Відповідь Патріархії УАПЦ на зверення духовенства Івано-Франківської єпархії УПЦ (КП)

ВІДПОВІДЬ ПАТРІАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА ЗВЕРНЕННЯ ДУХОВЕНСТВА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УПЦ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ від 08.04.2014

Всечесні Отці!

Насамперед дозвольте подякувати вам за щиру любов до України та бажання церковної єдності. Ми всі — діти України, та всім серцем уболіваємо за її долю. Об’єднує нас й інше: бажання будувати церковне життя на засадах автокефалії та у формі єдиної помісної Церкви.

Усі ми прагнемо помісності та церковної єдності. Але кожен з нас по-своєму бачить шлях до цього. Як здається вам, клірикам Київського Патріархату, церковно-адміністративну єдність незалежної Української Церкви необхідно відновити негайно та шляхом приєднання Єпархій та парафій УАПЦ до Київського Патріархату.

Єпископат та священство нашої Церкви також вважає досягнення церковної єдності одним з головних пріоритетів церковного життя. Але ми маємо власну точку зору на шляхи досягнення такої єдності.

1. Об’єднання чи приєднання?

Як зазначається у вашому Зверненні, «Священний Синод УПЦ КП від 22.02.2012 р. гарантував збереження у складі Київського Патріархату цілісності структури Львівської та Івано-Франківської Єпархій УАПЦ на чолі з нинішніми архієреями». Таким чином йдеться про вже відому нам точку зору: єпархії та парафії менш чисельної Церкви (УАПЦ) мають приєднатися до структур чисельнішої Церкви (УПЦ КП).

Однак чисельність не є універсальним критерієм оцінки церковного життя. Так, до прикладу, Московський Патріархат (МП) набагато чисельніший Константинопольського. Більш того, як неодноразово заявляли представники МП, чисельність цієї Церкви «перевищує сукупність членів усіх інших Православних Церков разом». Але, порівнюючи церковну свідомість МП та Константинополю, можна прийти до висновку, що чисельність в даному випадку не є головним критерієм оцінки стану Церкви.

 Як свідчить сучасний стан МП, — ця Помісна Церква перебуває у полоні секулярної ідеології [Так, аналізуючи заяви одного з чільних ідеологів сучасної РПЦ керівника Синодального відділу зі взаємодії Церкви та суспільства прот. Всеволода Чапліна, можна зробити висновок, що ідеологія "русского міра" має чітко виражене етнофілетичне забарвлення та не відповідає вимогам православної еклезіології], а її амбіції спираються на секулярні критерії чисельної переваги та політичної міцності [Точка зору сучасного грецького богослова Хр. Яннараса].

Натомість малочисельна Константинопольська Церква твердо зберігає кафолічність та православність своєї церковної свідомості, а її зусилля з підтримки всеправославної єдності — свідчать, що Вселенський Патріарх Варфоломій гідно несе своє служіння у надважких історичних умовах.

Таким чином, ми бачимо, що крім чисельності, існують й інші, не менш важливі, критерії церковного життя: стан церковної свідомості, історія та традиції Церкви, особливості її церковно-канонічного улаштування.

Єпископат Української Автокефальної Православної Церкви усвідомлює, що внаслідок певних причин наша Церква та Київський Патріархат користуються різним рівнем підтримки у суспільстві та поступається деяким можливостям Київського Патріархату [Зазначимо, зокрема, що впродовж усіх років свого існування у новітній період, УАПЦ ніколи не користувалася державною підтримкою або підтримкою потужних економічно-політичних груп (у той час як УПЦ МП підтримувала «донецька» економічно-політична група, а УПЦ КП — перший президент України Л.Кравчук та брати Ющенки)].

Розуміючи це, Українська Автокефальна Православна Церква не претендує на те, щоб об’єднання православних християн в Україні відбувалося на її основі. Ми лише прагнемо, щоб процес консолідації не був формальним, а модель об’єднання — передбачала збереження УАПЦ як єдиної церковної структури.

Прикладом такої моделі об’єднання є об’єднання РПЦ та РПЦ за кордоном (РПЦЗ), шляхом підписання Акту про канонічне спілкування між Патріархом Московським Олексієм II та першоієрархом РПЦЗ митрополитом Лавром (17.05.2007).

