Віктор Єленський: «Україна перестала бути країною з найліберальнішою законодавчою практикою»
З початком нового року потребує осмислення рік 2012-й. Яким він був для українських конфесій? Теолог Юрій Чорноморець спілкується з цього приводу з провідним українським релігієзнавцем Віктором Єленським.
- Вікторе Євгенійовичу, які тенденції минулого року в релігійній сфері Ви можете виділити як головні?
- Церква живе переважно життям невидимим, тому я завжди підкреслюю, що ми можемо головного не бачити.
Але із видимих процесів, що відбулися у 2012 році в Україні, найважливішим явищем я вважаю протистояння чинної влади і релігійних організацій, різкий наступ на свободу совісті і віросповідання, поступове звуження сфери цієї релігійної свободи і віросповідання.
Деякі кроки, до яких вдалася чинна влада, не здійснювалися навіть в радянський час! Інші кроки стали такими, які наближені до радянського часу.
Україна перестала бути країною з найліберальнішою законодавчою практикою, принаймні серед пострадянських країн, якою вона була ще донедавна.
Йдеться про «закон 10221», який ускладнив реєстрацію релігійних організацій і встановив параметр контролю над релігійними організаціями, який влада хотіла встановити ще на початку 1990-х років. Зараз все це впроваджено. Всі, хто лиш може, отримав право контролю за дотриманням релігійними організаціями законодавства про свободу совісті. І очевидні спроби влади посадити релігійні організації на гачок, щоб всі вони були жорстко контрольованими і щоб ними можна було легко маніпулювати.
До цього додамо, що очевидним є ще одне дуже тривожне явище. Сьогодні відсутній механізм діалогу між релігійними організаціями і владою, який так чи інакше існував впродовж всіх двадцяти років. Такого демонстративного ігнорування прохань, звернень Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій, які демонструє нинішня влада, також не було впродовж всього періоду, починаючи з часу її заснування. Влада в кращому випадку вислуховує те, що їй говорить Рада, але не реагує на запити та звернення і чинить прямо протилежне тому, що обіцяє.
Якщо далі говорити про державно-церковні відносини, то я б ще згадав ганебну історію з поїздкою Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій до Брюсселю, яка була нахабно зірвана чинною владою. 21 березня 2012 року Рада мала провести зустрічі з першими особами ЄС, з президентом ЄС Ромпеєм, з міністром закордонних справ леді Ештон, з високими чиновниками, з представниками Конференції церков Європи, з представниками Конференції католицьких церков Європи, з благодійними інститутами… Це була дуже важлива зустріч, однак влада цю поїздку зірвала і зробила це дуже брутально і в дуже ганебний спосіб. Це щось таке, що вже виходить за межі звичайних помилок.
Йдеться про спробу жорстко контролювати всяку суспільну діяльність релігійних організацій, обмежити вихід їх на міжнародний рівень і цей вихід постійно контролювати. Звісно що на Раду здійснюється тиск з метою поставити під більший контроль діяльність цієї організації.
Це був складний рік, рік виборів, з усебічним тиском на релігійні організації. Можна багато говорити про те, де релігійні організації чинили не так, як їм належало, але в цілому вони зуміли пройти всі складні ситуації достойно.
Коли я говорю про гідну поведінку, то маю на увазі, наприклад, звернення Всеукраїнської Ради церков з приводу мовного закону, де вона оцінила закон як міну уповільненої дії, закладену під підвалини українського суспільства і просили Президента цей закон не підписувати. Це був мужній крок з їхнього боку, він як і всі інші звернення був проігнорований.
Далі було прохання переглянути закон про амністію, в такий спосіб, щоб стороною, яка просить амністувати міг би бути не тільки сам засуджений, а і люди, які мають громадську і суспільну вагу. Це прохання теж було проігнорована.
Також треба сказати про спротив тискові, який чинився на релігійні організації і який мав на меті примусити їх виступити з якоюсь консолідованою заявою на підтримку чинної влади.
