Випробування віри: рятування євреїв українськими та вірменськими душпастирями під час Другої світової війни
В основу цього дослідження покладені реальні документи із архівів КДБ, вивчення яких стало можливим лише завдяки політиці відкритості, яку останніми роками веде демократичне керівництво незалежної України.
30 червня 1941 року Львів було окупована військами нацистської Німеччини. Окупація тривала три довгих роки. Надії галичан на спокійне майбутнє одразу розвіялися, а життя ще більше погіршило. Сталінські репресії змінилися нацистським терором, спрямованим проти мирних громадян. Уже з першого дня окупації почалися переслідування на політичному й національному ґрунті. Основною мішенню нацистів стали комуністи і євреї. Відповідно до своєї расової ідеології нацисти проводили політику поділу місцевого населення на так зване “арійське” і “неарійське”. Як наслідок такої сегрегації — у Львові та інших галицьких містах створювалися єврейські гетто, куди гестапівці й створена німцями місцева і єврейська поліція методично переселяли всіх корінних і приїжджих євреїв.
Фашисти навмисно створювали в частини місцевого населення ілюзію расової переваги, нацьковуючи один на одного дружні народи, що століттями мирно співіснували. Така політика «поділу й володарювання» була властива всім тоталітарним режимам й іноді справляла вплив на підсвідомість натовпу та призводила до міжнаціональних зіткнень і єврейських погромів. Як приклад можна навести описані численними свідками сумновідомі події, що сталися у Львові 1 липня 1941 року. Того дня, після відходу радянських військ, у трьох львівських в’язницях було знайдено тіла тисяч розстріляних арештантів, переважно місцевих жителів. Серед загиблих в’язниці «Бригідки» був і канонік львівської вірменської церкви о. Адам Богданович. Цей жорстокий злочин, вчинений радянськими тюремниками, було дуже «вміло» використано німецькими окупантами для розпалення міжнаціональної ворожнечі серед городян. Нацисти оголосили, що керівництво львівських в’язниць, яке було винне за масове вбивство арештантів, складалося нібито лише з осіб єврейської національності. Ця провокаційна звістка миттєво поширилася містом, викликавши обурення родичів загиблих, що вилилося в першу хвилю єврейських погромів.
Однак варто зазначити, що більшість місцевого населення Галичини, включаючи інтелігенцію і всі церковні конфесії, рішуче засуджували такі провокаційні акції, усіляко виявляючи співчуття й надаючи реальну допомогу переслідуваним співгромадянам. Користуючись своїм особливим релігійним статусом, галицькі священики з ризиком для власного життя допомагали єврейським родинам переховуватися від нацистських переслідувань. Ось що розповіла працівниця собору св. Юра сестра Володимира Максимів, що завідує криптою, де поховані великі духовні світочі. «Інколи трапляється, що відвідувати крипту приїжджають євреї, чи то з куточків України, чи то з Ізраїлю, чи з тих країн світу, де вони проживають, для того, щоби подякувати покійному і все ж живому у Вічності митрополиту Андрею Шептицькому за надання допомоги тоді, коли вони були переслідувані нацистським режимом. Митрополит робив це дуже щиро. Наприклад, у нас побував Адам Ротфельд, котрий ще кілька років тому виконував обов’язки міністра закордонних справ Польщі. Під час нацистських переслідувань він був скерований з іншими єврейськими дітьми до Польщі і таким чином був урятований митрополитом як маленька дитина. Також кілька місяців тому тут теж прибув один єврей, прізвище нажаль не пам’ятаю, котрий спитав, де похований митрополит, і почувши, став на коліна й часами молився на його могилі, дякував за те, що митрополит зробив тоді для нього. Також приїжджали військовослужбовці ізраїльської армії, які так само були зацікавлені митрополитом».
