У другій частині сайт Відкритого Православного Університету розміщує від сьомої по одинадцяту лекції Михайла Черенкова із книги «Відкритий протестантизм».
Початок читайте тут:
ЛЕКЦІЯ 7
При всій різноманітності своєї історії та географії протестантизм має певну архітектоніку, споконвічні інтуїції та принципи, що не стримують, а підживлюють це розмаїття. Як це можливо? Це можливо завдяки особливому ставленню до Біблії — як до настільного дороговказу для кожного вірянина і незаперечного авторитету всієї церкви. За єдністю і багатоманітністю протестантизму — та сама Біблія в різних прочитаннях і застосуваннях.
Лютер не випадково любив Августина, у них багато спорідненого. Подібно до свого вчителя, реформатор прислухався до голосу: «Бери і читай». Так він відкрив або перевідкрив послання Павла з його закликом жити вірою. Так він навчився працювати з першоджерелом, іноді досить довільно, але завжди з особистим, запитально-вслуханим ставленням.
Можна звинувачувати Лютера в тому, що він погано знав свою ж католицьку традицію — інакше знайшов би в ній собі нішу і не створював би нової традиції з нуля. Вважаю, що це небезпідставне зауваження: Лютер дійсно не дуже шанував традицію, він використовував її вибірково. Крім Августина, він поважав містиків — Йоганна Таулера і Майстра Екхарта. Останні навчили його все створювати з нуля, виходити з особистого досвіду, шукати практичного християнства.
Лютер, як і багато середньовічних теологів, які мали реформаторське мислення, був переконаний, що для християнського життя в усіх його проявах і потребах цілком достатньо однієї підстави — Священного Писання. Sola Scriptura — це більше, ніж один із п’яти принципів протестантизму, це початок усього біблійно-богословського знання, його джерело і скеровувальний орієнтир.
Успіхи друкарства робили тексти доступними. Але тільки впевненість Лютера в тому, що Біблія може промовляти до всіх, що кожен може зрозуміти її певною мірою, що в ній відкривається Христос і християнство, зробила зміст біблійного тексту доступним. Біблію почали вважати необхідною і для духовного, і для повсякденного життя. З її істин потрібно виходити і з нею ж потрібно звірятися.
Усе це змушувало церкву бути більш стриманою й обережною у своїх богословських заявах. Адже відтепер у руках багатьох рядових християн було джерело і канон. Монополія церковних інститутів та ексклюзивні права кадрових богословів опинилися під загрозою. Той, хто читав і розумів, міг вступати в диспути. І коло таких непрофесійних богословів дедалі більше розширювалося. Нерідко політики, замість дискусій, віддавали перевагу війні, але все-таки культура християнського різнодумства, що ґрунтувалася на незалежному і неупередженому прочитанні Писання, стала невід’ємною частиною новоєвропейської історії. У цій християнській свободі закорінено й багато свобод сучасного світу.
Протестантизм як біблійно-богословський проект має схильність багато чого, якщо не все, спрощувати. Лютер шукав просту і надійну основу, на якій міг би впевнено стояти і вистояти перед власними страхами, погрозами імператора і прокляттями Папи. Він знову звеличив Писання як необхідне і достатнє джерело богослов’я і життя. Схоже, він не дуже переймався з приводу того, що недостатньо добре розуміє середньовічні богословські вчення. На відміну від більш розсудливого й інтелектуально витонченого Еразма Роттердамського, Лютер шукав простоти, що дає впевненість і силу. Він її знайшов. Як і Августин, Екхарт і Таулер. Як прості рибалки-апостоли. Тим самим він знову повернув нас до початку, коли Бог у Христі був доступним і близьким, був видимим і почутим. Коли ще не було церкви-інституту, але вже була спільнота Христа. Коли ще не було богослов’я, але вже було богопізнання. Коли ще не були записані наші слова, але Його Слово вже звучало.
