Служба військового капеланства в Командуванні Медичних сил Збройних Сил України була створена в лютому цього року. На той час при деяких військових лікувальних установах уже були військові капелани. Були й законодавчі підстави для того, щоб капеланство можна було запроваджувати там, де керівництвом госпіталів на те ухвалено рішення та існує запит від пацієнтів та медперсоналу.
Олександр Тереверко
Підбір кандидатів на капеланські посади в лікувальних установах було покладено на офіцера Служби військового капеланства КМС ЗСУ Олега Скнаря. Про особливості душпастирської служби він розповів кореспонденту АрміяInform.
— Підбір з подальшим призначенням кандидатів на посади капеланів був для мене цікавою і водночас відповідальною роботою, — зазначив на початку розмови Олег Скнар. — Я виїжджав на місця і проводив відверті бесіди з кандидатами, аби зрозуміти, чи може та чи інша людина сумлінно виконувати обов’язки душпастирського служіння, чи це буде пов’язано з певними труднощами. Така співбесіда давала відповідь на питання: готовий чи ні священник стати капеланом.
У спілкуванні з кожним кандидатом акцентував увагу, що основне покликання медичного капелана — це робота не лише з пацієнтами, а й з медичними працівниками, і з родичами поранених або хворих. Лікарі та медсестри виконують великий обсяг роботи, і капелан повинен розуміти специфіку їхньої діяльності, має бути готовим посприяти, допомогти, щоб людина не вигоріла, не втратила бажання працювати з пораненими.
Поліконфесійність України відбилась і на війську, воно теж поліконфесійне. Тому деякі військові колективи виявили бажання, щоби їхніми капеланами були представники Православної Церкви України, інші є прихильниками Української греко-католицької церкви, є в нас протестантські пастори, є військові капелани — імами, юдеї. З ними теж потрібно було комунікувати, аби знати про їхній досвід і готовність працювати на спільні інтереси та бути підтримкою пораненим і медперсоналу.
— …І бути військовим капеланом для представників всіх конфесій?
— Дійсно, так, — говорить мій співрозмовник. — Незважаючи на те, що кожний з нас представляє церкву, яка надала мандат для ведення капеланської діяльності, Служба військового капеланства є позаконфесійною. Отже, якщо душпастирську службу в медичному колективі очолює греко-католик, він є капеланом і для протестантів, і для мусульман, і для юдеїв. Якщо поранений пацієнт бажає спілкуватися зі священником своєї церкви, капелан зобов’язаний забезпечити таку комунікацію.
— Треба так розуміти, що капеланів московського патріархату зовсім не існує…
— Саме так, адже базовий закон, яким ми керуємося у своєму житті, забороняє представникам конфесії, керівні органи якої розташований у країні, яка окупувала частину території України, перебувати на військових об’єктах, зокрема, й у військових лікувальних установах та здійснювати якусь душпастирську допомогу, — без будь-яких умовностей стверджує Олег Скнар. — Отже, вони не мають права на отримання мандата на здійснення капеланської діяльності. Крапка.
Доводилося бачити військових капеланів і в підряснику, і в камуфльованій формі. Тому поцікавився, наскільки важливим для військового капелана в лікувальній установі бути одягненим у військовий однострій.
— Якщо капелан відвідує палати з пораненими бійцями, перебуваючи при цьому в звичайному для себе вбранні — підряснику, то це звужує для пацієнта розуміння того, що з ним спілкується представник конкретної конфесії, висловив свою думку Олег Скнар. — Тому я раджу нашим капеланам під час обходин палат з пораненими бути у військовому однострої. Це значно спростить йому спілкування з пацієнтами. Піксель на сьогодні є таким собі об’єднуючим кодом для тих, хто працює на оборону держави. Якщо ж відбувається таїнство безпосередньо в храмі, треба причастити або пособорувати, капелан може бути у підряснику. Але перша комунікація капелана з пацієнтом має бути у військовій формі.
Якщо капелан бере участь в евакуації поранених з району бойових дій, він теж повинен бути у військовому однострої і представлятись у розмові з бійцями військовим капеланом. Зазначу, що дуже важливим є момент знайомства душпастиря з пораненими, під час якого капелан повинен трохи розповісти про себе, аби в подальшому людина перед ним відкрилась, довірилась.
Олег Скнар повідав про цікавий і доволі показовий випадок.
— Певний час в одній лікувальній установі хлопці з важкою ампутацією, перебуваючи разом в одній палаті, не спілкувались між собою, — зазначив співрозмовник. — Давалися взнаки стрес і моторошні спогади боїв, під час яких вони були поранені. Так ось військовий капелан на ім’я Роман приніс із собою в палату шахи і запропонував зіграти партію. Один із поранених відгукнувся на пропозицію. І ось під час гри між капеланом і його суперником зав’язалась невимушена розмова. До неї згодом приєднались й інші поранені. Отець Роман розповів про себе, про свої уподобання у вільний час, про улюблену собаку. Й години не минуло, як хлопці повеселішали, а головне — перезнайомились і спілкувались на різні теми.
