14 травня ц. р. сотні представників української культурної та наукової спільноти звернулися до Президента Володимира Зеленського, прем’єр-міністра Дениса Шмигаля та мера Києва Віталія Кличка з вимогою взяти повну державну відповідальність за створення Національного меморіяльного комплексу в Бабиному Яру. Тривожило нас багато що: неприйнятна ідеологія Меморіяльного центру Голокосту «Бабин Яр» (далі – МЦГБЯ), створеного з ініціятиви та коштом російських бізнесменів Міхаіла Фрідмана, Павла Фукса, Германа Хана; скандальна «творча» концепція російського кінорежисера Іллі Хржановського, яку колишній головний історик МЦГБЯ Карел Беркгофф назвав «Голокост-Діснеєм»; обрана ділянка для будівництва, що розташована на території колишніх Єврейського, Кирилівського православного та Караїмського кладовищ тощо.
Джерело: Zbruc
Головна наша вимога – встановлення контролю української держави й українського громадянського суспільства над питанням про вшанування жертв Бабиного Яру й облаштування в ньому національного меморіялу. Підкреслюю, саме подвійний контроль, адже позиція державного апарату надто часто має ознаки політичного флюгера. Вирішення таких питань не можна передавати в руки іноземних громадян чи приватних структур.
З тих пір були зустрічі з деякими відповідальними особами, які, проте, не змінили головного, а на адресу підписантів приходили бюрократичні відписки й туманні обіцянки, які лише підсилювали невизначеність. Ні, цим я не хочу сказати, що нас взагалі не почули в Наглядовій раді чи в керівництві МЦГБЯ: тривога громадськості стала предметом обговорення, якісь дрібніші зауваження було враховано, окремі надто кричущі моменти були вилучені – принаймні, з публічних документів. Але дещо було просто затушовано – скажімо, російські бізнесмени стали бізнесменами «єврейсько-українського походження». А такий «ретуш» не може відновити довіру – радше навпаки.
І нарешті 28 липня надійшла вістка, що на онлайн-зустрічі з Наглядовою радою МЦГБЯ Президент Володимир Зеленський сказав (якщо російською): «Очень хочется, чтобы этот проект был воплощен в жизнь, и мы вместе с вами построили историю». Отже, російському проєктові дано найвище президентське благословення! Так повисло в повітрі заспокійливе для нас твердження керівника Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, висловлене ним 7 липня на міжнародній зустрічі в Українському інституті в Лондоні: «Наразі, враховуючи ступінь руйнівної кількості скандалів, пов’язаних із проєктом МЦГБЯ, держава на сьогодні не має жодних підстав для того, щоб у якийсь спосіб публічно брати участь у заходах цієї ініціативи».
Президентові належать слова: «Створення меморіялу – це дуже важливо для нашої країни». Важко уявити собі більш безпомічну фразу, бо хто ж може заперечити це твердження, якщо розглядати його безвідносно до обговорюваного проєкту? Натомість значно більш «президентським» за своєю суттю було питання, задане на згаданій зустрічі в Лондоні англійським істориком Віллемом Блекером: «Росія використовує маніпулювання історією [Другої світової війни] у своїй стратегії дезінформації проти України в контексті військової агресії… Чи не слід розглядати [Бабин Яр] як, у певному сенсі, питання національної безпеки?». Проте саме про національну безпеку Президент не сказав ані слова, хоч власне про неї й найбільше тривожиться громадськість нашої країни.
Кажуть, Володимир Зеленський прислухається до громадськості. Що ж, більш ніж 700 підписів під нашою заявою, що належать потужним громадським діячам, виявилося замало… Тому цього разу свою апеляцію я спрямовую до українського суспільства: а чи не можемо ми зробити наш голос гучнішим? Скажімо, не 700, а 7000 протестів? Робити це слід уже тепер, бо якщо наші погані передчуття справдяться, то «розмахувати кулаками» буде запізно.
