Чи готові церкви до життя в часи суспільного ірраціоналізму? Ні. Чи готові Церкви надихати, спасати, виривати із сірої буденщини та яскравості вічного телесвята до чогось свого і навіть більше – до чогось національного, життєво важливого для суспільства? Ні. Церкви самозакохані на власних проблемах і потребах.
Виступ на круглому столі Центру Разумкова 15 травня 2014 року «Що може зробити Церква в нинішній суспільно-політичній ситуації в Україні?»
Найбільш видатний соціальний філософ сучасності Юрген Габермас говорить про повернення релігії в публічний дискурс як доконаний факт, характерний для доби постмодерну або гіпермодерну – як би ми не називали сучасний момент. В епоху класичного модерну для суспільства було характерним намагання витіснити релігію на марнігес приватної сфери родинного життєсвіту, у крайньому випадку в публічній сфері релігії відмірялося чітко окреслене місце: уроки релігії в школі для задоволення прав дитини та її віруючих батьків, капеланство, соціальне служіння. В часи модерну маргінальне місце релігії накреслювалося від імені науки, яка володіла перевіреною експериментально та практично всезагальною істиною, орієнтуючись на яку суспільство і може досягати максимального блага та зводити до мінімуму помилки та злочини. Сьогоднішнє суспільство успішно користується плодами науки, але у своїх рішеннях керується не її положеннями та висновками, а власними бажаннями. Епоха ірраціональності в соціальних діях дозволяє повертатися будь-яким формам соціальної активності, які подобаються особистостям, родинам, громадам, спільнотам, суспільству. Цивілізація бажання поставила критерієм легітимності не наукову істинність чи перевіреність соціальною практикою, чи суспільну користь, а просте бажання. Я так чиню, тому що мені це подобається. Я вважаю таку-то теорію істиною чи таку-то соціальну поведінку правильною тому, що вона для мене є захоплюючою, привабливою, цікавою.
Отже, релігія повернулася в соціальний світ, але сьогодні це - світ, де не існує змагання за єдину істину чи за єдиний образ справедливості, чи за єдиний ідеал суспільної користі. Тим більше в цьому суспільстві ніхто не ставить питання про єдиноправильні моральні цінності чи тим паче – морально-правові закони. Релігія повернулася в суспільство, де панують бажання, примхи, особисті думки та колективні пристрасті. Нічого схожого на традиційне чи модерне суспільство із визнанням необхідності ієрархієзації чи уніфікації суспільної машини бажань, думок та рішень немає зараз та не передбачається у майбутньому.
Суспільство надає релігії право першої скрипки у актуальних дискусіях – рівно настільки, наскільки релігія голосно нагадує про своє існування словом та ділом. Нагадала церква про себе героїчним вчинком Михайлівського собору – значить церква існує у соціальному просторі. Не мала б сил на героїчний вчинок тієї ночі – все, не існувала б так і настільки, наскільки існує зараз. Рейтинг конкретної соціальної уваги до конкретної церкви важливіший в сто разів за рейтинг загальної довіри до церкви взагалі. Перший визначає все, другий – нічого. Але рейтинг соціальної уваги швидкоплинний і потрібно підігрівати цікавість до себе так само, як телезірки чи політики турбуються про свої рейтинги. Ти не існуєш у телевізорі – тебе немає. Ти не є предметом співпереживань мільйонів – ти не важливий для суспільства.
Можна тисячу разів проклинати цивілізацію постмодерну і говорити, що це неправильно влаштована соціальність. Можна нагадувати, що у церков є вічні цінності, ясно доведені істини, очевидні правила та принципи. Але все це не цікаво суспільству. Соціальний організм вже привчений до іншого способу взаємодії між лідером суспільної думки та соціумом. Треба подобатися, викликати співчуття, захоплення, відчуття солідарності. Люди мають відчути нестримне бажання йти за лідерами, куди б вони їх не повели.
