Війна – найгірша річ у світі, але у нас немає шляху назад, – Григорій Пристай
Випускник УКУ, засновник Іконописної майстерні св. Антонія Григорій Пристай служить у складі 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» імені Дмитра Коцюбайла, у другій роті «Гонору». На службу у військо він вступив у січні 2023 року.
На початку повномасштабної війни розпочав активну волонтерську діяльність, перевозив медичне обладнання зі Львова до Києва, допомагав на залізничному вокзалі. Тоді Гриць-волонтер став одним із перший героїв проєкту «Малі історії Великої війни».
У вересні 2023 під час своєї першої відпустки уже у лавах ЗСУ, Григорій розповів про свій досвід служби в армії, подолання власних страхів, втрати побратимів і моменти від розчарування до вдячності.
«Ніколи не знаєш, де ти будеш ефективнішим. – каже Григорій. – Мені важливо, щоб на новому місці передусім була спільнота, тоді можна братися за те, що тобі підкидає життя».
Як ти потрапив на службу у «Гонор»?
Прийшовши у «Гонор», постало питання, ким би я мав бути: снайпером, розвідником чи штурмовиком, бо проходив навчання у цих напрямках. Коли приїхав на бойові завдання, то мав спочатку йти в радіорозвідку, але в той час біля Купʼянська [Харківська обл. – ред.] був штурм і багато втрат, тому до радіорозвідки справа не дійшла. Я почав займатися логістикою, возив харчі, інколи охороняв посадки, певні позиції. На штурмах поки що не був. Але тепер, коли розумію з технічної точки зору, як все відбувається, то щоразу подивляюся «хлопакам», які йдуть на штурм, тримають оборону. Це дуже важко.
Як відбувалась твоя підготовка у лавах ЗСУ?
У «Гонорі» дуже серйозна підготовка у різних напрямках. Ти, як штурмовик, повинен вміти користуватися всім, не обов’язково професійно, але навички мають бути. Відповідно ми знаємо, як стріляти з різних видів зброї, не лише підствольного гранатомета чи автомата. Вчимося гранати кидати, стріляти з РПГ [ручний протитанковий гранатомет – ред.], бо у штурмах є багато моментів, де треба вміти робити все. Як каже наш командир «Філя» [Сергій Філімонов – ред.]: «Наявність плану не гарантує перемогу, але його відсутність гарантує поразку». Часто стається так, що плануєш одне, а відбувається по-іншому. Тому готуватись треба до всього.
Ти відправляєшся на бойові завдання. Тобто, приїжджаєш під лінію фронту, живеш у певному взводі чи групі, залежно від того, ким ти є: механіком, логістом, оператором БПЛА і так далі. Здебільшого це покинуті будинки або ж будинки когось з місцевих, які винаймаємо безкоштовно чи за окрему платню. Звідти ми виїжджаємо на свої завдання.
Пригадую, як мав їхати перший раз на свої «бойові», то «Філя» [командир – ред.] перед тим мене питав: «Ну, що готовий?». І тут думаєш: «Як можна знати, наскільки ти готовий?». Тоді я просто відповів: «Ну, раз треба, то треба». Рушаємо. Дорогою дізнаюся, що нас везе «хлопака» на позивний «Сатана». Відразу понеслись думки: «Чувак, ти їдеш на бойові в Донецьку область і тебе везе “Сатана”. Така собі складається історія, цікаво чим вона закінчиться» (сміється).
Біля Лиману є село Дробишеве, де я на перших бойових мав йти у радіорозвідку. Але вночі ситуація змінилась, прийшов наказ і всіх відправили на Куп’янськ. Я один залишився. Мав окреме завдання. Кілька днів був без звʼязку. Довкола все «бехкало», вже потім дізнався, що то чулись наші «виходи» [звук артилерії – ред.]. Пізніше наші артилеристи привезли мені Starlink [супутникова система, що надає доступ до інтернету у важкодоступних місцях – ред.], а до того я сидів сам на сам з собакою.
Десь на пʼятий день за вечерею побачив, як літає міль і почав з нею сваритися. На якомусь моменті розумію, що сварюся з міллю! Пишу «хлопакам», мовляв, «думаю, що мене вже пора звідси забирати, бо я вже з міллю говорю, навіть не з собакою»…
Поблизу місця моєї дислокації там жила сусідка. Інколи вона проходила повз, носила мені огірки і хліб. Заглядала, гукаючи: «Робінзон, ти ще живий?». За деякий час я переїхав в інше село, де було купа народу, то вже почувався краще, відчуваючи ще чиюсь присутність.
Ти згадував про втрати після штурму. Як ти сприйняв перші звістки про загибель побратимів?