Зворотний рух до початку християнства починається з перевідкриття Писання. Воно ж уможливлює такий розвиток богослов’я, коли думка про Бога починається щоразу по-новому — з прочитання і віднайдення Слова «тут і зараз» (саме так висловлювався Таулер), перебуваючи у свободі від людських авторитетів і трепеті перед Богом.
***
Протестантизм ґрунтується на простому і твердому переконанні, що кожна людина може читати і розуміти Писання, черпаючи саме в ньому свою свободу, гідність і віру, яка спасає. Ця впевненість у доступності Божого одкровення, можливості прямих стосунків людини з Богом, а також у вищому авторитеті Святого Письма перетворювалася на послідовний релятивізм щодо політичних і релігійних порядків світу.
ЛЕКЦІЯ 8
Окрім акцентів на особистих стосунках із Богом і верховенства Святого Письма, протестантизм вирізняється місіонерською активністю. Настільки, що його доречно назвати саме релігією місіонерів. Як кажуть у нас, «кожен баптист — місіонер». Звичайно, всі ми перевірили на собі, якими наполегливими місіонерами можуть бути свідки Єгови. Але їм навряд чи вдасться перевершити протестантів у винахідливості та гнучкості.
Однак відмінності поширюються не тільки на активність і заповзятливість. Тут місія — не додаткова функція Церкви, але щось більше. Сама Церква існує лише настільки, наскільки виконує місію, яку на неї поклав Бог. Церква зі своєю місією — частина більшого, частина місії Бога.
Розуміння своєї місії у світлі Missio Dei багато чого змінює і в місіології, і в еклезіології. З цього випливає, що Бог продовжує Свою місію у світі з Церквою чи без неї, по цей і по той бік церковних стін. І Церква може бути лише співучасницею справи Божого Царства.
Розуміння місії Церкви у світлі місії Царства виправдовує вчинки, які раніше здавалися марнотратними і зайвими, — благодійність, просвітницька, миротворча діяльність. Справді, яка користь церкві від того, що її парафіянин викладає в університеті. Навряд чи йому вдасться привести своїх студентів до церкви і таким чином збільшити чисельність громади. Але для Царства його праця є просто неоціненною.
Досить довго зусилля церковних місій зводилися до зростання Церкви. Сьогодні — той час, коли, крім Церкви, годиться побачити й Царство і врешті-решт послужити для нього. У цьому сенсі Євангеліє Царства отримує унікальні можливості від глобалізації. Як стверджує майже однойменний документ Лозаннського руху (Globalization and the Gospel), «найбільший виклик для євангельського християнства в майбутньому полягатиме в умінні інтегрувати вплив Євангелії з урахуванням усіх основних факторів глобалізації. Якщо нам вдасться це зробити, то вплив Євангелія на суспільство буде найпотужнішим за всі часи, які були до того. Раніше в історії церкви місію дуже сильно обмежували зусилля у вузькорелігійних сферах — євангелізмі, засну ванні нових церков і лідерстві. Але якщо ми розуміємо місію саме так, то наш вплив у суспільстві буде мінімальним і поширюватиметься лише через один із каналів впливу».
З огляду на розмаїтість протестантизму, динаміку його тривалого розвитку і розгалуження, можна сказати так: він визначає себе в постійному пошуку. Пошуку чого? Своєї актуальної церковної форми; нових слів, які виражали б вічне Боже Слово; нових підходів до місії; правильних акцентів у богословській системі; сучасності, простоти і доступності, що не спотворює істини; живого діалогу із суспільством; балансу індивідуального і колективного, універсального і контекстуального, духовного і соціального, священного і профанного.
Перебуваючи в цьому пошуку, протестанти можуть практикувати зовсім різні підходи до церковного ладу, місії, ієрархії служінь і служителів, богослов’я, соціальної позиції.
