Цьогоріч Миколаїв став другим містом після Києва, де експонуються роботи переможців XVII Міжнародного фотоконкурсу газети "День". Виставка відбувається на базі Миколаївського обласного краєзнавчого музею "Старофлотські казарми". Серед порізно представлених світлин можна виокремити коло робіт, об'єднаних спільною темою – віра у часи війни.
У Миколаєві завершилася XVII Міжнародна фотовиставка газети "День", частина робіт якої знайомить з багатоманітними виявами віри у житті суспільства воєнної доби.
Цьогоріч Миколаїв став другим містом після Києва, де експонуються роботи переможців XVII Міжнародного фотоконкурсу газети "День". Виставка відбувається на базі Миколаївського обласного краєзнавчого музею "Старофлотські казарми". Серед порізно представлених світлин можна виокремити коло робіт, об'єднаних спільною темою – віра у часи війни.
Сотні світлин у великій музейній залі нагадують вікна багатоповерхівки, за якими вирують такі схожі і в той же час неповторні людські життя. Проте серед сюжетів усміхненого дитинства, політичних баталій, «ликів» можновладців без масок та унікальних миттєвостей живої природи, погляд мимоволі зупиняється на роботі «День виходу із Дебальцевого» військового фотокореспондента Олександра Клименка. Зображення просте і приголомшливе водночас: біля білої цегляної стіни – кілька дерев’яних трун, через великі щілини погано пригнаних, неструганих дощок видно тіла загиблих воїнів. Вихід із Дебальцевого завершився для них спорядженням у останній путь у морзі Артемівська.
«Це жахливе явище, якийсь сюрреалізм. Там були вдягнені солдати, які тільки-но вийшли із Дебальцевого, тільки-но загинули. Від смерті пройшло 5-6 годин, може, доба. І це фото є. Воно дуже важке, вражаюче, на мій погляд», – так згадує фотокореспондент обставини зйомок в інтерв’ю «Громадському радіо». «Війна – це смерть», – дає власне лаконічне визначення лихоліттю майстер.
Про те, що в основу ратного подвигу, захисту Вітчизни, навіть, на перший погляд, буденного виконання військового обов’язку, закладена первісна здатність до самопожертви, пересічна людина навіть в умовах військового часу воліє не думати. Тому особливої уваги, на нашу думку, заслуговують світлини, що пробуджують приспану свідомість. Одна з таких фотографій – робота Володимира Тарасова «Остання шана». Як святиню, стоячи навколішки край траси, зустрічають вбитих у зоні АТО воїнів. Уважно придивившись, бачиш, що останню шану героям віддають зовсім молоді люди – школярі, хлопчики і дівчатка, що, напевно, їхали разом у шкільному автобусі. Відрадно, чути думку Ольги Сулими, такої самої учениці, яка відвідала фотовиставку у Києві і також вподобала цю світлину.
«У Києві ми живемо як в паралельній реальності», – розповідає дівчинка журналісту «Дня». «Серед моїх однолітків ще майже ніхто не мав у житті таких втрат. Поки тут все спокійно, там помирають люди. Ми маємо усвідомити це й підтримувати наших військових та їхні сім’ї. Нам сьогодні дуже не вистачає щирого співчуття. Не треба пафосних меморіалів – потрібна пам’ять про тих, хто віддав свої життя, й любов до живих».
«Чистий четвер» Павла Паламарчука – центральна світлина в експозиції. Вона руйнує стереотипи про нормативне ставлення Церкви до воїнів-захисників та священиче служіння в цілому. На фотографії зафіксована унікальна подія – звершення єпископом УГКЦ чину омовіння ніг учасникам АТО. Цей священний обряд сходить до євангельської традиції, що бере свій початок від «Таємної Вечері», коли Ісус Христос омив ноги своїм учням. У багатьох християнських церквах у Великий четвер архиєрей здійснює омовіння ніг 12 священикам.
Нагадаємо, минулого року, у Страсний четвер, у львівському гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла владика Михаїл (Колтун), головний військовий капелан УГКЦ, омив ноги 12 пораненим бійцям.
