теми обов’язково повернемося. Бувайте здорові — і до наступної розмови.

Публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проект.