Якщо в одній церкві служителів призначають єпископи, то в іншій обирають члени місцевої спільноти. Десь — на певний термін, десь — безстроково. У церквах того самого об’єднання управління можуть здійснювати як загальні збори, так і пресвітерська чи братерська рада.
Якщо більшість традиційних протестантів зберегли спільні молитви, то сучасніші церкви поєднують молитву і спів у форматі worship.
Якщо лідери міських спільнот є грамотними по-богословськи, то вони визнають спадщину нерозділеної церкви і цитують Нікейсько-Константинопольський символ віри поряд із більш свіжими документами конкретної конфесії. Якщо пастори сільських общин чи африканських глибинок не отримали освіти, то вони знатимуть лише найпростіші схеми і настанови своїх єпископів.
Як правило, всі визнають основні тексти давньої традиції, хоч мало хто їх читає. Але якщо читають, то намагаються знаходити і вирізати ідеї, пов’язані з особливою роллю церковної ієрархії («немає єпископа — немає церкви»), маріологією, святими, аскетами, ченцями. Хоча на все це є попит і в протестантизмі — на нове чернецтво, на своїх святих і навіть на почитання Марії.
Найчастіше конфесійне розмаїття протестантизму виникає не через догматичні розходження, але через особливе розставляння акцентів. Подібно до цього культурна різноманітність пов’язана зі спробами інкультурації. Усе це повертає нас до тези про те, що протестантизм живе і розвивається в режимі постійного пошуку потрібної частоти, різкості, балансу, а також постійного налаштування спійманої хвилі чи коригування вже знайдених рішень.
Дозволяючи собі мати відмінності у біблійних тлумаченнях і йдучи за місіонерським духом, протестантизм, не стримуваний авторитетом традиції ламає себе в найрізноманітніших контекстах. Іронія в тому, що згодом будь-який контекст стає компрометуючим. Тому протестантизм не тільки формував контексти і формувався контекстами, але потім їх же критикував і реформував.
Як виявилося, важливо не тільки знайти точки дотику з культурою і стати її впливовою частиною. Важливо не перетворитися на її заручника, зберегти свободу рухів і думок.
Колись молодий Біллі Ґрем був проповідником молоді, лідером «руху Ісуса», якого розуміли і який був близьким для хіпі і вуличних банд. Потім він став проповідником для президентів. Сьогодні це ім’я пов’язане не з перетвореннями, але з реакцією проти перетворень, із захисною реакцією на користь громадянської релігії американського протестантизму в його консервативних і незмінних формах. Хто принесе відновлення цьому протестантизму? Питання не в тому, як пристосуватися до певного контексту, але в тому, як мати достатньо зухвалості, щоб його змінити. Питання не тільки в тому, як послужити своїй епосі, але й у тому, щоб бути досить вільним від неї, щоб рушити далі, щоб продовжувати шлях крізь кордони, крізь історію.
***
Багатоманітність і динаміка протестантизму пов’язані з тим, що авторитет Писання накладається на увагу до особливих контекстів. Євангелію читають не тільки для себе, Євангелію проповідують світові. Так вічна Євангелія щоразу набуває нової форми.
ЛЕКЦІЯ 9
«Париж коштує меси». Чого вартує Київ?
Варфоломіївська ніч показала всім реформаторам, що інакомислячим та інаковіруючим поки що рано святкувати. Це страшна демонстрація того, як Європа зустрічала свою Реформацію і свій Новий час. А також того, на що готові піти історичні церкви і політичні еліти, щоб зупинити перетворення і зафіксувати стабільність.
Глава протестантської партії Генріх Наваррський перейшов у католицизм заради того, щоб захопити престол. Для нього жахи Варфоломіївської ночі були забутими назавжди. При цьому Франція втратила свій шанс на масштабну Реформацію, а гугеноти — шанс на визнання і мирне життя. Дивно, як вони збереглися до наших днів.