Чи готові церкви до життя в часи суспільного ірраціоналізму? Ні. Чи готові Церкви надихати, спасати, виривати із сірої буденщини та яскравості вічного телесвята до чогось свого і навіть більше – до чогось національного, життєво важливого для суспільства? Ні. Церкви самозакохані на власних проблемах і потребах. Церкви не готові усвідомлювати за суспільство потрібні для нього ідеї, принципи та цінності, не готові вести суспільство шляхом реалізації цих важливих для людей ідей, принципів та цінностей. Церкви говорять – це політика. А в результаті лідерами суспільної думки є демагоги, провокатори, клоуни, в яких є сміливість говорити і робити все що завгодно. А церкви, які могли б взяти на себе відповідальність за суспільне лідерство хоча б на часи необхідних суспільних трансформацій, мовчать. Де факто наші мойсеї та аарони кидають власний народ у пустелі. І при цьому навчають: Ви, дорогі миряни, маєте самі взяти на себе всю повноту відповідальності за народ, за себе самих та за земні права наших релігійних організацій. Також наш народ та політикум чує слово натхнення чи прямого окрику в той момент, як робляться страшні помилки, злочини, стаються суспільні конфлікти. Хочеться спитати – а чому власне не вести суспільство за руку? Чому Ви, дорогі релігійні лідери, будучи зрячими щодо морально-правових істин та цінностей, говорите нашим ще напівсліпим політикам та мирянам: беріть відповідальність на себе? Чому ви маєте слово окрику про відповідальність до сліпих ірраціональних людей, але не можете чомусь просто брати цих людей за руку та вести через всі пустелі? Чому Ви так боїтеся суспільного лідерства, суспільної відповідальності? Хто як не Ви розуміє навіщо Україні правова держава? Хто як не Ви розуміє святість прав людини? Хто як не Ви усвідомлює важливість солідарності? Суспільство або сліпе, або якщо зряче, то безсиле саме піднятися і піти у вірному напрямку. Чи ж то Ваші спасителі залишали паралітиків із їхніми проблемами? Ні, вони зцілювали – і словом, і дотиком руки. Соціальний організм України і сліпий, і паралізований, і безсилий. Ви можете як не своєю силою, то надприродньою допомогою через слово сповідництва та зусилля допомоги здійснити чудо преображення цієї країни.
Суспільство готове Вас прийняти не у якості моралізаторів та фундаменталістів, але у якості людей, які формулюють національну ідею для України тут і зараз. Чомусь владика Андрей Шептицький міг поставити перед Церквою у часи війн та переслідувань три завдання: міцна родина, солідарність на рівні місцевих спільнот, виховання політичної та культурної еліти для нації. Чому Ви сьогодні не беретеся за третє із цих завдань? Чому у Вас немає цього вихованого покоління політиків, бізнесменів, журналістів? Невже Ви не розумієте, що держава цього не зробить? Держава у часи постмодерну – це оболонка, шкіра, не більше того. А живий організм суспільства формується або Вами, або телебаченням. Ви не формуєте настрої людей, Ви аполітичні, ну то молоді і старі покоління народу виховують Кисельови, «Раша Тудей», 95 квартал. А питання стоїть просто – хто кого? Або завтра перемагає українська національна ідея, сформована Вами, проповідана Вами, здійснювана суспільством на чолі з Вами, або перемагає російське телебачення та Путін. Або Ваше колективне лідерство у цьому суспільстві, Ваш подвиг провідників для всіх – починаючи від політичної еліти і до дітей у дитячих садочках, або особисте лідерство Путіна.
