Греко-католицькі громади на Чернігівщині не є чисельними, але парафії розвиваються і ростуть. Для священників, які приїжджають розбудовувати сюди спільноти, постає багато викликів, проте вони роблять усе, щоб наблизити людей до Бога. На початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну частина регіону була окупована, а місто Чернігів перебувало в облозі понад місяць, та попри складні обставини згуртованість людей і священнослужителів допомогла пережити це. Про досвід життя і служіння в укритті, про те, як відроджується життя в парафіях після деокупації регіону розповів отець Роман Гридковець, священник УГКЦ, який приїхав розвивати парафію у Чернігові напередодні війни.
Ірина Фенно
— Щиро дякуємо, що Ви погодились на цю розмову. Насамперед розкажіть про Ваше життя і служіння на Чернігівщині до повномасштабного вторгнення?
— Мене висвятили на священника 14 жовтня 2021 року, на Покрову. Наприкінці жовтня я отримав Декрет, тобто направлення у Чернігів на парафію св. Юрія Побідоносця, що належить до Київської Архиєпархії УГКЦ. Цікаво, що це направлення було на парафію, яка на той момент існувала тільки формально, на папері, тобто не було ні землі, ні церкви, ні парафіян. У Чернігові віддавна існує ще одна парафія, якою опікуються отці-редемптористи. Коли ми приїхали з дружиною та донечкою до Чернігова 8 грудня 2021 р., отці нас дуже тепло зустріли і на початках я служив там. Тоді ігуменом Монастиря святих верховних апостолів Петра і Павла був отець Роман Халус.
Щодо моєї парафії, то спершу я займався юридичними питаннями – змінював голову вже зареєстрованої в Чернігові релігійної організації. Тоді також думав, де можна орендувати приміщення, щоб почати служити. До вторгнення так і не вдалось знайти приміщення, тому перші служіння відбувались вдома, молився для сім’ї, для моїх перших парафіян. Ну і 23 лютого 2022 року до нас в гості приїхали зі Львова мама моєї дружини і 10-річний племінник.
— Поділіться, будь ласка, спогадами про перший день повномасштабного вторгнення. Як і де Вас застала війна?
— Хоча Чернігів близько до кордону і багато хто казав, що прокинулись від вибухів, я до 7 години спав спокійним мирним сном, нічого не знаючи, і довідався про все вже зранку, коли заглянув у свій телефон та зайшов у фейсбук. Щоправда, я одразу все не дуже серйозно сприйняв, і до кінця не міг повірити, що це сталось. І вже вдень, коли почув вибухи, прийшло більше усвідомлення того, що справді почалася війна. Найбільше мені пригадується, що вийшовши на вулицю з під’їзду, я побачив хаос і метушню, багато людей повиходили зі своїх будинків, з багатоповерхівок, і стояли в дворі. Вони просто стояли на вулиці. Тоді я вирішив підійти і запитати у них чи вони чекають транспорт для евакуації, чи що? І відповідь була: «Ні, ми не чекаємо машини, ми просто не знаємо, що робити». Я навмисне одягнувся у підрясник, щоб люди бачили, що я священник і, за потреби, могли звернутись. Я запропонував цим людям разом помолитись «Отче наш», на що вони з радістю погодились. Трохи згодом одні люди сказали, що тут неподалік є хороше укриття. Я знав, що там буде багато людей і вирішив туди піти. Це підвал навчального закладу, де було багато місця. У перший день з дружиною ми поговорили і вирішили, що вночі я піду туди в підвал до людей, а вона залишиться вдома, бо з піврічною дитиною то було важко. Я взяв Святе Письмо, вервицю і провів ніч з людьми. В першу ніч я навіть ні до кого не підходив, я просто молився і читав Святе Письмо. Вже наступного дня вирішив вночі лишатись вдома з сім’єю, а вдень іти в те ж укриття на кілька годин, також і в інші укриття, та пропонував людям коротеньку молитву. Просто намагався бути тим, хто може побути поряд з людьми і помолитись, бо для них це була можливість стати ближче до Бога.
— Чи запитували з якої Ви церкви?
— Згодом питали, але ніколи це не було проблемою. Більшість тут православні. Цікавились, що то за церква, і я намагався пояснити історичні моменти. Але найбільше цікавило людей, яка різниця з православною вірою.
— На той момент Ви не мали своєї парафії чи прихожан, але під час перебування в укритті можливо формувалось постійне коло людей навколо Вас? Чи це щоразу були інші люди?
