Війни і вибір

29 серпня, 16:08
Війни і вибір - фото 1
Одним із найбільш дратівливих кліше цієї епохи, в якому гасла замінили аргументацію, є гіпотетична відмінність між «війнами за вибором» і «війнами з необхідності». Ця спотворена та спотворююча антиномія була вперше застосована політичними лівими по відношенню до Афганістану та Іраку. Тепер вона мігрувала у праву сторону нашої політики, особливо серед солідарних «національних консерваторів», деякі з яких аплікують її до війни в Україні, яка вже йде сьомий місяць.

Джерело: First things

Джордж Вайґель

Розрізнення є фальшивим (без аналітичного користі як з моральної, так і з політичної точки зору), тому що всі війни передбачають вибір: включаючи найбільш основоположний вибір, який полягає у входженні у війну. Кожна війна є «війною за вибором», включаючи війну, яку зараз називають парадигматичною «війною з необхідності», Другу світову війну. Ви не вірите? Спробуйте цей інтелектуальний експеримент (передумова якого перегукується з новелою Філіпа Рота «Змова проти Америки»).

Республіканці-ізоляціоністи, які розмахують плакатами «Америка перш за все», висувають героя авіації Чарльза Ліндберга своїм кандидатом на президентських виборах 1940 року. Ліндберг перемагає Франкліна Д. Рузвельта, який порушує «правило Джорджа Вашингтона», намагаючись піти на третій термін, і чий Новий курс не вирішив проблеми Великої депресії. Самотній Орел приводить із собою до влади ізоляціоністський Конгрес.

Отож, що тоді відбувається? Немає Закону про Ленд-ліз і немає таємного американського конвоювання торговельних суден до Великої Британії. Немає призову, і армія США фактично розформована. Немає американського ембарго на експорт нафти та іншої сировини до Японії, немає посилення Філіппін, а Тихоокеанський флот США залишається базуватися в Сан-Дієго, а не в Перл-Харборі. Сполучені Штати обрали не вступати у світову війну, яка тоді тривала, передбачаючи, що американська свобода може співіснувати з Європою, де домінують нацисти, та Великою східноазійською сферою співпроцвітання, де домінують японці.

Подібним чином, після поразки Франції в червні 1940 року, Велика Британія могла вчинити вибір на користь прийняття пропозиції Гітлера про укладення миру шляхом переговорів, який би зберіг Британську імперію, а Німеччині розв’язав би руки в континентальній Європі. Більшість парламентської Консервативної партії, яка тоді була при владі, цілком могла погодитися на цю угоду, і герцог Віндзорський (як і Ліндберг, шанувальник Гітлера) був би радий повернутися додому та знову зайняти свій престол.

Помилкове розмежування «війни за вибором» і «війни з необхідності» можна застосувати навіть до сьогоднішньої України. Зіткнувшись з імперською манією Володимира Путіна, з захопленням Росією Криму та окупацією частини східної України в 2014 році, а також з, як багато хто вважав, переважаючою потугою російських збройних сил, українці могли шість місяців тому вибрати угоду з російським самодержцем, згодившись на міжнародно гарантований кусень української держави з центром у місті Львові, залишаючи решту країни на поглинання Росією. Теоретично цей вибір був доступний, і, безсумнівно, дехто на Заході хотів, щоб Україна прийняла цей вибір, звільняючи їх таким чином від морального тягаря вчинити свій власний вибір щодо протистояння агресії.

Але український народ не зробив вибір на користь здачі своєї нації і її суверенітету. І більшістю понад 90 відсотків вони продовжують зневажати цей вибір, незважаючи на руїну та горе, спричинені варварською війною Путіна, незважаючи на поради нереалістичних зовнішньополітичних «реалістів», таких як Джон Міршаймер, і незважаючи на те, що американські політики налякані звинуваченнями «елітаристів» у втягуванні Сполучених Штатів у те, що не є війною «необхідності», але війною «за вибором».

Вибір, який зробили українці — вибір захистити свою націю та свою демократію — ставить вибір перед рештою світу. На висоті 50 000 футів понад реальністю існують опції, які включають в себе «діалог» з Володимиром Путіним (модерований Ватиканом, на думку деяких), який би після припинення вогню відновив статус-кво до вторгнення Росії 24 лютого. Проте історія переконливо свідчить, що такі диктатори, як Путін, вважають подібні паузи лише стратегічним перепочинком перед тим, як відновити свою агресію та, можливо, розширити її (у цьому випадку на країни Балтії).

Крім того, те, що було б стратегічною дурницею, є також моральним малодушшям: мовчазна згода на зло, якого не бачили в Європі більше семи десятиліть. Українці не просять нас воювати разом з ними. Вони просять нас надати їм матеріали, необхідні для захисту їхнього суверенітету (який гарантували США, коли Україна свобідно відмовилася від ядерної зброї) і для гуманітарної допомоги. Заперечувати будь-що з цього означає гратися в боягуза.

Це є також, як могли б зауважити «національні консерватори», ігноруванням застереження великого консерватора Едмунда Берка: «Коли погані люди об’єднуються, добрі теж повинні об’єднатися; інакше вони впадуть один за одним, немилосердною жертвою в ганебній боротьбі».

Переклад з англійської спеціально для РІСУ Тараса Курильця