Інтернет-часопис CREDO поспілкувався з членами Християнської служби порятунку. Це міжконфесійна місія, що несе допомогу цивільним та військовим у найнебезпечніших районах так званої АТО — на передовій.
Інтернет-часопис CREDO поспілкувався з членами Християнської служби порятунку. Це міжконфесійна місія, що несе допомогу цивільним та військовим у найнебезпечніших районах так званої АТО — на передовій.
— Будь ласка, скажіть, чим ви займаєтеся?
Наталія Лучко: Мене звуть Наталя Лучко, я (на прохання братів) директор благодійного фонду «Християнська служба порятунку». Працюємо ми разом, тут нема такого, що я директор — я сиджу, а вони працюють, у нас окрема організація, у них окрема. ХСП — це одна організація, ми робимо одну справу. Державі потрібно, щоб на законодавчому рівні це був фонд, громадська організація, тому я називаюся директором, але виконую ту саму роботу, що й усі…
Андрій Чміленко: Я киянин, народився і проживаю в Україні, в місті Києві. Мені 45 років, одружений, маю трьох дітей. Я римо-католик зі святошинської парафії Воздвиження Святого Хреста, якою опікуються отці-кармеліти босі. У ХСП я командир штабу і координатор руху Християнської служби порятунку.
Андрій Чміленко: Наталка була на фронті з 2015 року. Її чоловік пропав безвісти в Донецькому аеропорту. Вона багато часу присвятила тому, щоб його відшукати. Є надія, що він живий, що він у полоні, тому ми багато молимось і за нього, і за Наталку.
Наталія Лучко: Я людина віруюча, ще з дитинства, бо народилась у селі, там усі дуже серйозно до цього ставляться. Мабуть, так треба було, щоб я трохи відійшла від Церкви: робота, родина, якось «не до того». Ходили до храму якось раз на місяць, на Службу прийшли — і все. Потім сталося так, що я шукала, як потрапити в зону АТО. Знайшла Ігоря Шторма й він сказав: «Краще я тебе візьму, ніж ти сама туди потрапиш». І я, під його наглядом, почала їздити.
Мені треба було тільки в Піски, у Водяне, бо остання інформація про чоловіка — що він там був, звідти виходив в аеропорт. З 12 по 22 січня, дні Донецького аеропорту, в новинах згадують ДАП, тому я намагаюся більше бути вдома, далеко не виходити, багато роботи набираю, щоб не було часу думати про щось інше… На 22 число ми запланували зустріч із дружинами загиблих, з дітками. Придбали в магазинах сертифікати на одяг. Щоб не ми дали те, що вважаємо за потрібне, а мама купила те, що потрібно дитині. Ми домовилися з Вінницею, що не будемо всіх дітей кликати до Києва, а зробимо акцію у Вінниці та Хмельницькому. Саме там проживає більшість рідні бійців 90‑го окремого батальйону. Ще в нас є Черкаси, Івано-Франківськ, але там окремі родини, то ми їм просто відправимо ці сертифікати поштою.
— Ви знову говорите про справи, а не про ДАП…
— Мені треба було потрапити саме під Донецький аеропорт. Але я там не знайшла ані свого чоловіка, ані звістки про нього. Коли туди потрапила, вже було літо, всі вийшли, 91‑ша, 95‑та бригади, зайшла 93‑я, 54‑а, здається, тоді стояла там. Уже не було в кого запитати. Я поїздила, подивилася, поспілкувалася, зрозуміла, що ті люди мені не зможуть дати інформацію, тому що вони були або раніше, або пізніше. Я пішла поспілкуватися з хлопцями, відпрацьовувала як волонтер: я їду до Києва — кажуть, треба те і те, от, ти їздиш до нас, чи можеш ти це знайти. Я звернулася до волонтерів, які це возять, і просто з ними возила потрібні речі для військових.
Нещодавно мене номінували на волонтера року. Кажу: «Хто волонтер? Я волонтер? Ні, я служитель, я служу собі тихенького, нікого не чіпаю». А виявляється, це називається волонтерством… Слухаю, що хлопці з ХСП кажуть мені робити, бо зараз тяжко зібрати себе до купи. Хоч і багато часу минуло… Десятого лютого буде два роки.
Дзвоню до Андрія: «Що сьогодні треба робити?» Якщо я не напхала день своєю роботою, то він мені каже. І добре, що є такі брати, є спільнота, є Церква, бо коли дуже недобре — іду до отця Блажея Суски, і кращає, ідеш до дому задоволена.
