Бувають війни, які ніхто не закінчує. Вони припиняються, переносяться в інші сфери, замітаються під килим, але продовжують тліти роками або століттями. Як і в будь-якій війні, у такій прихованій бувають також зіткнення і втрати. Однією з них став для православного світу собор Айя-Софія, «тисячолітній храм» східних християн.
Бувають війни, які ніхто не закінчує. Вони припиняються, переносяться в інші сфери, замітаються під килим, але продовжують тліти роками або століттями. Як і в будь-якій війні, у такій прихованій бувають також зіткнення і втрати. Однією з них став для православного світу собор Айя-Софія, «тисячолітній храм» східних християн.
Але оскільки війна прихована, про неї воліють не говорити. Тому питання формулюються обережно і наче здалеку. Чи є скасування музейного статусу і передача Софії віруючим-мусульманам «релігійним конфліктом»? І чи є це внутрішньою справою Туреччини? І чи є до цього справа Греції, Росії, Європі, США чи навіть самому світовому православ'ю? І чи була для такого кроку якась нагальна релігійна необхідність? Або, можливо, політична? І яка ж? І чи це «втрата» взагалі? І для кого?
Другий Рим. Незручні речі
Ні, війна і не думала закінчуватися. Про це знають обидві сторони слабомороженого конфлікту. Греція з Туреччиною постійно обмінюються натяками на те, що «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Спалений грецькими демонстрантами прапор Туреччини, похоронний дзвін у момент історичного намазу, бойові навчання кораблів у спірних водах, як і агресивна реакція Туреччини, яка поспішила вивести в ці води своє наукове судно і «для безпеки» видати для супроводу військові катери. В’їдлива порада глави турецького МЗС грекам — «подорослішати» і змиритися з тим, що Константинополя немає, є Стамбул. Все це окремі намистини з довгої-довгої низки конфлікту – абияк затушованого, але так і не пережитого. І доля Софії — тільки один із численних «небойових» ударів (і втрат), які сторони наносять один одному протягом дуже тривалого часу.
Втім, у збудженому стані люди зазвичай люблять вибовкати частину правди. У словах головного турецького дипломата про те, що «Константинополя немає», звучать фрейдистські нотки — здається, турки досі не можуть перетравити те, що так жадібно і поспішно проковтнули. Незважаючи на всі етнічні чистки, вони самі так і не вірять до кінця, що Константинополя дійсно більше немає. Нагадуванням — і навіть втіленням — цього непозбувного Константинополя наче скалка стирчить посеред Міста головний храм, зведений імперією — давно покійною, але так і не зотлілою.
Сама потреба знову звершити намаз в тисячолітньому грецькому храмі — спроба психотерапії. Це, напевно, деморалізує — коли туристи у твоїй країні цікавляться не стільки, власне, твоєю країною, яка зводиться для них до чистої етнографії з географією — кухні, шмаття, блакитне море, — зате «культурна програма» включає, переважно, пам'ятники тієї культури, яка була тут до вас і була зруйнована вашими предками.
Чужі речі — такі незручні... Але треба ними користуватися — щоб ніхто не думав, що вони чужі. А якщо хто і думає — то гірше для нього, тим для нього болючіше. Презирливо-тріумфальні нотки в голосі глави турецького МЗС видають його з головою: так, це удар, так, продуманий і прицільний.
Четвертий Рим. Православні мають значення
Ось тільки по кому? Відповідь начебто очевидна — по греках і по самій історичній пам'яті, яку пасувало б якщо не підправити, то просто зачовгати ногами до невпізнання. Але вона занадто проста, щоб бути вичерпною. Вторинне перетворення собору в мечеть, як правильно зауважив патріарх Московський, — це ляпас. Але не тільки і не стільки грекам, світовому православ'ю чи навіть особисто Вселенському Патріархові Варфоломію. Погляд Ердогана спрямований поверх цих голів, поверх вод Атлантики прямо на Капітолійський пагорб. Туди, де, на думку сучасних еллінів, розташований їх нинішній Рим — Четвертий.
Для нього — як і для Другого Риму, і для Третього, — немає нічого особливого в тому, щоб викинути церковну карту на стіл Великої Політики. І це не просто комільфо — для Церкви, і не тільки православної, немає нічого незвичайного або поганого в тому, щоб бути чинником політики. Політична підтримка Греції з боку будь-якого зовнішнього партнера і союзника за замовчуванням включає підтримку грецького православ'я. І якщо ЄС вважає за краще ігнорувати релігію і релігійний фактор в політиці — саме в ігнор виродився ліберальний принцип секуляризації, як, втім, виродилися і багато інших ліберальних принципів, — то США, будучи цілком релігійною країною, не боїться мати справу з цією тонкою і вибухонебезпечною матерією.
Це стосується не тільки зовнішньої політики, а й внутрішньої. Навіть абсолютно зухвалий Дональд Трамп у найменш зручний момент — по коліно в клубах сльозогінного газу — пробрався до будівлі церкви, щоб зробити фоточку з Біблією в руках. Не через те, що він такий богомільний чи щоб порекламувати свою улюблену книгу — просто він знає, що його виборець вкрай чутливий до такого роду меседжів.
Так само й митрополит Елпідофор недаремно «засвітився» в колонах антиурядової демонстрації під гаслом BlackLivesMatter — якраз в ті дні, коли вирішувалася доля Софії, а господар Білого дому не приділяв цьому питанню достатньо уваги. На відміну від його опонента — Джо Байдена. У кінцевому підсумку, з президента так і не вдалося вичавити виразної позиції по Софії. Зате за православних заступилися обидві «перші особи» в адміністрації Трампа — держсекретар Майкл Помпео і віце-президент Майк Пенс. Якщо Трамп забув, то вони добре пам'ятають, що грецька діаспора в США велика і, головне, згуртована й політично активна.