Хоча РПЦЗ (біля 400 парафій) й була у десятки разів меншою від МП (27.000 парафій) — об’єднання цих двох Церков відбулося на засадах взаємної поваги до традицій обох Церков, а РПЦЗ отримала статус самокерованої Церкви у складі РПЦ [Згідно пункту 17 Статуту РПЦ «Самокерованою частиною РПЦ є також РПЦЗ у сукупності єпархій, що історично склалися, парафій та інших церковних установ].

З точки зору «права сильного», РПЦ могла б і не погоджуватися з такою моделлю об’єднання, здійснюючи політику поглинення РПЦЗ на парафіяльному рівні. Але йдучи на поступки, МП лише виграла, бо об’єднання двох російських юрисдикцій збільшило вагу МП в православному світі та стало одним з  головних досягнень патріаршества Олексія II.

2. Мета об’єднання та оптимальні шляхи до нього

В чому полягає мета об’єднання Української Автокефальної  Православної Церкви та УПЦ Київського Патріархату у сучасних історичних умовах?

З вашого Звернення зрозуміло, що, на вашу думку, метою об’єднання є консолідація українського суспільства у протистоянні головному виклику сьогодення — російській військовій загрозі.

Дійсно, найбільша загроза для України, її державності та територіальної цілісності — сьогодні полягає у імперській політиці сучасної Росії. Знекровлена та знесилена Україна виборює сьогодні свою незалежність у важкій боротьбі з російським агресором. Але консолідація українського суспільства сьогодні проти агресора фактично відбулася, а проблеми з неприйняттям української ідеї існують сьогодні лише у Донецькому та Луганському регіонах, де ані Українська Автокефальна Православна Церква, ані Київський Патріархат фактично не мають впливу на суспільну думку.

У чому ж тоді може полягати дійсна мета нашого об’єднання? На нашу думку, такою метою є об’єднання усіх православних християн в єдиній помісній Церкві.

Створення єдиної помісної Церков — один з головних пріоритетів Української Автокефальної Православної Церкви.  Разом з тим, на нашу думку, єдина помісна Православна Церква в Україні має:

1. Об’єднати більшість православних вірних в Україні;
2. Отримати канонічну легітимізацію своєї ієрархії з боку Вселенського Патріарха, а згодом і визнання свого канонічного статусу з боку Помісних Православних Церков [Розрізняючи поняття «канонічної легітимізації» та «канонічного визнання»,  ми розуміємо під першим визнання законності єпископських хіротоній (а відповідно і благодатності священнодій), а під другим — визнання автокефального статусу. До прикладу, визнаючи ієрархію Православної Церкви в Америці (Orthodox Church in America), Вселенський Патріархат сьогодні не визнає її автокефального статусу, оскільки такий було надано цій церковній структурі рішенням Священного Синоду РПЦ (1970)].

Як досягнути цієї мети? Впродовж багатьох років Українська Автокефальна Православна Церква послідовно відстоювала два засадничих моменти стосовно церковного об’єднання в Україні:

1. До процесів консолідації Українського Православ’я має бути активно залучений  Вселенський Константинопольський Патріархат;
2. Становлення єдиної помісної Православної Церкви має відбуватися за участі єпископату УПЦ (МП), яка за кількістю своїх парафій значно перевищує сукупну кількість парафій УПЦ КП та УАПЦ.

Проте події останнього часу внесли певні корективи до позиції нашої Церкви.

3. Позиція Константинополя

З 6 по 9 березня у Константинополі працювало Зібрання (Синаксис) Предстоятелів Помісних Православних Церков, на якому було прийнято рішення скликати Всеправославний Собор у Константинополі 2016 року. І хоча, як очікується, на Всеправославному Соборі не розглядатимуться питання, з яких не буде досягнуто попередньої згоди (тобто, процедура надання автокефалії та автономії, диптихи тощо), значення такого Собору все одно важко переоцінити. Адже це буде перше зібрання такого рівня та формату з часів Вселенських Соборів.

Скликання такого Собору можливе лише за умов погоджених дій двох найвпливовіших Помісних Церков сучасного Православ’я: Константинопольської та Російської. Тому, на жаль, перспектива скликання Всеправославного Собору, відбилася й на актуальності для Константинополя української проблематики. Як зазначає експерт: «до 2016 року Константинополь навряд чи робитиме якісь кроки в українському напрямку» [В. Бурега. Всеправославный собор будет созван уже через два года// Релігія в Україні. 11.03.2014].