— Про що Вас розпитують найбільше?
Перше питання, яке мені найчастіше ставлять, — як там з насильством в армії, «ти ж жінка, а там стільки чоловіків». Я жила в казармі й мене ніхто не чіпав. Усе залежить від того, з якою метою туди їхати.
Коли я приїхала, були спроби «підкотитися»; але коли я сказала, хто я і чого я тут, що я дружина такого самого чоловіка, як ви, який захищав Україну і тепер не знаю, де він, хочу його розшукати, — одразу знайшлися оберігачі… Прямим тестом цього не було сказано, але я зрозуміла, що оцей, оцей і оцей чоловік мене пильнують.
Жодного разу, скільки я їздила, бувала в різних частинах, — узагалі не було таких інцидентів. Або Бог мене справді дуже сильно любить… От, пишуть, хтось когось зґвалтував. Я не хочу сказати, що там погані хлопці. Так само як суїцидники: їх же до цього доводять. Вони розуміють, бачать, як убивають їхніх побратимів, а їм не можна стріляти. Людина, яка знає, що таке правда, честь, гідність — вона не розуміє, як можна дивитися й нічого не робити. Хто забороняє? Той, хто в Києві.
У нас один командир, я не називатиму прізвища, сказав так. Він порушив наказ. Йому наказали відступити, здати позицію, а вони два місяці окопувались. Укріплювалися, вилазки робили. Потім усі туди зайшли, зброю занесли, а їм кажуть — повертайтеся назад. А повертатися — це так, трошки, п’ять кілометрів вони вперед просунулися. Він і каже: «Чому я маю це зробити?» Тому що це наказ. Чий наказ? Із Києва. Він і каже: «Хай приїде з Києва, до мене сюди, і дасть мені наказ, тоді я візьму хлопців і ми відійдемо. Поки він у Києві — хай керує в Києві»
— Як ця історія закінчилась?
— Чесно кажучи, не знаю. Вони відстояли повністю свій термін, і за якийсь час вийшли на ротацію. Але він так і служить. Нашій владі начхати, що там відбувається, якщо це не стосується конкретних завдань. Якби це було важливо, його б відсторонили. Але ж є чоловіки, які це розуміють і можуть сказати — «ні»: я хлопців своїх не віддам. Є наказ: ідіть, беріть якесь місто чи село. Навіщо? В мене сил нема, у мене п’ятнадцять чоловік, а там сто або двісті чоловік з гарною зброєю. Не слухаєш наказу? Ні, не слухаю, бо це мої люди. Якщо хочете — приїжджайте, ідіть із ними, будь ласка, а я не піду.
— Як з’явилася ідея створити ХСП?
Андрій Чміленко: Ідея з’явилася завдяки Ігорю Шторму. Ігор Васильович Шулік, який на той час був командиром першого міжконфесійного батальйону і перейшов із протестантизму в Католицьку Церкву. Почалися певні ситуації з цим міжконфесійним батальйоном, і виникла ідея — розпочати таке служіння в Католицькій Церкві. На той час я був на фронті. Воювали ми в районі Світлодарської дуги, і вже тоді мені хлопці подзвонили і спитали: чи не приєднаєшся до нас, до нашої ідеї, до нашого руху? Я сказав — із великим задоволенням. Повернувшись, залагодив певні справи на роботі й зараз повністю переключився на служіння в Християнській службі порятунку.
— А Ви самі воювали в Збройних Силах чи в якомусь добровольчому батальйоні?
Андрій Чміленко: У Збройних Силах. Після Дебальцевого. До того часу я волонтерив, а після Дебальцевого зрозумів, що треба йти, що не можна більше відкладати, й пішов до військкомату… Чому? Тому що в мене були певні запитання до добровольчих батальйонів, і я надав перевагу Збройним Силам.
— Скільки часу Ви служили?
Андрій Чміленко: Рік, 2 місяці і 6 днів. Білоцерківський зенітно-ракетний полк ППО сухопутних військ, зенітно-ракетний комплекс «Оса», прикривали передній край. Ось так. Ідея така: є чітке розуміння, що без християнства, без Ісуса, без навернення до Бога в країні нічого не зміниться… І воно настільки глибоке, аж я особисто вирішив присвятити весь час Богові. Нічим іншим, фактично, не займаючись, оскільки те, що переживають люди навколо, і що залишать по собі для дітей — це дуже важливо. Мої роздуми такі: зароблю я щось, побудую собі дім, квартиру, може; дітям дам освіту, українську чи закордонну, — але все одно, на вулицях буде небезпечно, низький рівень моральності, високий рівень кримінальної злочинності. І кому потрібна така Україна?