Конфлікт довкола меморіялізації Бабиного Яру для мене став тестом на суб’єктність України. Прихильники проєкту МЦГБЯ наголошують на тому, що до Наглядової ради входять представники усієї міжнародної спільноти. А мене саме це і тривожить. Я, звичайно, не проти участі західних фахівців, але зневага до ґрунтовних напрацювань українських науковців є просто черговим проявом комплексу меншовартості. Це надто вже нагадує нещодавну пропозицію на Мюнхенському безпековому форумі «започаткувати всеукраїнський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включаючи Росію, Польщу та Угорщину». Хотів би я уявити, як подібну пропозицію сприйняли б у Росії, Польщі та Угорщині щодо ідентичності цих народів. Одне слово, все як у Шевченка, тільки замість «німця узловатого» тепер такий самий росіянин, поляк, угорець чи ізраїльтянин:
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Отож за високими словами про світове значення трагедії Бабиного Яру, які я загалом поділяю, стоїть також виразна недовіра до українців, чи спроможні вони взагалі створити сучасний і гідний проєкт його меморіялізації. Причини цього різні й почасти навіть слушні. Бо ж наші новітні способи меморіялізації дуже часто грішать віктимно-апологетичною манерою представлення історичних реалій. Ми все ще займаємо оборонну позицію, захищаючись від потужніших історіографій, замість того, щоб представити ширшу мозаїчну картину, в якій українські болі були би важливою ланкою загальносвітових трагедій.
Не сприяють формуванню довіри до українців і наші безконечні дискусії щодо української ідентичності. Її «ковдру» різні групи перетягують на себе так активно, що часом здається, ніби від неї вже залишилися одні ошмаття.
А в питанні про Бабин Яр проблеми ідентичності й, відповідно, історіографії відіграють засадничу роль. І українська, і єврейська громади в Україні не є однорідними. Так, українська громада має у своєму складі як «патріотичний», так і «малоросійський» сегмент, який просякнутий радянськими стереотипами. Для одних важливо, щоб не було селективності жертв Бабиного Яру і щоб жертви серед українських націоналістів, ромів чи радянських військовополонених також були вшановані. Для інших одна лише згадка про націоналістів включає ідеологічне неприйняття і прагнення накласти табу на будь-яке вшанування.
Так само в єврейській громаді, з одного боку, після Революції Гідності остаточно сформувалася виразна група прихильників української незалежності, яку Тімоті Снайдер назвав 2014 року «українськими євреями». Бо впродовж тривалого історичного часу були російські (давні імперські і теперішні), радянські, польські, угорські, румунські, американські і будь-які інші євреї – і були лише «євреї України», або ще точніше – «євреї з України». Але й після усіх наших революцій оті останні, фактично радянські євреї, нікуди не зникли. Вони все ще становлять потужний сегмент єврейської громади України й також несуть у своєму сприйнятті чимало радянських стереотипів. Відтак за концепцією «розширити категорії жертв» вони часто вбачають прагнення «націоналістів» применшити значення Голокосту, а то й вигородити «українських поліцаїв», що брали участь у вбивствах. Тому, мовляв, і потрібна міжнародна Наглядова рада, щоб «дотиснути» націоналістично настроєних українців і пояснити їм, як «насправді» виглядала історія Голокосту з участю українців. Про останнє якраз і подбає російський режим, який не пропустить такої нагоди.
Той факт, що Президент країни не зауважив російської загрози, якраз і засвідчує, на жаль, що він належить до цієї другої категорії.
Меморіялізація Бабиного Яру в чомусь нагадує мінне поле, повного плану якого не має жодна сторона одноосібно. Тому мене хвилює переконаність окремих членів Наглядової ради, що такий план вони мають і про все подбали. З усього сказаного можна зробити один засадничий висновок: справу гублять брак довіри й озвучені чи приховані підозри всіх до всіх. В такій ситуації напругу могла би зняти чітка й недвозначна позиція державної влади, яка ввела б належні безпекові запобіжники, прийняла б важливі концептуальні й організаційні рішення, не боячись заплямити «честь чийогось мундира», і звернутись до громадськості не бюрократичними відписками, а чесною й до того ж самокритичною мовою.
Адже представники громадськості лише в уяві чиновників є затятими бунтарями, які весь час прагнуть чиєїсь «крові», або кляузниками, яким подобається жанр петицій чи скарг. Все, чого ми домагаємось, – це щоб відповідальні особи у взаємошанобливому діалозі з нами предметно врахували наші перестороги і ввели згадані запобіжники. На це ми як представники української громадськості маємо моральне і громадянське право, бо ми також вважаємо, що створення належного меморіялу у Бабиному Яру – це дуже важливо для нашої країни.
З сумом, однак, можу ствердити, що простір для такого взаємошанобливого діалогу постійно звужується.