Якою буде позиція Константинополю з українського питання найближчим часом? Станом на березень цього року Фанар, тимчасово жертвуючи своїми інтересами в Україні, зробив ставку на проведення Всеправославного Собору. Проте перемога Майдану, обрання нового Президента та смерть Митрополита Володимира — докорінно змінили церковну та політичну ситуацію в нашій країні та вимагають переосмислення з боку Константинополю.

Окремо варто згадати про Підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Євросоюзом — історичну подію, яка фіксує курс нашої країни на євроінтеграцію та відкриває добу особливої уваги до нашої країни з боку об’єднаної Європи.

Обрання Україною європейського курсу та встановлення особливих стосунків між Києвом та ЄС  ставить Фанар перед дилемою: або продовжити курс на скликання Собору (який все одно не вирішить головних проблем сучасної Православної Церкви), або, користуючись сприятливими історичними обставинами, — позитивно вирішити українське церковне питання і таким чином радикально переформатувати світове православ’я.

4. Ситуація в УПЦ після смерті Митрополита Володимира

Як ми вже зазначали вище, впродовж багатьох років наша Церква сподівалася, що до процесу творення єдиної помісної Церкви залучиться єпископат УПЦ (МП). Такі сподівання ми пов’язували з постаттю Блаженнішого Митрополита Володимира, який не приховував своїх симпатій до автокефалії, ["Цей статус, — заявив про автокефалію Глава УПЦ МП в інтерв’ю виданню Newsweek 2009 р. — має вінчати наші зусилля. Але спочатку треба досягти єдності"] та, на думку Святішого Патріарха Мстислава , бачився головним контрагентом у переговорах про автокефалію з нашою Церквою [«Йдіть на переговори з Володимиром» — зокрема, наставляв єпископат УАПЦ Святіший Патріарх Мстислав, — «бо доля автокефалії залежить від переговорів з Митрополитом Володимиром і його Церквою»].

Проте довготривала хвороба та смерть Предстоятеля УПЦ МП внесла свої корективи до перспектив церковного об’єднання. Реакція громадянського суспільства (Майдан) та військова агресія Росії засвідчили: жодної альтернативи євроінтеграції України та консолідації православних в країні на основі повної автокефалії не існує. Натомість УПЦ (МП) і досі вагається зробити історичний крок — поставити перед вселенським православ’ям питання про автокефальний та патріарший статус Української Церкви.

Перед УПЦ (МП) сьогодні стоїть історичне завдання — дійсно стати Церквою українського народу, не лише за назвою, але й за змістом. Яким буде майбутнє цієї Церкви? Якщо раніше гарантом її розвитку був факт визнання УПЦ (МП) з боку Помісних Православних Церков, то сьогодні цього явно замало. Часу для визначення у цієї Церкви фактично немає. І якщо найближчим часом єпископат УПЦ (МП) не зважиться розпочати конкретні кроки до здобуття помісності, то в майбутньому цю Церкву чекає маргіналізація та суспільна ніша «Церкви російської діаспори».

5. Модель об’єднання УАПЦ та УПЦ КП та особа Патріарха Філарета

Священний Синод та новий Предстоятель УПЦ можуть обрати ізоляціоністський шлях та не брати участі у об’єднавчих процесах. Але це не зможе зупинити загальноправославний рух в Україні до єдності та помісності. Братиме участь у цьому процесі й Українська Автокефальна Православна Церква, яка на рівні Предстоятеля та Архиєрейського Собору наполягатиме, що об’єднання нашої Церкви та УПЦ Київського Патріархату має:

1. Здійснюватися у загальноцерковному форматі, тобто як поєднання двох повноцінних юрисдикцій (а не шляхом поглинення УПЦ КП парафій або єпархій УАПЦ);
2. Відбуватися з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія, (участь якого в об’єднавчому процесі може бути гарантом того, що наше об’єднання сприятиме канонічному визнанню об’єднаної Церкви з боку вселенського Православ’я);
3. Відповідно до слів св. ап. Павла про необхідність розбіжності думок (1 Кор. 11,19) призвести до створення такої церковної структури, де б могли вільно існувати та розвиватися єпархії та парафії з різними традиціями та поглядами на деякі питання церковного життя.