Щось схоже трапилося у тому ж столітті на українських землях. Інтелектуальна мода на протестантизм ненадовго охопила еліту. Могутній інтелектуальний рух, цілком здатний перерости в рух національний і при цьому проєвропейський, виявився розмінною монетою в боротьбі за владу.
Протестантську пропозицію — вищий авторитет Біблії, культуру читання і дебатів, секуляризацію церкви, свободу совісті, важливість особистої віри, життя відповідно до покликання, освячення повсякденності, пожвавлення громадського життя, простоту церковної організації, особисте благочестя, раціональний підхід до питань віри і життя вірою — з інтересом обговорювали, однак не приймали.
Але ж це був чи не єдиний шанс увійти в європейські процеси і вирватися з візантійсько-московської колії. На сьогодні у Франції можна знайти близько 300 тисяч реформатів і лютеран, нащадків гугенотів. В Україні не знайдемо і трьох тисяч реальних (не номінальних) реформатів, лютеран, соцініан разом узятих. Ми могли бути іншими. На що ми проміняли свій шанс?
Перерваний зв’язок
Богословська думка цього періоду дуже багата і цікава тим, що в ній відбувався постійний обмін і навіть синтез різних традицій і шкіл. Багатьох мислителів і їхні ідеї дуже важко класифікувати за конфесійним критерієм. На мій погляд, це добре, бо свідчить про те, що реформаційні імпульси впливали на православ’я і католицизм. Бути протестантом — означало мислити по-протестантськи, думати і говорити про реформи. А приналежність до церкви як інституту означала набагато менше.
Дуже цікавий соцініанин Юрій Немирич (1612-1659 р.), який здобув прекрасну освіту в університетах Парижа, Лейдена, Амстердама, автор твору, відомого як «Опис і виклад духовного арсеналу християнина». Напевно, ще в Європі він зацікавився досвідом організації протестантських комун. На Лівобережжі Немирич намагався створити колонію для 35 тисяч єдиновірців-соцініан. Під час повстання Богдана Хмельницького перейшов на бік козаків і прийняв православ’я. Ще цікавішими є ідеї його сподвижника Андрія Вишоватого (1608-1678 р.), який написав релігійно-філософський трактат «Про релігію, що відповідає людському розуму», в якому викладалася «просвітницька» концепція релігії, що зводиться до вимог раціональності й моральності.
Одним із найбільш відомих «протестантствуючих» богословів був Стефан Оріховський, який у 1529-1532 р. навчався у Віттенберзі і був улюбленим учнем Лютера. Повернувшись до України, він під тиском родичів став католицьким священиком, але з реформаторськими ідеями і симпатією до православ’я. Написав цілу низку богословських творів: «Водне хрещення в русинів», де говорив про відсутність серйозних відмінностей між конфесіями і заперечував необхідність повторного водного хрещення при переході до іншої церкви; «На захист церкви Христової», де він полемізує з Лютером, відстоюючи «помірний» варіант католицизму; «Промова про целібат», який направив на Тридентський собор і надрукував у Кракові.
Для вивчення соціально-богословських учень того часу цікавий трактат «Про справжню спільноту святих», написаний в анабаптистській спільноті Ульріха Штадлера на Волині. Трактат подає утопічний образ «справжнього» християнства зі спільною власністю, відділенням від світу, рівністю і братерством.
Можна називати багато імен і праць, але вже й так очевидно, що інтенсивність богословського пошуку, багатство інтелектуального і духовного життя громад того часу, активність міжконфесійних дискусій просто вражає.
Протестантизм того часу був замкнутий в елітарних колах, він залишався субкультурою людей, долучених до Європи, які читають книги, цінують освіту та знають смак богословських дискусій. У той же час ця еліта мала служити державі, владі, релігійні вподобання якої змінювалися. Українські й білоруські землі опинилися в лещатах держав, у яких католицизм і православ’я набули агресивного характеру.