На тому штурмі я не був. Залишився у селі поблизу. Памʼятаю, як прийшло повідомлення в загальний чат з переліком імен тих, хто загинув. Я знав цих хлопців, бо якраз жив у командному пункті, бачив як вони приходили на збори. Ми не були надто близькі, але встигли перезнайомитись. Серед них був хлопець, з чиїм татом я сколєґувався. Його позивний «Брюс», ми майже однолітки. Кілька разів, як випадала нагода, виїжджали разом порибалити на річку. Говорили про різне і він завжди казав: «Тільки, щоб не штурм».
І от після штурму приходить повідомлення, що «Тихий» – син «Брюса», загинув. Той бій, за останню «дорогу життя» на Бахмут, є на відео. Морально і психологічно сприймати таке мені було дуже важко, особливо, коли це коло звужується до тих, кого ти добре знав. Якось мій друг сказав, що намагається не заводити близьких стосунків з побратимами на фронті, тому що такі втрати дуже важко переносити. З цим не посперечаєшся….
Розкажи, про свій військовий побут.
Той побут дуже добре тримає в тонусі. Навіть, коли приїхав у відпустку, то не закидаю щоденних звичок. Встаю зранку, роблю зарядку і класно себе почуваю. Бо раніше забивав на це все.
У «Гонорі» мені подобається, що в нас нема тупої «армєйщини», де вам дали завдання і всі мають його виконувати. У нас кожного військового стараються залучити туди, де він найкраще може нести службу. Хтось добре копає окопи, а комусь це не надто до снаги, але він натомість має аналітичне мислення, чим може підсилити батальйон у інших завданнях.
Звичайно перший раз, коли ти опиняєшся на війні, то завжди страшно, це я кажу, ще навіть бравши участь у штурмах. Хлопців, які йдуть на ту «рубку», вважаю просто титанами. Вони всі молоді і я їм завжди подивляю. Пригадую, як задовго до «бойових» побачив, як вони в амуніції виїжджали на нове завдання. Я тоді стояв біля брами і в душі віддавав їм честь. Така велика повага мене проймала до того, що ці хлопці роблять.
Як ти почуваєшся, повернувшись на кілька днів у відносно мирний Львів?
Інколи відчуваю якесь роздвоєння. З одної сторони, дуже хотів приїхати додому, побачитись з сімʼєю, рідними, друзями, відчути атмосферу Львова. Бувало я собі на Ютубі вмикав відео з вулицями міста і ставало так тепло, ніби переносився на трохи туди. Хоч на Сході теж є гарні міста, але вони інакші. Мені бракувало якраз Львова, тут інші відчуття.
З іншого боку, ти весь час думаєш як там побратими, читаєш чат, бачиш, що знову виїжджають на Бахмут. Все листування пробігаєш очима, а в голові, їхні голоси, бо кожного знаєш вже дуже добре. З того розумієш, які настрої у хлопців. І отак у відпустці весь час відчуття ніби живеш два життя одночасно: тут і там.
Чи є в тебе відчуття контрасту між життям в умовах війни і мирним? Багато бійців кажуть, що вони не все розуміють у поведінці людей і дещо навіть дратує.
У мене був контраст, коли ми переїхали в Новомосковськ [Дніпропетровська обл. – ред.]. Дорогою на вʼїзді почув пісню Оксани Білозір «Найкраще місто на Землі» і ти просто реально це відчуваєш. На фронті постійно все «бехкає», а тут люди спокійно ходять. Однак, особливих проблем з контрастом у мене нема. Я нормально реагую на те, що народ веселиться, ми заради того там і є, щоб тут люди не відчували тиску. Але вважаю, що це треба робити коректно. Бо інколи від побратимів чую про моменти, які їх справді злять. Один з них мені розповідав, як йому подзвонив знайомий і каже, що у басейн ходив, ще якісь там розваги перелічував. І тоді той вояка до мене каже, що його від такого «коробить».
Ми спілкуємося з психологами. Я розповідав їм цю історію. Не кожен може давати собі раду з тим, що бачить у тилу. В мене ніби немає такої проблеми, але хто його знає, як там на підсвідомому рівні. Просто людям варто розуміти, що ми не проти, аби вони відпочили, але варто це робити розумно відносно військових. Не треба виставляти у соцмережах, чи навіть ділитися з нами такими фото, бо навіть, якщо ти все це розумієш, то підсвідомо воно розʼятрює, особливо коли знаходишся на передовій стільки часу.
Ти відчуваєш як у тобі накопичується втома?
