Простий сільський хлопець з бідної родини, але дуже талановитий і беручкий до навчання, поїхав до Львова, щоб вивчати малярство і музику, а щоб оплатити науки, працював у наймах, їздив селами і розмальовував церкви. Працював зі знаменитими художниками Ковжуном і Осінчуком, якийсь час вчився музики у Станіслава Людкевича.
Побачила світ книга «СПОГАДИ: Патріарх Димитрій (Ярема) - пастир, патріот, дослідник». Вона містить і спогади самого предстоятеля Української автокефальної церкви, і присвячені йому розповіді близьких людей, церковних та культурних діячів. З цих сторінок проглядає постать напрочуд світла, гармонійна, з трепетною душею митця (був знавцем українського іконопису та церковного співу, розмальовував церкви та писав музичні твори і жив надією у відродження української Церкви). Він став першим у часи горбачовської весни, хто наважився відійти від Московської православної церкви: 19 серпня 1989 р. у львівському храмі Св. Петра і Павла о. Володимир Ярема проголосив про вихід з-під московської юрисдикції.
Майбутній Патріарх наймитував, аби оплатити навчання
...Патріарх Димитрій (в миру - Володимир Ярема) був родом з Надсяння. «Моїм селом Глідном пливла дуже приємна річка Баричка, притока Сяну, - згадував він, - де водилась риба. Береги порослі вільхою, вербами та незвичайно багатим зіллям. Все було чисте, пахуче, просто рай... Село тяглося понад рікою 5 км. Дуже цікаві «далекі» подорожі відбувалися в мене на татових руках. ...Отже, мої рідні терени відрізали до Польщі разом з княжими містами Перемишлем, Ярославом, Сяноком. Віддали всю ріку Сян, яка згадується досі в національному гімні. А над Сяном була в нас своя Україна. Всюди видно було куполи церков, всюди лунала українська мова, люди ходили у вишиванках і боролися, щоб втримати свої околиці для України...».
Простий сільський хлопець з бідної родини, але дуже талановитий і беручкий до навчання, поїхав до Львова, щоб вивчати малярство і музику, а щоб оплатити науки, працював у наймах, їздив селами і розмальовував церкви. Працював зі знаменитими художниками Ковжуном і Осінчуком, якийсь час вчився музики у Станіслава Людкевича.
Йому довелось служити у польському і радянських військах, пережити німецький полон, примусове переселення. Під час війни одружився, народилася перша дитина. А після війни закінчив навчання у семінарії, яке розпочинав ще за порадою і рекомендацією митрополита Шептицького. «Думав я, мабуть, подібно, як Костельник, - що церкву треба якось рятувати та зберегти. Все ж таки наші священики порівняно з російськими були більш інтелігентними, видно було їх освіченість», - писав він. Тож після ліквідації УГКЦ і її переходу у підпілля майбутній патріарх залишився з тими, хто прийняв перехід під владу Москви як вимушений крок для збереження української Церкви. У 1947 р. він був висвячений у сан священика.
Сховав книги у псячій буді, аби не злостити дружину
...Отець Володимир був батьком великої родини - у нього було семеро дітей, яких виховував побожно і скромно. «Батьки старалися влаштовувати нам веселі свята, - згадує донька п. Ганна Береза. - На Миколая, наприклад, вікно в кімнаті відкривав ангелик, а під хатою товкся чортище, бо ми були не завжди чемні. І даруночки отримували наче з самого неба. А які зірочки, «павуки», ланцюжки і паяцики з яєць робив тато разом з нами із соломи і кольорового паперу!
Тато заохочував до читання і купував книжки, коли бував у Львові. Мама сварилася, бо грошей завжди бракувало, а тато не міг пройти повз цікаву книжку. Тож одного разу сховав книжки у собачу будку, щоб не злостити маму, але на ранок пес витяг клунок і розкидав книжки по подвір’ю. Мама уже лише сміялася».