— Люди жили в укритті і йшли додому лише тоді, коли треба було приготувати їсти. Потім приносили чи привозили цю їжу і знову перебували там. Я приходив до них постійно. У тому підвалі в один момент перебувало десь до 300 людей.
— Чи до Вас звертались тільки як до священника, чи були прохання про допомогу харчами, евакуацію.
— У мене не було ресурсів, щоб надавати гуманітарну допомогу. Отці-редемптористи надавали таку допомогу і допомагали з евакуацією, також пекли хліб в монастирі та розвозили потребуючим. Я ж був у віддаленому районі і молився з ними. Тільки згодом, я почав на велосипеді їздити до отця і за потреби допомагав, коли була можливість і я знав, що можу щось доставити конкретній людині.
— Чи були з вами в укритті інші священники?
— Священників не було, були люди різних віросповідань. Також одна родина до мене дуже насторожено ставилась, але то рідкість. Я знайомився з людьми, пропонував помолитись разом. Я вибрав для себе таку тактику: ішов до людей по черзі, запитував як справи і пропонував коротку молитву – 10 разів промовити «Боже, спаси нас». Я знав, що це буде легко і для старших людей, і для дітей. Я брав намірення і потім ми разом молились. Так обходив всіх людей в укритті, там було три зали, і за години три я обходив їх усіх, а потім повертався додому. Люди позитивно сприйняли це.
— Чи Ви проводили богослужіння в укритті?
— Ні, там не проводив, проводив вдома для родини, допоки сім’я була зі мною у Чернігові, але в березні вони виїхали. Після цього я почав жити також в підвалі з людьми, і їздити на службу до отців-редемптористів.
— Скільки людей приходили на богослужіння до отців під час облоги Чернігова?
— В отців на той момент біля 50 людей жило в підвалі, ходили, звичайно, не всі. На службу зазвичай десь приходило до 10 людей.
— Чи просили про сповідь у той момент?
— Так, один чи два випадки були. Це не були дуже воцерковлені люди, наскільки я розумію. Але вони хотіли виїхати з Чернігова і не знали точно, чи їм вдасться це. Тому просили благословення на дорогу і посповідатись.
— А чи вдалось сформувати в укритті спільноту?
— Упродовж місяця чи навіть більше, люди жили в укритті і це гуртувало, умови змушували. Це було приміщення на 50 квадратних метрів, людей вщент забито. Я підходив до окремих людей, до сімей чи до груп, які були разом. Увечері я збирав гуртом дітей, яких було досить багато. Я брав гірлянду, яку можна було в клубок скрутити, ставив її посередині, наче вогонь, і розповідав історії. Щось брав зі Святого Письма, щось з Бруно Ферреро, коротенькі історії їм заходили. Кілька останніх тижнів під час перебування в укритті це вже у нас було традицією.
— Скільки тривало Ваше життя і служіння у бомбосховищі, бодай приблизно?
— Коло 40 днів, бо десь стільки часу Чернігів перебував в оточенні. До початку квітня 2022 року я точно був там.
— Якісь громадські організації чи благодійні фонди допомагали людям?
— Точно гуманітарна допомога надходила до редемптористів, але я не знаю від яких організацій, допоки був цілий міст, але потім були зруйновані шляхи і доставити її було дуже важко.
Вже після відходу російських військ і звільнення півночі я почав співпрацювати з Карітас Україна та Фондом Дон Калабрія Україна. До цього Карітасу в Чернігові не було. Зараз вже існує з центром в Ніжині, осідки є в Чернігові і в Прилуках, але офіційно він почав діяти тут з жовтня 2022 року
— А яким було життя після відходу російської армії?
— Життя почало відновлюватись у кінці квітня, бо наче і відійшли війська, але все було дуже незрозуміло та непевно. У деяких будинках не було ще світла, вода з’явилась хіба десь коло Великодня (24 квітня – ред.). 20 травня я забрав дружину назад до Чернігова і займався пошуком приміщення. На початку липня ми таки знайшли приміщення, це було випадково. Ми гуляли з дружиною та дитиною і побачили оголошення про оренду приміщення.
— Чи Ви зберегли контакти з людьми, з ким провели ті дні в укритті?
— Кілька людей приходять до мене на богослужіння, діти приходять. Ми проводимо зустрічі для молоді і дітей, катехизації, недільну школу організували, поступово я їм прищеплюю любов до Бога. Це ті діти, з якими я познайомився тоді в укритті. Дорослі, здебільшого, приходять на великі свята, одна жінка приходить щонеділі. Я живу в цьому районі, неподалік укриття, тому бачусь з людьми на вулиці, в магазині і люди мене пам’ятають, вітаються.Це приємно!