Звичайно, що є таке відчуття, але думаю, тут багато людей набагато більше втомлені психологічно, ніж ми там. Бо ми маємо завдання і розуміємо, що їх виконання є рушієм до спільної мети. Крім того, ми часто збираємось разом за приготуванням борщу чи бограчу на дровах у казані. Такі дрібниці дуже обʼєднують і в них чується підтримка. Натомість вдома у мене було відчуття безпорадності. Ти ніби і хочеш допомогти, але багато не зробиш. Цей психологічний момент дуже нагнітає. До слова, на війні я тепер сплю краще, ніж в тилу, бо тут переживання мене не полишають. І хоч на фронті я відчуваю фізичну втому, але психологічно мені легше.
Щодо фізичної підготовки, то не можу сказати, що нас страшно «грузили». У мене проблеми з коліном, то інколи пробіжу кілька кіл кросу і відчуваю його. Тоді просто кажу: «Хлопаки, акуратніше, мені вже не вісімнадцять». І все нормально, ніхто тебе заганяти не буде. В таких моментах відчувається довіра і людяне ставлення.
Мені важко судити, як з цим у інших батальйонах. Це, так само як мене часто питають «Як тобі навчання в УКУ?». Завжди кажу, що якби я вчився у Політехнічному університеті, «Могилянці» і в УКУ, то міг би розповісти про плюси і мінуси. Але з «Гонором» все, як і з УКУ – я був тільки там.
На початку мені було трохи важко, тому що серед побратимів більшість або з Центру або зі Сходу України. Кілька хлопців постійно мене питали: «Гуцул, як справи?». Для них все, що за Дніпром – то Яремче, Львів і суцільні Карпати (сміється). Я тоді до одного кажу: «Мені до гуцулів 150 кілометрів. А тобі до москалів через город в Сумах перебігти, але я не говорю, що ти москаль». І всі починають сміятися. У таких жартівливих і, здавалося б беззмістовних моментах, ми один одного краще пізнаємо й багато стереотипів між собою розвіюємо.
Зараз усі усвідомили, що війна швидко не закінчиться. росія готується до війни на виснаження. Якщо все затягнеться, скажімо, на два-пʼять років, ти готовий до цього?
Я готовий. Мені завтра виїжджати. Це все, що я можу сказати. Я не знаю як воно буде. Чесно кажучи, стараюсь над цими питаннями навіть не думати, тому що від того не легше. Бувають, звісно, різні моменти, коли «накриває» і різні думки починають у голову лізти: чи ти тут ефективний, за кого ти воюєш – за конкретну людину, чи за всіх? Тоді я просто зупиняю цей потік словами «довбана війна», переконуючись, що це найгірша річ у світі, яка тільки може бути, і ми мусимо її перейти. Не хочу над цим філософствувати і думати, шукаючи якогось логічного обґрунтування, бо його нема. Це війна. До того 40 років мене вчили, як робити корисні речі для людей, а тепер – як їх вбивати. У нас шляху назад нема, всі розуміють, що москалі не зупиняться.
Які уроки ти виніс для себе з війни?
Війна навчила мене жити без очікувань. Коли ти маєш якісь очікування і вони не йдуть за планом, то починаєш опускати руки, тобі стає важко. А так, розумієш, якщо сьогодні щось не склалося, то й нехай. Завтра буде новий день. І все, що тобі залишається – бути ефективним сьогодні настільки, наскільки можеш.
Якою ти бачиш нашу перемогу? Що для тебе буде перемогою?
Я все-таки надіюсь, що ті придурки [росіяни – ред.] розваляться. Що наступний «Прігожин» [Євген Прігожин, засновник приватної військової компанії «Вагнер» – ред.], який буде йти на москву, доведе ту справу до кінця. Я не уявляю, що може статися, мабуть, якесь чудо і я вірю в те чудо.
Інколи нам хочеться такого доторку зверху, бо коли розумієш, як ті штурми відбуваються, яку ціну ми щодня ставимо, ризикуючи… Важко пояснювати свої відчуття тим, хто не бував у наших чоботах хоч пів години. Кожен військовий, який йде на штурм – йде на смерть. Звісно, може пощастити, але попри те, він свідомо вибирає цей шлях.
Про, що краще не питати військових, аби не зранити?
Є люди, які питають, чи ти вже когось вбивав з автомата. На ці питання ти інколи сам собі не можеш відповісти, навіть якщо вбивав. Дехто нервується, коли чує «Бережи себе». Ну, бо що воно означає? Коли всі вийдуть на свої позиції, а ти втікатимеш у якісь кущі? Мені сподобалось, як моя подруга одного разу написала: «Будь пильним». Тоді кажу хлопцям, у мене є замінник на вислів «Бережи себе» (усміхається). Бувають різні ситуації, я розумію, що народ зараз дуже вразливий і їм теж важко підібрати потрібні слова.
Як краще висловити свою вдячність військовому?