Ви не хочете брати сьогодні на себе цю історичну відповідальність? Ну тоді завтра Ваші храми будуть порожні. Рівно настільки, наскільки Ви сьогодні будете Мойсеєм для цього суспільства, рівно настільки Ви йому будете потрібні завтра. І тоді саме суспільство, яке бачитиме Ваш подвиг, матиме на всіх своїх стягах вимогу задоволення всіх потреб церков та релігійних організацій. Воно вже зараз, у часи майдану і постмайдану, не боїться присутності церков у публічному просторі, а відчуває у ній гостру потребу. Але щоб суспільство знало і розуміло всі Ваші потреби, щоб воно вимагало від держави вирішення Ваших проблем, у тому числі шляхом прийняття і впровадження у життя «Концепції церковно-державних відносин», сьогодні необхідно спасти це суспільство, цей політикум, цю державу. Зробити все можливе, і навіть зробити все те, що видається неможливим. Сьогодні не час думати про формальну правильність Ваших кроків та заяв, про те, що Ви порушите кордони між релігійним та світським, між церковним та політичним. По-перше, у часи криз це зовсім не важливо. Ніхто не думає про красу рухів, коли мова йде про тушіння пожежі. По-друге, епоха постмодерну якраз і характеризується зникненням чітких кордонів між релігійним та світським, між церковним та політичним. Формальне відділення церковного та державного може залишатися у конституції, але при цьому у національному житті соціуму цього кордону де-факто не існує. Церкви знову відіграють роль суб’єкта легітимності, знову стали провідною силою громадянського суспільства, а їхні лідери вже є лідерами громадської думки. Я би сказав так: навіть якщо Ви хочете уникнути суспільного лідерства – воно вже у Вас є. Навіть якщо Ви хочете уникнути політичної відповідальності – вона на Вас вже лежить. Ви вже - Мойсеї та Аарони цього суспільства. Якщо Ви сьогодні не виконаєте власної ролі, яка вже на Вас покладена історією, завтра України просто не буде. Тому я закликаю відкинути шаблони радянського та ліберального мислення, подивитися на речі реалістично, усвідомити особливості постмодерністичної цивілізації та особистості української національної кризи, і братися виконувати функцію ідейного лідерства для цього суспільства. Оскільки ми існуємо в часи постмодерну, Ви маєте право на суспільну діяльність всеохоплюючого стратегічного лідерства, а оскільки ми існуємо в часи найбільшої національної кризи – це Ваш обов’язок.
Наведу кілька конкретних прикладів тих слів та дій, які сьогодні мали б бути очевидні для суспільства як принципова позиція церкви, визначена її соціальним вченням. Перш за все, необхідно постійно нагадувати, що соціальне вчення церкви однозначно засуджує тероризм, абсолютно забороняє вірним брати участь у такій діяльності та покладає на державу і міжнародне співтовариство безумовний обов’язок безкомпромісного викорінення тероризму. Друга теза, яка мала б звучати постійно - це нагадування що соціальне вчення однозначно забороняє священикам і вірним брати участь у тих конфліктах, які є громадянськими війнами. Православне соціальне вчення передбачає участь вірних лише у мирних протестах і акціях непокори. Католицьке соціальне вчення – визнає можливим участь лише у революції, але не у громадянській війні. І слід підкреслити, що участь у революції допускається як надзвичайне явище за виключних обставин. «Збройний опір проти гноблення політичною владою обґрунтований лише тоді, коли існують одночасно такі умови:
— у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини;
— після вичерпання всіх інших засобів;
— якщо він не спричинить більшого безладдя;
— якщо обґрунтована надія на успіх;
— якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» (Катехизм Католицької Церкви, 2243).
Зокрема, при обговоренні питання про можливий перехід від мирного характеру протестів до насильницьких дій навіть УГКЦ в грудні 2013 і в січні 2014 року кілька разів відкреслювала неприпустимість насилля, і ясно заявляла, що церква не буде закликати до революції із палицями, камінням, коктелями Молотова і тим більше зброєю в руках. Сьогодні на Сході країни люди ходять із зброєю, хоча ми не бачимо ані «несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини» на Сході країни з боку нової влади, ані «вичерпання всіх інших засобів» - навпаки люди з’явилися відразу із зброєю і де-факто є якщо не диверсантами, то заколотниками. Знову-таки, спротив був би виправданий, якщо, серед іншого «він не спричинить більшого безладдя». Але всім очевидно, що більше безладдя вже спричинене, і подальше нагнітання спротиву центральній владі на Сході може мати наслідком лише хаос як для країни в цілому, так і безперспективний занепад для Сходу нашої країни, про що 14 травня у відео-зверненні ясно висловився Рінат Ахметов, заявивши, що при будь-якому сценарії, крім збереження у складі України із розширеними правами місцевих громад, Донбас та Луганськ перетворюються на політичну і геополітичну чорну діру, територію зубожіння, економічного та політичного колапсу, катастрофічного для місцевих еліт і населення. Можна сказати, що ніяких «надій на успіх» Донецької чи Луганської народних республік немає і не може бути, що і підкреслив Ахметов. Ну і нарешті, спротив був би виправданим «якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення», але зміни до Конституції, національний діалог, примирення, консенсус еліт навколо нового президента – все це кращі вирішення проблем, які легко передбачити вже сьогодні всім, а особливо - церквам. Отже, сьогодні треба свідчити, що такої ситуації, в якій застосування зброї проти уряду було б виправданим – немає і поки що не передбачається навіть у теоретичній площині, що така ситуація виникне. У цих умовах церкви мають згадати про те, що «блаженні миротворці», і не просто закликати до складання зброї заколотниками на Сході, але взяти на себе більшу історичну відповідальність. А саме, церкви могли б виступити адвокатами інтересів Сходу країни під час суспільних дискусій навколо Конституції та майбутнього устрою країни, відстоюючи об’єктивні інтереси всіх регіонів, всіх національних та релігійних меншин.