У всіх цих випадках релігійне середовище вело себе достойно.
Хоча це був непростий рік і ми багато можемо почути, і читали в повідомленнях, де і як єпископи чи священнослужителі агітували за певні партії чи кандидатів. Але це були окремі явища, а релігійне середовище в цілому, і окремі церкви вели себе достойно. Це був іспит, і якщо вони не на відмінно його склали, але все-таки склали.
- Першого грудня 2011 року кілька українських Церков звернулися з відозвою, присвяченою 20-річчю всеукраїнського референдуму щодо незалежності України, і відповіддю на цю відозву стала «Ініціатива 1 грудня». Як Ви оцінює те, що за 2012 рік відбулось у зв’язку з цими процесами?
- Сама ініціатива 1 грудня – це було безпрецедентне явище. Я переглядав головні соціальні документи українських Церков. Там були, звичайно дуже сильні документи, наприклад - звернення з приводу затримання зарплати або звернення 2004 року. Я думаю, що після 2004 року «Звернення 1 грудня» – найвагоміша церковно-суспільна ініціатива і дуже дорого вартує те, що з такою ініціативою Церкви виступили. Це по-перше.
По-друге, їх відозва дала поштовх «Ініціативі 1 грудня», яка об’єднала тих, кого ми називаємо «совістю нації». І владні кола були налякані - судячи з того, що провладні публіцисти відразу почали шукати у цих людей якісь плями в біографії – що було схоже на пошуки плям на сонці, чи на розмови, хто з них чашки не миє. Налякані, тому що з’являється центр громадської сили, який дуже важко контролювати, який не належить до політичної опозиції і який може стати центром, до якого потягнуться суспільні ініціативи.
Впродовж року всі чекали, що ця ініціатива розвинеться в щось. Але мало людей уявляли, чим це щось може бути. Мені здається, що ця дискусія і надалі триватиме. Тому що у такому інформаційному суспільстві, як наше, дуже мало шансів таким людям бути почутими. А щоб перерости в ширший рух, можливо, в мережу громадських ініціатив – цього не сталося. Тому дискусія про те, чим має бути ця ініціатива і чим не має бути – ще триватиме.
По-третє, очевидно «Ініціатива 1 грудня» не обмежиться «Хартією вільної людини». Ця хартія отримала різні оцінки з боку різних людей. Мені здається, що воно не повинно заглухнути, якщо ініціатива вийде за межі кола інтелектуалів. Розумієте, в чому справа: ті цінності, про які говорить ця група, неоскаржені. Я про це весь час намагаюсь нагадати, що питання гріхопадіння – фундаментальна річ. Людина – створіння недосконале і їй не можна довіряти повної влади над людьми. Питання про те, чому одні люди хороші, а інші погані – воно завжди володіє умами. Пітірім Сорокін писав, що в часи криз суспільство, яке складається з людей і не дуже моральних, але не дуже аморальних - поляризується. В кожному разі ці люди мають домовитися про якісь правила гри і запровадити процедури, які не дадуть негативним інстинктам людини розвинутися в повну силу. Тому всі ці громадські ініціативи, які апелюють до совісті людини, до її душі, все одно мають вилитися в якісь дії, які поставили б юридичні і політичні перепони на шляху зла. Отак, мені здається. Ця ініціатива має мобілізовувати людей на протидію злу.
- Здається, що сьогодні Церкви недопрацьовують у соціальній сфері, в ідейному протистоянні злу цього світу.
- Багато говорять, що нам потрібні більш свідомі ієрархи. Але Церкви потребують перш за все набагато більш свідомих мирян. І «1 грудня» - це, по суті справи, заклик до тих, хто становить народ Божий. Ясно, що хотілося б більше активності. Але Церкви живуть в жорстких координатах реальності. Чогось не можуть «вмістити» прості прихожани, чогось не можуть собі дозволити ієрархи.
Але якщо ієрархія відчуватиме напруження знизу і це напруження буде їх кликати до більшої соціальної відповідальності, то вони, звісно, теж будуть зміщуватися в цьому напрямі.