Саме світлина «Чистий четвер» має великий резонанс серед відвідувачів виставки. Тетяна Губська, старший науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею, дослідниця історії військового духівництва у регіоні, висловлює своє бачення: «Як нині розповідають, молоді воїни-учасники священнодійства настільки хвилювалися, що ледь не втратили свідомість. Тільки уявіть собі, ці юнаки пройшли крізь пекло, де панувала сама смерть, вони ховали своїх друзів, пережили такий біль, який неможливо комусь передати... І тут така унікальна подія. Не просто священик, архиєрей вмиває і цілує їм ноги. Єпископ виказав пораненим воякам найбільшу пошану, святу пошану. Я навіть не знаю, чи було таке під час Російсько-японської чи Першої світової війни».
У «Книзі відгуків» Олена Пачевська пише: «Об’єднання віри в Бога і патріотизму, ось що спасе Україну. Завжди думала про це, і це фото, як ніякі інші, передає цю думку».
Світлини Євгена Сосновського «Благословення. Маріуполь», «Молитва. Маріуполь», «Я - Донбас» та Івана Антипенка «З вірою у серці», з одного боку, підкреслюють, що ще один фронт боротьби із зовнішньою агресією проходить на Півдні України. Цей фронт не завжди має фізичні обрії. Громадський діяч і фотограф із Маріуполя у коментарях газеті «День» з біллю наголошує на важливості духовної боротьби за серця місцевого населення. Його роботи підкреслюють необхідність суспільної солідарності та спільної віри в українську державу.
З другої сторони, названі фотографії продовжують тему духовної опіки Церкви над українським воїнством. Примітна деталь світлини Івана Антипенка, зробленої на Херсонщині, у руках бійців католицькі хрестики з вервицею, широко відомі українцям ще за часів Майданіу.
У кадр львівської журналістки Соломії Коштури – фотографія «Перед боєм» – потрапив момент, як бійці йдуть молитися у прифронтовій каплиці. Вона глибоко врита у землю, неподалік стоїть поклінний хрест. Святиня має купол, над її входом висить прикрашена рушником ікона. Дерев’яний дах каплиці оздоблений красивим різьбленням, важко повірити, що знаходиться вона біля села Трьохізбенка, Луганської області. Ця світлина та інші роботи авторки підштовхують до висновків, що тільки глибоко віруюча людина має усвідомлені духовні потреби та в умовах бойових дій спроможна звести заради спілкування з Богом маленький храм.
Старовинна ікона Богородиці та вояк «Правого сектору» – головні герої фотополотна «Сила і віра» Віктора Ковальчука. Вражаюча зовнішня подібність до українського козака бійця добровольчого батальйону підкреслює історичну та духовну наступність у справі оборони віри та Батьківщини. Як відомо, захист віри та вітчизни – два основних покликання українського козацтва у давнину. Древній образ Божої Матері зі сувоєм у лівій руці, який, вірогідно, належав до деісусного ряду іконостаса певного християнського храму, символізує молитовне заступництво Богородиці за український народ та його воїнство перед Царем Небесним.
«Віра без справ мертва» – один із загально відомих християнських постулатів. З нашої точки зору, символічне тлумачення цієї аксіоми представив Олег Батрак на фотографії «Захист». На Михайлівській площі, у серпні, українські волонтери спільними зусиллями сплели 500 квадратних метрів маскувальної сітки. На світлині поєднані два об’єкта: дзвіниця Софіївського собору, що здіймається в небо, і маскувальна сітка на бруківці. Дзвіниця символізує Божественну підтримку, а захисний засіб виступив символом суспільного єднання.
Завершимо тематичний огляд фотовиставки життєстверджувальною світлиною «Антей», яку на передовій зробив сержант Максим Зайцев. Посеред поля, прийнявши відповідну позу, щоб не зашкодити озимим, воїн уважно розглядає зелені паростки, трішечки притрушені білим снігом. Притаманні українцям почуття прив’язаності та любові до землі, шанобливе ставлення до неї і всього живого дослідники ментальності та етнопсихології називають «антеїзмом».
Це поняття похідне від імені давньогрецького героя Антея, який черпав сили, доторкнувшись до матері-Землі. Як з’ясував журналіст газети «День», ім’я героя зі світлини – Юрій Фоменко. У його особистості відбилися найкращі риси української вдачі. Філософ за ставленням до себе і світу, агроном за фахом, пішов на фронт добровольцем, аби боронити землю, яка дає життя. Приходять на пам'ять слова з вірша Євгена Маланюка:
... і як Антей припасти до Землі!
і нездоланним, могутнім, як Вона, устати знов!
Вона – ж Земля – нам володарка єдина
І мати снів, і нашої яви!
Та й кожна щасна і трудна година
Уже у нашій, як в Її крові!