Публікуємо першу частину циклу лекцій протестантського теолога, філософа, доктора філософських наук, професор Українського католицького університету Михайла Черенкова «Відкритий протестантизм», присвячених 500-літньому ювілею Реформації.
ЛЕКЦІЯ 1
Про протестантизм у цілому говорити не дуже цікаво. Чому? Тому що він дуже різнорідний, його потрібно розуміти, у ньому треба розбиратися. У нього багата і заплутана історія, в якій складно орієнтуватися і легко загубитися. Жвавий інтерес у непрофесіоналів виникає тільки тоді, коли за багатьма різними фактами і хитросплетіннями розвитку можна побачити сучасність протестантизму, тобто його відкритість до сучасності, до тих, у кого сьогодні є запитання.
Якщо вже говорити, то про відкритий протестантизм. Він запрошує нас, відповідає нам і ставить свої запитання. Він відкритий до відвертої розмови про те, наскільки він сам визначає історію і наскільки історія визначає його. Він історичний, але орієнтується на майбутнє. Він не боїться говорити про внутрішні суперечності. Він бачить себе частиною, а не цілим. Він щедрий настільки, що може дозволити собі бути скромним. А тому відкритий до зовнішнього і не боїться звинувачень в екуменізмі. Він цінує внутрішню різноманітність і свободу. Він шанує традицію, але бачить лише один спосіб зберегти її —через творче продовження, зміну, реформацію.
То що ж таке відкритий протестантизм? Це його внутрішній різновид? Чи особливий спосіб нашого ставлення до нього? Це реальність чи ідеалізація? Відповім так: відкритий протестантизм — це один зі способів осмислювати й уявляти протестантизм, один із можливих образів протестантизму в нашій свідомості. Цей спосіб мислення дозволяє нам сприймати реальність в особливому режимі — в режимі відкритості. Вона відкривається для тих, хто здатний працювати з реальністю (історичною, культурною, політичною) у цьому режимі, і відкриває різний протестантизм, у тому числі й відкритий.
Для тих, хто працює з реальністю в закритому режимі, доступний лише закритий протестантизм. Закритий протестантизм самодостатній. Він не хоче відповідати і не вміє запитувати. Він задоволений своєю історією і боїться майбутнього. Він уважає себе цілим, але не здатний бути навіть частиною. Він любить одноманітність і сектантську муштру. Повноту реальності він підмінює своїм малим світом, а потім уважає зовнішні контакти не тільки небезпечними, але й просто абсурдними. Називати закритий протестантизм сектою — це найпростіше, але лихо в тім, що таке самоусвідомлення характеризує і цілком респектабельні конфесії. Навіть більше — змагання відкритого і закритого образів християнства притаманне йому в цілому, впродовж усієї його історії.
***
Відкритий протестантизм усвідомлює себе частиною, лише однією з традицій багатоманітного і древнього християнства. Він самокритичний і відкритий до змін. Він розвивається у спілкуванні з іншими. Він не боїться конфліктів, перетворюючи їх на джерело динаміки.
ЛЕКЦІЯ 2
Розмову про протестантизм варто починати з визнання очевидного факту: ми маємо християнство в поділеному вигляді, у сумі трьох різних конфесій, одна з яких —протестантизм. Якщо умовний поділ на католиків і православних відбувся в XI столітті, то протестанти відокремилися у XVI столітті. Можна говорити, що вони досить молоді та незрілі, але в історії все це відносно. Отже, протестантизм поряд із католицизмом і православ’ям представляє християнство. Ми не знаємо, чому так, чому християнство стало поділеним, але знаємо, що всі три названі конфесії не мають усієї його повноти, а лише частину.
У цьому розумінні протестантизм повинен сприйматися й усвідомлюватися як даність, як незаперечний факт. Він є феноменом, як би ми до нього не ставилися. Причому він існує не стільки як відхилення, єресь, розкол, профанація, скільки як явище, прояв церкви та її віри в нових історичних умовах, новій епосі.