Я тішився від того, що свого часу, відбираючи з кількох кандидатів на посаду капелана одного, я не помилився. Роман дійсно виправдав мої надії, вміє словом зцілювати рани війни в наших хлопців, вселяти в них оптимізм та віру. Ба більше, вранці капелана можна побачити біля КПП. Як з’ясувалося, у такий спосіб зустрічаючи на початку робочого дня лікарів і медсестер, які поспішають на службу, він з ними знайомився, бажав гарного дня та бадьорого настрою. Він за хвилинку ще встигав повідомити про найближче релігійне свято і запросити до храму.
Олег Скнар розповідав про своїх колег, які виконують душпастирську службу в лікувальних установах з великою повагою і гордістю.
— Маю неабиякий досвід спілкування з пораненими бійцями з 2014 року, і авторитетно можу зазначити, що хлопці з фронту більш щирі в розмові з капеланом, ніж із психологом або іншим фахівцем, — запевнив Скнар. — Так, якщо священник в пікселі покликаний допомагати або сприяти, то військово-медичний капелан, зокрема, має розуміти структуру та специфіку військово-лікувальної установи, дотримуватися певних норм та специфічних правил. Перебуваючи в медичній спільноті, він має бути для лікарів, медсестер та пацієнтів не лише психологом, а й другом, братом. Не помилюсь, якщо скажу, що капелан у військово-медичній установі — учасник багатофункціонального лікувального процесу. Маючи певні богословські навички, він може визначити, чим послужити або допомогти тому самому медикові, який є на роботі цілодобово, пацієнтові, його родині.
— Своєю активною роботою з пораненими пацієнтами, медперсоналом чи не відбираєте ви «хліб» у представників служби морально-психологічного забезпечення?
— Робота з людьми — це наш спільний напрям, але у нас дещо інший вектор, — усміхається офіцер. — Якось один капелан інформував мене про те, що за місяць він звершив 35 молебнів, відслужив певну кількість богослужінь, повінчав стільки-то пар. Я йому зауважив, що все це добре, але другорядне. Капелан повинен робити акцент не на зовнішню літургійну дію, а на роботу з пораненим, повернення його з фронту. Бо фізично він в госпіталі, але його духовний стан, як правило, свідчить про те, що жахіття війни ще володіють ним. І обов’язок капелана полягає в тому, щоби ці жахіття війни вижити з-під свідомості. Для цього потрібні щоденні зустрічі з пораненим, спілкування з ним.
Під час бесіди ми торкнулися й діяльності капеланів-волонтерів, які на добровольчих засадах працюють у деяких військово-лікувальних установах і мають багато позитивних відгуків від поранених бійців.
— Дійсно, є такі віруючі люди з небайдужими серцями, які готові у вільний час підставити плече штатним капеланам і навіть перебрати на себе частину їхніх обов’язків, — зазначив Скнар. — Взагалі, капеланство — це покликання, і не кожному під силу працювати в лікувальній установі, де атмосфера насичена стражданнями наших поранених захисників. Капелани-волонтери переважно займаються соціально-доброчинною діяльністю, допомагають опікуватися соціальними питаннями військовослужбовців, зокрема членами їхніх родин, і налагоджують взаємодію з різними релігійними, громадськими та волонтерськими організаціями.
Гадаю, буде доцільно, аби до нашої розмови приєдналась капелан-волонтер Шура Вятржик, яка є керівником госпітального напряму Корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку.
— Я є віруючою і належу до Київської єврейської месіанської громади, — представилась капелан-доброволець Шура Вятржик. — З початком широкомасштабної російської агресії я прийняла для себе рішення, що маю бути в лиху годину корисною і опікуватися пораненими, які вже 24 лютого 2022 року почали надходити до лікувальних закладів столиці. Дякувати долі і Господу, добрі люди мене познайомили з Олегом Скнарем і я стала капеланом-добровольцем військово-лікувально установи. Мабуть, цей мій крок спонукав сина звернутися до військкомату. На той час Аркадію тільки-но виповнилося 18 років, і йому відмовили у призові. Те ж саме сказали в Теробороні. Але згодом він все ж таки вступив в один з батальйонів і на сьогодні перебуває на фронті у складі однієї зі штурмових бригад.
За мною і колегами в госпіталі закріпили спочатку одне відділення, а потім і друге. Намагаємось бути корисними нашим пораненим хлопчикам. Сповідуємо золоте капеланське правило «Бути поруч», але до нього додали ще своє — «І не нашкодити».
— Капелани-волонтери на чолі з Шурою дуже активно підтримали ініціативу, яка народилася у нас — соціалізувати пацієнтів-ампутантів, які пройшли певну стабілізацію і можуть пересуватися за допомогою милиць або на візочку, — додає Олег Скнар. — З цією метою ми організовуємо для поранених бійців за згодою лікарів різноманітні заходи: екскурсії до музеїв столиці, в контактні зоопарки, на вистави, спортивні змагання тощо.
Звичайно, щоб здійснювати такі виїзди, потрібно певне матеріальне забезпечення. І ось тут розкривається менеджерський талант нашої Шури та її колег капеланів-добровольців, які тільки їм відомими методами і шляхами забезпечують ці виїзди спеціальним транспортом, знаходять можливість підгодувати наших хлопців, забезпечують додатковими візочками.
Ця група капеланів з різних причин не можуть бути штатними: хтось має свою парафію, у когось є бізнес, який у той же час робить відрахування й на оборону, хтось не може наважитися на цей крок за сімейними обставинами. Але всіх цих людей Господь наділив небайдужими серцями і дуже важливою якістю — милосердям.