Чути слова вдячності приємно, але річ у тім, як це висловлювати. Мав один випадок у Новомосковську. Збирався готувати бограч і пішов на ринок за спеціями. Обрав потрібні, даю продавчині гроші, а вона питає: «Військовий?». Кажу: «Так», і тоді жінка просто віддає мені ці приправи. Я починаю пояснювати, що мені вислали гроші спеціально на їжу, у мене все є. На що вона відповідає: «Маю принцип. Мій син теж служить. Візьміть, мені буде приємно».
Іншого разу зустрів біля смітників стареньку жіночку. Стало мені її дуже шкода. Простягнув сто гривень і кажу: «Пані, візьміть, купите собі якогось хліба». Вона глянула на мене і каже (російською): «Синок, від тебе? Та ніколи!».
Мені завжди траплялися хороші люди, які вміли дякувати і проблем з цим не було. До слова, коли був у Кропивницькому, то зайшов на комплексний обід, а мені кажуть: «У нас для вас безкоштовно». Я кажу, що маю гроші, а вони мені: «Не в тому справа». І це, звичайно, приємно. Але я ніколи не чекаю цієї вдячності від людей.
Що тобі найважче дається на війні?
Багато хто думає, що нашим найважчим моментом є поранення чи виїзди на бойові, де ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. Але насправді нам найважче психологічно – усвідомлювати, що ти покидаєш тут родину, друзів, всіх. Ти роками живеш у своїй хаті, маєш побут і все це треба лишати. Я ніколи раніше нічого з армією не мав, а тут вона посипалась просто на голову. І миритися з тим відчуттям покинутості того всього не просто. Це теж наша жертва.
Мені якось подзвонив Петро [Петро Дідула – друг, колишній колега – ред.], який був у той момент на реколекціях. Він чувся у піднесеному настрої, а я його не мав. Усі звикли, що Гриць завжди веселий, «тусить», а тут кажу: «Мене накрило. Тяжко». Наступного дня він перетелефонував, вже було краще.
Люди інколи думають, що поранення це вже все, бо його видно назовні. Насправді є ще й те, чого не видно і воно теж болить. Зараз я свідомий того, що з цим доведеться ще багато працювати, аби пройти реабілітацію.
За недавніми підрахунками американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) втрати росії в Україні досягли історичного максимуму від часів Другої світової війни. Ми також зазнаємо втрат, а кількість, ампутацій зростає. Чи не щодня бачимо на своїх вулицях людей з інвалідністю. Це все видимі рани війни, як ти сказав. Але є те, чого ми не бачимо і це свідчить про те, що нам треба над собою попрацювати. У яке суспільство хотіли б повернутися військові, і зокрема ти?
Не буду казати, у яке суспільство ми б хотіли повернутися з політичної точки зору. Я, коли повернуся з війни, то спробую зробити якийсь власний проєкт для ветеранів. Ми часто спілкуємося з побратимами на тему, що будемо робити після перемоги. Є такі, які зараз пішли воювати, а є хлопці, які воюють від початку, і я розумію, що коли люди виходять після такої системи, то дуже тяжко себе віднайти. Може, хтось і залишиться у війську, але точно не всі, тому це питання потребує рішення. Думаю, що було б корисно зробити не лише психологічні тренінги, а й короткі курси, до прикладу, як у Бізнес-школі УКУ, щоб людина могла визначитись, у якому напрямку їй рухатись далі.
Чи зустрічав ти іноземців у своєму підрозділі? Якщо так, то що їх мотивує боротися з вами пліч-о-пліч?
У нас було п’ятеро іноземців. Четверо з них я добре знав: один був із Австралії, інший з Британії, ще двоє зі США. Я спілкувався з Нейтом зі США, він універсальний солдат. Багато розповідав мені про свою службу. У нас є водій, який бере до рук сопілку – грає, скрипку – грає, акордеон – грає. Так само Нейт: міномет, то міномет, браунінг, то браунінг [кулемет Browning – ред.], «калаш», то «калаш» [автомат Калашникова – ред.] – без різниці. Коли я дивлюся на нього, то бачу спокій. Часто себе запитую, звідки воно береться? Думав, може, просто йому бракує адреналіну, чи він військовий, що не може без того жити? Але потім зрозумів – у них всередині є тверде переконання, що ця війна несправедлива. Вони, звісно, отримують ЗСУ-шну заробітну плату, яка порівняно з тим, що вони заробляли в інших бойових точках, є малою, але важливо не це. Вояків з добровольчого батальйону тут тримає відчуття несправедливості. І, коли ти дивишся на них, то це викликає велику повагу. Ми тут через те, що боронимо свою землю, а вони наші цінності поділяють. Я завжди їм за це дякую.
Розмовляла Вероніка Саврук
Текст: Діана Мотрук, Вероніка Саврук
Відео та фото: Петро Дідула
Монтаж: Андрій Папайло