Сьогодні ситуація повторюється: європейські цінності, різноманіття християнства, навички толерантності цікавлять небагатьох. Водночас політичний тиск сусідів посилюється. Є ще один важливий момент: українське православ’я та й українське християнство загалом могло б стати іншим, якби не втратило зв’язок зі світовим християнством, безпосереднє спілкування з іншими церквами і не опинилося в полоні православ’я московського. Ми мало можемо змінити в геополітиці, мало можемо протиставити впливу «імперій», але нам цілком під силу зміцнювати зв’язки і спілкування з християнами різних країн і культур, щоб у цьому різноманітті розвивати богослов’я добросусідства і «квітучу складність» християнської культури. Український протестантизм (у тому числі анабаптизм, баптизм, менноніти та ін.) пов’язує Україну з Європою, у цьому полягає його складна, але вкрай важлива місія.
Рецепція в культурі
В українській культурі сприйняття Реформації було суперечливим. Однозначність була тільки в одному: Реформація — це зустріч з іншим, іншим християнством та іншою Європою. Але ця зустріч могла бути небезпечною чи корисною, дружньою чи конфліктною.
Для масової свідомості, що перебуває під впливом православної ідеології та культури, Реформація виглядала як зазіхання на чужі території, як небезпечна пошесть. Мартіна Лютера іменували «лютим»: «Поистине же он Лютером словяше, ибо лютую ересь всея». У чому полягала ця «єресь», крім того, що представляла інший образ християнства і його відносини з владою, схоже, залишалося незрозумілим. Але вже цієї «іншості» було цілком достатньо, щоб бачити в Реформації загрозу для державної, церковної та громадської безпеки. Хіба свобода совісті — це не єресь? Що буде, якщо кожен почне читати і тлумачити Біблію? Як можна критикувати Святу Церкву? Хіба можна змінювати порядок речей, який встановив Бог?
«Мартін Лютий» був не просто іншим, він був незрозумілим, чужим, жахливим. Реформацію бачили як витівку антихриста останніх днів, як знак кінця світу, що надходить.
По-іншому Реформацію бачили інтелектуали. Михайло Драгоманов з тугою говорив про Реформацію. Для нього вся українська історія — перервана історія, а історія української Реформації — історія перерваної Реформації[1].
Україна могла розвиватися разом із Європою, якби наша Реформація вдалася. Але замість Реформації в українській історії зяючий розрив, «розрив і руїна». Ці думки Драгоманов висловлює у зв’язку з характеристикою Шевченка, який не був європеїстом і виявив залишки патріотизму в селянстві.
Сам Драгоманов не бачив перспективи в бунтарстві, швидше за все — у проєвропейськи орієнтованій міській культурі та реформованій церкві. Без Реформації — «розрив і руїна», казенна церква і руйнівне гайдамацтво. З Реформацією — повернення на європейський шлях розвитку, церковне відновлення, широкий громадянський рух.
Якщо Драгоманов бачив Реформацію як певний обов’язковий пункт в історії, який не можна оминути, до якого так чи інакше доведеться повертатися, то для Грушевського вона була рушійною силою: «Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли цей вітер опав і не стало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!»[2].
Для нього «вітер Реформації» опав, і Україна сама по собі нічого не може з цим поробити — змінилися історичні обставини. Поки вітер дув, був унікальний шанс змінити курс і просунутися в правильному напрямку. Вітер вщух — шанс упущений. Цікаво, що раніш, ніж опав вітер, українці «злякалися суперечливих течій тієї бурхливої епохи» і самі кинули «якір», так і не ризикнувши «тісніше зв’язатися з євангельським рухом» і відірватися «від православних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді»[3].