Не секрет, що головною перешкодою об’єднання довгий час була постать Патріарха Філарета, який сприймався кліром та вірними УАПЦ як особистість суперечливого характеру. Проте з часом місія патріарха Філарета в історії Української Церкви стає для церковно-суспільних кіл більш зрозумілою. Наприкінці 90-х років патріарх Філарет притримувався ізоляціоністської лінії церковного будівництва та гостро критикував Вселенський Патріархат. Проте з часом ця лінія була відкинута, а стосунки з Константинополем переглянуті та переведені у конструктивне русло.

Тому, хоча наша Церква й засуджувала деякі, неканонічні, з нашої точки зору, дії глави Київського Патріархату у минулому, — сьогодні, коли керівництво УПЦ КП орієнтується на співпрацю з Константинополем та іншими Помісними Церквами, — позиція єпископату та священства УАПЦ стосовно Патріарха Філарета також поступово змінюється.

6. Встановлення молитовної та євхаристійної єдності між Українською Автокефальною Православною Церквою та УПЦ Київського Патріархату

З історичної точки зору, об’єднавчі процеси не мають жодної альтернативи. Проте, на нашу думку, перш ніж ставити питання про церковно-адміністративну єдність, нашим Церквам варто пройти період молитовної та євхаристійної єдності.

У зв’язку з цим, ми благословляємо клірикам Української Автокефальної Православної Церкви не ухилятися від співслужіння та спільної соціальної праці зі священством УПЦ Київського Патріархату, приділяючи особливу увагу патріотичним ініціативам та допомозі українському війську.

Спільна молитва та спільні діла любові між нашими Церквами мають засвідчити перед нашою паствою та вселенським православ’ям ( хоча в силу історичних обставин в нашій країні й існують дві незалежні від Москви православні церковні юрисдикції ) — між ними не існує нездоланних протиріч, а в майбутньому вони обов’язково становитимуть єдине церковне тіло.

Разом з тим, шанобливо нагадуємо вам, що своєю Постановою від 16-го липня 2010 р. Божого Архієрейський Собор нашої Церкви «піклуючись про молитовне та канонічне єднання УАПЦ з повнотою вселенського Православ’я», ухвалив до моменту офіційного визнання канонічної незалежності Української Православної Церкви Вселенським Патріархатом зобов’язати «Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви до молитовного поминання імені Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха під час Божественної Літургії та за іншими священними богослужінням» (Постанова №1) [Постанова №1 Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви (м. Київ, 16 липня 2010 р. Божого) // Архів Патріархії УАПЦ].

Як зауважив Собор, така канонічна міра була уведена в якості видимої ознаки канонічного спілкування зі Вселенським Константинопольським Престолом, а через нього з усією повнотою Православ’я зі сторони Української Автокефальної Православної Церкви (п. 3 згаданої вище Постанови).

Зрозуміло, що така канонічна міра не може остаточно вирішити питання співпричастя між нашою Церквою та її Матір’ю — Вселенським Патріархатом. Однак, саме ця канонічна міра дозволяє нам стверджувати, що з боку Української Автокефальної Православної Церкви таке спілкування вже встановлене, а її клір, з огляду на засади канонічного права, вже не може вважатися таким, що перебуває у схизмі.

З огляду на це, звертаємо вашу увагу, що для кліриків Української Автокефальної Православної Церкви поминання свого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Мефодія є не лише вимогою Статуту нашої Церкви та рішень її Архієрейських Соборів, але й канонічною мірою, яка встановлює співпричастя зі Вселенським Константинопольським Престолом кожної парафії нашої Церкви.

Всечесні Отці!

Кожен з нас відчуває свою відповідальність перед історією. І кожен з нас щиро прагне, аби день нашого об’єднання надійшов якнайшвидше. Проте ми маємо пам’ятати — справжнє єднання неможливо досягнути шляхом тиску, оскільки такі дії зазвичай призводять лише до конфронтації та порушення міжконфесійного миру.

Будьмо ж мудрими та смиренними будівничими єдиної помісної Церкви. Поважаємо один одного та наших церковних ієрархів. Підносимо молитви до Господа, аби з Його ласки в Україні якнайшвидше було остаточно сформовано дійсно єдину та дійсно Помісну Православну Церкву.

Джерело: сайт Свято-Андріївської церкви м. Києва