Відродженій вірменській громаді Тернопільщини передала УГКЦ історичний храм у Бережанах, збудований колись силами самих вірмен. Ця церква — свідчення малознаної і дуже цікавої сторінки історії України.
Вірменська громада у Бережанах була відома з XVII ст. Вона виникла завдяки поселенню у містечку родин вірменських купців, котрі займалися торгівлею волами, сукном та іншими товарами. Як ті, хто бував на сході, вірменські купці із Бережан неодноразово ставали посередниками у справі викупу бранців із турецького чи татарського полону. Прислужилися цим навіть безпосередньо власникам містечка й довколишніх маєтностей — родинам Сенявських і Потоцьких.
Після укладення у 1629 р. вірменським єпископом Миколою Торосовичем унії з Апостольською столицею у Римі, бережанська громада входила до унійної Львівської єпархії та архиєпархії. Перший вірменський храм у місті був дерев’яним. Акт його заснування датований 1710 р. Згідно з цим документом, власник Бережан Адам Миколай Сенявський зобов’язався платити пароху вірменської церкви 300 золотих щорічно «по вічні часи». Йшлося і про відкриття парохіяльної школи. До вірменської громади тоді належало приблизно 400 вірних.
У Бережанах вірмени мали власне самоврядування і судову автономію, а ще — свій складовий дім. В останньому повинен був зупинятися і деякий час перебувати кожен торговець, який переїжджав через місто. Відтак платив податки, але продавати крам міг лишень вірменину. Тобто, вірмени займали вигідну позицію торгових посередників між оптовиками і роздрібними споживачами. Поступово вірменські родини породичалися із місцевими шляхетськими. А позаяк шляхта вважала торгівлю чимось, що нижче її гідності, то вірменську монополію у цій галузі поступово підважили підприємливі єврейські комерсанти, писав Володимир Бемко в історико-мемуарному збірнику «Бережанська земля».
«[Місто] було колись садибою численних вірмен, які тут мали свій склад товарів. З нього східні товари прямували трактом на Свірж до Львова, а західні трактом на Язловець, на схід… Вірмени, будучи неспроможними переважити у торгівлі юдеїв, які щораз більше приходили до Бережан, розійшлися в різні сторони; багатші покупували земельні маєтності, інші кинулися до випасання і торгівлі волами, решту переїхали в околиці, зручніші для їхнього гендлю, тільки декілька родин залишилися на місці, — читаємо у першому томі видання Słownik geograficzny... — Тільки парафія і вірменська церква, а ще частина міста, звана Вірменською вулицею, є одинокими свідками існування колись квітучої вірменської колонії».
Дійсно, вірменська церква у Бережанах стоїть на вул. Вірменській. Муровану споруду, що збереглася до наших днів, почали зводити у XVIII ст. стараннями пароха о. Деодата Горбача. Будівництво тривало 18 років. У 1791 р. храм освятив львівський вірменський архиєпископ Яків Туманович. Церква освяченана честь св. Григорія:його ім’я носив один із бічних вівтарів; інший був на честь св. Анни, а головний — Непорочного Зачаття Діви Марії.
З архітектурної точки зору вірменський храм у Бережанах — однонавова споруда з куполом, що має виразні риси пізнього бароко. Дах двоскатний, увінчаний сигнатуркою. Ще у 1905 р. храм був покритий ґонтом і тільки купол — білою бляхою. На фронтальному фаціяті споруди здавна був розпис — св. Григорій. Але на початку ХХ ст. його замінили зображенням Діви Марії. В інтер’єрі церкви збережена цінна ліпнина, рельєфні зображення святих Домініка, Йосифа, Миколая, Станіслава і Франциска, фрагменти настінного розпису. Головний фасад орієнтований на схід і від вул. Вірменської відмежований муром з ключевидними бійницями, що підкреслює оборонний характер пам’ятки.
У польській історіографії можна зустріти думку, що навіть бережанська церква Святої Трійці УГКЦ — це насправді перебудований склад вірменських купців. Утім, цю інформацію заперечують згадки про давнішу дерев’яну церкву, збудовану у 1626-1637 рр., що стояла на тому ж місці. Коли в 1748 р. дерев’яний храм завалився, тодішні власники Бережан Чарторийські, а після них Любомирські почали будувати новий.
У 1806 р. австрійська влада закрила храм і перетворила його на склад. Утім, після пожежі міста 1810 р., у якій згорів парафіяльний костел, власниця Бережан княгиня Любомирська наказала відремонтувати покрівлю вірменської церкви і служити римо-католицькій громаді у ній, «щоб набожество публічне в цьому місці не перервалося».