Утім, не всі шанси були втрачені. Дещо реформувати вдалося. Про це у своїй новій книзі «Брама Європи» нагадує наш сучасник, гарвардський історик Сергій Плохій. Якщо Україна — це «брама Європи», то вона поєднує в собі різні світи, у тому числі різні християнські традиції. Вона не тільки «брама», вона і «міст» (коли брама відкрита). Як стверджує Плохій, в Україні відбулася «східна Реформація», що створила Греко-Католицьку Церкву й оновила київське православ’я, тому в результаті перетворень і боротьби за різні варіанти розвитку «сформувалася нова плюралістична політична і релігійна культура, що дозволяла обговорення і незгоду»[4].
Дивно, що поряд із греко-католиками, які синтезували східне і західне християнство в національному дусі, історик не помічає самостійної ролі протестантських громад, начебто «східна Реформація» мала справу тільки з православ’ям.
Нехай так, подальша історія показала поразку «православної Реформації» і знову дала шанс протестантам. Те, що не вдалося зробити кальвіністам першої хвилі Реформації, вдалося зробити лідерам хвилі другої — штундистам-баптистам. Останні сформували впливову громаду, вписали її на конфесійну карту та зробили свою версію протестантизму невід’ємною частиною української національної ідентичності. Вони знову впіймали «вітер Реформації» і продовжили «перервану історію».
***
«Східна Реформація» не вдалася. Православ’я рішуче чинило опір змінам. Протестанти ж не змогли вийти поза межі вузьких елітарних кіл і були асимільовані. Для всіх релігійних партій питання Реформації звелося до питання про владу, про боротьбу за ексклюзивні відносини з державою. Тим самим було втрачено можливість глибинних церковних перетворень.
Що буде з православ’ям, із його «розривом і руїною»? Чи зважиться воно відкрити «браму Європи» і зустрітися з «Мартіном Лютим»? Чи ризикне знятися з «якоря» і вирушити в майбутнє?
ЛЕКЦІЯ 10
Якщо судити про протестантизм за Максом Вебером, то українських протестантів можна не впізнати. Ніякого духу капіталізму вони не нюхали. Ніяким розчаклуванням світу не займалися. Та й Кальвіна як слід не читали. Без сумніву, вони засвоїли базові істини Реформації, але швидше інтуїтивно, ніж із книжок.
Хоч книги відіграли свою роль. Як і зв’язок із європейськими протестантами. Найкраще цей вплив видно в історії Івана Рябошапки — «апостола баптизму в Україні». Лютерани-колоністи розповіли селянинові з Любомирки про важливість Писання і особистих відносин з Богом. У тій же колонії Рябошапка придбав два Нових Заповіти — собі та своєму другові. Навчився читати і почав відвідувати біблійні заняття колоністів — так звані «бібельштунден». 1870 року він прийняв «водне хрещення по вірі» від Юхима Цимбала, якого раніше охрестив німецький баптистський проповідник. А потім почав хрестити інших українців і їздити з «благовістю».
Рябошапка був учасником багатьох знаменних подій. Одна з них відбулася в колонії Рюкенау 1882 року — спільний з’їзд німецьких та українських баптистів. Інша — 1884 року в Петербурзі, де він представляв південно-руських баптистів на з’їзді євангельського руху і ледь не залишився за дверима у своєму селянському вбранні.
Пресвітер-селянин вирізнявся і на тлі євангельської аристократії, і на тлі православного священства. Разом із декількома проповідниками Рябошапка склав «визнання віри» (1880 р.), що охоплює і православ’я і баптизм. Один із пунктів проголошує: «Ми визнаємо, що все, сказане в Символі православної Церкви, є правильним і з усім погоджуємося, бо там усе згідно зі Святим Письмом». Інший пункт уточнює: «А все, що не написано у Св. Письмі, ми не визнаємо».