Про діяльність галицьких священиків, що рятували безневинних людей від переслідувань фашистів, написано чимало, але багато чого ще невідомо. Скажімо, мало хто знає, що за прикладом українських греко-католицьких і римо-католицьких священиків, священики й парафіяни Вірменської церкви Львова також допомагали галицьким євреям уникнути жахливих переслідувань. Нагадаємо, що сам головний рабин Львова під час окупації переховувався у резиденції митрополита Андрея Шептицького, на території греко-католицького собору Св. Юра. Про те, що інші члени його родини переховувалися у католицьких священиків, рабин Давид Когане згадує у своїй знаменитій книзі про жахи львівського гетто. Однак тільки після війни стало відомо, що секретар Вірменської церкви Львова о. Казимир Ромашкан, що був цинічно обвинувачений співробітниками НКДБ (російською мовою НКҐБ) у зв’язках із гестапо і засуджений 1946 році на 15 років сибірської каторги, ризикуючи власним життям, усю війну переховував у своєму помешканні на території вірменського кафедрального собору 15-літню дочку Берти Когане й видавав її за свою власну племінницю Христину. За що згодом і був визнаний гідним почесного звання — Праведник Світу (порядковий номер YVA, О-3/2541).
Багато фактів переховування євреїв львівськими вірменами через закритість радянських державних архівів стали відомі тільки сьогодні. З’ясувалося, що вірменські священики і віряни переховували єврейські родини майже по всіх деканатах і парафіях львівської митрополії. Ця тема нині мало вивчена українськими вченими й чекає своїх дослідників. А ось польські джерела, ґрунтуючись на даних католицьких архівів, наводять багато прикладів порятунку євреїв саме вірменськими священиками. У числі переховувачів єврейських родин названо: настоятеля Станіславського вірменського деканату о. Леон Ісаакович, настоятель Кутського деканату о. Самуїл Манугевич, що два роки переховував від німців місцевого рабина, а до того від співробітників НКДБ — місцевого священика УГКЦ о. Романа Закревського; з Городенки (Івано-Франківська обл. — Авт.) о. Казимир Рашко — вірмени очолюваної ним парафії масово переховували родини своїх єврейських сусідів. Влітку 2008 року, перебуваючи у творчому відрядженні в областях Західної України, автор записав кілька розповідей про переслідування і порятунки євреїв місцевими жителями. Ось що розповіла пані Ганна Кривцова (Луцька), свідок і мешканка маленького гуцульського містечка Кути, що на річці Черемош: “Мій сусід, вірмен Мико Мойзесович, і його дружина вірменка Ганецька, з самого початку війни сховали 12 євреїв — родини лікаря, адвоката, дантиста разом із дітьми. А у 1944 році, коли залишалося двадцять днів до звільнення, їх схопили. Хтось підслухав, що розмовляють єврейською. Але коли їх забирали, вони між собою домовилися і сказати гестапівцям, що «євреї прийшли на одну ніч». Тоді хазяйку Ганецьку відпустили. Вона поїхала в Коломию в гестапо, там мешканка із Кутів, німкеня пані Гретхель варила гестапівцям, вона врятувала цього Мико Мойзесовича, однак сусідів євреїв урятувати не змогла, їх розстріляли. Але через два місяці спалили дім Мойзесовечей, вбили дружину Ганецьку й старшу дочку Галину. Залишившись із молодшою дочкою Ромою, Мико не захотів більше будуватися на старому попелищі, що нагадувало про загибель близьких йому людей, і переїхав із Кут”.
Формою допомоги вірменських священиків єврейським родинам, крім прямого переховування, було хрещення євреїв. За роки окупації львівські греко-католицькі священики хрестили і виписали євреям велику кількість християнських метрик. Тільки сам вікарій львівської архидієцезії Діонісій Каетанович, за даними львівського гестапо, видав власноруч сотні метрик. Багато авторів, у своїх статтях посилаючись на документи допитів гестапівських і радянських слідчих, називають видані священиками Вірменської Католицької Церкви метрики «фіктивними». Однак священики так не вважали.
