На невеличкій тихій вуличці за акуратним дерев’яним парканчиком (його для львів’ян змайстрували французькі «ляршівці») видніється сірий двоповерховий будинок – гарний, солідний, без архітектурних надмірностей. Це – «Витанія», де творять спільноту друзі (люди з особливими потребами) та асистенти. У Витанії мешкали друзі Ісуса, і на одному з них – Лазареві – Він проявив силу Отця.
Тож львівська спільнота «Ляршу» сподівається, що й тут перебуватиме сила Отця. Але не лише тому так назвали перший український ляршівський будинок. Це слово дуже сподобалось другу Василю, бо схоже на «вітання». Мешканці «Витанії» справді привітні, відкриті й гостинні.
...Відчиняє двері асистент Марічка. Заледве встигаю з нею привітатись, як мені подає руку високий кремезний чоловік – це друг Мирон. Він пробув у «Витанії» тиждень, йому дуже сподобалось – «гарна хата, але скучив за сестрою Іванкою». Сьогодні він від’їжджає.
Поки що тут живуть двоє асистентів і двоє друзів, але загалом будинок розрахований на чотирьох друзів та трьох асистентів. Друзі будуть змінюватись – хтось приїжджатиме на вихідні, хтось на довше, залежно від потреби. Насамперед, це – сироти або напівсироти, друзі із сімей, де, окрім них, є ще одна неповносправна людина, або ж такі, які опиняються у ситуації, що вимагає їхнього перебування тут. На жаль, «Витанія» не здатна прихистити усіх бажаючих. Після повідомлення у пресі про її відкриття (це відбулось 17 листопада торік) люди почали звертатись сюди в надії, що їхніми неповносправними родичами заопікуються. Один друг приїхав навіть зі Сколе. Їхні дані записали, але поки що основних кандидатів на проживання є кілька. «Це – Таня, дівчина на візочку; Петро – дуже добрий, мовчазний, спокійний друг; Віталік – він активний, багато бігає; жвава Іра і щирий, безпосередній Василь, – розповідає асистент Володя. – Це основні люди у списку, але не єдині. Далі будемо дивитися по ситуації».
Володя дуже хотів працювати з неповносправними людьми. «У мене в родині не було таких випадків. А звідки це бажання? Одного разу у нас в університеті була лекція про сурдопедагогіку. Я тоді, мабуть, вперше усвідомив, що є неповносправні люди. І раптом зрозумів, що це стосується саме мене. Немов якесь просвітлення сталось», – відповідає Володя на моє запитання про те, чому він тут.
Це радше місце творення спільноти, де здорові і неповносправні люди можуть жити разом і ділитися своїми дарами. «Наші друзі своєю безпосередністю і щирістю допомагають нам змінюватись, а ми можемо їм допомагати фізично», – роз’яснює Володя.
День тут виглядає, як і в звичайній сім’ї. «Ми не для того відкрились, щоб бігати і показувати якісь вистави. У нас повсякденний ритм життя», – говорить він. У 7.45 – підйом. Далі готується спільний сніданок, після якого асистенти відвозять друзів у майстерні (у Львові їх є п’ять, де друзі з 10-тої і до 4-ої працюють: виготовляють свічки, іконки, вироби з бісеру). Для цього є спеціальне авто і шофер. Вдень – прибирання, приготування їжі, поточні справи. Поки що триває облаштування будинку, тому зараз основний акцент робиться на це. Кожен друг один раз в тижні має залишатися з асистентами і робити все разом з ними. Вечір – це час для дозвілля, молитви.
На другому поверсі розмістились житлові кімнати, велика комора, душова, «офісна» кімната з комп’ютерами та документацією.
Здобуття коштів на зведення львівської оселі можна справді назвати чудом. Коли З. Кушпета була в Канаді – везла на візочку неповносправну подругу Роузі, якою віддавна опікувалась – до них підійшла незнайома канадійка Маріон: вона багато чула про п. Зеню. Розговорились, п. Зеня розповіла, що потрібні гроші на будинок у Львові. У Маріон виявилась тітка – Наталя Патруляк, яка мала неповносправного сина – Пітера. І вона зробила пожертву – 100 тис. доларів. Пітер уже помер, а львівський будинок присвячено його пам’яті. Про це сповіщає табличка у холі «Витанії».
...Далі спільнота шукала будинок, який мав відповідати певним критеріям – багато маленьких ізольованих кімнат, спокійний район. Отриманих грошей не вистачало. Тоді З. Кушпета зустрілась із людьми, які спонсорували певні проекти. Однак виявилось, що такого роду проекти вони не фінансують. І тоді один із спонсорів дав свої гроші: сказав, що розуміє важливість цієї справи. Він побажав залишитись анонімним.
...Суспільство з насторогою сприймає не лише неповносправних людей. Часто не розуміють і тих, хто – успішний, молодий, сповнений сил і талантів – присвячує себе «Ляршу». Мовляв, втікають таким чином від власних комплексів чи намагаються реалізуватись там, де легше. А для мене це передусім люди, які шукають. Шукають свій шлях до євангельських правд і їх втілення у своєму житті. І «Лярш» має багато тому підтверджень – починаючи з його засновника Жана Ваньє і Зені Кушпети – і закінчуючи тими, з ким я розмовляла.