Історія знає чимало випадків, коли церкви виступали драйвером та промоутером примирення. Однак чи можливо це в Україні та за посередництва саме УПЦ (МП)? - аналіз теми на "Радіо Свобода"
Радник голови РНБО, відомий шоумен Сергій Сивохо, який опікується питаннями реінтеграції окупованої частини Донбасу, нещодавно виступив із пропозицією по залученні церкви до цього процесу. Роль була відведена Українській православній церкві Московського патріархату. Історія знає чимало випадків, коли церкви виступали драйвером та промоутером примирення. Однак чи можливо це в Україні та за посередництва саме УПЦ (МП)?
В історії були приклади, коли церкви долучалися до процесу примирення. Однак, беззаперечно, що при старті цієї процедури повинні бути визначені сторони – учасники конфлікту. З ініціативою радника голови РНБО Сергія Сивохи, виглядає так, що сама УПЦ (МП) є поза конфліктом, а конфлікт точиться між двома групами людей, які є вірянами самої УПЦ (МП). Звідси і пропозиція звозити дітей з Донбасу до Почаївської Лаври. У цій всій схемі, по-перше, виключається зовнішній фактор країни-агресора, тобто Росії. По-друге, виключаються інші релігійні організації. Створюється враження, ніби, крім УПЦ (МП) в Україні і немає більше церков. Зрозуміло, що наразі на окупованій частині Донбасу вільно може функціонувати тільки УПЦ (МП), але це ненормально, що вона займає простір всіх релігійних організацій, потрібне залучення інших конфесій та церков.
Однак чи дійсно УПЦ (МП) можна вважати над конфліктом? Офіційно представники цієї церкви уникають публічних заяв щодо агресії Росії. В основному говориться, що спочатку держава повинна називати бойові дії не АТО, а війною. Проте, це лише риторична відмовка. В офіційних документах – двох постановах Верховної Ради і двох законах України – Росія названа країною-агресором. Так само є низка міжнародних документів, де йдеться про анексію Криму та збройну агресію Росії проти України. Однак заяв чи документів від філіалу РПЦ в Україні – немає. Хоча такі документи повинні були б з’явитися, причому вже давно.
Священник благословляє російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), який на той час був одним із ватажків угруповання «ДНР», що діє на окупованій частині Донбасу за підтримки Росії. Окупований Донецьк, 10 липня 2014 року
Є такий документ «Соціальна концепція УПЦ». Там у розділі VIII, пункт 3, абзац 4 йдеться по таке:
«За нинішньої системи міжнародних відносин часом буває важко відрізнити агресивну війну від оборонної. Грань між першою і другою особливо тонка у випадках, коли одна чи декілька держав або світова спільнота розпочинають воєнні дії, мотивуючи їх необхідністю захисту народу, який є жертвою агресії (див. XV. 1). У зв'язку з цим питання про підтримку або осуд Церквою воєнних дій потребує окремого розгляду кожного разу, коли такі розпочинаються або виникає небезпека їх початку».
Все майже про наш контекст. І про розрізнення агресивної та оборонної воєн, і про прикриття Росією гаслами «захисту народу Донбасу від агресії Києва». Отже, відповідно до цього документа, УПЦ (МП) повинна була на самому початку війни визначити її характер і засудити Росію. Однак за майже 6 років цього так і не було зроблено.
Окупований Крим. Митрополит УПЦ (Московського патріархату) Платон благословляє російську зенітну ракетну систему великої і середньої дальності С-400 «Тріумф», розгорнуту в Феодосії, 14 січня 2017 року
Проте, крім заяв чи документів, ставлення до конфлікту визначається ще й по вчинених діях. Від початку війни ця церква виступала на боці країни-агресора:
У День памʼяті та примирення, 8 травня 2015 року, у Верховній Раді відбулося урочисте засідання. Президент України оголосив прізвища 21 громадянина, яким присвоєно звання Героя України, 10 із них – посмертно. Під час оголошення прізвищ у залі встали всі присутні, у тому числі і священики низки інших церков, окрім представників УПЦ (Московського патріархату) – зокрема й самого предстоятеля, митрополита Онуфрія. Фото LB.ua
Цей перелік можна дуже довго продовжувати. Всі ці дії яскраво свідчать про те, що УПЦ (МП) обрала свою сторону у війні між Україною та Росією. Обрала не на користь Києва. Мовчанка щодо офіційної позиції стосовно війни та пручання перейменуванню на «Російську православну церкву в Україні» свідчать про усвідомлення участі у війні та гібридність цієї участі.
Звичайно, що є й інша діяльність УПЦ (МП). Вони організовують передачу гуманітарної допомоги мешканцям Донбасу, допомагають переселенцям, тощо. В них є соціальна активність. Проте, ця соціальна активність не «перекриває» їхньої підтримки окупанта та агресора.