Протестантизм як конфесійна течія оформляється вже в XVI столітті, хоч його розвиток і відбруньковування нових рухів триває до сьогодні. Отже, не тільки назване століття, але й увесь Новий час минає під знаком протестантизму.
Протестантизм — це течія або рух (у якому безліч відгалужень), широкий і різноманітний. Але пов’язаний він із певною історичною точкою. Вона є досить умовною, але допомагає локалізувати основні події, що окреслили виникнення і розвиток протестантизму. Йдеться про 31 жовтня 1517 року, коли Мартін Лютер оприлюднив у Віттенберзі свої 95 тез. Чернець-августинець (він не тільки посилено вивчав Августина, але й був названий його іменем), а також професор університету виступив із критикою папства і його установ, вимагаючи перевірити їх на відповідність біблійним істинам. Він, зокрема, заперечив папську буллу про відпущення гріхів через продаж індульгенцій (справжньою метою яких було не спасіння душ, а збір коштів для утримання церков і будівництва Собору св. Петра).
Після того як на Лейпцизькому диспуті (1519 р.) Лютер привселюдно висловив сумнів у непогрішності Папи, йому оголосили анафему. Утім це лише посилило його популярність. Він демонстративно спалює папську буллу (просто в університеті) і звертається до «християнського дворянства німецької нації» із закликом про звільнення від папської влади.
1521 року Лютер був засуджений на Вормському рейхстазі, але відмовився зректися: «Я відповім прямо і просто. Якщо мене не переконають свідчення Священного Писання і ясні доводи розуму — бо я не визнаю авторитету ні пап, ані соборів, оскільки вони суперечать одне одному, — совість моя Словом Божим пов’язана. Я не можу і не хочу ні від чого відрікатися, бо недобре і небезпечно діяти всупереч сумлінню. Хай допоможе мені Бог. Амінь». Тут же він нібито сказав свої легендарні слова «на цьому стою й не можу інакше».
У житті Лютера було багато яскравих подій, але саме 1517 рік став тим «тригером», що запустив реформаційні процеси. У Реформації була своя передісторія, в якій почесне місце належить оксфордському професорові Джону Вікліфу і ректорові Празького університету Яну Гусу. Були й середньовічні проекти реформ. Врешті-решт, у Лютера було чимало конкурентів-реформаторів, таких як Ульріх Цвінглі і Жан Кальвін. І все-таки 1517 рік став точкою відліку, початком Реформації.
Можна сказати, що в житті й текстах Лютера втілилися мрії багатьох відомих і невідомих реформаторів-попередників. Він був не настільки оригінальним, наскільки мужнім. Він не так багато знав, як відчував. Він не стільки піклувався про продовження традиції, як дбав про добрі зміни. Він висловив те, про що думали князі й бюргери: історія може бути іншою, народи можуть жити по-іншому, саме оновлене християнство — умова відновлення суспільства.
Пафос церковних реформ поєднувався зі сподіваннями культурних і політичних еліт. Йшлося про пошук нових форм і сенсів релігії, життя, праці, управління, мистецтва. Навіть більше — про нову картину світу, в якій релігія була би джерелом надії, натхнення, творчості. Якби не вдалося реформувати церкву, Середньовіччя тривало б вічно.
Протестантизм став новим образом церкви, тією її частиною, що відповідала духові та потребам нової епохи — критикуючи, виправляючи, скеровуючи. У цьому сенсі протестантизм треба розуміти саме як історичний феномен, що відкриває нам багато чого не тільки про суспільство Нового часу, але також про церкву в цілому, що, як виявляється, може бути різною.