Священик Ярема працював у кількох парафіях на Львівщині, і скрізь його любили й поважали за щирі проповіді, організаторські здібності, людяність. Зі спогадів Марії Ковальчук із церкви Св. апостолів Петра і Павла: «Мене вражали щирість у ставленні до людей, відданість і релігійність цього молодого священика, його дружини та діточок. Я це бачила вперше і, мабуть, востаннє за все своє життя. ...Його мрією було поїхати у Київ і Канів. Приїхали ми - семеро осіб - до Канева. Отець плачуть, як мала дитина, сльози котяться, як горох, самі. Він цієї миті чекав дуже давно і не міг повірити, що здійснилася його мрія. Зайшли до музею, а він все сам розказує, читає вірші і поеми напам’ять.
Ще одне мене вразило в особистості патріарха - то його смиренність. Пам’ятаю, як відкривали церкву Різдва Богородиці у Брюховичах. На Великому вході всі отці ідуть із високо піднятою головою. А наш - смиренно опустив голову».
Згадує п. В. Маркович, донька: «За 1989-1993 рр. він уже якось звикся з тим, що багато хто, навіть добрі приятелі, відвернулися від нього лише за те, що не хотів іти в УГКЦ, а твердо стов на позиціях українського православ’я. Йому писали прогрозливі листи, обзивали у транспорті, плювали услід і навіть били. Я не раз дивувалась, як терпеливо він усе зносить, а навіть намагається спокійно пояснювати, чому саме він став на шлях УАПЦ».
Його тіло залишалося теплим впродовж усієї ночі...
...Отцю Володимиру - 77 років. Єпископат УАПЦ звертається до нього із проханням прийняти патріаршество. Неформальним лідером він був і раніше, відколи першим в Україні відійшов від Москви. Згадує п. Віра Маркович: «Я казала, що хрест той буде заважкий для нього, що треба мати дипломатичний досвід патріарха Мстислава, аби триматися на висоті при теперішньому стані в Україні, а він надто наївний та довірливий. Тато сказав, що молиться безперестанно, аби Господь це відвернув. ...Тато часто сидів сумний і навіть плакав. ...Ми знали, що багато людей будуть насміхатись і обмовляти його.
23 серпня 1993 р. о. Володимир Ярема приймає монаший постриг. «Серед найважчих переживань мого життя, - читаємо у статті архієпископа УАПЦ
І. Ісіченка, - був постриг о. Яреми. Його відправляв архієпископ Петро Петрусь пізно ввечері 23 серпня 1993 р. у Петропавлівській церкві. Отець Володимир, який став того вечора Димирієм, тримався мужньо, зосереджено. Але, мабуть, ніколи чин постригу так не нагадував похорону. Трагічне відчуття посилювало голосні ридання одного з родичів, який увірвався до храму й намагався переконати присутніх змилосердитися над старцем. Я до смерті не забуду цих ридань...
...Для нас завжди залишиться загадкою вся складність внутрішньої боротьби, що відбувалася в серці майбутнього патріарха, коли він зважувався взяти на себе такий неймовірно важкий хрест. Мені здається, що вирішальним мотивом було почуття батьківської відповідальності за єпископів, священиків і мирян. Не міг кинути їх напризволяще.
Я можу засвідчити, що для майбутнього Патріарха, як і для відданої йому родини, постриг, хіротонія й інтронізація були не винагородою, а хресною дорогою в найбуквальнішому сенсі».
У Львові лунало радісне: «В нас велика слава нині - Патріарх на Україні». Сам же патріарх опинився на 17-му поверсі нового будинку на околиці Києва, без канцелярії і матеріального забезпечення. Нерідко бувало таке, що бракувало найелементарнішого, і тоді старенький глава української Церкви перебивався макаронами, а по молоко спускався пішки, коли не було світла. На лекції і прийняття патріарх часто їздив у громадському транспорті, підібгавши під плащ поли ряси...
Патріарха не стало у 2000 році. Він помер уві сні, і його тіло залишалося теплим впродовж усієї ночі. «Лікар сказав, що в його практиці таке зустрічалося кілька разів, і це свідчить про велику віру людини», - ділиться донька Ганна.
Поховано патріарха Димитрія в стіні храму Апостолів Петра і Павла у Львові.
Катерина ЛАБІНСЬКА