До речі, питання про статус Софії давно мусується в США, і саме під впливом грецької діаспори. Ідея передати музей православним піднімалася неодноразово, в тому числі, на рівні слухань в Конгресі США. І «ніздря в ніздрю», паралельним курсом ішла повзуча мусульманізація Софії: спочатку окреме приміщення для здійснення намазу, потім п'ятничне читання Корану, а там і повне «переодягання» в мечеть. Як у казці про лисичку з качалочкою.
Таким чином, дещо істеричне звернення міністра закордонних справ Туреччини до греків, які «ніяк не подорослішають», виявилося адресованим поверх їх голів прямо грецьким лобістам у США. Думаю, Ердоган вважає, що йому це більше личить, ніж обмінюватися рідкими плювками з сусідами. Він змагається за контроль над регіоном з політичними важкоатлетами — зі США, Іраном, Саудівською Аравією.
Ще зовсім недавно можна було б дописати — «Росією». Але тепер, здається, ніт.
Третій Рим. Обнулення
Важко сказати, що Росія проявила повну байдужість до події — виступив Патріарх Кирил, Священний синод РПЦ ухвалив заяву, висловили свої побажання депутати Держдуми. Однак всі ці документи не справляють належного враження. З двох причин. По-перше, вони складені дещо ухильно — так, щоб ніхто не подумав, що хтось когось засуджує або пробує вплинути. Просто «глибока заклопотаність», яку «схвильована громадськість» традиційно адресує невідомо кому.
По-друге — вірніше, це, звичайно, «по-перше» — мовчання Головної Людини в Кремлі. Тільки коли факт вже відбувся, Путін — та й то не сам, через прес-секретаря, — скупо зронив, що це, мовляв, нас не цікавить, це внутрішня справа Туреччини. І навіть якщо доти хтось щось писав чи говорив, все після цих слів моментально обнулилося.
Росія опинилася в неоднозначному становищі. З одного боку, як претендент на роль лідера світового православ'я і захисника всіх православних, вона повинна була заступитися. Дати зрозуміти Ердогану, що є червоні лінії, за які заходити не можна — не дозволимо. Софія цілком могла стати такою лінією — її значення для православного світу перевершує «грецький» інтерес. Але якщо Ердоган поділив на сорок вісім думку США, вгадайте, на скільки він поділить Кремль. А вступати в бійку, в якій ти свідомо програєш, навіть якщо це праведний бій — не звичка дворових пацанів, що окопалися біля російського керма.
Кремлю дуже непросто з Ердоганом — він занадто схожий на них самих, тільки азартніший, а тому серйозно вступати з ним у полеміку небезпечно. Та ще й з такого дріб'язкового приводу. Адже мова тут не про Сирію, не про Лівію, не про Закавказзя, куди він рішуче втручається, оскаржуючи «споконвічне» російське право контролю над цими територіями.
Зате Росія отримала можливість «покарати» греків. Їй давно хотілося це зробити – образи накопичилися. А тут Ердоган сам, своїми руками — так, що Москві своїх і бруднити не довелося. Для внутрішнього споживача інформаційних виділень Соловйова зі Щипковим все так і представили — греки отримали удар у відповідь. Дарма що завдала його інша імперія.
Ні-ні, ми не зловтішаємося, — як переконує на своєму ФБ офіційний представник офіційного представництва МП в Україні протоєрей Микола Данилевич, — але ми тут з вами знаємо, за що їм (грекам) все це.
Важко втриматися, я розумію. І не тільки о. Миколай — протодиякон всієї Русі Андрій Кураєв також нагадує про те, що греки, мовляв, готові воювати з турками за свої святині «до останнього росіянина». Так само, як його колишній патрон Патріарх Кирил, який нагадував президенту Болгарії, що ви, мовляв, тут існуєте тільки завдяки росіянам, а тому пам'ятайте, нехороші діти, на чиїй крові стоїте. А спробуйте-но без нас.
Що ж, «без них» — це хороша новина. Це означає, що у Москви немає більше чи сил, чи то бажання не тільки «приростати православ'ям», а й «утримувати православ'ям» свої формальні і неформальні колонії і союзи. Вона вмиває руки у стилі Пилата: той теж заявляв, що це «не його війна».
Так що важко не погодитися з бунтівним о. Сергієм Романовим, який шле Кремлю звинувачення в зраді. Кремль, дійсно, зрадив пам'ять і традицію, що склалася в Російській імперії, залишену у спадок особисто імператором Миколою II, який оголосив себе покровителем усіх православних — причому мова йшла саме про православних на Балканах, і саме в турецькому контексті. Слід сказати, що навіть радянський уряд в цьому питанні проявив велику вірність політиці попередників, ніж «обнулений» Владім Владіміч. Тепер же політика Кремля на православному Сході, здається, обнулилася разом з його господарем.
Чи є передача Софії «релігійним конфліктом»? Популярне питання в російському інформаційному просторі, де на нього — прямо або непрямо — відповідають негативно. Ну самі подумайте: храм передали для богослужіння мусульманам в мусульманському Стамбулі, де майже не залишилося православних, у яких цей собор якщо і забрали, то півтисячі років тому, і взагалі, пора змиритися, «подорослішати» і все таке... Де тут «релігійний конфлікт»? Тут взагалі ніякого «конфлікту» немає. Не нагнітайте.
Спробу російських публіцистів дати таку лукаву відповідь і позбавити історію з передачею Софії релігійного фактора легко зрозуміти. Їм самим неприємно — і, може, незатишно — думати про те, що сталося. Про те, що Кремль не те що не програв раунд у війні, в яку давно вплутався і вів зі змінним успіхом протягом століть. Він просто не вийшов на ринг.