Сповідуючи водне хрещення по вірі, Рябошапка більше говорить не про нього, але про подальше життя у спільноті. «Прийняття нових членів відбувається більшістю голосів, якщо спільнота побачить у нового члена, який прагне приєднатися, нове життя і живу віру в Христа. Новий член, що входить до спільноти, обіцяє взяти на себе всі подвиги, зазначені у Св. Письмі (1 Петра 4:18)». Катехізис нагадував і про дисципліну — про виключення і можливе поновлення. «Нове життя і нову віру» треба було не тільки виявити одного разу, але і постійно зберігати та підігрівати — незважаючи на гоніння. Штундо-баптисти стали відомими не тільки завдяки своїй сектантській «єресі», але також завдяки працьовитості, тверезості, міцним і великим родинам, взаємодопомозі, біблійній грамотності.
Церква в Любомирці зустрічалася в сараї, хоч нараховувала до трьохсот членів. Прикметно, що цей сарай було побудовано за фінансової участі відомого аристократа і євангельського християнина полковника Пашкова, який раніше приймав Рябошапку в Петербурзі.
Непримітне село Таврійської губернії стало вогнищем могутнього євангельського руху. Лютерани розбудили православних. Справу віттенберзького професора продовжив український селянин.
***
Друга хвиля Реформації на українських землях охопила і розбудила селян. Вплив німецьких колоністів дав початок широкому духовному руху «штундистів», які вивчали Біблію групами і хрестилися «по вірі», тобто наново, вже в зрілому віці. Гоніння з боку царського уряду і державної церкви привели до того, що вчорашні православні селяни усвідомили себе окремою церковною спільнотою, спорідненою як із православною традицією, так і з західними баптистами. Надалі це відмежування українських протестантів від держави і державної церкви посилилося і стало частиною їхньої соціально-богословської ідентичності.
Очевидно, що дві «хвилі» протестантизму в Україні не змогли змінити докорінно справ речей у домінуючих конфесіях та суспільстві в цілому. Вони породили специфічні типи протестантських течій (відповідно, елітарний та маргінальний), але не вийшли на більший, національний масштаб. Виникає запит на «третю хвилю», яка змінила б православную церкву, а також повернула би протестантські спільноти в масштаб загальноцерковних перетворень. Залишається питання, чи може нова Реформація відбутися під знаком примирення та єдності навколо Євангелії? На це питання мають відповісти як протестанти, так і православні. Для України відповідь останніх буде критично важливою.
ЛЕКЦІЯ 11
Євангельські протестанти в радянському суспільстві були представлені як офіційною церквою (ВРЄХБ — Всесоюзною радою євангельських християн-баптистів), так і рухом нонконформістів (що об’єдналися навколо РЦЄХБ — Ради церков євангельських християн-баптистів).
Два образи церкви — дві картини світу
ВРЄХБ була не тільки миротворцем, але й миролюбом. Офіційна церква вважала компроміси зі світом не тільки необхідним злом, але й необхідним добром, або навіть найбільшим мистецтвом перетворювати перше на друге. Керівники ВРЄХБ були готові зберегти церкву будь-якою ціною, приймаючи як неминучість і об’єктивну реальність рух країни шляхом соціалізму і побудови безрелігійного суспільства. Непокора владі була для них головним гріхом, а в порівнянні з цим страшним злочином у доносах на своїх братів і руйнуванні спільнот вбачали побічний ефект, а інколи навіть корисні заходи дисциплінування і наведення «порядку».
Жодної власної «паралельної реальності» церква ВРЄХБ дозволити собі не могла, та й не вважала за потрібне. Щодо будь-якого питання зверталися за дозволом до влади. Духовну літературу друкували в державних друкарнях. Цензура і присутність агентів КДБ були всюдисущими. Церква була міцно вбудована в соціалістичний лад життя. Самокритика, покаяння, пробудження і реформи сприймалися як загроза стабільності. Зареєстрована церква існувала настільки, наскільки це існування дозволяла держава — як фасад конституційності, гуманності та релігійної волі.