Процедура прискореного хрещення для дорослої людини полягає в тому, що перед здійсненням Таїнства хрещення відбувається наречення імені на честь когось із християнських святих. При цьому можна вказати будь-яку національність, у цьому разі вказувалося характерне вірменське прізвище. Саме графу про національність у метриках вважалася нацистами «фіктивною», тобто такою, що не відповідає дійсності. Однак усі християнські священики без винятку дотримуються єдиного церковного правила, заснованого на Біблії, згідно з яким при хрещенні національність не враховується. Тому запис національності в метриці для священика будь-якої конфесії є необов’язковою формальністю і указується в типовому формулярі за усною заявою охрещеного, без пред’явлення будь-яких документів. У такий спосіб видані євреям метрики практично нічим не відрізнялися від метрик, виданих, скажімо, вірменам.
У результаті цієї церковної акції в Галичині з’явилося багато євреїв з типово вірменськими прізвищами. Нагадаю, що в дорадянські часи, в тому числі й у період німецької окупації Галичини, церковні метрики були підставою для одержання нового паспорта або посвідчення особи. Маючи на руках метрику, можна було легалізуватися й одержати так звану розпізнавальну карту, дійсну під час німецької окупації. Так, наприклад, у палаці латинського єпископа мешкав відомий львівський лікар єврейського походження професор В.Елмор, він мав розпізнавальну карту на типове для Галичини вірменське прізвище Теодорович. А через багато років після війни за розповіддю голови Федерації вірменських громад Польщі Мачея Богусевича, якось до нього у Варшаві підійшов його єврейський однофамілець і розповів історію про те, як його батьки одержали це прізвище завдяки вірменській метриці, виписаній в окупованому Львові.
Хрещення й видача вірменськими священиками євреям християнських метрик було справою не примусовою, а суто добровільною. Інше питання: чи змінили б євреї свою національність і віру в мирний час, а не через зовнішні чинники, що створилися, коли б потреба було обирати між життям і смертю? Відповісти однозначно не можна, питання дискусійне, але можна навести безліч прикладів, коли під час окупації християнські метрики врятували життя багатьом безневинним людям. З християнською метрикою на руках, можна було не боятися вуличної облави, що її влаштовували гестапівці.
До вірменських священиків за роки окупації зверталися за християнськими метриками не тільки євреї, а й вірмени-атеїсти з числа переселенців «радянської хвилі» 1939-1941 рр., також переслідуванні нацистами через зовнішню схожість із євреями, за що вони ставали жертвами вуличних і квартирних облав. Наприклад, “радянська” вірменка, уродженка Ашхабаду, Гоарине Бабаєва, через зовнішню схожість із єврейкою була схоплена поліцією Львова й просиділа у в’язниці гестапо два місяці, марно намагаючись довести свою національність. От розповідь Гоарине Бабаєвої, що на собі витримала жахи й приниження, яким піддавалося цивільне єврейське населення Львова: «Проживаючи в окупованому місті Львові, я переслідувалася німецькими каральними органами, які вважали, що я за національністю єврейка, а не вірменка. Кілька разів створена німцями єврейська поліція вимагала від мене сплатити контрибуції, але я відмовлялася виконати їхню вимогу, заявляючи, що я вірменка, пред’являючи на підтвердження паспорт, де вказано мою національність. Але мені не вірили. Згодом, 24 грудня 1941 року, єврейською поліцією я була затримана й передана гестапо. Мене заарештували й під вартою я перебувала у в’язниці по вул. Лонського до березня 1942 року». Випущена за клопотанням близьких з гестапівської в’язниці, заядла атеїстка Гоарине Бабаєва прийняла остаточне рішення — негайно охреститися, щоб уникнути подальших переслідувань і арештів. Гоарине Бабаева охрестилася з дочкою у вірменському кафедральному соборі й одержала з рук о. Казимира Ромашкана рятівну метрику на себе й на свою дванадцятирічну дочку Віолету. З отриманням християнської метрики, згадує постраждала, переслідування одразу припинили.