- Давайте перейдемо до розмови про життя конкретних конфесій. Які важливі події Ви б відзначили у житті українського православ’я у 2012-му році?
- Я гадаю, що більшість православних із задоволенням зустріли повернення митрополита Володимира до керування УПЦ і позитивно ставляться до тих перестановок, які він в Церкві зробив. Можливо, не очевидно сьогодні, що саме це - головна подія 2012 року, бо історичне значення деяких подій стає очевидним через два-три роки. Взагалі, ми не можемо знати деяких речей. Може, в 2012-му були створені якісь шедеври богословської думки, а може, зараз створюються богословські школи. Ми бачимо тільки те, що лежить на поверхні. Але ми бачимо очевидні позитивні тенденції: бачимо зміну, наприклад, стилю керування в Київській митрополії, те, що почали інакше ставитись до священика, який перестав бути «пилом на чоботях архієрейських». Більш фундаментальні речі ми може побачимо пізніше, через два-три роки. Чому б і ні?
- А в інших гілках українського православ’я - в УАПЦ, в УПЦ КП, на Вашу думку, були помітні позитивні чи негативні тенденції?
- Нічого особливого не пам’ятаю.
- Яким був 2012-й для УГКЦ?
- Було кілька священиків греко-католицьких, які агітували, наприклад, за Дубневича. Але і тут є багато перебільшень. Наприклад, виходить стаття, в котрій пишеться, що в списку «Батьківщини» було два викладача УКУ (Українського католицького університету - ред.). І один навіть – голова комісії у справі мирян Юрій Підлісний, а інший – я. Але я не греко-католик. А Підлісний – мирянин. І треба знати соціальну доктрину Церкви: миряни мають право займатися політичною діяльністю. Викладач Українського католицького університету – не конче має бути страшно аполітичний персонаж. Навпаки, про високе покликання політиків багато говорив кардинал Любомир у своїй аудіо книзі кілька років тому…
Цікаво, що 2012-й підтвердив таке явище: в принципі суспільство схильне обговорювати такі відхилення від норм моралі, пов’язані з церковними служителями, які б легко прощало всім іншим верствам населення. Тобто Церква все ще сприймається у суспільстві як ідеальний тип, як інститут, до якого бруд не має липнути. Це триває вже двадцять років. Мені здавалося завжди дуже предметним, що велику увагу привертають факти співпраці релігійних діячів із колишнім режимом, але в той самий час ніколи не виникало питання про співпрацю архітекторів, письменників. Тому що до Церкви підвищені вимоги, підвищений інтерес. Церкви мали б враховувати цей факт: суспільство висуває до них особливі вимоги, в тому числі активніше боротися із недоліками, слідкувати за чистотою власних дій та слів.
- 2012-й для українського протестантизму – Ваша думка?
- Я уважно стежив за тим, що відбувається й у протестантизмі взагалі і особливо серед харизматів. Я не можу сказати, що сталося щось особливе.
- Підходимо до прогнозів на 2013 рік.
- Мені здається, ми побачимо більшу солідарність релігійних організацій, особливо - найбільших Церков у їхньому намаганні протистояти звуженню релігійної свободи, яке зараз очевидно відбувається. Бо мені здається, що влада перейшла якісь межі, які не можна переходити. Церква їм цікава тільки тоді, коли вона виявляється пов’язаною з політичною опозицією, або з процесами, які заважають владі. І вони вже почали жити не відчуваючи страху, і вони почали робити речі, співмірні з тим, що творив радянський режим – і це не може не викликати спротив. Ми живемо в суспільстві, яке можна налякати, але під асфальт вже не закатати.
Також я думаю, що в наступному році будуть якісь солідарні зусилля християн в Україні, спрямовані на підвищення рівня богословської освіти і науки про релігію. Адже все, що відбувалося в минулі роки, не може дати якісного прориву в цій сфері. Будемо на це сильно сподіватися.
Інтерв’ю взяв Юрій Чорноморець