Тому ми зустрілися, помолилися й побачили одного духа, один намір і вирішили співпрацювати. Ось таким чином, через зустрічі, через молитви вимальовується певний гурт людей, небайдужих до тієї ситуації, що склалася в Україні. Люди, які не байдужі до Господа Бога, до усього того, що Він каже в своєму Слові, те, чого навчає Католицька Церква, осягаючи Бога в нашому житті. Що ми робимо? Ми почали їздити на Схід. Скажімо, продовжуємо їздити на Схід… Ті, хто їздили, продовжують це робити. Через молитву, через осягання розумом стану справ ми якось зрозуміли, що самими такими поїздками, приїздами і від’їздами, ми великого діла не зробимо. Ну, так, приїхали, утішили людей гуманітаркою, підтримали молитвою — і все … Люди залишаються самі…
— Можете викласти в цифрах: наприклад, скільки людей зараз до ХСП належать, скільки було поїздок?
Андрій Чміленко: На сьогодні ХСП складається насамперед із Корпусу військових капеланів. Це капелани, які, починаючи з самого 2014 року, деякі — з Майдану, перебували разом із добровольцями та Збройними Силами України. Вони опікуються Збройними Силами і Національною Гвардією. Далі в нас є підрозділ священиків, цивільних капеланів, або капеланів, які опікуються цивільним населенням, і рятувальники. То вже віряни, які не мають свячень. І це окремий підрозділ. Ще в нас є так званий підрозділ волонтерів «Народний тил». Вони займаються інформаційною підтримкою, збирають кошти, гуманітарку, і потім передають це в потребуючі райони, потребуючим людям. І є підрозділ молитовників. На сьогоднішній момент усіх нас, разом із молитовниками, чоловік близько 80.
— Скільки разів вам вдалося зробити такі виїзди?
Андрій Чміленко: Ну, ми не рахували. Багато вже… З 2014 року, чи як вже ХСП за останній рік (звертається до Ігоря).
Ігор Шторм: Статистики не було, скільки виїздів капеланів, але вони почалися з липня місяця 2014 року. Я тоді був командиром першого корпусу… Він не називався міжконфесійним, він називався батальйоном військових капеланів. Це найперше формування, створене на початку війни, і туди почали входити капелани різних деномінацій: ЄХБ, п’ятдесятники, харизматики — і тут виникла ідея перейменувати, зробити назву «міжконфесійний батальйон», тому що конфесій було багато. На той період, до осені, католиків ще не було. Були православні, Київський патріархат. А потім вже, потихеньку, справи зрушили: я з Любомиром Гузаром зустрічався, ми мали зустріч — я і о. Роман Лаба. Ми переговорили, і тоді вже почали підтягуватися римо-католицькі капелани, і власне, особисто Роман Лаба пішов у мій батальйон. Це був перший капелан із Римо-Католицької Церкви на той період. І ми почали працювати, або служити, якщо так казати, у найсерйозніших точках. Це виїзди були в Веса Гора, вона вже давно не наша, Щастя, вже і Щастя не наше. Потім була Волноваха, Піски, Донецький аеропорт; у нас було досить багато ротацій у Донецький аеропорт, капелани-кіборги, якщо ви про таких чули — так, це був наш батальйон, який почав здійснювати виїзди ротаційні виїзди в ДАП. І в усіх таких — Тоненьке, Опитне, Піски — в усіх таких точках, дуже складних, ми були. Також — батальйон «Донбас». У нас був капелан із 2014 року в батальйоні «Донбас». І батальйон «Айдар», це був Валентин Серовецький, який починав у нас. Він був баптистом, але потім Бог торкнувся його серця і він перейшов до Київського патріархату. Його благословив Філарет. У нас там за цей період війни декілька капеланів стали православними, декілька стали католиками.
Я сам був у харизматичному протестантському русі 23 роки. Війна змінила моє бачення Слова Божого, Церкви. Ви самі були на Майдані, ви розумієте: якщо стикаєшся з реальним життям, зі смертю, — це дуже сильно змінює богослов’я, розуміння Слова Божого і розуміння самого Господа. Певним чином деякі речі стають для тебе живими, реальними. Тому були дуже великі зміни в моєму серці і 2015 року, навесні, я з о. Романом Лабою почав займатися підготовкою до таїнства ініціації. Отець Роман був моїм першим наставником, дуже дякую Богові за нього. По суті, він мене ввів у Католицьку Церкву. Мене приймав архиєпископ Петро Мальчук, нині покійний.