Цілком можна припускати, що католицизм і православ’я відповідали традиційному типу суспільства, у той час як протестантизм став актуальною формою християнства для суспільства посттрадиційного. І тут виникає запитання. А чи не обмежується тоді протестантизм своєю епохою — новою для 1517 року, але зовсім не новою для 2017? Що залишиться від протестантизму, коли дух капіталізму вивітриться? Що буде далі, якщо три християнські конфесії вже посіли своє місце в історії, а вона ніяк не завершується і ставить усе нові й нові вимоги? Чи триватиме брунькування на древньому і великому християнському древі? Чи, може, найбільшим чудом останнього часу стане примирення і поєднання конфесій?
***
1517 рік став початком великої Реформи, що призвела до розколу Католицької Церкви і створення протестантизму — третьої, наймолодшої і найбільш динамічної християнської конфесії. Протестантизм показав, що Церква продовжує розвиватися, що на древньому християнському древі з’являються молоді пагони, що церковні реформи можуть змінити все суспільство і цілий світ.
ЛЕКЦІЯ 3
Сучасний протестантизм одночасно рухається щонайменше у двох вимірах — углиб і вшир. Углиб — до витоків своєї історії, але також до її повноти; адже щоб опинитися на початку історії, потрібно ще раз нею пройти. Вшир — до сприйняття сучасної реальності у всій її складній строкатості, до поліфонії голосів і безпосередності світу.
І тут ми повинні згадати одну важливу подію, що вже відбулася в історії християнства і стала початком церкви та її активної місії. Йдеться про П’ятидесятницю. Тоді всі вперше побачили сильну дію Духа, адресовану іншим мовам і народам. Саме тоді все й почалося. Потім забулося. Сьогодні відновлюється.
Варто звернути увагу, як Марко Нолл, відомий історик церкви і місії, описує образ сучасного протестантизму: «Є англікани, є баптисти, є пресвітеріани і є багато незалежних церков, але майже всі вони п’ятидесятники — у широкому сенсі». Протестантам — і не тільки — доведеться стати п’ятидесятниками «в широкому сенсі». Що це значить? Марко Нолл порушує три питання, пов’язаних із цим «широким сенсом»: наскільки світ духів близький до світу повсякденності; чи є спасіння справою винятково індивідуальною чи також і груповою, і навіть національною; як ми читаємо Біблію і виокремлюємо в ній головне?
У той час як більшість протестантів на заході продовжують розуміти християнство як певне систематичне знання, що ґрунтується на методичному вивченні Біблії та підкріплене церковним авторитетом, інший світ живе і вірить так, начебто книга Діянь Апостолів описує їхню повсякденну реальність. Вони читають Біблію буквально і вірять усьому. Вони руйнують ідолів і виганяють демонів. Вони не замикаються в індивідуальній духовності, але звертаються до Бога цілими етнічними і соціальними групами. Вони не пропускають у Біблії «дивні» історії про чудесне і надприродне, але не помічають значення багатьох богословських документів історичної церкви.
Дух П’ятидесятниці поєднує всіх тих, хто шукає не тільки знання, але й Божественної сили, як пророкував Сам Ісус: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете…» (Дії 1:8). Тоді «всі були одностайно разом». Говорили різними мовами, але про одне й те ж — «про великі справи Божі». Спочили поділені вогненні язики на кожному, але все це було «з неба».
Впродовж довгого часу протестанти навчали, що всі ці чудеса були обмежені тією епохою і тепер відбуватися не повинні. Але сьогодні такої впевненості більше немає. Є впевненість в іншому: без єдності та сили П’ятидесятниці протестантизм втрачає і Божественну глибину, і універсальну широту; втрачає все те найважливіше, що випереджало всі собори і богословія, що було і є справжньою основою церкви, її історії, її єдності у розмаїтті.
Сьогодні протестантські богослови говорять про церкву тихіше і скромніше. Але всі вони погоджуються між собою і з богословами православними саме в тому, що справжня церква — не тільки наша і не їхня, не тільки тоді й не тепер, але «Церква Духа Святого». У цьому сенсі ми всі — п’ятидесятники.
***
Характерними ознаками сучасного протестантського мейнстриму є: консервативний поворот, побожна увага до кожної букви Писання, колективні форми вираження віри, подолання вузького раціоналізму, цінність живого духовного досвіду.