На відміну від своїх реєстрованих побратимів, «відділені» у своєму ставленні до світу виходили з таких засновків: увесь зовнішній світ потопає у злі; не варто працювати на сатану (державу), треба служити Богові; не можна домогтися визнання в «їхньому» суспільстві; головне — не успіх, а вірність; реформація церкви продовжується безупинно через шлях освячення; змінити суспільство не можна, можна лише піти в підпілля; немає нічого більш ефективного, ніж партизанський євангелізм.
Замість інтеграції в суспільство пропонувалося вибудувати стіну, не тільки «стати в проломі», але й замурувати всі проломи, відновивши нездоланну перешкоду між церквою і світом. «Стіна, що є суворим кордоном, який відокремлює церкву від світу, у багатьох місцях має проломи. У ці проломи стали тисячі воїнів Христа. Жертвуючи волею і змінюючи одне одного, вони стоять живою стіною і стоятимуть доти, доки вона цілковито не буде відновлена… Основним питанням тих, хто вийшов назустріч Господеві, є питання чистоти та освячення як особистого життя, так і життя всіх спільнот нашого братерства»[5].
Головне завдання полягало не в тому, щоб впливати на зовнішній світ, але у збереженні внутрішньої святості, у захисті себе. Нереєстрована церква в умовах тоталітаризму створювала свою паралельну соціальну дійсність, з-поміж особливостей якої можна виокремити такі: братерство як соціальна організація, паралельні канали комунікації, жертовність і культ героїв, високий мобілізаційний потенціал, оригінальна субкультура, максимальна включеність кожного члена, взаємозамінність, консолідація, аскетизм, простота, жертовність, конспірація, катакомбна дисципліна, готовність і здатність жити і служити в умовах таємності та постійної небезпеки.
Рух претендував на оновлену спільнотність у дусі апостольської церкви. Так, благовісник РЦЄХБ Йосип Бондаренко на запитання судді: «Ви визнаєте себе керівником молоді?» відповідав: «У нас повна демократія, культу особистостей немає. Єдиний керівник — Христос»[6].
Таким чином, офіційна церква трактувала суспільство як природне середовище життя, до якого вірянам слід якнайшвидше адаптуватися, а для церкви неофіційної — чужим середовищем (це почуття добре передають слова популярної в ті роки пісні: «Я здесь не свой, страна чужая, и для души все чуждо мне»), від якої потрібно захищатися.
Сьогоднішній запит до минулого про моделі церкви і стратегії виживання не можна вважати лише виявом зацікавленості. Тоталітаризм зовсім не канув у Лету і виявляє себе в нових формах. Як і колись, євангельські церкви зазнають утиску з боку держави і титульної церкви. Одні вибирають пристосування, вбудовування, політику компромісів; інші — розрив, відокремлення, війну зі світом. Унікальний історичний досвід виживання церкви в умовах антирелігійної політики держави може стати корисним джерелом нонконформізму, іншості, свободи посеред страху.
***
Отже, досвід радянського часу залишається для українського протестантизму пам’ятним і значущим. Дотепер церкви орієнтуються на моделі виживання, засвоєні в радянському суспільстві. Український протестантизм до цього часу великою мірою перебуває в радянському транзиті. Ключовим фактором у звільненні від цього минулого й осмисленні своєї нової, національної ідентичності стали події Майдану і подальшої російсько-української війни.
[1] Див.: Драгоманов M. Шевченко, українофіли й соціалізм. URL: http://litopys.org.ua/drag/drag16.htm
[2] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський. Київ: Освіта, 1992. — С. 79.
[3] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський. Київ: Освіта, 1992. — С. 78.
[4] Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / С. Плохій. — Харків, 2016. — С. 139.
[5] Принадлежать только Ему // Вестник истины. 1976. № 2. С. 4.
[6] 2 Суд над Н. П. Шевченко и И. Д. Бондаренко. Общее обозрение судебного процесса // SU/Ini/Docs 1962 Undated