— Це було, здається, на Великдень….
Ігор Шторм: Так, це було на Пасху. Разом із моїм другом, він був помічником єпископа у п’ятдесятників, ми перейшли у Католицьку Церкву. Він у нас відповідав за тактичну медицину. Ідея виникнення ХСП постала ще взимку, з 2014 на 2015 рік. Мій друг (позивний «Архітектор»), людина, яка була в Донецькому аеропорту, був дуже сильно поранений і серйозно контужений. Він старший диякон у євангельських християн-баптистів (ЄХБ). І після ротації з Донецького аеропорту він поїхав, а ми з ним спілкувалися. Спершу була ідея зробити християнський підрозділ із надзвичайних ситуацій.
Мені казали, що МНСівці там десь були, але я, власне знаю — і не тільки я, але й мої друзі казали, — що вони такі вже сміливі хлопці, будемо так казати, аж на червоній лінії, взагалі у червоній зоні, не були ніде. Теж Дебальцево, Іловайськ, і безумовно, Донецький аеропорт. Вони там були десь там у зеленій зоні, там стояли, і навіть когось вивозили… Один такий фонд є в Харкові, благодійний, і там хлопці, такі звичайні хлопці, вивозили з червоної зони 200-х і 300-х, МНСникам десь їх там уже передавали, але вони самі не заїжджали. Я сказав своєму другу «Архітектору», що в нас дуже великий потенціал в усіх напрямках, плюс духовний — ми віримо в Господа, віримо, що ми можемо знайти заміну цьому посміховиську, я так вважаю…
— Міністерству надзвичайних ситуацій?
Ігор Шторм: МНС… Воно ж повинно реагувати, на те воно і створено, на всі ці речі, пов’язані з катастрофами, з війнами, вони повинні бути там, а не сидіти десь у Києві, розумієте…
— Тим більше, якщо взяти до уваги, що ми не говоримо про оголошену війну, а про так звану «антитерористичну операцію».
Ігор Шторм: Звісно, безумовно, ви правильно це кажете, це не війна, а «антитерористична операція»; але в цій операції гинуть люди, там великий безлад серед цивільного населення, а МНС там нема. Це одна сторона; а інша сторона — це, наприклад, від Бердянська до Широкіного і Волновахи, я цього літа проїздив — ви десь тих МНСників бачите? І тому виникла ідея створити альтернативу, але щоби співробітники такої служби з надзвичайних ситуацій були християнами, були віруючими. Тому що, я вважаю, в нас зараз достатньо потенціалу для того, щоб зробити нормальну християнську службу, яка буде працювати: є плани, перспективи. Війна рано чи пізно закінчиться, дай Боже, щоб скоріше; але є така перспектива, що ми почали працювати з АТО, з цих найтяжчих цих регіонів, і вже потім розширювались до менш тяжких.
Наприклад, я знаю, що наша робота потрібна, повсюди є розруха, існує низка дуже великих проблем, і з безхатченками, і з чим завгодно, з дітьми, які пробують наркотики… І тому ми почали з найтяжчих секторів, із Донецької області, бо в нас уже є, був і є, досвід перебування там. Тому що ми були там капеланами, були там, на війні, і добре знаємо місцеве населення, чим воно дихає, і ми знаємо депутатів, які там люди.
Але тут є дуже цікавий нюанс. Я згадував, що це була розмова з 2014 на 2015 взимку, але реалізація цього проекту — чомусь так Бог вирішив — почалася вже коли я прийшов до Римо-Католицької Церкви. Така справжня реалізація, на всіх рівнях. Ось тут є Андрій Оленчик, який був на той час керівником спільноти «Мараната». Я з ним поговорив, і це дуже запало в моє серце. Він каже: «Давай робить. Які можуть бути питання? Якщо треба там — Донецьк, Луганськ, там скрізь є капелани, там мене багато хто знає, багато я кого знаю. Давай, починаймо. Але давай починати не з Києва чи з Івано-Франківська, а з Донецька, з Луганська, де найтяжче, де дуже багато проблем, де люди страждають, де люди зазвичай навіть не чули Слова Божого, бо там нема церков узагалі».
Із цим ми з найтяжчих регіонів і почали: з Широкіного, Бердянська, потім Авдіївка, — і стали потихеньку розгортатися. Зараз ми розгортаємо підрозділ у Мар’їнці, вже є у Старобільску, Станиці Луганській.
— Щасти Боже вам у цій праці!