ЛЕКЦІЯ 4
Реформація стала тією віхою в історії сучасної цивілізації, після якої в дусі романів Дюма-батька можна писати цілу серію текстів — «... років по тому». Один із таких текстів 1905 року написав Макс Вебер, і він може сприйматися як погляд на Реформацію крізь товщу її чотирьохсотрічної історії. Сьогодні надворі інший час, і варто подумати про те, як Реформація бачиться «п’ятсот років по тому» і що це значить для нашого, тобто сучасного для нас, світу. До речі, книгу Вебера також варто по-новому прочитати і продовжити в дусі «сто років по тому».
Ні капіталізм із його «духом», ані протестантизм із його славетною етикою нині не сприймаються як «реальні». Вони залишилися в архіві саме як «ідеальні типи». За п’ятсот років Реформації і сто років веберівської теорії протестантизм пережив серію дивних перетворень. Він спричинився до народження капіталізму і демократії, а потім — до їхнього розкладання й умирання, він вплинув також на небачений духовний підйом, а потім сприяв настільки ж небаченій секуляризації. Реформація започаткувала нову еру, цивілізацію модерну. Вона ж окреслила межі епохи, «межі зростання».
Протестантизм сьогодні — інший, інша етика. Інший капіталізм, інша демократія. Точніше, «об’єкти» залишилися тими ж, але в них відкриваються нові сторони, можливості розвитку, небачені раніше перетворення. Якою стороною може повернутися до світу протестантизм? Які імпульси Реформації можуть бути значущими для сучасності?
Релігійні співтовариства все ще залишаються найбільш згуртованими і мобілізованими соціальними групами. Віра в майбутнє найважче дається найбільш традиційним спільнотам. Але це саме та цінність, яку привносить Реформація в релігійне і громадське життя. Відбуваючись, Реформація уже фактом своєї появи говорить, що продовження є можливим, що традиція триває. Реформація і є способом продовження традиції в новому часі й у новій якості.
Реформація — спосіб продовження того, що було, в тому, що буде, за допомогою накладання двох крайніх точок — Альфи й Омеги – у зусиллі слухняного і відважного відновлення. Реформація є цікавою для сучасності тим, що поєднує в собі твердість основ і порив звільнення, фундаментальність принципів і «стрибок віри». Саме тому, що «на цьому стою і не можу інакше», я можу злитися з собою і бути вільним від зовнішніх ідолів-авторитетів. Релігія залишається найбільш активною соціально-економічною, культурною і політичною силою, що преображує світ або підриває його. Саме релігійні переконання можуть бути тією точкою опори, без якої світ точно перевернеться догори ногами. Але їхнє розуміння має бути свіжим, актуальним, сучасним.
Нова Реформація набуває різних форм. За Джоном Філіпом Дженкінсом, у нас на очах розгортаються відразу дві Реформації, причому «найвизначніша трансформація християнства в сучасному світі — це не ліберальна Реформація, як хотіли б на заході, але Контрреформація, що йде з глобального Півдня». Якщо перша шукає нових сенсів у гнучких і вільних формах християнства, то друга пропонує буквальне прочитання Євангелії, містицизм і фундаменталізм. В останньому випадку немає місця ні для капіталізму, ані для демократії.
***
Сучасний протестантизм переживає «глобальне потепління». Основні процеси розгортаються в Африці, Азії та Південній Америці. Це змінює образ Церкви, робить її інтелектуально простішою, по-місіонерськи активнішою, а культурно й етично — більш консервативною.
ЛЕКЦІЯ 5
Якщо вибрати точкою відліку 1517 рік, то історія протестантизму налічує 500 років. А передісторія — ще півтори тисячі років. Тобто видимо чи приховано протестантизм як реформаторський рух існував завжди, але тільки завдяки Реформації Лютера оформився в нову конфесію, точніше у велику кількість нових конфесій. Виникнення цих течій було зумовлено особливою роллю особистості в історії, що є притаманним для відкритого, динамічного типу релігії.