Після ремонту костелу вірменська церква знову стояла пусткою, аж доки у 1828 р. катехит місцевих шкіл о. Григорій Давидович не взявся за її відновлення, залучивши до справи заможних місцевих вірмен і власників місцевих маєтностей — родину Потоцьких. Було оновлено документи щодо фінансування парохії, адже попередня традиція фундушів після поділів Речі Посполитої і входження Галичини до складу імперії Габсбургів перервалася. Відтак упорядкування фінансових питань дозволило утримувати пароха, органіста і трьох осіб церковної прислуги.
У 1831 р. храм повторно освятив Львівський вірменський архиєпископ Самуїл Кирило Стефанович. Серед інших вірменських парохів ХІХ ст., які водночас були римо-католицькими катехитами у місцевій гімназії, відоме прізвище о. Бжезінського.У 1880 р. бережанська вірменська парафія, з огляду на невелику кількість віруючих, охоплювала терени трьох давніших австрійських округів: Бережанського, Тернопільського і Заліщицького. У тодішньому Бережанському повіті, згідно з переписом, проживало всього 46 вірмен. На початку ХХ ст. кількість вірменського населення міста дещо зросла, до 52 осіб. Типовими прізвищами місцевих вірменів були Шимоновичі, Стефановичі, Огановичі, Кресгуни (відтак полонізувалися і відомі як Кшечуновичі), Чевади (відтак полонізувалися і відомі як Торосевичі). Уже в ті часи через асиміляцію навіть у тих, хто ще зберігав вірменську ідентичність, уже не було типових чорних чуприн та інших антропологічних рис вірменського народу. Але колорит ще зберігався.
«Старий Оганович був відомим зі своєї побожності, його можна було побачити на всіх відправах: у фарі (римо-католицькому парохіяльному храмі), у бернардинів, у вірмен і в (греко-католицькій) церкві, на кожній процесії, кожних похоронах, — писав у своїх спогадах Юзеф Чарнецький. — Не менше знаний був і завдяки своїм голосним молитвам та немелодійному, хрипкому та гугнявому голосу, яким міг би покійних будити. Як друзі його сина Григорія ми з цим ввічливим і приємним дідусем віталися. Одного разу, ідучи з непокритими головами назустріч процесії, в якій він був, ми йому поклонилися. Сталося це в момент, коли процесія співала: “Святий Домініку!” — “Схиляюсь до ніг панству!” страхітливим голосом проспівав у відповідь Оганович замість “Молися за нами!”. Він не хотів перервати своєї літанії, але водночас відповісти нам на поклін».
Наприкінці ХІХ ст. вірменська церква у Бережанах стала першим місцем священичого служіння майбутнього вірменського унійного архиєпископа Йосифа Теодоровича, який прийняв свячення 2 січня 1887 р. у Львові. Він був відомим польським патріотом і відзначився також антиукраїнськими настроями.
У 1908 р. парохом вірменської громади у Бережанах став о. Ігнатій Следзевський. У 1910 р. він розпочав чергове оновлення церкви. До розпису храму долучили і початкуючого художника, студента Краківської академії мистецтв Едварда Ридз-Смігли. Той намалював Богородицю на фаціяті, де раніше був св. Григорій. Утім, як переповідають, зображення рудоволосої Діви Марії у стилі декаденсу не сподобалося пароху і він наказав його перемалювати. Надалі Ридз-Смігли не став великим художником, але зробив військову кар’єру маршала міжвоєнної Польщі й головнокомандувача.
Вірменську мову у Богослужіннях у церкві можна було чути до кінця Першої світової війни. У міжвоєнний період тривала латинізація спільноти. Власне, через це українські мешканці Бережан і сприймали вірменський храм як костел.
«По Першій світовій війні в тому костелі завели вже латинський обряд та польську мову», — йдеться у збірнику «Бережанська земля».
У 1927 р. церкву реставрували і громада продовжила існувати до 1945 р. Тоді останнього пароха о. Казимира Ромашкана арештували.
У радянські часи будівлю святині періодично використовували як склад. Зі здобуттям Україною незалежності її передали у користування парафії Св. Трійці УГКЦ, чия церква розташована поряд. Із 2004 р. вірменська церква включена до складу Бережанського державного історико-архітектурного заповідника. Із відродженням вірменської громади старий храм у Бережанах надали їй для служінь.
До слова, біля церкви на вул. Вірменській розташована дзвіниця. Один із давніх дзвонів, які висіли тут, зберігся попри війни і нищення тоталітарних часів: його у радянські часи врятувала громада с. Вербів Бережанського району, розташувавши на дзвіниці своєї церкви.
Що прочитати