Часто пристрасті та шаблоне мислення, політичні спекуляції популістів та провокаторів, не дозволяють навіть усвідомити людям із Сходу у чому є їх об’єктивний та абсолютний інтерес, якими є шляхи захисту їх прав, якими є шляхи повернення до часткової відповідальності за всю країну, за її курс, за її майбутнє. Церкви мали б формулювати на основі власних соціальних вчень конкретну дорожню карту для українського Сходу, і не просто бути адвокатом інтересів нашого Сходу перед київським урядом чи Європою, але гарантом прав, які надаватиме Сходу держава. Тобто церкви мають парафувати акт національної згоди, якщо такий буде підписаний із представниками Сходу країни. Знову-таки, соціальне вчення передбачає, що акт національної згоди – усний чи письмовий – можливий лише з політиками, представниками місцевих громад, суспільної елітою Сходу, а не з бойовиками. Хочеш перемовин – не носи зброї і тим більше не застосовуй її, не спонсоруй терористів. Все це ясні вимоги соціального вчення, так само як і розширені права місцевих громад у кожній країні.
У місцевій громаді християнське соціальне вчення бачить подобу родини, подобу парафії. Без живих місцевих громад, без самоврядування – неможливий здоровий соціальний організм нації. Правова держава зверху, соціальна солідарність знизу, забезпечення прав людини скрізь – ось три максими, які врятують Україну. Врятують, бо це рецепт для кожної країни, що виходить із кризи, незалежно від того чи ця країна є Грузією, якій вдалося, чи Росією, якій не вдалося. Високі ціни на ресурси можуть дозволити відтермінувати реформи, але рано чи пізно кожна нація приходить до необхідності утвердження трьох максим, заявлених у Зверненні церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) від 1 грудня 2011 року: правова держава, встановлювана владою; солідарність, що породжується переважно на рівні місцевих громад; захист прав людини як загальна ідея і для правової держави, і для солідарного суспільства: без гідності громадянина, створеного на образ Божий вільним, розумним та творчим, не матимемо ні правової держави, ні громадянського суспільства, ні добробуту соціального, ні політичного миру.
Отже, у церквах, а не у Путіні чи Москві мають побачити люди із Сходу України власного адвоката. Церкви мали б показати населенню східних областей, що надія є, якщо суспільні трансформації відбуватимуться у згоді із християнським соціальним вченням, а все йде саме до такого сценарію розвитку ситуації.
Проти нашої країни вчинена агресія. Якби Україна відібрала Кубань, то росіяни однозначно не спілкувалися б з нами і перервали б всі контакти у духовній сфері. Дійсно, на відміну від економічних відносин, які не можна повністю припинити, бойкот агресора у духовній площині – цілком можливий.