Слідом за лютеранством розвивається цвінгліанство, кальвінізм, меннонітство. XVI століття було століттям неординарних, харизматичних особистостей, і в релігії це проявилося не меншою мірою, ніж у культурі. Але після отців-засновників настає пора інституалізації, оформлення їхньої спадщини. Рухи перетворюються на системи. Реформи сповільнюються і призупиняються. Починаються суперечки і війни за поділ влади, впливу, територій. У багатьох регіонах Європи протестантська церква посіла місце церкви католицької. Це був шлях магістерської Реформації — шлях релігійно-політичних перетворень.
Особливим шляхом пішла Реформація в Англії. Тут церкву не стільки реформували, скільки націоналізували. Але була ще й радикальна Реформація, що порушила питання не перебудови суспільства в дусі часу, а повернення до альтернативних, виразно християнських форм співжиття. Такими формами стали різноманітні братства, вступити до яких можна було шляхом хрещення через віру. Було багато тих, хто практикував повторні хрещення в зрілому віці, їх назвали «анабаптистами». Після провалу Мюнстерської комуни (1534-1535 рр.) радикальна Реформація остаточно перейшла на позиції пацифізму і непримиренної опозиції до церковного мейнстриму — і католицького, і протестантського.
Як бачимо, Реформація допускала різні шляхи і форми. Шлях магістерської Реформації — це шлях закладання протестантизму як нової церкви з претензіями на все те, чим раніше володіла церква католицька; конкуренція двох конфесій за вплив у світі; конфлікт національної та універсальної церковності; боротьба меншості за право стати більшістю чи хоча б домогтися визнання.
Шлях радикальної Реформації — це шлях протестантизму як секти без претензій на суспільний вплив і державне визнання; шлях марґінальної меншості, опозиційної до світу і світської церкви. Є і третій шлях, який умовно називають євангельським протестантизмом. Він не елітарний і не марґінальний, не офіційно-державний і не сектантський. У ХХ столітті баптисти і п’ятидесятники (а також низка пресвітеріанських церков), об’єднавшись у пошуках спільної оновленої ідентичності, започаткували нову хвилю Реформації. Цей протестантизм називають євангельським, тому що саме вірність Євангелії і проповідь Євангелії стали його основними рушійними мотивами.
Як зазначено в документах і подіях Лозаннського руху за всесвітню євангелізацію, це міжцерковний рух, єдність якого забезпечує спільність місії. Чи, як заявляють засновники руху The Gospel Coalition, «ми запрошуємо всіх християн приєднатися до нас у зусиллях з оновлення сучасної церкви відповідно до стародавньої Євангелії Христа — так, щоб ми могли говорити про Нього і жити для Нього, і так, щоб це зрозуміли люди нашого століття». Сьогодні євангельський протестантизм поєднує близько 300 мільйонів християн у всьому світі[1].
Ще один шлях — шлях неоп’ятидесятництва, шлях екзальтованого народного християнства. Його теж спрямовує місіонерський мотив, але в його основі, замість Євангелії, виявляється духовний досвід. Цей різновид протестантизму найбільш активно розвивається в країнах глобального Півдня, де люди є вразливими до простих відповідей і чудес. На сучасному етапі загальну чисельність неоп’ятидесятників оцінюють у 600 мільйонів[2] .
***
Отже, протестантизм сьогодні розділений на чотири напрямки: культурне християнство з багатою спадщиною, але бідне на парафіян; марґінальні групи сектантів-пієтистів, вірних своїй вірі, але невидимих для інших; євангельські протестанти, які все ще прагнуть євангелізувати світ, який непомітно для них став постхристиянським; емоційно вразливі й інтелектуально нестійкі неоп’ятидесятники.