Зліва направо: Іоанникій (Кобзєв), митрополит Луганський і Алчевський Української православної церкви (Московського патріархату), та Ігор Плотницький, тодішній ватажок угруповання «ЛНР». Окупований Луганськ, 4 листопада 2014 року
Окрім цього складається враження, що загальна установка УПЦ (МП) в останні роки виглядає, як «чим гірше, тим краще». Очевидний конфлікт з українською владою, патріотично налаштованою частиною суспільства робить з цієї церкви таку собі «п’яту колону», основне завдання якої – дестабілізація ситуації всередині держави. Особливо яскравим це стало у випадку з ситуацією у Запоріжжі, коли священники УПЦ (МП) відмовились відспівувати дитину, через те, що вона хрещена в УПЦ КП. Хоча православними канонами це допускається. Тоді стало зрозуміло, що це вже не право на свободу віросповідання та відстоювання власних релігійних переконань, а свідома позиція по дестабілізації країни.
Підтверджує цей висновок і інший кейс – автокефальні змагання. Фактично патріарх Варфоломій закликав Філарета та Макарія зняти свої кандидатури, а Онуфрію дозволив балатуватися. В УПЦ (МП) була можливість влитися у процес на останній фазі столітніх змагань за автокефалію та перемогти. Онуфрій би обрали предстоятелем чисто через арифметичну перевагу кількості єпископату УПЦ (МП). Однак, знову ж таки – замість консолідації, порозуміння та об’єднання в Московському патріархаті обрали інший шлях. Вони фактично оголосили інформаційну війну томосу, автокефалії, Константинопольському патріархату, ПЦУ, Українській державі, а також кожній помісній церкві, що визнає ПЦУ.
Архієреї УПЦ (Московського патріархату). Крайній у правому куті в мантії єпископа Каллінік Чернишов, який сприяв окупації Криму Росією. Посередині – глава УПЦ (МП) Онуфрій
Хоча історія і не терпить «якби», проте чи була можливість в УПЦ (МП) піти іншим історичним шляхом? Впевнений – могла. Треба було лишень прийняти протягнуту руку допомоги. В архівах Міністерства культури є чимало листів до керівництва Московського патріархату в Україні де пропонувалась державна допомога по захисту майна у Криму, засудження зміни статутів та підпорядкування майна напряму РПЦ.
Також УПЦ (МП) могла зберегти власне реноме в українському суспільстві та вплинути на війну на Донбасі, засудивши агресію, бойові дії та переслідування людей. Саме так зробила Грузинська православна церква щодо Абхазії та Цхінвальського регіону. Вона не лукавила про громадянську війну, а вказала, хоча й мляво, про російську агресію. В УПЦ (МП) на таке не наважились, звідси і всі їхні проблеми.
Якщо вигоди для Московського патріархату цілком очевидні, то мотивація пана Сивохи до кінця не зрозуміла. Чи він насправді думає, що церква, яка благословляла терористів, здатна об’єднати та примирити, чи він не прорахував наслідків своєї ініціативи та того, як вона сприйматиметься в українському суспільстві, чи він діє в рамках президентської стратегії – «просто перестати стріляти». Нам це невідомо. Проте дедалі частіше в експертному середовищі лунають думки про те, що перегляд гуманітарної політики, до якої входить зокрема і релігійне питання, є однією з умов Кремля, озвученої під час переговорів на «нормандському саміті». Звучить дещо дивакувато, але це якщо сприймати цю інформацію ізольовано. Проте, якщо згадати інші деякі факти та події, то абсурдність цієї ідеї вже не є очевидною.
Після доленосних рішень Вселенського патріархату (12 жовтня 2018 року) про скасування акту 1686 року, відновлення юрисдикції Константинополя над Україною та реабілітації УПЦ КП і УАПЦ, Путін терміново зібрав Раду безпеки Росії. Обговорювали питання «про становище Російської церкви в Україні». Вочевидь зібрання такого формату свідчать про важливий, навіть стратегічний, характер українського церковного питання для російської влади.
По-друге, нещодавно стало відомо, що Росія намагалась домовитись на політичному рівні з Грецією про невизнання ПЦУ. В обмін на це Москва давала безпекові гарантії Афінам в Егейському морі та обіцяла захищати від потенційної загрози з боку Туреччини.
Таким чином, складається враження, що ініціатива з залучення Московського патріархату в Україні до процесу примирення не тільки не може бути реалізована та досягти своїх цілей, а й відповідає інтересам саме країни-агресора, внаслідок дій якої ми і маємо війну та потребуємо реінтеграції та примирення. Класична схема – створи конфлікт, а потім сам запропонуй вирішення на власних умовах. Незрозуміло тільки, чому цей сюжет пропонує радник РНБО України?