Вважаю, що настав час рвати зв’язки із тими, хто підтримує агресію, із тими хто мовчить, із тими хто нічого не зробив для умиротворення росіян, але навчає нас як встановлювати мир і започатковувати діалог. Потрібно навіть рвати із тими, хто критикує путінізм, але при цьому розповідає про можливість ліберальної імперії. Лише ті, хто залишилися віруючими без лукавства, громадянами без упереджень, мають ідеали, а не цінники у себе в душі – можуть бути нашими співбесідниками у діалозі. Ми маємо не лише самі відвернутися від всього політичного і духовного путінізму у його різноманітних формах. Ми маємо закликати до такої політики і всіх релігійних лідерів світу. Чим більше намагаються умиротворити сучасний російський імперіалізм – тим більше він нагнітає істерію проти України, проти Європи, проти Заходу, проти практично всього світу. Будь-яка іншість – вже проклинається чи буде проклята – дайте тільки час. Сьогодні винний у всіх бідах Захід, завтра – Китай, сьогодні Україна є предметом агресії, завтра – Казахстан.
Треба зрозуміти просту річ: світ ділиться на тих, хто згоден терпіти іншість іншого, і тих, хто відмовляється це робити. Росія відмовляється це робити. Свідомо чи несвідомо, але Росія не розглядає нікого як повноцінних учасників діалогу із собою. Звідси ці намагання обумовити власну участь у діалозі виконанням багатьох попередніх умов. Наприклад, зустріч із Папою. Росія просто боїться цієї зустрічі, боїться іншості іншого, боїться духовної сили Папи та католицизму, свідомо і не свідомо не визнає право Папи та всіх католиків бути католиками.
Єдиний спосіб лікування цієї форми духовного фашизму – це систематичне ігнорування діалогу із агресором, припинення всякої політики умиротворення, принципова війна із структурами зла, які є на цих залишках радянської імперії. Справа Івана Павла II не завершена, берлінський мур залишився у серцях росіян як скалка у серці Кая, необхідно йти до них із благовістям свободи, із вимогою покаяння, а не говорити, що «у Вас і так все гаразд». Росія взагалі та російські віруючі можуть навернутися до вічних цінностей свободи та закону Божого, до солідарності та прийняття іншого лише якщо ми не будемо говорити про те, що вони і сьогодні прийнятні для нас як діалогічні партнери. Зокрема, РПЦ може перейти від своєї холодної війни із основними релігійними і нерелігійними центрами сучасності лише тоді, коли з нею перестануть загравати.
Тут - і наша відповідальність. Потрібно показати, що активних віруючих в Україні вже сьогодні більше, ніж в Росії. Проста думка, що на вихідних у наших храмах втричі більше людей причащається, ніж у свій іншій РПЦ має показати світовим релігійним лідерам: Київ – це духовний центр Східної Європи, але не Москва.
За величчю московської духовної бюрократії не стоїть нічого, за нашою скромністю стоять і історична правда, і традиції чистого від націоналізму християнства, і сучасна толерантність, взагалі – і якісна, і кількісна перевага. Духовна вісь Європи можливо колись буде продовжена до Пітера чи Москви, але сьогодні вона обривається на Києві та Тбілісі.
Україна і є тією самою Росією, про яку молилися папи, щоб вона навернулася. Росія сьогодні тією справжньою Росією не є. Вона захворіла, і можливо навіть безнадійно. І тут велике покликання для України, її християнства – чи здатні ми ідейно, організаційно, духовно вже сьогодні замінити Росію? Думаю що передумови для такого перехоплення ідейного лідерства є, і ми мусимо усвідомлювати, що потрібно не просто умовляти релігійний світ відвернутися від Росії, але і пропонувати вже сьогодні те слово із Сходу, на яке світ очікував від Москви. Якщо таке теоретичне слово із Сходу і практичне світло із Сходу побачать із Києва, Львова, Одеси, Донецька – це буде означати, що наш талант вложений у нас при хрещенні Русі ми повертаємо примножений багатократно. Якщо ж ми не можемо порвати з Росією та замінити її в системі міжнародних релігійних відносин, то ми маємо хоча б підвищити суб’єктивність Києва як всередині країни, так і на регіональному і глобальному рівнях. Іншого шляху крім розвитку власної традиції релігійної культури у нас немає. Україна – це цілий духовний всесвіт, це особлива цивілізація, яка є невід’ємною частиною Європи та світу. Сьогодні необхідно наново відчути власні можливості, наново усвідомити власну відповідальність, і брати на себе важкий хрест стратегічного лідерства в Україні.