Однак у 1943 році на вікарія Діонісія Каетановича донесли, він потрапив під підозру і був заарештований гестапо саме за хрещення і видачу вірменських християнських метрик євреям. При цьому співробітники гестапо вилучили з канцелярії вірменської церкви всі метричні книги останніх років для звірення записів. Мотив арешту вікарія — “переховування євреїв” — вважався, за німецькими окупаційними законами, дуже серйозним злочином. Саме тому гестапівці пішли на надзвичайні заходи — арешт вищого єрарха Католицької Церкви. У зв’язку з гучним арештом настоятеля вірменської церкви митрополит Андрей Шептицький, що тимчасово опікувався справами вірменської церкви, негайно через папського нунція в Берліні довів до відома Ватикану про те, що трапилося. Увесь час, поки йшло розслідування, вікарій Каетанович перебував у будинку ізолятора львівського гестапо. Тим часом, не очікуючи результатів дипломатичної переписки, митрополит Андрей Шептицький самостійно почав переговори із представниками місцевої німецької влади, наполегливо вимагаючи якнайшвидшого звільнення вікарія. Певні кроки також уживали єрархи Вірменської Церкви і родичі арештованого вікарія, стурбовані різким погіршенням стану його здоров’я. Для звільнення вікарія капітула львівської вірменської церкви виділила гестапівцям величезний викуп у вигляді грошового хабара.
Багатьом сьогодні здасться це неймовірним, але метод вимагання та здирництва був дуже типовим для німецького гестапо — найкорумпованої структури ІІІ Рейху! Сприяло корупції те, що саме гестапівцям було доручено одноосібно й безконтрольно займатися збором «контрибуції» у єврейського населення окупованих територій. Це породжувало величезні службові зловживання, а сам процес «вилучення» контрибуції супроводжувався нахабним цинізмом і наругою над особистістю. Серед прийомів вимагання найпоширенішими були шантаж і захоплення заручників. Так сталося з вірменським вікарієм о. Лечеком Прелинським, що помер 1942 р. у концтаборі Дахау, і вікарієм Лисецької парафії о. Станіславом Ласкі, що загинув 1944 р. в концтаборі Маутхаузен. Пам’ятаючи про це, секретар вірменської церковної канцелярії о. Казимир Ромашкан передав гестаповцям через їхнього агента Роберта Руппа грошовий хабар розміром 120 000 злотих. Сума як на ті часи «астрономічна»: досить зазначити, що річний податок львівської вірменської архидієцезії становив 35 000 злотих. Посередником в угоді з гестапо виступила сестра вікарія Каетанович Яніна. А от як коментує звільнення Каетановича сам співробітник львівського гестапо Роберт Євгенович Рупп на допиті в УНКДБ Львівської області: «Через те, що Ватикан з німецьким урядом у Берліні мав договір про те, щоб нікого з католицьких священиків не торкати, а в кожному випадку мати переговори безпосередньо з Римським Папою для того, щоб, якщо буде потреба домовитися про кожного окремо з німецькими правлячими колами...». Чи знав про це начальник львівського гестапо? Як з’ясувалося, начальник гестапо був прекрасно обізнаний щодо статусу недоторканості вікарія вірменської церкви. Ось що розповідає далі Роберт Рупп: «Начальник Львівського гестапо знав про те й, побоюючись бути притягнутим до відповідальності за порушення цього договору, звільнив Каетановича, довівши до відома Гіммлера про діяльність Каетановича».
Таким чином, навіть з коротких розповідей очевидців подій та уривків зі слідчих документів, можна скласти уявлення про величезні масштаби національної катастрофи, яку довелося пережити етнічному єврейському населенню Галичини в роки нацистської окупації. З тих же джерел довідуємося про те, як церковнослужителі й прості люди різних релігійних конфесій і національностей, у тому числі й вірмени, безкорисливо намагалися допомогти й допомагали безневинним єврейським родинам уникнути жахливих переслідувань і смерті від рук нацистських злочинців.
Самвел АЗІЗЯН
здобувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