— Можливо з’явились нові партнерства з релігійними чи громадськими організаціями?
— Під час облоги міста ми збирались спільно з священниками ПЦУ і РКЦ на молитви та зустрічі. Зараз ми дружимо з римо-католиками. Тут, мабуть, моє трохи недопрацювання. Я хочу познайомитись з православним священником, який служить у моєму районі Чернігова.
— Чи до Вас звертались за гуманітарною допомогою після відходу російських військ?
— На початках я був представником Карітасу в Чернігові. Коли остаточно відійшли війська рф, я отримував і роздавав людям допомогу (продуктові та гігієнічні набори). Тоді мій телефон “розривався” від дзвінків. Я залишив свій особистий номер і на нього телефонували безперервно. Було й таке, що під каплицею з 4 ранку люди чергу займали. Але пізніше, я змушений був обмежувати, по запису, бо була штовханина на ґанку. Зараз це все організовує Карітас, що вже має тут працівників, допомагає буржуйками, продуктами, одягом,і я також долучений до роботи. У Карітасі також є психологи, які надають і таку підтримку. Також Фонд Дон Калабрія організував кабінет психологічної допомоги у мене в каплиці і надавав безкоштовні психологічні консультації постраждалим. Близько року вони працювали у такому напрямку.
— Розумію, що парафія у Вас невелика, а чи були вже досвіди уділення Таїнств. Наприиклад, чи звертались з проханнями про хрещення, шлюб, проведення чину похорону?
— Поки що я провів одне хрещення= старшого чоловіка. Питали ще також і про вінчання. Багато запитували про вінчання, коли ми були у підвалі. Люди, які вже довгий час були одружені, хотіли більше знати про це. І я проводив такі науки їм, пояснював що таке вінчання, для чого воно і як на це дивиться Церква. Я колись працював у церковному суді і мав справу з людьми, які хотіли визнати шлюб недійсним, тому знаю, на що потрібно особливо звернути увагу. Після облоги міста, священник з Славутича просив приїхати і відспівати людей, бо він не міг.
— Якою є Ваша парафія сьогодні, як організовано парафіяльне життя?
— Зараз моє завдання є таким, яким і було – служити людям. Я намагаюсь розвивати парафію, але вона не є великою. Щонеділі приходять десь коло 10 людей, не так як в Галичині. На свята десь до 15, але по різному, наприклад на Великдень було коло 50 людей. Поза тим відбувають активності з дітьми, недільна школа. Ми робили вертеп.
У багатоповерхівці ми винаймаємо приміщення з окремим входом з вулиці, де центральна кімната – це каплиця, і збоку є ще дві: одна – то кімнатка для дітей, а інша – сповідальниця. Це досить гарні умови. Парафія носить ім’я Юрія Побідоносця.
Поступово, з Божою допомогою, я роблю, що можу. Головне не занедбати своє служіння Богові і розуміти, кому я служу та задля чого. І запрошувати інших до знайомства з Ним.
— Розкажіть ще про греко-католицькі парафії в Чернігові.
— Найдавніше тут мали монастир отці-редемптористи і в ньому каплицю. Пізніше, в 2010 році приїхали сестри-редемптористки, купили земельну ділянку і почали розбудовуватись. У 2014 році був освячений Храм Різдва Пресвятої Богородиці, де молились сестри, а отці обслуговували храм як священники. Згодом отцівська спільнота перекочувала в той храм. Зараз отці переїхали в інший будинок, придбаний пізніше, а свій віддали для Карітасу. Під час і після облоги отець Роман Халас їздив у Бобровицю (найбільш постраждалий район Чернігова – ред.), молився з людьми на вулиці, і там заснувалась парафія. Зараз отці почали там будувати невелику капличку, де зараз до 40 людей приходять. У храм сестер-редемптористок – це найбільша парафія УГКЦ на Чернігівщині, туди до 100 людей приходять на богослужіння. Деякі віряни повиїжджали у найважчі часи, але прийшли до церкви також багато нових. Є ще парафії в Славутичі, Ніжині, Прилуках, Корюківці, Мені, всі вони засновані ще до повномасштабної війни.
Релігійні споруди греко-католицьких парафій, наскільки мені відомо, не зазнали значних пошкоджень під час війни та облоги Чернігівщини.
— А які у Вас плани на майбутнє? Як ви бачите розбудову своєї парафії після такого складного досвіду життя і служіння?
— Хотів би розвивати з Богом, це точно. Хочеться не занедбати це. Вірю, що Бог чомусь захотів, щоб я був тут, ну якщо Він хоче і я не буду лінуватись, то Бог покерує.
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.