ЛЕКЦІЯ 6
Якщо придивитися до релігійної карти сучасного світу і порівняти цифри, то протестантизм виявляється зовсім не сектою і не релігією «загниваючого» заходу, а вражаючим глобальним феноменом. Оцінка загальної чисельності протестантів перебуває на рівні 800-900 мільйонів; при цьому очікують, що до 2025 року вона збільшиться на третину[3]. Для порівняння: православних віруючих налічують близько 280 мільйонів, прогнозуючи при цьому незначне зростання (до 2025 р. — на 7 мільйонів).
Уже ця статистика дає нам реалістичніше бачення процесів у сучасному протестантизмі. Він динамічний, розходиться різними річищами, ніби пробуючи, перевіряючи, коригуючи можливості власного розвитку.
Треба розуміти й те, що за цими цифрами – живі, а не номінальні віряни. Як правило, протестанти практикують фіксоване членство, а це означає, що всі (принаймні велика частина їх) відвідують церкву і беруть активну участь у її житті. Це відрізняє їх від католиків і православних, де люди можуть тільки «бути приписаними». Хоч варто визнати: проблеми з членством є й у протестантів. Номінального християнства досить багато в класичних (mainline) протестантських церквах. А в неоп’ятидесятництві — інша складність: парафіяни перетікають з однієї течії в іншу, не закріплюючись ніде або ж реєструючись відразу в декількох місцях.
Утім, при всіх складнощах обліку, саме п’ятидесятники-неоп’ятидесятники показують найбільший приріст. Налічуючи сьогодні понад 600 мільйонів (разом із групами всередині непротестантських конфесій), вони можуть досягнути 800 мільйонів до 2025 року.
Якщо говорити про стабільніші основні деномінаційні групи сучасного протестантизму, то з-поміж них можна виокремити англікан, пресвітеріан, методистів, баптистів, лютеран. При цьому найбільш успішно розвиваються ті з них, що активно включені в міжцерковні глобальні рухи — євангельський чи неоп’ятидесятницький.
В цілому, згідно з прогнозами соціологів і місіологів, до 2050 року загальна кількість християн складе 3 332 193 000, і близько половини з них будуть протестантами (у всіх варіаціях).
При цьому велика частина цих християн житиме в регіонах так званого «глобального Півдня». Уже тепер центри місіонерської активності й бурхливого зростання розташовані в Африці, Азії та Латинській Америці. Досить гарну динаміку показують США, чого не скажеш про Європу і «євразійський простір» (Росію і країни, що межують із нею).
1900 року 93% усіх протестантів жили в Європі і США, до 2017 року цей відсоток знизився до 27,2%. За той же час частка Африки збільшилася з 1,7% до 40,8%. Таке поширення протестантизму в найвіддаленіші куточки світу стало можливим завдяки глобалізації.
Сучасний протестантизм продовжує розвиток у руслі глобалізаційних процесів — з півночі на південь. Християнство глобальної півночі поки що утримує інтелектуальне лідерство. Саме тут зберігаються багаті традиції церкви, точаться актуальні богословські дискусії і виробляються свіжі підходи до місії. Сюди приїжджають учитися або просити грошей. Але найбільш драматичні й масові процеси розгортаються вже не тут.
***
Традиційні протестантські конфесії півночі поступаються місцем новим хвилям Реформації, що триває і цього разу приходить із глобального півдня.
[1] Див.: Johnson T. M. Christianity 2017: Five Hundred Years of Protestant Christianity / T. M. Johnson, G. A. Zurlo, A. W. Hickman [and oth.] // International Bulletin of Mission Research. 2016. P. 1-12.
[2] Див.: Johnson T. M. Christianity 2017: Five Hundred Years of Protestant Christianity / T. M. Johnson, G. A. Zurlo, A. W. Hickman [and oth.] // International Bulletin of Mission Research. 2016. P. 1-12.
[3] Див.: Johnson T. M. Christianity 2015: Religious Diversity and Personal Contact / T. M. Johnson, G. A. Zurlo, A. W. Hickman [and oth.] // IBMR. – Vol. 39. – №1.